У лісі лунали ритмічні стуки.  Спітніла одежа Маклена вказувала на рівень його стомленості. І ось ще один супротивник на ім’я сосна з тріском впала до долу.

-    Вже краще Маклене, – відповів Марін несучи на плечах здоровенні колоди, які могли б запросто його розчавити. – Бачиш, минуло лише два тижні, а ти вже рубаєш за день більше одного дерева.

-    Дякую, – відповів Маклен підходячи до нового супротивника. – Але Марін, скажіть коли вже ви почнете мене вчити по справжньому? Це звісно, добре, що я вчуся витривалості  та допомагаю вам в роботі але…

-    По справжньому кажеш… – Марін задумався. – Ти ще не готовий. 

-    Як це? А як же… а як же тренування? Вони ж для того й треба щоб я став готовий.

Марін стояв непорушно і не зводив очей з Маклена, ніби вивчав його.

-    Що ж гаразд, – Марін кинув колоди на землю та сів на пеньок. – Присядь. Отже, ти хочеш справжніх тренувань, але штука втім, що ти поки що не готовий до них. 

-    Але я готовий! – з усією рішучістю промовив Маклен. 

-    Ну що ж. Ти не помітив, проте з першого ж дня я давав тобі тренування.

-    Як це? – здивовано промовив Маклен. – Ви просто змусили мене дерева рубати.

-    Саме так. 

-    І яке ж це тренування?

-    Пам’ятаєш як ти рубав перше своє дерево? Як довго ти його рубав, як невпевнено тримав сокиру, які нерівні та неглибокі були удари, ох, а як боліли руки,  в перші дні мабуть і спати було важко так вони нили. Так?

Маклен здивовано дивився на Маріна і згадував свої перші дні у нього.

-    Так, – продовжив Марін. – Це було необхідно, щоб ти часом… - він засміявся, - не вмер від звичайних віджимань.

-    Від…жимань?

-    О-о-о-о так, віджимання, прес, крос, тренування на реакцію. Чесно кажучи, я не навчу тебе вправлятися з мечем, бо я не вмію. Весь час я покладався на силу вогню та кулаки, тому все що я тобі дам, це гарну підготовку та деякі бойові навички. Тому… – він встав та взяв на плече колоду. – Можеш іти додому і раджу відпочити, бо завтра буде видно готовий ти до справжнього тренування чи ні.

-    І що ж ми будемо робити? – запитав Маклен так, ніби  людина, яка знає що в подвірї є страшний пес, проте не знає, що він сьогодні не прив’язаний. 

-    Хех, це сюрприз. Але дам підказку, завтра…будь уважний. До завтра! – підспівуючи щось собі під ніс, Марін пішов. 

Маклен залишився сидіти на пеньку та ще й сидіти так, як часто говорив його сусід: «Як в сливах».

Маклен за весь час коли він тренувався у Маріна зрозумів, що коли він щось каже, то він це каже дуже серйозно. Він це зрозумів, коли прийшовши до хижки ледь встиг відхилитись від сокири, яка крутячись летіла на нього.

-    Поганенько. Як би кинув сильніше, то розпався б на двох, – сказав Марін.

Маклен взявся за груди та важко дихав.

-    Ви збожеволіли!?

-    Коли вийдеш в реальний світ, то в тебе і не таке летіти буде. Ти маєш бути готовим. А тепер двадцять разів віджатись.

-    Що?

-    На землю!

Маклен впав руками на траву та почав віджиматись.

-    Що тут… відбувається? – уривками говорив він, віджимаючись.

-    В нас мало часу, тому я дам тобі швидкий курс в герої. Не втечеш - щось буде з тебе.

Маклен глянув з під низу на Маріна. Він злякався, його лице було зловіще. Ніби він знову загорівся.

Наступні тижні були для Маклена пеклом на землі. Постійні силові вправи, рубання по кілька дерев, плавання проти течії і це все в один день.

