Місто Сотх мало, ну просто велетенські розміри. Порівняно з ним, село Маклена помістилося в одну з вулиць. Він ще такого не бачив.

Над в’їздом  до міста висіла велика дерев’яна табличка, на якій було сказано:

«Вітаємо тебе, о велике створіння чи інша раса. Місто Сотх прийме всіх вас»

Нижче було написано меншими, дуже крихітними  літерами:

«Якщо ви не відноситесь до заборонених створінь,звісно, в книзі правил міста Сотх»

Маклен трохи прижмурився і в нижньому кутку побачив ще один напис:

«Тут може бути ваша реклама»

-    Цікаве місто, – промовив він. 

-    І не кажи. Тобі треба його побачити, – сказав візник.

Біля брами віз зупинив вартовий. Він ліниво причалапав до воза, та так само ліниво відсалютував.

-    Вітаємо в місті Сотх, місто можливостей і… бла-бла-бла і таке інше. Що ж, – вартовий дістав записник , та повільно лизнув олівця. – Імена?

-    Кірам, а це мій пасажир – Маклен.

-    Ага, так… раса… Ви гобліни?

-    Ні ми… 

-    Звіролюди?

-    Ні, я ж кажу…

-    Горгульї ?

-    Ні ми ж…

-    Та ж хто ви? – не дивлячись вів далі вартовий, сильно позіхаючи.

-    Ми люди.

-    Хто?

Кірам заплющив очі та витримав паузу.

-    Люди, – сказав максимально спокійно.

-    А, так звісно, – вартовий щось занотував в записнику. – Вибачте. Я заміняю другу зміну, тому трохи не виспався… тааак… все, з кожного по мідяку, ваш підпис і ласкаво просимо.

-    Тримайте. Дякую.

-    Гарного дня, – все ще без емоційно промовив вартовий, та протер мішки під очима.

Віз тихенько рушив в середину. Проїхавши браму, Маклен здивувався. Скрізь чулися гомони, сміх, крики та промови. Когось лупцювали різками на платформі, хтось сварився біля прилавка за останній шмат сиру. Якогось п’яницю витягали вартові з шинку, хтось тицяв усім під ніс дулі і отримав на горіхи, і цей весь балаган оспівували вуличні музики. 

Дивувало також те, що населення міста складали не лише люди, але і інші, так сказати, персони. Він до такого геть не звик. 

-    Ну що ж хлопче, – Кірам потягнув вуздечка і коні зупинилися. – Тут наші шляхи розходяться.

Маклен зістрибнув з воза, та поправив свій плащ.

-     Раджу бути уважним, так як ти не бував ще у великих містах.

-    Дякую вам пане Кірам.

-    Та будь ласка. Але, тут таке діло…

-    Що? -  незрозуміло спитав Маклен.

-    Ти не думав, що в тебе плащ завеликий?  Раджу звернутися до кравця.

-    Ви так думаєте… що ж дякую.

-    Не хворій, – усміхнувся Кірам, вдаривши по вуздечкам.

-    Бувайте, – махав Маклен йому вслід. – Що ж… - хлопець глянув на папірець. – І як мені тут знайти Брунгіля?

Маклен блукав, як він думав, кілька годин. Велике місто пригнічувало його. Він виріс в дуже віддаленому селещі, де люди могли б і не пересікатися цілий день, а тут навіть при дуже великому бажанні, ти не міг виділити для себе хоч пів метра вільного простору, та не наступити комусь на ногу.

Скрізь висіли вивіски різних майстерень, крамничок, та закладів, значення деяких з яких, Маклен не розумів.

Читаючи вивіски, Маклен не помітив, як на щось вперся.

-    Дивись під ноги, байстрюче! – крикнув гном.

-    Вибачте будь ласка, я вас не помітив…

-    Що!? – ображено скрикнув гном, підводячись з калюжі. – Не помітив? Хочеш сказати, що я малий!

-    Ні-ні, я не це мав наувазі, я…

-    Думаєш, якщо я не людина, то до мене можна так ставитись? Та я тобі…

-    Охолонь Освальде, хлопець і справді випадково, – несподівано вимовив чоловік і бахнув гнома по шолому, змусивши його впасти йому на очі.

