Той контракт на чотири місяці, був одним з найважчих, найдивніших та найдурніших за всю кар'єру Вернигори. Отак по дебільному він відчував себе ще в допотопні часи своєї юності, працюючи третім помічником капітана: один іноземець серед суворих голландських офіцерів. Та навіть ті часи було важко порівняти з цим атракціоном цинічного самодурства та сваволі недалекої людини.

Дводенний перехід і судно пришвартувалась в Амстердамі, якшо судити по назвах з навігаційних карт. Місто-карнавал, Північна Венеція, або просто Амстер знаходилось за тридцять кілометрів від причалу. І коли в п’ятницю дванадцятого всі швартови закріпили, парадний трап снарядили, навіть дідусь заглушив головний двигун, десь поміж шістнадцятою тридцять та сімнадцятою задзвонив корабельний мобільник. Сонечко глипнув із приреченим виразом на консоль де він лежав. Так інколи буває, дзвонили з чартера, сказали, що цей вантаж візьме інший кораблик, а  Калантрі треба негайно запускатись, зустрічати лоцмана та шифтуватись на інший причал під інший вантаж. Після цієї новини було видно, як тухне блиск в очах команди, що вже навіть встигла засмердіти надбудову дешевим парфюмом. Маневри затягнулись до першої години ночі, але не буває лиха без добра, в субота тринадцяьтого офіційний робочий день в порту триває до обіду, а далі привіт Амстер з усіма своїми спокусливими ресторанчиками, кофішопами та жінками на вітринах.

*Кают-компанія, післяобідній час

-Всьо провєріл, груз влєзаєт?

-Двічі, а от прісну воду злили даремно, на цьому причалі баржа[1] коштує, шо міст чавунний.

-Биваєт, малость поспєшілі, — прошипів Сонечко.

-Справді буває, тільки ж не забудьте замовити, а то нам стояти, майже, тиждень.

Вернигора пішов до каюти, заскочив в душ, натягнув парадні лахи, випрані напередодні, вкинув до сумочки всілякий дріб’язок і газовий балончик про всяк випадок. Його він почав возити з собою після одного випадку, коли різдвяної ночі п’яні філіппінські моряки пересварились поміж собою та похапались за ножі та виделки з цілком реальним бажанням позбавити життя одне одного. Контрольна перевірка: гроші, телефон, документи, єврова п’ятдесятка в ремінь — можна рушати на паті. Таксі висадило моряків з Калантри біля мосту Святого Ніколаса, тут було як завжди людно і гамірно, це місто справді ніколи не спало.

-Чіп, — звернувся повар Бобі англійською, — ходімо кудись поїсти?

-Твої ж ідуть до родичів боцмана?

-Там нудно: понапиваються і будуть волати в карооке, допоки не приїдуть копи.

-Цей узбек хоче з нами? — промовив дід українською, шоб філіппінець нічого не зрозумів.

-ОК, тут за мостом один бельгієць тримає ресторанчик, гайда туди? — запропонував Гордій проігнорувавши шовінізм старшого механіка.

-Гуд, нарешті гарне їдло, — відповів кок з ухмилкою.

Мідярня справді була знатною, там готували мідію за рецептами з самого Антверпена, де люди знають в тому толк.

Опісля компанія забрела в район Червоних ліхтарів, у Бобі заблищали очі, як в самця благородного оленя під час шлюбного періоду.

-Може зайдемо, — запропонував Валєра, тицьнувши пальцем в перший-ліпший кофішоп.

-Чіп? — благально промовив кок.

-Нє, це не моє, я по бухлу, а ви йдіть, тільки тримайтесь берегів, шоб не так як минулого місяця в Роттердамі, добре дєдушка?

Старший механік, скривив на свої морді серйозну гримасу від тієї згадки та кивну.

Компанія подробилась на дві умовно рівні частині, бо після кількох віскі з пивом Валєра помолодів на багацько років, відчувши себе знову невпевненим підлітком. Гордій побрів далі тісними вуличками поміж червоних ліхтарів. Несподівано дорогу йому перебігла лисиця. В європейських містах багато всілякої живності: кроликів, качок, лебедів, але це хиже створіння виглядало тут гротескним і чужим, ще й тому що мало два хвости. Руда глипнула на Вернигору своїми зеленими, підсвіченими неоном очиськами і зникла за рогам. Він зупинився, впізнавши місце, Мартіна кокетливо посміхалась з вітрини. Гордій матюкнувся про себе та відкрив двері.

-Привіт аміго.

-Знову здрасті.

За цей злощасний контракт Вернигора вже встиг посваритись зі своєю дівчиною, чи то пак громадянською дружиною і все натякало на те, що це остаточно. Видно їй набрид статус жінки моряка та стан перманентного очікування свого милого, тому вона вирішила знайти собі більш достойного супутника.

