У підвалі, куди його помістили, світло випромінювало лише кілька свічок. Сам Ларс був пристебнутий до труби наручниками і сидів на холодній цементній підлозі, відчуваючи, як у скронях пульсує біль. Навпроти на табуретці сидів Том. Напевно, тепер його призначили головним. В очах старого танцювали небезпечні іскорки, хоча, цілком можливо, це була лише гра світла.

- Сьогодні громада не дорахувалася вісімнадцяти людей, - сказав він, намагаючись надати твердості сиплому голосу, - Вісімнадцять, Ларс. Це більше ніж за увесь рік. На щастя, у більшості під рукою опинилися фосфорні лампи або інші альтернативні джерела світла.

Колишній головний інженер мовчав, дивлячись у порожнечу.

- Я добре тебе знаю, синку, ти цього не зробив би. Просто розкажи, що там трапилось, і, можливо, тобі повірять.

- Я не знаю, Томе. Все, як у тумані. Пам'ятаю, як намагався підкрутити лампочку, щоб вона не блимала, а потім… Не можу згадати. Здається, я впав і вдарився головою.

Ларс спробував змінити позу, заповнивши підвал дзвоном наручників.

- На камері видно, як ти опустив важіль. Не хтось інший, а саме ти, – старий давив на нього поглядом.

- Я цього не пам'ятаю, - чесно зізнався Ларс, хоча всередині нього засів страх, що він і справді міг це зробити, тим самим поставивши під удар Харі, Дені і всіх інших, - Заблимала лампочка, але показники були в нормі. Ніяких перепадів електрики. Спробував підкрутити, і вона луснула. Все. Це останнє, що я пам'ятаю.

- Ти ж розумієш, що фраза "Я не пам'ятаю" тебе не врятує? Тебе стратять, синку. Такі зараз часи, і твоя провина надто жахлива, - з прикрістю попередив його Том, - Це вбивство. Вбивство вісімнадцяти людей.

- Я був би радий придумати якесь пояснення, але голова болить надто сильно, щоби фантазувати.

Старий важко зітхнув і підвівся зі стільця, рипаючи суглобами.

- Хочеш попрощатися із рідними?

Ларс відповів не одразу.

- Тільки Дені. Харі... Мабуть, не варто. Впевнений, вона мене ненавидить через те, що я мало не вбив її дитину.

- Як скажеш.

Том почав повільно підніматися сходами.

Прощання з донькою було коротким, під наглядом кількох хлопців. Мабуть, думали, що Ларс божевільний і може зашкодити власній дитині. Що-ж, можливо, вони мали рацію. Він поплакав, не соромлячись, а дівчинка з нерозумінням дивилася на батька та терла сонні оченята.

Серед присутніх був і Джаред. Спостерігаючи відчай друга, він і сам мало не плакав, та жодне слово не злетіло з його вуст. Як би він не поважав і не довіряв Ларсу, на камері все зафіксовано. Дивлячись на крихітку Дені, чоловік згадав і свого сина. Той був трохи старший за неї, коли його забрала пітьма, а дружина, вбита горем, зникла наступного дня. Усі вирішили, що це був її вибір.

- Час, - сказав молодий Кевін голосом без тіні співчуття. Минулої ночі через Ларса зникла його подружка, якій він так і не встиг зробити пропозицію.

Ларс хитнув головою. Джаред обережно забрав у нього дитину і попрямував до виходу. Кевін виходив останнім. Попередньо він задув усі свічки, крім однієї. Ця свічка уособлювала собою і покарання, і катування. Кілька годин, поки вона горить, людина в повній тиші і самоті чекає на власну смерть. І добре, якщо просто смерть, адже ніхто не знав, що насправді таїла в собі темрява. Це було набагато гірше за розстріл чи електричний стілець, бо за ці кілька годин у голові накопичувалося надто багато розпачу і відчаю. Та найжорстокішою була надія. Люди завжди продовжували сподіватися до кінця. Сподіватися, що в останню хвилину над ними зглянуться.

Ларс знав, що не зглянуться. Він би не став. Присунувшись ближче до свічки, він наповнив легені повітрям і погасив її.