Шепіт ставав дедалі голоснішим. Ларс відчув, ніби хтось торкнувся його руки, і зрозумів, що може згинати і розгинати пальці. Тільки вони були дуже слабкими. Поступово крізь повіки почало просочуватися світло. Крізь тонку, розмальовану судинами шкіру, воно здавалось рожевим.

- Ларсе…

Чоловік спробував відгукнутися, але губи виявилися занімілими.

- Ларсе, ви мене чуєте?

Шепотіння перетворилося на чіткий голос. Говорила жінка.

- Поворушіть вказівним пальцем, якщо ви мене чуєте.

Він зробив, як його просили. Сліпуча пелена перед очима почала розвіюватися, і Ларс побачив блідий овал обличчя і зачесане назад світле волосся. Жінка посміхалася.

- Покличте Чарлі! Ще один вийшов із анабіозу.

***

Два тижні Ларс вчився заново ходити. Їсти йому давали потрохи з тюбиків з несмачною жижею. Хоча, з часом вона навіть почала йому подобатись. Цілими днями він тинявся коридорами незрозуміло чого. Чи то космічної станції, чи то медичного центру, обладнаного технологіями майбутнього. Коли він підходив до вікна, завбільшки з половину футбольного поля, то бачив землю, гори та небо. Але на тлі всього цього простору стояла дивної форми башта, схожа на різдвяну прикрасу, що колись чіпляли на верхівку ялинки, і від неї розходилося безліч трубок і дротів. Більшість із них було підведено до тієї споруди, в якій вони зараз перебували.

І хоча ніхто не казав, що це за місце і якого біса з ним відбувалося все те, що... відбувалося, радувала хоча б наявність поряд знайомих осіб. Усіх тих вісімнадцяти, що зникли з його провини, та ще тих, яких пітьма забрала раніше. Серед них був і Еліот, син Джареда, який з хлопчика перетворився на юнака.

- А твоя мама також тут? - спитав його якось Ларс за сніданком, на що хлопець заперечливо похитав головою.

- Її відключили від системи життєзабезпечення. Вона померла, – пояснив він.

- Шкода, хлопче. Послухай, може, хоч ти мені все поясниш? А то почуваюся мавпочкою у якомусь надсучасному зоопарку.

- Зоопарку? - не зрозумів його Еліот.

- Місце, куди люди привозять тварин, щоб інші люди могли на них подивитись за гроші.

Хлопець несхвально скривився.

- Це не зоопарк, - простодушно відповів він, - Тут мешкають останні люди на Землі.

- Що означає останні? - вкрай здивувався Ларс.

- Майже двісті років тому на Землю вторглись анаморфи. Вони винищили майже всіх людей, але залишили кілька сотень, щоб ті побудували цю станцію, а потім самостійно ввели себе в анабіоз. Вирішили, що краще залишити якусь пригоршню корінних жителів планети про всяк випадок. Але біда для анаморфів склалася в тому, що умови на Землі підходили для них не настільки ідеально, як їм здавалося на початку. Кисень поступово їх отруював. Вони намагалися змінити склад атмосфери, але це зайняло в них занадто багато часу, що змусило їх повернутися на власну планету доки всі не повмирали. Коли вони відлетіли, вежа, яка підживлювала станцію, перестала функціонувати, і стався збій. Деякі люди, яким пощастило, вийшли з анабіозу. Але інші ні. Система працювала нестабільно, і форсоване пробудження могло вбити, тому ті, хто ще з минулого життя пам'ятав принципи програмування, а також пам'ятали, як будувалась станція, тривалий час намагалися знайти безпечне рішення.

- Стривай, стривай, - перебив його Ларс, - Можна докладніше про програму?

- Невже ти зовсім нічого не пам'ятаєш? Ти так само приймав участь в будівництві станції. Разом із моїм батьком. Ви були інженерами.

Ларс не пригадував.

- А ти? Ти ж був ще дитиною, хіба ні?

- Так. Я народився на станції за декілька років до завершення будівництва.

Ларс розсіяно покачав головою.

- То що до програми?

- Те, що ми бачили уві сні, це і є програма. Люди створили її, щоб продовжувати жити бодай віртуально. Щоб це було схоже на реальне життя. Але після того, як стався збій, зупинити роботу програми безпечним для людей способом стало неможливо.