-Візьмеш всю ніч цього разу?

-Всю не потягну, давай розпочнемо з двох шорттаймів, а далі видно буде.

Двадцять хвилин умовного кохання, після довгих днів у морі та коротеньких стоянок в портах, моряки називають такий коїтус — морська затяжна в три фрікції. Вернигора взяв другий шорттайм радше, як чай для Мартіни. Ця іспанська красуня з  самої Севільї могла б продавати своє тіло значно дорожче, та вважала середній ціновий сегмент достатнім. Якось обмовилась, що цілком задоволена таким станом речей, що тут все чесно, конкурентна ціна, добросовісні покупці. Її шкіра, кольору молочного шоколаду, мала кілька мереживних татушок, чорт яка ж вона спокуслива жінка. Тільки згодом він розгледів у цьому камуфляжі рубці від опіків, круглі, немов від сигари. Дорогі клієнти вимагають дорогих задоволень і чим поважніший той чоловік чи жінка тим збоченішими бувають їхні бажання. Мартіна янгол закутий в обмеження людської оболонки. В момент укладення оферти, хоч на п’ятнадцять-двадцять хвилин, але вона ставала коханою, милою, ніжною жінкою про яку мрієш уві сні. Блиск тих карих очей не міг обманювати, таке не підробиш, не зімітуєш. Перша морська затяжна пройшла за розкладом, Мартіна дістала серветки, стягнула презерватив і, очистивши робочий інструмент, раптом промовила:

-Хочу ще.

Майстерність повії в районі амстердамських “Червоних Ліхтарів” можна визначити за тим, як вона натягає ротом різинку на прутня. У Мартіни цей процес виглядав, ніби перформанс іменитого митця в якійсь знамениті арт-галереї.

-Ти не мусиш, другий шорттайм  — подарунок, — відповів зніяковілий Гордій.

Вона повністю збило його з пантелику.

-Хочу тебе, — Мартіна ніжно поцілувала його вухо.

Цей потяг на двох було вже не спинити, вона закричала першою, він трохи згодом, такого оргазму Вернигора мабуть ще й не мав. Зазвичай досить скутий на емоції в сексі, він ледь не заплакав, те розмаїття почуттів, відчуттів. А потім Мартіна притислась до його грудей і замуркотіла щось іспанською. Вбивче комбо! Фаталіті!  Гордій вперше у своєму житті поцілував повію в губи, жінку котра заробляє цими ж губами, торкаючись інших чоловіків в тих місця від яких за інших обставин він би виригав, а потім упав би в праведний шал, трощачи все на своєму шляху.

Мартіна дістала з полички над ліжком тютюн Ван-Ніллі, пакетик з ганджубасом та забила легенький амстердамський косячок. Гордій затягнувся другим, ним пройшла хвиля легкості, липке відчуття сорому та скутості послабилось.

-Поспішаєш? — запитала вона.

-Ні, а ти?

-У мене був оргазм, я давно так не кінчала, ходімо десь потанцюємо?

-Е-е...

-Це безкоштовно.

-Та біс з ним, з тими грошима, я не те мав на увазі.

-Найс, хочу свята.

В цьому районі є все для розваг, вони пройшли кілька кварталів до паті-баржі. Гульня була в розпалі, викидайло на вході знав Мартіну, пропустив їх безкоштовно. А далі дикі танці, поцілунки, обійми, легкий алкоголь і кілька косячків, все як у всіх нормальних, молодих людей у цьому місті. Їм було так добре вдвох, що вони перестали помічати інших, натовп перетворився на фоновий шум й ніщо не заважало чарівності та містерії цього незвичного вечора.

Гордій прокинувся наступного ранку в кімнаті Мартіни, там чомусь був такий безлад, ніби щойно пройшов ураган святий Юда. Першою справою Вернигора забіг в туалет, а що зробити першим: попити води чи посцяти — він одразу й не зміг вибрати, хотілось цих двох речей одразу. Рештки здорового глузду підказали привальний розвиток подій, опісля він попив води, присосавшись до крану, а потім отетерів.

-Мартіно, — закричав Гордій, — шо це, блядь, за хуйня?

Він розглядав свіже тату на чверть своєї грудини. Вернигора ше трішки покричав, але жінки ніде не було. Він почекав годину, за цей час випив знайдений аспірин, обмився в душі та навіть трохи прибрався, але так ніхто й не з’явився. Це було дивно і незвичайно: по-перше — всі гроші та документи були на місці, по-друге — речі Мартіни лежали на місці також. Гордій запанікував, щось було не так, його внутрішній голос наказав негайно забиратись звідти, він так і вчинив. На центральному вокзалі чоловіка очікувало ще одне потрясіння, Вернигора з роззявленим ротом споглядав дату на розкладі — понеділок, п’ятнадцяте!

[1]Баржа — невеличке самохідне судно водовоз.