Одне з важчих тренувань проводилось кілька разів на тиждень. Марін назвав це грою в «Квача», хоча там мало що нагадувало це, хіба що тебе переслідує страшний  вусатий чоловік з запаленими вогниками в очах і кожного разу, як він тебе дожене, то ти маєш ще й з ним битись. Так, Марін обіцяв навчити ближнього бою, проте він говорив, що навчання краще одразу на практиці, і тому, Маклен був майже постійно побитий. Проте успіхи були, він став краще ховати голову під руками. Пізніше, він навіть почав махати кулаками, проте Марін іноді забував що він тренує, а не б’ється по справжньому, тоді Маклену навіть не допомагали його нові методи захисту.

Іноді, Маклену здавалося, що Марін спеціально його так лупцює, щоб той здався і пішов до дому, проте Маклен вирішив, що якщо він зараз піде, то його вважай, просто так побили. З цим він був незгоден. 

Проте зараз не до цього. Зараз Маклен мчав лісом та вдаряючись об гілки намагався втекти від Маріна. Це було тренування на виносливість та маневреність. Проте Маклен мчав тому, що ззаду чувся сміх Маріна. Це додавало мурашок на шкіру.

-    Я тебе бачуууу, ха-ха-ха!

-    О, боги! Він збожеволів! – Маклен додав темпу.

Позаду почав виднітися картуз. Марін був близько.

Маклен вирячився та звернув вліво. Пробігши ще кілька метрів, Маклен обернувся. Маріна позаду не було.

По тілу пробігли знову мурашки. З боку, між кущами він побачив силует. Повільно він почав наближатись. 

-    Знайшов! – крикнув Марін та стрибнув.

Ледь не навернувшись, Маклен гребнув ногою та ледь увернувшись від руки Маріна розвернувся в іншу сторону.

-    Ага, вже краще!  - крикнув Марін по заду. – Проте я вже йду по тебе!

Голос позаду стих.

Маклен обернувся щоб глянути, як спереду вискочив Марін та викинув вперед кулак. Маклен стулив руки та прийняв удар.

-    Гарно, тепер ось спробуй це! – Марін вдарив зліва.

Відбивши удар, Маклен вдарив у відповідь, проте Марін пригнувшись, крутнувсь на нозі, а іншою збив Маклена з ніг. Хлопець покотився вбік та піднявся. Марін не відступав. Маклен відбивав все що міг. Супротивик відкрився, Маклен не міг втратити шансу, пустивши кулак вперед, він націлився в голову. Марін вхопив руку та крутнувшись перекинув через спину Маклена. Той хлюпнувся на траву.

-    Ха, цього разу трохи краще.

-    Ах, дякую… - сказав ледь Маклен. – Здається в мене щось хруснуло.

-    Чудово. Один заплив у річці і можеш відпочити.

Маклен скривився. 

-    А може не треба?

-    Треба-треба. Вперед і з піснею.

-    Він…він мене вб’є…

***

Книга не збрехала. Квітка і справді стала почувати себе краще. Вона готувалася знову забуяти.

Повелитель дивився з величезним подивом на це створіння. Він хотів дізнатись, чому ця рослина змушує його почуватися, ніби дерево, якого точить великий короїд. Ця рослина здавалася такою…знайомою.  

Голос Руфуса повернув його з думок.

-    Повелителю. Ви не спите?

-    Що за дурне питання? – гаркнув Повелитель.

-    Ой. Вибачте. Це нагальна справа.

-    Кажи вже.

-    Ем. Повелителю. Буде краще якщо я не буду кричати через двері.

-    Чекай мене там, – Повелитель поклав квітку, на вікно, потім вийшов з покоїв. – Чого ти хотів Руфусе? Якщо це не важливо то я тобі…

-    Ну, цей… як його, – Руфус ковтнув. – Тут у вас має пройти конференція.

-    Яка конференція ?

-    Це вже вирішиться на самій конференції. Всі генерали з Темних земель приїдуть, тим більше в такий… мирний час.