-    Що? – гном на ім’я Освальд поправив шолом. – Генріху, якщо ти ще раз торкнешся мого шолома!... – пригрозив пальцем гном.

-    Ну все, не гарячкуй.

Гном пирхнув і грізно глянув на Маклена.

-    Справді вибачте, – продовжив Маклен, – я вперше в такому великому місті і тому не звик до такого натовпу.

-    То ти з села? – запитав чоловік.

-    Так, далеко звідси. Моє село близько біля міста Нозе.

-    А що ж ти забув так далеко? Тут п’ять днів ходу, – запитав гном обтрушуючись від води.

-    Я хочу стати авантюристом.

-    Пфф, Ха-Ха-Ха, – гном засміявся у все пузо так, що всі оберталися в їх бік – Ти? Авантюрист? Ти що, вмерти сюди приїхав?

-    Освальде! – чоловік сердито глянув на нього.

-    Кхм, добре, перегнув.

-    Ти впевнений хлопче? Авантюрист  - небезпечна справа.

-    Знаю, мені вже про це говорили, проте в мене є мрія і я не збираюся відступати.

-    Сказанув як якийсь герой!

-    О боги, Освальде, – чоловік оглянув Маклена з голови до ніг. – Тобі б якісь лати легенькі, та плащ вкоротити, бо заважати буде… Гаразд, проведемо тебе до зброярні, там поруч має і кравець бути.

-    Генріху, в нас своїх справ повно, ходімо.

-    Нам по дорозі,  до того ж, не хочеться аби хлопець вмер в перший же день.

-    Яка щедра душа,– гном глянув на хлопця. – Ех, гаразд, ходімо. Скоріше б забратися  з цього довбаного міста.

                                                             ***

Вартовий позіхнув, та труснув головою, щоб ненароком не відключитись.

-    Наступний!

До вартового підійшов темноволосий чоловік, з виразним засмаглим обличчям та гострим поглядом, який штрикав ніби голка.За спиною в нього був великий меч.

-    Так, вантаж везете?

-    Ні.

-    А як же ці м’язи га? 

-    Щ…що? – підняв брову незнайомець.

-    Сонний каламбур, - сказав чоловік, прокашлявшись, та взяв  олівця. 

-    Так, ваша раса?

-    Раса? – чоловік задумався, по виразу обличчя було видно, що він ретельно обдумує фразу, яку скаже. – Нежить.

-    Що? Що ви сказали?

Чоловік нервово оглянувся, дивлячись, чи ніхто не почув. Здається він бовкнув не те що хотів.

-    Лю…людина.

-    А,так, – вартовий записав щось в папірець. – Ім’я? 

Чоловік ще більше знітився. Він завмер, та втупився у вартового.

-    Ваше ім’я?

-    Так, моє ім’я, – очі нервово забігали, - цей… я його забув.

-    Ви забули ім’я?

-    Так. Мої слуги називали мене Повелителем, - чоловік відчув, ніби його розум відключився, він розумів що має щось говорити, щоб це не було дивним.

-    І тому ви забули ім’я?

-    Так, – говорила вже пуста голова чоловіка.

Вартовий підняв очі, та оглянув співбесідника. Він був підозріло стривожений.

-    Ви говорите, що вас називали Повелитель?

Чоловік спітнів. Він не думав, що спілкуватися буде так важко.

-    Ні.

-    Що «ні»? 

-    Мабуть так.

-    Що «так»? – вартовий став принюхуватись. – Що ви сьогодні пили?

« Чому він питає? Невже здогадався хто я? Що йому сказати? Я вже років так сто нічого не пив. Що сказати? - думав про себе чоловік.»

-    Рідину, – невпевнено сказав він.

-    Яку рідину? – нетерпляче запитав вартовий.

« Які є рідини? Лава є, хоча ні, таке не п’ють. Що п’ють живі істоти? Треба було із замку частіше виходити, нічого не пам’ятаю.»

-    В…воду?

-    Мабуть не тільки воду, але добре. Не тверезих ми теж пускаємо, зрештою вони ж протверезіють. Але ім’я треба сказати.

