Сьогоднішній ранок розпочався зі звичайної рутини справ, єдине що змінилось Ніка залишилася дома з бабусею, це рудо-волосе чортеня спікулювало тим що давно не бачила родички, та й до того ж чи можливо відмовити цим щирим синім очам, тимпаче коли бачиш її і одразу згадуєш про маму, яка завжди залишала нас дома коли приїжджав хтось із рідні.
Офіціальним опікуном Ніки  була я, мені не хотілося її відпускати адже вона найрідніша людина, саме дорожче що є в моєму житті, після смерті батьків і  Саші, батьки були добрими і завжди розуміли і підтримували мене, мама була моєю подругою, а тато вперше привіз мене в стрілковий тир його друга, цій справі я посвятила багато років мого життя і покинула коли померли батьки, не лише із-за того що все що там було нагадувало мені про тата, а отже й про маму, а й через те що потрібно було ставати на ноги; Саша був моїм першим справжнім коханням, але другим хлопцем з яким я зустрічалась, але почуття із Сашою і тим, іншим зрівняти не можливо, це небо і земля, коли Саша був поруч всі проблеми зникали, за ним як за кам'яною стіною, а від його дотиків серце вистрибувало з грудей, і сам по собі він був добрим і люблячим.
В офісі нікого ще немає тому вирішую викурити сигаретку дві на дворі, багато хто критикує мою любов до нікотину, але я б сказала це швидше залежність, адже нікотин це самий кращий антидиприсант, ніхто мені так не допомагає з тим болем що кожного дня роздирає мене із середини ніби дикий звір їсть мої органи, навіть псмхолог до якого мене записала Ася не допомагає, доречі сьогодні передостанній сеанс у цього недопсихолога.
Колеги та інші працівники офісу вже сходилися до будівлі, а я вже докурювала другу сигарету, біля місця роботи припаркувався вже знайома чорна Toyota Land Cruiser Prado, як завжди веселий хазяїн цеї манюні пафосно підходить до сходів підморгуючи дівчатам не пропустивши ні однієї, чому він постійно такий веселий (?) може він якусь якісну траву курить,нада буде запитати якщо моя  депресія не закінчиться.
-Помниш мене?! - запитує Рей і грайливо грає бровами,ну ото він реально якусь наркоту приймає, на дворі пасмурно, болото а йому хоч би хни.
-Тебе попробуй забути! - махаю головою.
-Я знав що ти про мене думаєш! - радісно викрикує, що аж усі обернулись подивитись на нас, а у очах незаміжніх читається заздрість, мені б їхні проблеми.
-Щось не помітила щоб ти задихнувся від гикавки, - зауважила я, у очах Влада промелькнуло здивування, - так все Рей! Працювати!
В ліфті ми підіймались мовчки, але він постійно кидав короткі погляди, що дуже дратувало але я промовчала.
-Через годину щоб звіт був на моєму столі, і щоб сам зробив а не напрягаєш Аню! - зробила я акцент на слові "сам"; Аня це стажер у нашій компанії, бідну дівчинку віддали під владу цього маньяка, не сумніваюсь що він вже розпустив свої ручищі.
Я зайшла в свій кабінет в якому пахло бабусиною випічкою, яку вона дала мені на роботу, напевне бабусина випічка це восьме чудо світу, не даремно люди нахвалюють цей витвір мистецтва; в цьому кабінеті я працюю вже п'ять років, з двадцяти років коли вирішила що потрібно ставати на ноги адже депресія до добра не доведе, виш я закінчувала заочно, а з роботою мені допоміг татовий друг  Остапченко Андрій Іванович, робота забирала певний час, а все інше врем' я нада було віддати тоді ще трьох річній Веронікі, вся ця рутина і повсякденність вимотувала мене багато років, тому час на ностальгію, депресію та згадування чудових часів звівся до мінімалу.
