І знову чайки, свіжий бриз, вахта — робоча рутина. Зазвичай після портовської біганини, перевірок, візитів начальства та інших адміністративних органів, вихід у море здавався рятівним плотиком спокою та релаксації. Давно залишились в минулому довгі стоянки, в наш час електронної економіки, кожен кораблик — маленький піксель на світові мапі, котрий має трудитись двадцять чотири на сім, щоб приносити профіт своєму володарю. Ступивши на борт, моряк з першого ж дня отримує ланцюг на шию у вигляді контракту, котрий регламентує все до дрібниць, навіть кому зателефонувати у  в разі летального випадку.

Зараз все було інакше, Гордій ніяк не міг заспокоїтись, їжа втратила смак, тіло сон, а голова спокій. Вернигора перевіряв той чортів мейл ледь не щогодини, Сонечко та й інші почали скоса поглядати на старпома. Якось Валєра, заставши його за цим вкотре за день, промовив:

-У тебе спірт закінчився в медлокері?

-Ні, а чого питаєш?

-В мене є, якшо дуже треба.

-Ти про шо взагалі?

-Я про цего!

Він дістав свій смартфон та увімкнув селфікамеру, на екрані красувався неголений, виснажений чоловік із запалами, червоними очима.

-Тебе наче з хреста зняли, а потім дали кілька днів покиснути на сонечку, лиш мух не вистачає.

-Справді треба поголитись.

-І похмелитись, а найперше — виспатись.

-Та я не...

-І я не, але воно всяко буває, якшо треба — в ЦПУ, щит з динамками[1], внизу.

Вернигора відняв руки від клавіатури, нашвидку влив у себе чашку кави та пішов робити обхід. Вантаж в трюмі коштував з кількадесят лямів, перевіряти кріплення потрібно було щодня. Він брав боцмана, кількох матросів і разом вони проходили всі  стропи, замки, цепи, набивали та підтягали за необхідності. Найдивніше у всьому цьому виглядав отой одинокий контейнер, за інструкцією його закріпили посеред трюму, утворивши зону безпеки від іншого вантажу в три метри, а ще він був підключений до електромережі, як рефконтейнер[2]. З попереднього досвіду, Вернигора пам’ятав єдиний раз такі безпрецедентні заходи безпеки, коли довелось везти дорогезний суперкар якомусь африканському князьку з Антверпена. Він також зафрахтував собі ледь не пів трюма для нової цяці.

Океан безмежний у свої меланхолії та самотності, несення навігаційної вахти тут досить умовне, за тиждень можна зустріти з одне судно, а можна й не зустріти жодного. Часу на роздуми вистачає, головне не сильно заглиблюватись  в себе, щоб бува не втратити зв’язок з реальністю. Гордій все ж спробував виспатись, поголився, це допомогло тілу прийнятим звичайний стан, але душу таким не обманеш, не залижеш виразки та рани такими простими маніпуляціями. Нарешті через десять нестерпно довгих днів його поштова скринька горіла повідомленням від детектива. Невеличкий звіт про витрачені гроші, скупа інформація про минуле Мартіни, а в кінці : “Працюю далі”.

Перший порт стався через дев’ятнадцять днів, штати з їхнім костгардом здаються чимось химерно-нестерпиним після розміреного ритму та відносного спокою Європи. Швидке розвантаження, поповнення води, припасів і знову перехід на пів місяця. Нарешті голубу воду Атлантики почало підфарбовувати вохристими відтінками з річкової системи Тіете[3]. Через день Калантра кинула якір на рейді в очікуванні заходу в порт Сантос. Велєра не помилявся, при першій же спробі Сонечка заборонити Мамі-сан висадитись на борт, жінка за п’ятдесят на пристойній ділові англійські пояснила, чи краще сказати, нагадала капітану правила ведення бізнесу. Десяток різномастих дівчат на чолі зі своєю провідницею розмістився в кают-компанії, котра перетворилась на шоу-рум та офіс одночасно. Після місячного скитання моряки дивились на ці скарби, як конкістадор на золото з Ельдорадо. Ще до дванадцятої усі контракти було укладено, аванси внесено та погоджено графік виплат за послуги. Бандерша сиділа на софі в компанії єдиної підопічної, Боб  поспіхом накривав на стіл, його вже чекали. Вернигора був єдиним з команди, хто прийшов на обід того дня.

-Сеньйор чіф, — промовила жінка, — я приберегла для вас найкраще.

-Грасіас, мені не треба.

-Всім треба, — відповіла бандерша з посмішкою та подала знак свої підлеглій.

Дівчина кольору молочного шоколаду піднялась, поправила русяве волосся, ефектно продемонструвавши свої сильні сторони. Гордієве око все ж не змогло залишитись відстороненим, молода жінка з легкістю могла б стати обличчям якогось модного світового бренду.

-Дякую, та я все ж відмовлюсь, — промовив старпом та пішов до столу.

Під час обіду мама-сан взялась давати настанову підлеглій, по-мірі того, як пустіла тарілка з борщем тон уроку підвищувався. Гордій вкотре скривися на рис з курятиною, взяв свій десерт у вигляді “пластикового йогурту”, як його називають моряки на жаргоні та зібрався йти до своєї каюти. Дівчина знову заклично глянула і піднялась, демонструючи свій гнучкий стан та довгі ноги. Старпом посміхнувся у відповідь, приклав два пальці до виска на прощання й ступив кілька кроків. Вухо Гордія вловило дзвінкий ляскіт долоні об плоть, бандерша визвірилась на підлеглу добірною португальською лайкою. Це могла бути гарно розіграна вистава, жінки в такому бізнесі уміють читати чоловіків незгірш від психологів, або ж авторитарна модель ведення господарства. Вернигора встиг ухопити руку мами-сан, чим запобіг другому ляпасу навідмаш.

-Хей, ще раз таке втнеш і я закрию тебе в морозильній камері, — гаркнув він.

-Сеньйор, не лізьте, — відповіла та спокійно діловою англійською.

-Я повторюю, або ти тримаєш себе в рамках, або зібрала речі і на вихід!

-Вибачте, трохи зірвалась, складна фінансова ситуація.

-Шо?

-Кажу, що їй треба старанно працювати, аби закрити заборгованість, але Клер ігнорує мої настанови та вкотре залишилась без заробітку.

[1]Динамки — мається на увазі електричний щит в ЦПУ для допоміжних дизель-генераторів.

[2]Рефконтейнер — контейнер обладнаний холодильною установкою.

[3] Тіете (порт. Rio Tietê) — річка в бразильському штаті Сан-Паулу, ліва притока річки Парани.