-    Давайте забудемо про ім’я, – раптом ставши серйознішим, сказав чоловік, та простягнув вартовому золоту монету.

-    А… - вартовий дивився на сяючу монету. – Що ж вітаємо у місті Сотх, пане  Саландрит.

                                                             ***

Всю дорогу Маклен роззирався та споглядав вулиці міста. Він вважав, що більшість містян просто сновигають без діла, та єдиним їхнім заняття було лише утворення натовпу. 

Яскраві вивіски, купа людей та навіть вуличні музиканти, від них у Маклена розболілася голова.

-    Що з тобою хлопче? – запитав Освальд.

-    Та щось я не звик до такого.

-    До великих міст важко звикнути, але тобі доведеться, бо такі гіганти поглинуть не підготовленого живцем, – промовив Генріх.

-    І не похлинеться, – додав Освальд.

Маклен здивовано глянув на своїх нових друзів.

Генріх це помітив і вчасно порушив цю тишу.

-    Та не переймайся, ти звикнеш. Всі звикають. Головне правило – це завжди надійно ховай свої заощадження.

-    Мені вже таке говорили, – Маклен занурив руку в середину плаща і дістав мішечка.

-    Ти що! – Генріх швидко взяв мішечок з рук хлопця, та швидко поклав його на місце. – Друге правило, ніколи зайвий раз не показуй де ти ховаєш гроші, інакше, коли ти візьмеш його вдруге, то знайдеш лише надірваний пустий мішечок і це ще в кращому випадку. 

-    Та я хотів просто перевірити…

-    Навіть перевіряти не потрібно. Треба поводитись так, ніби ти взагалі їх забув. Але ти так сильно не лякайся, все не так вже й погано.

-    Ну звісно, – саркастично промовив Освальд. – Не так все й погано у місті де стоїть гільдія злодіїв.

-    Гільдія злодіїв? Як це? – здивовано запитав Маклен.

-    Як тобі сказати… - продовжив гном, - просто щоб грабувати, треба вміти грабувати, а цього треба вчитись. Звісно ця гільдія не надто і законна, але кого це зупиняло колись.

-    Он, як. Це дуже дивно.

-    Ще б пак. Хоча злодії з тобою не погодяться.

-    А ось і вона, – Генріх вказав пальцем на маленьку стару вивіску.

Вивіска була оздоблена кількома шарами фарби, яка вже почала лущитися, та малюнками ножниць, які перерізають тканину. А з верху великими буквами було написано «Латка на латці».

 В середині було досить затишно. Багато тканин, та різного причандалля для шиття. За стійкою сидів худий чоловік в великих окулярах, та порпався з якоюсь сорочкою.

-    Господи, шило мені в дупу. Як можна було знівечити цю сорочку, я б нею і поли б не мив… - чоловік підняв погляд. – Добридень добрі люди, що цікавить?

-    Нам би цього плаща вкоротити, – промовив Генріх, та вивів Маклена.

Кравець глянув на плащ, а потім глянув на Маклена.

-    Дійсно завеликий, давайте його сюди пане, це займе всього кілька хвилин.

-    Ми тебе на вулиці почекаємо, – сказав Генріх, виходячи з гномом.

Маклен зняв плаща та передав його кравцю.

-    Досить стара одежина, але матеріал цупкий, – чоловік взяв великі ножниці  та відміряв необхідну довжину.

Пролунав характерний «клац» і плащ просто зажувало в лезах.

-    Не зрозумів? – кравець дістав точило, та підгострив ножниці, леза виблискували гостротою. – Так, просто досить цупкий матеріал.

Плащ не піддався і цього разу, а ножниці навіть заскрипіли під тиском.

Кравець відклав ножниці та знявши окуляри, дістав ювелірну лупу, зафіксувавши її на оці.

-    Цікавий матеріал… неймовірно! Звідки він у вас?

-    Це подарунок, – відповів Маклен.

-    Цікаво, – кравець продовжував вдивлятися в плащ. – Цей плащ пошито з досить рідкісних сталевих ниток. Їх важко виробляти, та неймовірно важко робити з них одяг. Неймовірно якісна робота, кожна ниточка з’єднана між собою з неперевершеною точністю.