Усі міні частинки мого відділу позносили мені звіти рівно через годину, навіть Рей не задержав процес роботи хоча, правда він як завжди ще понадукучав своїми жартиками і тупими питаннями,отже через деякий час я сміливо занесла звіт свого відділу директору і сміливо відправлялася на обід з Асею, доречі вона була секритарем Андія Івановича.
-Щось ти сьогодні ніби радісніша чи що? - запитувала подруга з хитрим поглядом уже у кафе нашого офісу.
-Та ні, просто виспалась і не спішила як завжди, Ніка з бабусею залишилась.
-Ти не боїшся віддавати свою квартиру цим великим розумам? - хіхікнула подруга, явно згадавши випадок коли вони ледь не спалили квартиру бо вирішили висушити одяг на електрокаміні.
-Ні, надіюся більше прачечної вони не влаштують, а на кухні моя бабуся справжня богиня ти ж це знаєш, - з Асею ми дружили вже давно тому вона знайома з моєю родичкою і її шедеврами.
-Знаю. Чуєш! То якщо Ніка з бабусею то моєе ми на шопінг? - з ентузіазмом запитала подруга.
-Давай завтра, якраз у суботу я вільна.
Далі пішли розмови про те що потрібно купити.
Після роботи я одразу їхала о психолога, який умудрився поселитись у другому кінці міста, тому дорога зайняла багато часу;він жив у невеличкій квартирі майже на кінці міста.
-Доброго дня  Міла Анатолівна! - привітався він аж занадто радісно, ну звичайно я ж йому платить буду.
-І вам Віктор Миколайович.
-Проходьте в мій кабінет, а я зараз прийду, - і пішов у сторону кухні.
Я зайшла у невеличкий кабінет у якому стояв робочий стіл з кріслом, два стільця і крісло-ліжко для клієнтів таких як я, воно схоже як із кіна, ще тут багато книг і всі вони по психології;але одне я точно не була готова побачити, біля однієї полки з книжками стояв мій гєморой і гортав книжку, я була шокована поьачити тут Рея.
-Знайомтесь Міло Анатолівно, це мій племінник Влад- психолог показав на Рея, так ось чому він був радісним, повернення брудного сина.
-Депресивна курильщиця, ніколи б не подумав - з наглою ухмилкою сказав він.
- Те що ми не на роботі не дозволяє тобі, мені грубити, Рей, - бііііісить!
-Я й не грубив- він знизав плечима і вийшов з кімнати як ні в чому не бувало.
Прийом у психолога прийом пройшов як завжди, він задавав ті самі питання але по різному сформульовані відповіді на них майже не змінилися;хоча я вже не така депресивна як була спочатку і все могло б пройти весиліше якби Рей не зіпсував мені настрій, а день так добре йшов, йшов - йшов і впав на рівному місці.
-Все що я можу сказати це те що у вас вже немає депресії і ви потрішки починаєте вертатися у форму, але минуле так і не відпустили, зрозумійте Міло Анатолівно, минуле не вернуть, що трапилося не змінити, забутьте і живіть далі, ви ще молода, ви ще одружитесь і дітей народите, - сказав на останок Віктор Миколайович.
-Я вас зрозуміла. До побачення,я попрощалася з психологом і вийшла з квартири.
Дома пахло випічкою, здавалося ніби я вернулась в дитинство;мене зустріли щасливі Ніка з бабусею, на щастя вони нічого не спалили; ми всі дружно повечеряли, поділились враженнями за день у моїх любих дівчат їх було куча від чого я навіть сміялася, ми обговорили плани на майбутнє, було так добре що хотілося б щоб цей момент не закінчувався, після цього ми подивилися якийсь дитячий фільм, він дуже сподобався Нікі;лягала спати я з усмішкою на вустах, а таке було дуже давно, і ніякий упирь мені не помішає(!) і далі так себе, хоч інколи, почувати. Надіюсь.


Дорогі читачі, я рада що ви вирішили виділити час на мою книгу, мені б дуже хотілося б дізнатись вашу думку🙃