-    А. так. Молодець Руфусе. Відсилай всім листи. Комференція пройде завтра о півночі.

-    Завтра о півночі?

-    Так, – промовив голосом, ніби ехом з криниці, Повелитель.

-    Але ж, ваше темносте. Дорога не близька, генерали не зможуть прибути вчасно.

-    Ти не зрозумів мого наказу? – сердито вимовив Повелитель. Весь його погляд кричав про те, що краще більше не питати, бо падати до низу з вікна було далеченько.

-    А? Так, біжу мій повелителю, – перечіплюючись, гоблін побіг.

     ***

У підземеллі, на щось подібне до трона, сидів Гоар. Права рука темряви слухала доповідь горгульїв. Лице було неймовірно задоволене, хоч його не було видно під каптуром.

-    Так от, цей во, – головний з загону горгуль намагався скласти до купи свою доповідь, проте з кам’яною головою та відсутності словникового запасу, це було досить важко, – ми літали містами, селами і цими, як його…

-    Королівствами, – прошепотів один із загону.

-    О так, королівствами. 

-    Це зрозуміло, – Гоар вмостився краще в троні, – ви кажіть мені про стан війська, продовольства, багацтва. Ну?

-    Продо…Шо?

-    Ну припаси, - гаркнув Гоар.

-    Ааааа. Припасів багато, їжі багато, міста великі, навіть дуже.

-    Та невже?

-    О так. Ми так нажерлися…Кхм, – Камяноголовий кашлянув. – Всього багато. Міста стали дуже…

-    Розвиненими, - прошепотів хтось з натовпу.

-    Розвиненими, так.

-    А як там з військами та героями?

-    Є в них якась школа, там вчаться. Їх називають… гвардія. І так в усіх містах. Та якісь вони худі та слабкі. Є ці, як його…ю…юніверситети для героїв та лицарів. Але там не вчать. Більшість героїв гірші за дерево, нічого не вміють.

-    Справді? – Гоар погладжував підборідок.

-    Так. Та за весь час героїв ми не помітили. Хоча деякі себе називали ними, коли випивали цілу бочку пива. Хоча деякі справді були вмілі, проте їх небагато.

-    «Невже так погано, - думав Гоар» – Що ще?

-    Та ніби ні чого. Ніхто не готується до битви, от і все.

-    Досить, – Гоар підвівся. – Добре хоч це запам’ятали. Думаю цього вистачить. Мирний договір приспав їхню пильність та послабив  їхній захист. Це наш шанс. Має пройти конференція. Подивимось, що буде, – Гоар розвернувся. – Все, вільні. Ви ж знаєте, що ніхто не повинен знати?

-    Звісно пане. Ніхто не знатиме.

***

Маклен як і кожного дня, тепер з острахом підходив до хатинки Маріна.

Тепер він міг очікувати що завгодно від нього. За два місяці тренувань він здобув не тільки непогану форму, а й кілька фобій. Іноді він прокидався посеред ночі та різко дивився у вікно, чи часом за ним не стоїть Марін з його чорними вусами…

Проте заради Сари він міг це витерпіти. Він ще не говорив їй про тренування, хотілося вразити її результатами. Хоча завітних шість кубиків на животі, як у книгах, він так у себе і не помітив.

Зайшовши ззаду будинку, Маклен обережно визирнув зза кутка. Примружившись, він обдивлявся периметр.

-    Хм, нікого не видно…

-    Шукаєш когось?

Маклен сахнувся і ледь не скрикнув.

-    Маріне? Як ви…? Нащо так підкрадатись!?

-    Та я просто підійшов, – сказав Марін тримаючи колоду. – Сьогодні в тебе вихідний, можеш йти.

-    А що сталося? Раніше ви не давали мені відпочивати.

-    Та мені треба відвезти колоди до сусіднього села на продаж, тому я не можу тебе тренувати сьогодні. Хоча… поїхали зі мною, допоможеш. Заодно прогуляєшся.