Чоловік відклав лупу, та дістав з шухляди якийсь овальний камінь, який був обрамлений в стальну оправу.

-    Зараз я перевірю дещо. Цей камінь реагує на концентрацію магії, – кравець підвів камінь до плаща і той став випромінювати світло. – За яскравістю світла, можна дізнатися стільки магії знаходиться в речах, зброї або повітрі. І скажу я вам, що досить сильна магія накладена на цю річ. Неймовірно.

Маклен стояв з відкритим ротом. Тим часом, кравець відклав камінь та віддав плаща Маклену.

-    Я не можу його вкоротити, так як в мене немає для цього інструментів і навіть якщо б і були, то я все одно не зможу. Плащ пошито з сталевих ниток, так ще й на плащ було накладено якесь сильне закляття. Якщо хочеш, то я можу в тебе його викупити, заплачу достойно.

-    Дякую, але це подарунок, до того ж він мені знадобиться на моєму шляху.

-    Що ж, як хочеш. Тоді бажаю тобі вдачі.

Наступним місцем куди прибув Маклен  була лавка зброяра.

-    Купуйте мечі, щити, кольчуги! – кричав продавець. – При покупці дворучного меча – ніж в подарунок!

-    Доброго дня, – привітався Генріх.

-    О, це ви Генріху, Освальде, як ся маєте, як мій товар?

-    Благо ще тримається, – відповів гном.

-    За свій товар я відовідаю, – продавець глянув на Маклена. – А це хто з вами? Новенький?

-    Кхм, ні, – сказав Освальд.

-    Це молодий авантюрист, треба щоб ти як професіонал щось йому підібрав, – сказав Генріх.

Продавець показав задоволену усмішку. 

-    Що є те є. Ну давай щось тобі підберемо, - продавець уважно роздивився хлопця. – Ну, щити, шоломи та решту з важкого захисту я тобі не пропонуватиму, так як твоє тіло довго з ним не вибігає, тому будемо орієнтуватися на легку броню.

Продавець зайшов до кімнати та почав щось перебирати. Чулося брязкіт металу. Щось важке впало і чоловік зойкнув та вилаявся.

-    Ось, знайшов. Дай но руки, таак… добре. Ще це прикріпимо до ніг. Ці сталеві наколінники тобі підійдуть. Також в мене є непоганий нагрудник який буде досить легким і не заважатиме в бою. Також можна ще й взяти гарні чоботи з міцної шкіри… о і ще компактна торба для зброї та різних там штук. Давай іди приміряй все це.

Маклен зайшов за стінку і через кілька хвилин вийшов вже зовсім інший хлопець: сталевий нагрудник з візерунками, який виглядав з під плаща, шкіряні чоботи з білим хутром, наколінники, та невеличка сумка, яка могла сховатися під плащем.

Продавець задоволено кивнув.

-    Ідеально, - він склав пальці, як шеф-кухар, коли завершив свою справу. - Я намагався підібрати все так, щоб це пасувало до твого плаща і не заважало тобі в боях.

-    Це… неймовірно круто. Хоча… - він поправив нагрудник, – Трохи, важкувато.

-    Хм, справді. Поки для нагрудника ти не готовий. Хоча, візьми цю кольчугу під одяг. Буде хоч який захист. А решта, ідеально. От тільки цей плащ таки завеликий. І що то в тебе за меч? Виглядає старувато. Давай я тобі щось путнє дам.

-    Меч і плащ, це мої подарунки. Я не можу з ними розлучитись.

-    Ну, як знаєш. Ці речі треба поважати. Ця лавка належала моїй бабусі, тому я тебе розумію. Ну що ж, ходімо розрахуємося.

-    Так, добре.

Маклен хотів потягнутися за мішечком, але Генріх його зупинив.

-    Не треба хлопче, Я за все заплачу.

Освальд закашлявся та витріщився на Генріха.

-    Дякую, проте не потрібно, ви й так мені сильно допомогли. Щоб я без вас робив.

-    Не переймайся, це просто подарунок молодому авантюристові, який колись стане героєм.

