Дах
Ти приходиш сюди за хвилину (більше
Ніж хвилину: напевно, за п'ять хвилин)
До моменту, коли я усе облишу
І здеруся на дах, зупинивши плин
Свого часу, що вб'є нас усіх повільно,
Отруївши свавіллям із почуттів.
На межі я сідаю, мов божевільна
(Може, Боже, так треба в фіналі фільму:
"Не підходь, не тримай!" (ти і не хотів?)
Зможу скільки, скажи, на іржі гойдатись,
Не зірвавшись униз (зокрема, на зойк)?
В голові невагомо вагомі дати,
Всі події, неначе палеозой.
Всі обличчя, прийдешні та неминучі,
Проминають промінням в очах сумних,
Ніби гори суворі, несхильні кручі,
Як піски поглинаючі та зибучі,
Не поглину сама - захлинуся в них.
В розумінні, що прагнула я донині?
У бажанні збагнути твої думки,
Біль мовчанням спотворився на каміння,
Ліг у груди повітрям таким вогким.
Як не скину цей камінь, що натщесерце
Заковтнула під тиском болючих скронь,
Маю відчаю вимкнути мегагерци.
Чи вони мене скинуть. Іди, не сердься,
Оглядатися
Боже тебе боронь.
Ну ж бо, йди, та хутчіш, я не вмію поруч,
Розгорається пекло від сірника
Нетерпіння о серце. Нема опори?
Що ж, вона не потрібна, бо я м'яка.
Ти мені необхіден, куди ясніше:
Наче сонце, що гріє кришталь небес,
Наче темрява, що огортає сни, ще
Наче щастя, що б'ється там зліва, нижче,
Наче крила птахам, що лишились без.
Та приходиш сюди (без мети неначе):
Кожен день у один і той самий час.
Щось шукаєш у небі, а я все плачу:
Серед хмар вже давно загубили нас.
І повільно ідеш, не змигнувши оком,
Може знаєш, що мрію спинити це?
Я на відстані страху, у прірву кроку,
В самоті тобі краще (казав). Нівроку.
І тому я не йду. Все дивлюся збоку
На близьке (так, далеке) твоє лице.
Ніж хвилину: напевно, за п'ять хвилин)
До моменту, коли я усе облишу
І здеруся на дах, зупинивши плин
Свого часу, що вб'є нас усіх повільно,
Отруївши свавіллям із почуттів.
На межі я сідаю, мов божевільна
(Може, Боже, так треба в фіналі фільму:
"Не підходь, не тримай!" (ти і не хотів?)
Зможу скільки, скажи, на іржі гойдатись,
Не зірвавшись униз (зокрема, на зойк)?
В голові невагомо вагомі дати,
Всі події, неначе палеозой.
Всі обличчя, прийдешні та неминучі,
Проминають промінням в очах сумних,
Ніби гори суворі, несхильні кручі,
Як піски поглинаючі та зибучі,
Не поглину сама - захлинуся в них.
В розумінні, що прагнула я донині?
У бажанні збагнути твої думки,
Біль мовчанням спотворився на каміння,
Ліг у груди повітрям таким вогким.
Як не скину цей камінь, що натщесерце
Заковтнула під тиском болючих скронь,
Маю відчаю вимкнути мегагерци.
Чи вони мене скинуть. Іди, не сердься,
Оглядатися
Боже тебе боронь.
Ну ж бо, йди, та хутчіш, я не вмію поруч,
Розгорається пекло від сірника
Нетерпіння о серце. Нема опори?
Що ж, вона не потрібна, бо я м'яка.
Ти мені необхіден, куди ясніше:
Наче сонце, що гріє кришталь небес,
Наче темрява, що огортає сни, ще
Наче щастя, що б'ється там зліва, нижче,
Наче крила птахам, що лишились без.
Та приходиш сюди (без мети неначе):
Кожен день у один і той самий час.
Щось шукаєш у небі, а я все плачу:
Серед хмар вже давно загубили нас.
І повільно ідеш, не змигнувши оком,
Може знаєш, що мрію спинити це?
Я на відстані страху, у прірву кроку,
В самоті тобі краще (казав). Нівроку.
І тому я не йду. Все дивлюся збоку
На близьке (так, далеке) твоє лице.
Коментарі
Упорядкувати
- За популярністю
- Спочатку нові
- По порядку
Показати всі коментарі
(2)
Дах
Просто... Слів нема. Одні емоції💖
Відповісти
2022-10-17 21:02:44
Подобається
Дах
В тебе чудова поезія, яка зачіплює ноти душі, та захоплює 👏
Відповісти
2023-06-11 08:08:32
Подобається