-    І допоможу колоди погрузити? – запитав Маклен підозріло.

-    Хех, ну певна річ. Давай ходімо.

Після того, як вони завантажили колоди до воза, Маклен сів на пеньок та оглянувся. 

-    А де ж коні до речі?

-    Коні не потягнуть це.

Марін став до лісу обличчям, взяв два пальці в рота та свиснув. Свист прокотився відлунням по лісі.

Нічого не відбулось. Потім кущі зашелестіли, а гілки затряслись.

Маклен вирячився на звук. Що за чудовисько в Маріна замість коней?

Дорога була не близька. Марін та Маклен їхали на возі дорогою. Такий чудовий день, такі барви квітів та спів пташок, який перемішувався із звуком скрипучого колеса на возі.

-    Хай йому грець з цим возом!  Приїдемо в місто, тоді змастимо.

-    Пане Марін, – Маклен не відводив погляду від того, що тягло воза, точніше тих, - ніяк не можу зрозуміти, що це за створіння у вас замість коней? Вони…м’ясоїдні?

-    Та ні. Ці двоє - мої домашні улюбленці. Це Кіноки. Живі гриби. Дуже рідко вони попадаються на очі, але мені пощастило. Я врятував їх від клітки, яку встановили мисливці в одному магічному лісі і тепер вони зі мною, не захотіли вертатись. Тепер допомагають мені відвозити колоди на продаж. Бігають собі у  цьому лісі, а як покличу так прибігають миттєво. Хоч і будуть тобі по коліно, проте сила ж у них. Замінюють мені чотирьох добротних коней, та й годувати їх не треба, самі себе годують. Все потрібне із землі дістають.

-    То, ми їдемо до Нозе ?– запитав Маклен, дивлячись як гриби перебираючи ніжками, тягнуть віз.

-    Так. Вже скоро під’їдемо. Тільки ж хлопче. Ти ж ще не виходив за межі селища. І не бував у Нозе. Тобі треба запам’ятати, що Людиноси досить своєрідний народ, тому поводься обережно. І головне, людиноси не люблять коли дивляться на їхній ніс. Дуже боляче сприймають.

-    Їхній ніс? А що там такого?

-    Побачиш, – лісоруб легенько хіхікнув.

Розмову порушила зграя горгульїв, які пролітали небом.

-    Що це?

-    Горогульї. Господи, хлопче. Тобі треба й справді світом походити, а то й так в своєму селищі нічого більше не побачиш. Що важливіше, чому вони тут?

-    А що?

-    Вони розвідники. Прислужують Повелителю.

-    Повелителю? То треба їх зловити…

-    Не поспішай хлопче. Краще їх не чіпати. Потрібно дотримуватись мирного договору, а то хто зна що задумав Повелитель. Всі були спантеличені, коли він перший запропонував підписати договір.

-    А ви були на тій війні?

-    Та ні. Я ще тоді літав всесвітом. 

Із за горизонту стало виростати місто. 

Марін під’їхав до брами, біля якої стояло двоє вартових та високий залізний голем з довгими руками. Маклен помітив, що вартові мали дещо незвичне на обличчі і воно було схоже на ніс, хоча скоріше на великий огірок,  на який було неможливо не дивитись. Вартовий підійшов до воза.

-    Доброго дня пане Марін, – вартовий віддав честь, та втер пальцем носа. – Колоди везете?

-    Так. Ось ще одну партію підготував.

-    Добре. А хто це з вами?

-    О. То мій учень. Переймає ремесло.

-    Хм. Гаразд. Щось не так? – вартовий глянув на Маклена.

Той швидко перемістив погляд на траву.

-    Та ні. Все добре.

-     Хм… якщо він з вами, тоді нічого. Чотири мідяки за двох.

-    Так, звісно, – Марін занурив руку в центральну кишеню, та  діставши монети, поклав їх в руки вартового.