Очі Маклена засвітилися від щастя.

-    Скільки? – промовив до продавця Генріх.

Вже на вулиці Маклен прощався зі своїми друзями.

-    Дякую вам за все.

-    Хлопче не дай людям тебе надурити… і не помри тут у перший тиждень, - сказав Освальд сідаючи на коня.

-    Серйозно, тримайся тут, бо мені шкода броню, за яку я заплатив ха-ха-ха, – сміявся Генріх

-    Дякую вам ще раз.

Дорогою з міста, Освальд і Генріх їхали мовчки, доки Освальд не засміявся на все пузо.

-    Господи, а я справді подумав що ти заплатив за нього. Ну ти й начудив.

-    Так я й не збрехав, – Генріх дістав мішечка, – тільки я… заплатив його монетами, – сказавши чоловік засміявся.

-    Хлопець ще геть зелений, повівся на таку дурню. 

-    Він певно не стикався з гнилими людьми, які навіть душі вже не мають, такий довірливий, куди ті боги дивляться.

-    Та й нащо було його вести в зброярню, треба було одразу після кравця піти.

-    Я повинен був хоч якось йому допомогти. Хлопець і так не знав що робити, а так в нього з’явився шанс вижити.

-    Ай, нам ніхто не допомагав. Чого це ти записався раптом до благородних? 

-    Та годі тобі. Ми зробили добру справу, направили на шлях молодого героя.

-    Так, без монети в кармані, – заллявся сміхом Освальд. - Хоча я давно таких не бачив, він аж надто… геройський чи що, начитався книжок всяких і лізе куди не знає. Дурість та й годі.

-    Ти правий, він мав геройські ідеали. Тепер він, або розчарується в людях і стане як ми, або стане тим ким хоче.

-    Як доживе.

-    Так, точно. Удачі тобі… хлопче.

                                                            ***

В замку Повелителя було неспокійно.

Гоар стояв біля трону Повелителя і періодично гупав посохом по підлозі.

-    Отже, ти хочеш мені сказати Руфусе, що Повелитель просто взяв і собі  пішов не сказавши куди?

-    Т…так, – нервово сказав гоблін, відступивши трохи на випадок, якщо Гоар захоще вперіщити комусь тією палицею.

-    Він узяв свій меч, карти, та гроші зі скарбниці?

-    Т…так.

 Усмішка Гоара розпливлася по його блідому обличчі, проте каптур не дозволяв побачити її іншим.

«Неймовірно, просто неймовірно, – обдумував про себе Гоар, - він пішов. У це просто неможливо повірити, але чому?... та яка різниця, головне що цього довбня тут нема і замок тепер на мені. Але треба робити все швидко, бо аури Повелителя вже немає і всі про це дізнаються. Тепер буде важко втримати їх…»

-    Пане Гоар? Що тепер робити?

-    А… Що робити? Доведеться мені за всім наглянути до приходу Повелителя. Упевнений, що він пішов через дуже важливу справу і скоро повернеться. То ж, я сподіваюся, що ця інформація не вийде за межі цієї зали.

-    Добре пане, буде зроблено.

-    А поки працюємо так як і завжди. Все, можеш іти.

Гоар простежив за тим, як Руфус зник за зачиненими дверима та підійшов до трону і спокійно сів.

-    Неймовірне відчуття, – він закинув голову. – Скоро корона буде моєю.

                                                               ***

Маклен ще по приїзді помітив, що по вулицях Сотха, ховалася якась дивна напруга, яку намагалися приховати самі ж жителі. 

Він помітив, як мати мило привіталася з одним гномом, та потім швидко забрала свою дитину подалі від нього. Як люди хоч і не показуючи цього, але дивно, та навіть з ноткою презирства дивилися на інших, так би мовити, створінь. Очевидно, що відносини в місті були якимись напруженими, ніби в банку накидали скорпіонів та пауків і попросили їх не битись. Маклен відчував це, проте крики десь з глибини його черева постійно перебивали його думки і замінювала їх на всі страви, які він міг собі уявити. Він безнадійно знову пробив по кишенях, в пошуках хоч якихось грошей та вкотре нащупав лише самісіньке «ніщо».

