Нумо, прочитайте діти, Цю історію про Віту. Хто ж ця Віта? Для початку, Пустотливе це дівчатко, Добра дівчинка, привітна, Любить іграшки та квіти, І весела, і красива, І моторна, й говірлива! Кличе дівчинку матуся Ніжно - Віточка-Вітуся. Але я скажу вам, діти, Є погана звичка в Віти, Має хист фантазувати, І не проти й прибрехати! Все вигадує без міри, І сама в усе це вірить! Вимишляє небилиці Про принцес й чарівниць, Про котів й собак летючих, Про страховиська гримучі! А як зробить шкоду тайно, Не признається, звичайно! Вже не раз казали Віті, Що не варт брехати дітям, Бо брехня не прикрашає, Брехунам – не довіряють! Баба, дід, і мама з татом, Просять Віту не брехати. Віта ніби їх не чує, Все придумує, мудрує. Наша Віта – незламана, Вводить часто всіх в оману! Є у Віти менший братик, Владиславом його звати. Тільки-но почав ходити, Ще й не вміє говорити. Віта брата забавляє, У садочку з ним гуляє, А якщо не хоче грати - Кривдить і дратує брата, Доведе до сліз дитину, Мамі ж бреше , що не винна. Якось дітям каже мама: «Я спечу пиріг духмяний, Тільки схожу у крамницю По сметану й полуницю. Ви ж цукерки не чіпайте, Лише трохи зачекайте». Тільки мама вийшла з хати, Віта залишила брата, Кинулась на кухню спритно: «Ось цукерки апетитні! Прохолодний лимонад Та солодкий мармелад! Слабкість до цукерок маю, Що робити з цим – не знаю! Лиш одну я посмакую, Пристрасть я свою вгамую!» Не пройшла іще хвилина - Віта їла без зупину, Рот цукерками набила, Що ж ти, Віто, наробила? Закусила мармеладом, Та й запила лимонадом. Віта, Віточка, Вітуся, Як поясниш все матусі? Знов введеш її в оману? Будеш знов брехати мамі? Тут у дім заходить ненька, Із пакунком немаленьким. Діток кликнула матуся: «Де ви, Владик та Вітуся, Я сюрприз принесла, діти! Нумо, будемо радіти! » Віта враз опам’яталась, Усвідомила, що сталось! Про нестримність шкодувала, Страшно запанікувала. Мислить Віта гарячково, Щоб збрехати терміново? «Правду я не розкажу! З’їв цукерки Влад, скажу…» Вийшла маму зустрічати, Враз розпочала брехати: «Це не я цукерки з’їла, Брата я недогляділа, З’їв цукерки, мамо, Владик, Не дала йому я ладу»! Мама глянула на доню - Рот, обличчя та долоні, Забруднила шоколадом, Та облилась лимонадом! Мама зразу все збагнула, У пакунок зазирнула. Витягла з пакунку нові, Фарби різнокольорові, Ляльку, кубики, хатинку, Піраміду та машинку, Віддає дарунки сину, Каже мама: «Влад, дитино, Все, що у моїм пакунку, Це для тебе подарунки! Ці сюрпризи довгождані, Лиш для діток неслухняних. Не послухав Влад ти неньку, З’їв цукерки потихеньку, Так процесом захопився, Що не з ким не поділився. Ти ще й жадібний, хлопчино! Мій синочок – молодчина!» Гнівом блиснула Вітуся, Що це мовила матуся? Закричала дратівливо; «Мамо, це несправедливо! Знов тебе я обдурила, Щоб мене ти не сварила! Правду чисту затаїла, Бо усі цукерки з’їла! Мамо, значить у пакунку Це усі мої дарунки?» Мама хитро посміхнулась, Та до доньки повернулась, Потім мовила скептично: «Вже брехня для тебе звична, Доня, донечко, ти брешеш, Наче білу вовну чешеш, Із брехнею світ пройдеш, та назад не повернеш». Більш нічого не сказала, Іграшки в пакет зібрала, Та й пішла обід варити, Тісто дріжджове місити… Як ви думаєте, діти, Чи дала матуся Віті Нові іграшки чудові, Фарби різнокольорові?