- Але комусь вдалося знайти рішення. Дай вгадаю. Темрява? - припустив Ларс, який поступово починав розуміти, що до чого.

- Так. У темряві відсутні видимі об'єкти, отже програма не витрачає на такі ділянки багато ресурсів. Це слабке місце у системі, через яке науковцям вдалося достукатися до підствідмості сплячих людей.

- Що ж, досить розумно. Знаєш, страшенно важко прийняти і усвідомити усе це. Боюся навіть спитати, який зараз рік.

- З моменту занурення в анабіоз минуло сто сімдесят два роки. Анаморфи залишили землю тридцять три роки тому. За час свого перебування тут вони помітно зіпсували наш кисень, але планета швидко відновлюється, тож, кажуть, років за десять ми зможемо знову вийти назовні.

- Десять років не так багато. Сподіваюся, мої прокинуться до того, як я постарію, - задумливо промовив Ларс.

- Ви про своїх рідних? Наскільки мені відомо, тут є лише ваша дружина.

- А Дені? Моя дочка, - занепокоївся чоловік.

- Швидше за все, вона, як і більшість інших дітей, які народилися у віртуальному світі, є частиною програми. Мені було чотири, коли мене занурили в анабіоз. Я з'явився усередині програми одразу чотирирічним хлопчиськом, просто ніхто про це не пам'ятав, включаючи моїх батьків. Програма пошита дуже скрупульозно, таким чином, щоб люди не помітили, в який момент реальність перестала бути реальністю.

Для Ларса ця новина виявилася шокуючою. Навіть розповідь про прибульців його вразила не так сильно, як той факт, що Дені ніколи не існувало. Але ж він так сильно її любив.

Чоловік підвівся з-за столу, відсунувши від себе тацю з їжею.

- Ви куди? - запитав Еліот.

- Апетиту немає, - похмуро відповів Ларс.

Пізніше серед нескінченної низки капсул він знайшов ту, в якій лежала Харі. Її ім'я було виведено на екран монітора. Там також відображалися показники активності її мозку, в яких чоловік зовсім не розумівся. Під прозорим склом обличчя дружини здавалося як ніколи блідим і грубим. Мабуть, він і сам виглядав не краще після пробудження.

- Послухайте, - Ларс звернувся до чоловіка в білому халаті. Той стояв неподалік, за кілька капсул, і вводив з монітора дані когось на ім'я Віктор. Досі він не звертав на Ларса жодної уваги, але тепер з цікавістю на нього подивився.

- Я можу вам чимось допомогти?

- Не знаю. Можливо, - нерішуче почав Ларс, - А… суто гіпотетично ви могли б повернути мене назад у сон?

- Так, це можливо. Але навіщо це вам? – ще більше зацікавився вчений.

- Там моя родина. Розумієте? І я хотів би бути з ними, навіть якщо це не по-справжньому. Навіть якщо моя дружина теж прокинеться, свою доньку я вже ніколи не побачу.

Доктор задумливо похитав головою, чи то погоджуючись, чи висловлюючи таким чином своє розуміння.

- Програма працює нестабільно, тому я не можу гарантувати, що…

- Так, я в курсі.

Ларсу було начхати.

- Якщо ми повернемо вас назад, про справжній світ ви вже не згадаєте, - попередили його.

- Це навіть на краще.

Вчений знову похитав головою.

- Що ж, з огляду на те, що ви перший, хто попросив про подібне, я згоден повторно ввести вас в анабіоз. Це стане корисним випробуванням. Було б непогано знати, що в разі нової загрози людству можна безпечно занурити всіх у сон до моменту поки криза не мине.

Того ж дня Ларса супроводжувала група з кількох лікарів, які готували його до занурення. Попередньо його попросили зняти одяг та розмазати по тілу якийсь гель, від якого шкіра раптом стала набагато менш чутливою. Далі він опустився в капсулу, де лежав майже двісті років. Кришка з шипучим звуком захлопнулася над ним, і крізь скло Ларс побачив обличчя того самого вченого-експериментатора. Він щось говорив, але звуки не проникали крізь кришку.

Капсула почала наповнюватися газом, який мав неприємний хімічний запах, але невдовзі це вже не мало жодного значення. Повіки стали важчити, а тіло м'якнути, і ось нарешті пітьма. Та сама темрява, якої він так довго боявся. Даремно. Але після темряви з'явилося світло, і на тлі світла йому здалося, що він чує дитячий сміх.