«Неймовірно, – думав він. – Вперше в місті і вже мене обікрали. А я їм довіряв. Попереджав же мене Марін, - довгий плащ ковзав по вулиці, та тягнув за собою все сміття, яке потрапляло на дорогу. – Не так я уявляв собі шлях становлення героя. Ну, буде про що написати в моїх мемуарах та біографії, коли я стану героєм, - сказав він не весело.

Маклен пройшов ще кілька метрів, потім сів, спершись об стіну муру. Коли в людини пустий шлунок і вона втрачає запал, це смертоносне поєднання. 

Він трохи нагнувся вперед до калюжі та дивився на себе.

-    Так. І що мені робити? Ні грошей, ні плану, а плащ замів усю вулицю. Клас, а як же принцеси й знедолені? – сказавши, хлопець втомлено схилив голову, його ноги з незвички так багато ходити, вібрували.

Проте, вухо Маклена почало вловлювати біля себе дивне та огидне прицмокування та плювання, яке йому дуже заважало.

-    Ей хлопче! – голос знову прицмокнув і плюнув. – Тут моє місце для милостені.

-    Що? – Маклен підняв очі і побачив перед собою якогось стариганя, який лускав насіння.

-    Кажу, що нам тут тісно вдвох буде для милостені.

-    Ні, ви не так мене зрозуміли, я просто сів… відпочити.

-    Так? Ну на бідняка ти не схожий, – пролунало прицмокування. – Ну добре, можеш посидіти тут, якщо тобі звісно не бридко в компанії немитого діда.

-    Ну що ви… - Маклен принюхався, - але мабуть таки я трошки посунусь.

-    Гарна думка, я не ображаюсь. Хочеш насіння? Гарбузове.

Хоч це було бридко, проте шлунок з великою жадністю прийняв дарунок старого. В цей момент, він міг проковтнути що завгодно.

-    Як тебе звуть хлопче? – спитав немитий дід.

-    Маклен.

-    А я Попер, радий знайомству. Я… тут підслухав твою розмову… ти часом, не героєм хочеш стати?

-    Так, думав.

-    А чому це, думав?

-    Не знаю. Я немаю плану і не знаю, що робити. Я заплутався  і в мене болять ноги. 

Старий хитро прищурився та хруснув зубами насінину.

-    Отже, дівчина тебе напоумила, – старий прицмакнув та плюнув шкарлупку. – Важко тобі буде, проте мені здається, вже немає сенсу давати собі такі безглузді питання, ти ж уже почав, правильно?

-    Т…так.

-    Ти готувався до цього, так?

-    Так.

-    Ти добув собі озброєння, так?

-    Так, – відповідав Маклен, не розуміючи, до чого йде Попер.

-    То чому ти скиглиш? Ти зробив найголовніший крок у будь якій меті, ти почав.

-    Може й так, але зараз я навіть не знаю що робити далі, так ще й тепер я не маю грошей.

-    І все? Хлопче глянь на мене, якби я скиглив що в мене не має грошей, то давно б з без виході кинувся з мосту, а план… план ніколи не буде йти по пунктах. Не думаю що ти не знаєш що тобі робити, наступний крок таки в тебе повинен бути.

-    Ну… мені потрібно сходити до знайомого мого вчителя і потім зареєструватися до авантюристів…

-    Ого, бачиш, а ти говориш що ти не знаєш що робити. Все більше переконуюсь, якщо відчув смак зневіри, то тоді мета стає по справжньому живою.

Маклен уважно подивився на Попера: потріпана сорочка, густа брудна борода, та один черевик.

-    Знаєте, а я над цим не думав.

-    Знаєш хлопче, не переймайся, у всіх є певні труднощі.

Маклен замовк та став обдумувати слова Попера.

-    Містере Попер, ви говорите дуже мудрі речі, та дали мені гарну пораду, за що я вельми вдячний, але дозвольте спитати, чому ви… ну як сказати…

-    Знаходжуся на такій низовині?

-    Я хотів чказати, чому в одному черевикові, проте можна й так сказати.