-    Все добре. Можете проїжджати, – вартовий клацнув пальцями. Голем, який до цього стояв без жодних ознак життя, різко похитнувся  та став відчиняти велику браму. – Гарного дня.

-    Вам теж. – лісоруб смикнув упряжку і два грибочки впевнено потягли віз.

Маклен визирнув із за воза та заворожено дивився на залізного голема, який до речі теж чомусь мав великого загнутого носа. Що за дивні традиції…

-    А хіба бувають залізні големи? Я читав тільки про глиняних.

-    Як бачиш, бувають. Колись Людиноси потерпали від набігів і щоб захиститись, вони винайшли їх. Ніхто не знає більше як їх будувати, це таємниця за сімома замками. Їм пропонували великі гроші за схему їхнього будування, проте вони не погодились, хоч дуже люблять гроші. Людиноси лише дають големів в оренду, не більше.

-    Ого.

-    Так, це сильні големи.

З середини місто було ще багатшим. Здавалося, що все місто це суцільний ринок. Вулиці патрулювали големи, а жителі займалися тим, що любили найбільше – торгували.

-    Купуйте свинину, найсвіжіша свинина тільки тут!

-    Послуги коваля. Забирайте ще гарячим!

-    Насіння! Картопля! Буряк! 

-    Магічні книги! Накладаю закляття на зброю! Стаж роботи один рік!

-    Купуйте зілля! Що за похід без зілля. За прототипи лише пів ціни!

Такі крики були п’ять днів на тиждень. Місто Нозе, іноді називають «пуп торгівлі» королівства Рісеш.  Це й не безпідставно. Як в сім’ї народилася дитина, Батько вже дарує їй дозвіл на торгівлю. Тому Нозійці вже мають ремесло  від народження. Проте в такому місті найнижчий рівень злодіїв, точніше їх там не буває. Це через пильних големів, які в разі порушення правил, проводять бесіду і через десять хвилин розмови та що найменше тиждень у лікарні, навіть найгірший злодій стає чесною особистістю. Через таких неймовірно переконливих спостерігачів, товариство Злодіїв вирішило оминати місто з метою захисту своїх кадрів. 

Віз зупинився біля великого будинку.  З нього вийшов молодий чоловік у супроводі голема.

Маклен знову прикипів поглядом до носа: «Мабуть кепсько їм, коли застуда, - подумав він» 

-    Марін, друже! Я радий тебе бачити, – чоловік потиснув йому руку. – А ще більше твій товар.

-    Так. Я теж радий Фіджеральде. Ой, що це в тебе? – вказав пальцем йому на рубаху Марін. 

-    Де? – Фіджеральд опустив голову, щоб роздивитись.

Марін швидко підняв долоню, та вхопив його за кінчик носа.

-    Ахахаха, - засміявся Марін. – Завжди ведешся на цей жарт.

-    Душе смішно Маріне, - сказав Фіджеральт, потерши носа.

-    Ну добре, вибач. Не знав що твій ніс такий чутливий, - продовжував хихотіти Марін.

Фіджеральт закотив очі.

-    Що тут у нас, - постукав долонею по колодах він. - Сосна. Чудово.

-    Найкраща сосна, - відповів Марін. – Відчуй тільки носом, як вона пахне.

-    Я люблю, як гроші пахнуть, - відповів Фіджеральт. – А не дерево.

-    Тоді скільки даєш?

-    Хм, ну деревина непогана. Проте вже бачу сучки. Сорок  срібляників, думаю буде чесно. 

-    Скільки!? Фіджеральте, я тобі вибираю найкращі колоди, а ти мені сорок срібляників даєш?

-    Я розумію твоє невдоволення, та подивись, дерево вогке. Ще й короїди трохи поточили. Як по дружбі, я накину тобі ще десять срібляників.

-    Дерево вогке? Тоді по старій дружбі, я піду до твого брата, він заплатить мені вісімдесят срібляників.

-    Шістдесят монет!

-    Дев’яносто монет!

