Народження Вейнемейнена
  Карело-фінський епос "Калевала"

Розповідають легенди предків, фінів славний род,
Як Вейнемейнен, що мав співочий дар,
Народжений був господинею безкраїх вод
І  донькою повітря - чарівною Ільматар.
Незліченні часи жила вона самотньо
Серед пустих повітряних рівнин;
І не було нічого - крім вод безодні,
І крім безмежних вітряних країн.
Небесний звід ще не стояв над світом,
Сонце і місяць ще не сяяли над ним;
Не було риб в воді, птахів - обранців вітру
І суші...- великим Укко так було задумано самим.
Таке життя їй не приносило розради,
Йшов час і сумно стало Ільматар-богині,
Спустившись на хребет морський та стала озирати
Свої безкраї водні володіння.
Раптово стало від вітру море пінно-білим,
Почався буревій, зчинилися негода й злива;
Піднялись водяні вали, богиню хвилі підхопили,
А буря невгамовна плід надула діві.
Сімсот років у чреві ношу Ільматар носила,
Але не наставали роди, не народжувався незачатий,
Сімсот років в безодні металася вона безсило,
Запертим було лоно, а біль продовжував її терзати.
Оволоділи дівою прекрасною скорбота й мука,
Пожалкувала та що, пажиті залишила повітряні;
Й змолилась слізно Ільматар до Укко,
Щоб чрево той позбавив від тортур страшних.
І тільки ці слова промовила, убита горем,
З'явилась диво-качка над водяним буруном,
Била крилами, в усі кінці літала моря,
Та місця не знайшла, що стало би її гніздом.
Богиня Ільматар ту пожаліла птицю дивну
І підняла своє коліно із води;
А качка вирішила, що з'явилася купина
Й в гніздо відклала одне яйце залізне, шість - златих.
Присіла качка гріти яйця дивовижні,
Та Ільматар відчула у коліні жар пекучий -
Від болю нестерпимого здригнулася нога богині,
І диво-яйця впали в море, дзвінко б'ючись.
Розбились яйця на шматки об хвилі пінні,
З уламків тих створились обриси тверді земної,
З білка став місяць, постали хмари із шматків залізних,
Зірки ж створилися із шкаралупи золотої.
Затихла буря, світ змінився неймовірно:
Від світла відділилась тьма, а день від ночі,
На небі сонце воцарилося незмінне,
А ніччю - місяць златорогий правити йому допомога охоче.
Вдоволена лишилась Ільматар, творити стала хутко:
Ногою ступить: тут - ями, там - лососям тоні;
Здійметься мис - куди простягне руку,
Малії бухти постають - де голову наклонить.
Відплила вод хазяйка у глибоке море
І там підводні утворила скали;
Все влаштувала Ільматар: країни, ріки, гори...
Та тільки Вейнемейнена народження ніяк не наставало.
Він тридцять літ ще чрева не лишав тісного,
Чрез пуповину творіння таїни пізнав за довгії роки;
Від роздумів він став мудріше за старого,
Та не могли його звільнити: ані місяць, ні зірки.
Це важко - бути ненародженим роками,
І вирішив мудрець - спасатися самому - то найліпше;
Ногою відчинив замок кістяний, поріг - руками
І впав у море, хвилі охопивши.
Із краю в край його носило - в сотні місць,
Допоки рун співець на брег пустинний не з'явився;
Обперся він об землю, став на повний зріст,
Побачив місяць й зорі - так Увантолайнен народився.

Вейнемейнен - головний герой "Калевали"
Ільматар - мати Вейнемейнена, богиня вод і повітря
Укко - верховний бог в фінських та карельських легендах
Увантолайнен - друге ім'я Вейнемейнена
Пажиті - луги, луки
Тоні - місця на річках та озерах, де відбувається ловля риби неводом
Руна - пісня, сказання

Вейнемейнен, що співає та грає на кантеле
Карело-фінський епос "Калевала"

Піднявся Вейнемейнен на гору відради,
Співати сів на камінь золотий,
Взяв кантеле і мовив людям, звірям, гадам:
-Послухайте, як буду пісню з слів плести!
І заспівав багатострунний короб Вейне,
Солодкі звуки із-під пальців старця попливли;
Так пісня з піснею під звук струни переплелася,
Зачувши дивну гру, самі тварини йшли:
Пристрибали послухать білки пісню,
Прибігли горностаї, вийшов з лісу лось,
Вовки прокинулись, не втрималися рисі,
Ведмідь піднявся...- всіх чимало зібралось.
І Тапіо - сідий господар Тапіоли
З народом лісовим піднялись на гору,
Міеліккі - хазяйка лісу на березовім престолі
Послухати присіла дивну майстра гру.
На звуки кантеле птахи злітались:
Орел залишив пташенят в гнізді,
З-за хмар додолу яструби спускались,
Збиралися: качки, чижі, лебідки молоді...
І навіть Місяця і Сонця світлоокі доньки,
Що ткали в хмарах тканини золоті і срібні,
Не зчулися - як з рук повипускали човники,
Завадили їм прясти звуки кантеле предивні.
В воді не стало риби, що не розділила б радість струн:
Із рік незграбні щуки морди висували,
Сиги і окуні заслухалися співом рун,
У очеретах зграї корюшки позатихали.
З безодні моря появився Ахто зеленобородий,
На березі зібралися його доньки - русалки водяні,
І коси чешучи, зронили гребні в воду,
Від вічних рун Велламо - вод хазяйка спочила у сні.
Три дні грав віщий Вейнемейнен,
І не було душі, яку б не зачіпили ці пісні -
Ридали старці й діти, мужі й герої,
Жінки, старухи, златокосі діви чарівні.
І сам заплакав рун співець великий -
Котились сльози-горошини із очей сумних,
Котилися по бороді, щоках...- і зникли,
Бо ставши перлами, тонули в глибині.
Скінчивши грати, запитав Увантолайнен:
-Чи хтось із молодих дістане сльози із безодні вод?
Але ніхто не згодився дістати перли Вейне,
Хоч той пропонував чимало нагород.
Тоді побачив Вейне ворона на вітах дуба
Й сказав: -Ти, ворон, найхитріший із усіх,
Дістань сльозу мою і дам тобі з пір'їн строкату шубу!
Та скільки ворон не пірнав - перлин дістать не зміг.
Тоді позвав співець до себе качку синю:
-Пірни у глибину і сльози в ній мої збери!
Пірнула утиця - так не пірнуть людині
І неймовірні перли витягла - води дари.
Усі дивилися на камені блакитні,
Що стануть втіхою героям і царям;
А слово Вейне було завжди непохитним -
Так стала шуба качки кольорова від строкатих плям.

Кантеле - фінський струнний музичний інструмент
Ахто - бог води, водяник у фінській та карельській міфології
Міеліккі - господиня лісу, дружина Тапіо
Тапіо - господар лісу
Тапіола - країна Тапіо, ліс
Велламо - богиня вод