 Старий виплюнув останню шкарлупу та став дивитися на натовп людей.

-    Скажімо, це новий досвід.

-    Досвід?

-    Так. Я дав собі завдання прожити так два місяці і відкрити ще кілька таємних дверей життя.

-    Таємних дверей?

-    Так. Глянь на цих містян що біля нас проходять. З такого місця зовсім по іншому дивишся на них та на світ. Я сидів тут кожного дня і спостерігав за ними і знаєш що я зрозумів? Що я таки нічого не знаю. Світ просто неймовірна штука де ми ніколи не зрозуміємо його до кінця. 

-    То ви навмисне довели себе до крайності, щоб більше розібратися в собі та інших?

-    Ого. Ну, мабуть так і є. Коли спиш у конюшні на сіні, це неймовірні відчуття. Твоя голова стає яснішою. А це от насіння, після кількох днів без їжі, зараз воно смачніше за будь яку страву у місті.

-    Що ви хочете цим сказати?

-    Я хочу сказати, що люди, як це не абсурдно звучить, самі є перешкодами у своєму житті. Все обмежується лише самою людиною і люди ж самі роблять собі проблеми. Не має грошей? Пусте, придумай як їх повернути. Ти казав що в тебе великий плащ? Викинь, а як не хочеш, то просто забий на це.

-    Може й правду кажете.

-    Ну не я ж тут сижу і пускаю соплі, замість того аби  зробити хоч щось для того аби стати героєм. До того ж, побачила б тебе в такому стані Сара, навряд чи вона стала твоєю.

-    А звідки ви…

-    Я ж не один рік живу. Якщо хлопець втіває якусь дурню, не подумавши про неї, то це сто відсотків через дівку. Тому вперед. Стань тим, ким маєш бути.

-    Саме так, – Маклен різко підвівся. – Я не стану героєм якщо буду сидіти тут.

-    Запамятай : падати і постійно підводитись – найкраще що може мати герой зі свого арсеналу.

-    Дякую пане Попер, ви неймовірно мені допомогли. Я запам’ятаю це. З цього моменту я буду підніматися завжди, як справжній герой!

На крик хлопця стали оглядатися люди, проте Маклен не зважав, вперше він був налаштоване рішуче.

-    Хех, не забувай цього моменту хлопче.

-    Дякую вам ще раз, – сказавши, Маклен побіг вулицею.

Старий провів Маклена поглядом та піднявся на ноги.

-    Що ж, в останні дні, я зробив гарну справу. Отже, його Маклен звуть. Вельми цікаво. Треба поглянути за ним трохи більше, – Попер глянув на босу ногу, та усміхнувся. – Що ж тепер пора і мені вертатись до справ.

                                                                ***

Пан Саландрит стояв посеред вулиці та оглядався навколо. 

-    Забагато всіх. Дратує.

Потім він став оглядати всі крамниці та прилавки. Все дуже відрізнялося від того, що було на «Темних землях» , якщо говорити точніше, то відмінним було все.  А ще тут були кольори, багато кольорів, через які Повелителю іноді доводилося дивитися просто в землю. 

«Темні землі» навіть своєю назвою говорили проте, що яскравої райдуги або надто яскравих кольорів навіть не чекайте, переступивши її кордони. Там були всі кольори починаючись зі слова «темно…», ба навіть хмари коли залітали на її кордони, набували більш сіруватого відтінку. Тому коли ти більше вісімдесяти років бачив лише темні кольори, та сірі стіни палацу, було досить важко звикнути до такого місця.

Саландрит побачив крамницю з дивною як на нього назвою «Бабусина випічка», проте це було б останнє місце куди він би зайшов, так як їсти йому не потрібно, та й навіть понюхати він не міг тієї випічки, ба навіть він уже і не пам’ятав запахів.

Повелитель помітив як до вітрини підійшла молода жінка з дитиною і та роздивлялася товар, тим часом як хлопчик постійно хотів вирватись.

-    Ну мамо, я хочу дерев’яну іграшку, ходімо.

-    Почекай, мама зараз купить щось і ми підемо.

-    Ну мамо! – хлопчик почав рюмсати.

