Чергова казочка
Не дивись на високі кручі, не шукай у стрімких струмках,
не гукай, я ж-бо неминуча (та нав'язлива ще й яка).
Не чіпляйся за шмат подолу, не кажи про п'янку красу,
я не вірю в незламну долю, хоч сама її всім несу.
Не блукай у чорнявих хащах, не улеслюй вовків та змій,
не бреши, що зі мною краще (ні, збрехати зумій, зумій).
Не примушуй весь день чекати, доки підеш із володінь.
Ліс тримає мене за ката (та частіше - за фею Дінь).
Все ховаюсь в обіймах вітру і коштовних сльозах верби,
Не зумію тебе зігріти (бо мене хтось зігрів аби).
Уночі піднімаю зорі, обгорілі від злих бажань,
омиваю в журбі прозорій, їх цілую. А мій кажан
Почіпляє сердег на місце. Рух по колу, за роком рік.
До такої хоч раз наблизься - станеш зрадником застеріг.
Станеш дивним, смішним, щасливим (бо шалено цього хотів).
Начаклую холодну зливу, щоб не змучився в пеклі тіл.
Щоб на ранок не збожеволів, а зібрався та мовчки зник.
Крига тане завжди поволі (знаю точно, сама - сірник).
Крига тане в слабкому серці, де уяві - межі нема.
Ти забудеш мене, не сердься (розумію, прошу дарма).
Краще йди, не торкайся чарів, най розсіються наче дим.
Не підходить любов до пари безтурботним і молодим.
Ти забудеш сумне обличчя, блиск волосся, словесний мед.
Як життя, що звитяжно кличе (та завжди обирає смерть).
Не всміхайсь, не дивись, не треба, не карбуй у своїй душі
два смарагди з відтінком неба. Пий реальності жах, мерщій!
Погляд стомлено-винуватий опусти у річковий вир.
Не покину своєї варти, це не варте того, повір.
Мавки, знаєш, такі істоти, що у всьому шукають зміст.
Не захочу забути, хто ти, хай і водиш мене за ніс.
Хай в кишенях палає збиток (діаманти, що вкрав з небес),
забирай. І не смій любити. Бо одразу лишишся без.
не гукай, я ж-бо неминуча (та нав'язлива ще й яка).
Не чіпляйся за шмат подолу, не кажи про п'янку красу,
я не вірю в незламну долю, хоч сама її всім несу.
Не блукай у чорнявих хащах, не улеслюй вовків та змій,
не бреши, що зі мною краще (ні, збрехати зумій, зумій).
Не примушуй весь день чекати, доки підеш із володінь.
Ліс тримає мене за ката (та частіше - за фею Дінь).
Все ховаюсь в обіймах вітру і коштовних сльозах верби,
Не зумію тебе зігріти (бо мене хтось зігрів аби).
Уночі піднімаю зорі, обгорілі від злих бажань,
омиваю в журбі прозорій, їх цілую. А мій кажан
Почіпляє сердег на місце. Рух по колу, за роком рік.
До такої хоч раз наблизься - станеш зрадником застеріг.
Станеш дивним, смішним, щасливим (бо шалено цього хотів).
Начаклую холодну зливу, щоб не змучився в пеклі тіл.
Щоб на ранок не збожеволів, а зібрався та мовчки зник.
Крига тане завжди поволі (знаю точно, сама - сірник).
Крига тане в слабкому серці, де уяві - межі нема.
Ти забудеш мене, не сердься (розумію, прошу дарма).
Краще йди, не торкайся чарів, най розсіються наче дим.
Не підходить любов до пари безтурботним і молодим.
Ти забудеш сумне обличчя, блиск волосся, словесний мед.
Як життя, що звитяжно кличе (та завжди обирає смерть).
Не всміхайсь, не дивись, не треба, не карбуй у своїй душі
два смарагди з відтінком неба. Пий реальності жах, мерщій!
Погляд стомлено-винуватий опусти у річковий вир.
Не покину своєї варти, це не варте того, повір.
Мавки, знаєш, такі істоти, що у всьому шукають зміст.
Не захочу забути, хто ти, хай і водиш мене за ніс.
Хай в кишенях палає збиток (діаманти, що вкрав з небес),
забирай. І не смій любити. Бо одразу лишишся без.
Коментарі