-    Ну, сімдесят так сімдесят, -  Фіджеральд швидко відрахував суму і тицьнув мішечок Маріну. За ніс тебе не поводиш Маріне, – людинос засміявся.

«Мені здається, чи про носи вони тільки й говорять? – зауважив Маклен.»

-    Хех. Таки так. Нехай голем розвантажує, а ми підемо на ринок, рознюхаємо, що де є.

-    Добре. Гарного дня, – Фіджеральд усміхнувся так хитро як тільки міг.

Марін з Макленом йшли вечірньою вулицею з наповненими торбами. Звернувши на перехресті, вони стали біля крамниці, яка мала назву «Блискавка та відьма»

-    Що за дивна назва? – дивлячись крізь пакети, сказав Маклен.

-    Дивна, проте цілком правдива. Ходімо.

Крамничка була дуже маленькою. Можливо це було через гори непотрібу, який лежав один на одному, утворюючи лише маленький коридор до прилавку. Маклен помітив великий чорний капелюх, який почав рухатись до прилавка. Подолавши кілька метрів капелюх, а з ним його власниця, стали навпроти них.

-    Марін! Невже старий знову хоче відчути жар на дупі та погеройствувати?  - жінка в капелюсі обперла голову руками.

-    Навіть і не думав. Я тут учня привів…

-    Учня!? Нічого собі. Не знала, що ти береш учнів. Як звуть тебе хлопче?

-    Маклен.

-    Героєм хочеш стати?

-    Так, – гордо заявив хлопець.

-    Не в той час ти хочеш стати героєм. Перевилися вони вже. Особливо тут, навіть товар не часто купують у мене, – жінка вздихнула.

-    Тоді я виправлю це. Я стану найвеличнішим героєм, з якого будуть брати приклад. І я переможу Повелителя.

Жінка поглянула на Маріна, який сперся на прилавок.

-    Дівчина, - прошепотів він їй.

Жінка усміхнулася.

-    Велике завдання кладеш собі на плечі. Гадаєш, впораєшся?

-    Так. Я мушу.

-    За таку впевненість навіть знижку тобі зроблю на будь-який товар.

-    Силена. Підбери щось хлопцю, бажано, щоб допомогло в перші дні не вмерти.

-    Не вмерти кажеш, – жінка почухала ніс. – Треба глянути, – Силена опустилася до низу так, що тільки кінчик капелюха виглядав з під прилавка.

-    Пане Марін. Так я не брав гроші, так ще й такі речі дуже дорогі.

-    Не переймайся хлопче. За те, що ти мені допомагав, та за гарні результати, я тобі хочу зробити подарунок.

-    Ось, знайшла, – Силена витягла дуже стару та потерту коробку. Здмухнувши жменю пилу, вона її відкрила та дістала старий плащ. – Це досить рідкісна штука,я не показую її аби кому. Його створили древні... Чесно? Я не пам’ятаю звідки він і що робить, проте я точно знаю, що він один такий у світі, ну так мені сказав один чоловік, коли віддав його. Він ще сказав, щоб я віддала його якомусь гарному хлопчині, який знає що робить, – Силена усміхнулася.

-    Нічого собі, – Маклен вдивлявся в старий, проте неймовірно якісний витвір мистецтва.

-    Якщо в тебе повірив Марін, то й я повірю. Бери його. Нехай твоя ноша трохи стане легшою.

-    Я…дуже дякую. Я обов’язково дотримаюсь свого слова, – Маклен вдягнув плащ.

-    Маклене. Бери торби та йди до воза. Хоч місто безпечне, але краще все ж нікого не спокушати. А я тут ще поговорю.

-    Добре. Уже біжу.

Марін провів поглядом хлопця та повернувся до Силени.

-    Ну? Що думаєш? – Марін з серйозним виглядом поглянув на співрозмовницю.

-    Гарний хлопчина. Його душа ще не бачила ту чорноту, яка є в інших. Не хай це уявлення героя залишиться при ньому на завжди і можливо він зробить щось для цього світу.