Повелитель відчув що має щось зробити так само як би і зробив кожен дорослий чоловік з великим мечем за спиною. Сівши біля хлопчика, він заговорив максимально, як він думав, люб’язно.

-    Хлопчику, – сказав грубим голосом Повелитель, -  я думаю ти не хочеш створювати проблем своїй мамі, а якщо ти будеш погано поводитися, то я відрубаю тобі голову, гаразд ?

Хлопчик з жахом глянув на Повелителя та вхопився за мамину спідницю. Мати не почула того що сказав пан Саландрит.

-    Ой, ти злякався цього дядька, не бійся.

-    Гарне дитя, – сказав Повелитель, – проте такого плаксу швидко проштрикне чийсь меч .

-    Що ви таке кажете, це ж ще дитина, – мати взяла хлопчика за руку. – Ходімо.

-    А що я такого сказав? – говорив сам до себе Повелитель. – Це ж правда.

Пройшовши далі вулицею, Повелитель раптом відчув, якийсь маленький страх, а по тілу пробігся жар. Глянувши на будівлю він різко відступив на кілька кроків назад і жар припинився.

« Певно Церква, – подумав він. – Треба бути обережнішим»

З церкви вийшов якийсь зі священників, проте зупинившись посеред вулиці, він взявся за хрестик на шиї та став роздивлятися навколо.

« Невже відчув мою присутність? Треба вшиватися»

Повелитель завернув за провулок та визирнувши, провів поглядом священика.  

Повелитель був Нежиттю, а священики найкраще могли відчувати та протидіяти темній магії. Навіть замаскований ілюзією, його темна сутність  ще могла відчуватись. Це щось на кшталт, коли не свіжий чоловік вирішив приховати запах парфумами, проте сморід іноді доноситься до носа якщо гарно принюхатись.

Опанувавши себе, він пішов вздовж провулка. Переходячи маленький провулок він почув, як за возом лунали голоси.

-    Давай сюди гроші, чи може мені залучити до розмови мого ножа? – сказав чоловічий голос.

-    Давай дівко, не забирай у нас дорогоцінний час, – сказав інший, трохи писклявіший голос.

-    Пустіть. Ці гроші мені потрібні, – тихо промовив дівочийголос

-    Ти певно не зрозуміла ситуації в яку ти потрап…

-    Гей ви, – прокричала дівчина, коли із за воза вийшов Повелитель. – Допоможіть мені. Мене хочуть обікрасти!

-    Та ми тут нічого такого, – перелякано промовив чоловік трохи писклявим голосом, не зводячи погляду з серйозного обличчя чоловіка з величезним мечем. – Насправді ми тут…

-    Це мене не обходить, – урвав Повелитель, та спокійно пішов далі.

Двоє розбійників здивовано перезирнулися. Рука сильніше стиснулася у дівчини на горлі.

-    Будь… ласка… – трохи хрипло промовила дівчина, в якій почали навертатися сльози.

Проте Повелитель на це не звертав уваги та спокійно йшов далі.

-    Замовкни вже нарешті, бачиш ти заважаєш панові, – чоловік ще раз поглянув у слід незнайомцеві, потім переконавшись у його байдужості, знову підставив ножа. – То, на чому ми зупинилися…

Повелитель зупинився. Знову це відчуття. Щось, ніби рвалося назад, тим часом як в голові все кричало йти вперед і не обертатись.

-    Ви…не достойні носити… такий меч…як у Буйтура.

-    Ти сказала Буйтур? – повільно витягуючи меча, сказав Повелитель.

-    Годі вже скавчати!  - чоловік підняв ножа.

Повелитель ривком зблизився з чоловіком від чого той а ж сахнувся.

Грабіжники не встигли нічого вдіяти як вже лежали на тому самому маленькому возові непритомні, тим часом як дівчина сидячи на дорозі трималася за горло та кашляла.

-    Дякую, - сказала вона. 

-    Це не заради теб… - Повелитель глянув на дівчину в якої текли сльози.

-    Дякую, - промовила дівчина витираючись рукою. – Дякую.

« Цікаво, що вона відчуває, – подумав Повелитель»

-    В мене до тебе буде декілька питань.