-    Силено, а що то за плащ?

-    Якщо чесно, не знаю. Я знайшла якось цю коробку біля дверей. В ній був плащ, солідна сума та лист де власник благав віддати цей плащ якомусь хорошому шукачу пригод.

-    То ось такий подарунок? – Марін глянув поглядом людини, яка викрила скнару на гарячому. – Старий поношений плащ. Краще давай я заплачу, а ти дай мені якогось нормального магічного меча.

-    Марін, ми з тобою давно знайомі, ще коли ти був героєм і ти думаєш, що я дам цьому милому хлопцю якийсь клапоть тканини? – обурливо промовила жінка. – І приректи його на вірну смерть?

-    Так, вибач. Я й справді тебе добре знаю. Але ж то нічим не примітний плащ.

-    Так і є… на перший погляд.

Маклен був дуже щасливим. Цей хоч і трохи поношений та трохи великуватий плащ, був першим кроком до його мрії. Краї лише ледь торкалися землі. Та різко настрій зник, так я він помітив біля воза три фігури. То був людинос та два големи. Хлопець запідозрив щось не те.

-    Гей! Що ви робите?

-    Га? – чоловік лякливо розвернувся. – Це ти мені?

-    Що ви робите з цим возом? Він не ваш.

-    Іди звідси хлопче, доки мої партнери не провели з тобою бесіду на тему: «Як поводитись в тихий час».

-    Як майбутній герой, – Маклен вийняв меча, який знайшов в себе на горі. Здається він був прадідів, – я мушу зупинити вас.

-    Га? Герой? – Незнайомець вибухнув сміхом. – Давно я не чув такого. Ну що ж герою, якщо пхаєш ніс в чужі справи – готуйся в цей  ніс і удар прийняти. Хлопці! Навчіть цього героя не лізти в чужі справи.

Ніби статуї, големи раптом стали рухатися і пішли в сторону Маклена. Величезні залізні механізми посеред ночі йшли на зустріч. В такій ситуації кожен би зі страху втік, проте не Маклен,той був наляканий так, що якби він зрушив хоч на сантиметр, вся ця конструкція поставлена в героїчну позу, важко б впала до долу. 

Він закляк.  

Вирісши  над хлопцем, голем замахнувся своєю довгою залізною рукою. 

«Маклене, рухайся!» - крикнуло в нього в голові.

Маклен ледь відпригнув вбік і рука голема зробила вм’ятину в землі.

В голову одразу прийшла думка, щоб з ним було, як би він не відскочив. Зайнявши нову позу, Маклен знов став чекати, більше він не міг нічого придумати. Він помітив ще одного голема, який набігав із заду. Зібравшись до купи, хлопець пригнувся, та вдарив супротивника в бік мечем. Результату не було, лише звук, ніби молот, яким бють по ковадлу. Стало зрозуміло, що така зброя безсила проти залізного ворога, тому, щоб збільшити маневреність, Маклен викинув меча.

 Вони наступали. Маклен ухилявся від важких ударів голема, зближуючись з іншим. Коли голем замахнувся, Маклен пірнув у іншого між ногами, спрямувавши обидва удари, в один одного. Пролунав ніби звук гонга. Залізні гіганти швидко піднялись, та знову попрямували до цілі.

-    Серйозно? – запанікував Маклен. – Я не можу з ними битись. Я можу лише ухилятися від них. Але на довго мене не вистачить.

Маклен намагався ухилятися як міг. Големам було важко боротися з прудким ворогом, проте тут вирішальну роль грала виносливість, яка в големів була нескінченна. 

І тут велика залізна рука все ж дістала хлопця.

Голем вдарив його в бік і той різко видихнувши відлетів. Людинос повільно підійшов. Маклен тримався за бік і стискав зуби.

-    Ну що, вже награвся герою? – людинос махнув рукою. – Вирубіть його, ніхто й не здогадається що з ним сталось.

Големи оточили Маклена і один із них підняв догори руку. Маклен був знерухомлений зі страху. Готуючись нанести удар, голем раптом відчув удар зза спини, який розлетівся на маленькі вогники.

-    Двоє на одного не чесно, - з-за темряви вийшла фігура, в руці у неї був вогонь .

-    Що? – Людинос різко розвернувся. – Марін? Трясця.

Марінові руки палали вогнем, світло від них падало на лице. Під таким освітленням, вуса виглядали шикарно.

-    Чого вирячились! –людинос викрикнув. – Взяти його!

Голем побіг в сторону Маріна, та приготувався до удару, проте Марін різким рухом оминув удар і вогняним кулаком зарядив прямо в груди голема. Пролунав характерний «Бомммм» і голем відлетів на декілька метрів, втаранившись в будівлю. Не витрачаючи ні хвилини, Марін великими стрибками наблизився до іншого голема, відправивши його ударом прямо в чийсь прилавок. Весь цей час усмішка не спадала з Маріного обличчя.

Він був настільки граційний, ніби танцюрист і точний за будь якого скарбія. Маклен був враженим цією майстерністю.

-    Вибач хлопче, я трохи спізнився, – лісоруб подав Маклену вже нормальну руку. – Ти молодець. В перший день завжди важко, особливо коли ти герой. Більшість в цей день кидають це заняття і йдуть займатись аби чим, тільки щоб по ниркам не отримати, – Марін засміявся. – Як себе почуваєш, нормально ?

-    Бік трохи болить, – промовив Маклен.

-    Нічого, я тобі накладу повязку і все буде добре. 

Тим часом, людинос стояв біля Маріного воза. Такого «повороту» він точно не очікував.

-    Мої…мої два големи вийшли з ладу і це тільки через два удари. А я ж думав він пішов з героїв, бо вже битись не міг, а він ще всім голови скрутить. Піднімайтесь!

Големи опираючись на руки, повільно почали підійматися, проте знову падали.

-    Ну? – Марін став хрускотіти пальцями. – Так це ти Ельгард  Жлобкінс, вирішив вкрасти мій віз, та ще й натравити на мого учня двох голе мів?

-    Та ти що, друже. Як я міг, – став виправдовуватися чоловік на ім’я Ельгард. – Я просто прогулювався поруч, а твій хлопчисько підбіг до мене і став звинувачувати у крадіжці.

-     Я довіряю своєму учневі більше ніж тобі, тому Ельгард Жлобкінс, як герой, я змушений вас позбавити свідомості до вияснення обставин.

-    Що?.. – Ельгард не договорив, так як вже лежав під тим самим возом.

Големи піднялися. Марін розвернувся до них, та взяв за комір непритомного людиноса. 

-    А ну! Назад давайте, бо носа йому вирву.

Големи зупинились. 

-    Ідіть приведіть варту.

Големи перезирнулись.

-    Ну!

Розвернувшись, вони побігли вулицею.

-    Пане Марін, ви його знаєте?

-    Так. Начальник варти. Хоча з тим, що големи можуть обходитися самостійно і те що в селищі немає злодіїв за Винятком самого Ельдгара,  то я думаю що це абсурд. А ще його зацікавили мої два грибочки і він якось просив мене продати їх, на що я звісно відмовив. Мабуть він вирішив їх таки забрати, наївний.

-    Зрозумів.

-    То що? – стукнувши долонею по спині Маклена сказав лісоруб . – На вулиці ніч. Ходімо до якогось бару, відсвяткуємо твою першу битву, та трохи тебе підлатаємо. І не забудемо зв’язати Ельгарда. А завтра вирушимо до дому.

-    Ну, якщо ви наполягаєте…

-    Та не переймайся, я знаю тут один чудовий заклад. Здається він зветься «Головне втримати в собі»

-    Якась дивна назва.

-    Господи! – кричав людинос, якого несли големи. – Щооооо відбууууваєтьсяяяя?

-    Та привести, а не принести!