Поки батьки сперечалися за останню пляшку самогону, я вистрибнув через вікно у своїй кімнаті та подався геть . Воно виходило прямо на дах сусіднього дому, і, на щастя, черепиця витримувала рихлі тіла подібні моєму, але страх беркицьнутися на землю все ж залишався біля шлунку.

Стояла глупа ніч і нещадна тиша. Як на зло, хмари закрили усі зорі та Місяць. Куди йти? – а чорт його зна! Несіть ноги, куди вам надумається. Тільки прошу, аби там не було хаосу і запаху спирту. В моїх легенях йому немає місця: вони ним повні по вінця, переливаючись у кашлі. Може через те я й не відчуваю холоду, бо той мав би бути.

Єдиним джерелом світла були ліхтарі, але й ті втрачали силу у тумані, даючи побачити лише силуети будинків, що тягнулися за край горизонту. Один такий висів над моєю головою, здалеку лискотіла пожежна драбина. Мій маршрут дав цікавий зиґзаґ догори.

Метал жалісливо заскрекотів, коли відчув мої ступні. У очі вдарило світло із сусіднього вікна і почулися кроки з погрозливими викриками. Серце закалатало, а ноги понесли вперед.

– Якого ти там робиш? – тепер голос лунав чітко, а біля лівого вуха пролетіло щось кругле, віддавши гнилизною.

Хапаючись за поручні, я перескакував все вище й вище. Лиш на п’ятому поверсі я оглянувся донизу: розлючений мешканець, на моє превелике щастя, зник, вимкнувши світло.

Фух! Треба лізти далі. Метал плакав менше, та й більше ніхто не прокинувся від моїх походеньок. Або ж сплять як убиті, або…. або-або. А що як дійсно хтось спустив дух у котрійсь із квартир? А що як йому допомогли? Потічки крові заливають простирадло, капають на підлогу, а розплющені очі з жахом і болем дивляться у стелю.

Цікава сцена, але більше мене хвилює холод, який знагла відчули ноги. Або ж я тверезію, або тут настільки холодно, що вже і алкаш із досвідом тут замерзне.

Я застібнув кофту, але це мало чим допомогло. Однак і здаватися я не хочу залишилося ще пара поверхів.

Ну… ще трохи. Ноги застрягали в арматурі, чим дуже сильно бісили. Почувся шум машини, – і зник. По обличчю вдарив вітер, поцупивши з очей кілька сльозинок.

Так! Нарешті! Я навіть підстрибнув, коли ступив на дах багатоповерхівки. Хоч холодно, але тут жила свіжість. Такої я не відчую вдома. Вдома? Що таке вдома? Мені цей дах куди ближчий, ніж ліжко у так званій «моїй» кімнаті. Може, тут зостатися, все одно ті йолопи під градусом навіть не опустять драбини, або ж зламають собі ноги.

На протилежній частині стояла стіна зі світла, яке долинало з дороги. В далечині мигали сигнальні вежі для літаків, аби ті не вздумали зіпсувати життя і спокій. За друге я волію, а от за перше… ще треба подумати.

Раптом край даху припіднявся, точніше невеличкий горбик. Що?

Я протер очі.

Там хтось був, і якщо той хтось сидить нижче межі даху, то йому не дуже добре.

Мене вперше схвилював не голос батька, а дещо інше. Я побіг.

Раптом постать підвелася – і непорушно стояла, опустивши голову та руки.

Мені це не подобалося, тож я пришвидшився. Груди спершу лиш стискалися від холоду, але згодом до болю розпеклися, від чого я втратив темп.

Я вже був близько, як постать розвернулася у сторону світла.

– Стій!

Вона глянула на мене, а потім різко піднялася на край.

– Ні! – я саме добіг і, обхопивши за живіт, повалив на дах.

Лопатки боляче заболіли при падінні, але відчуття тіла на собі додавали приємності. Груди вказували на те, що то дійсно була «вона». Волосся лізло у очі та рот, на смак – наче бруд, ще й смерділо.

– Не заважай! – дівчина захотіла підвестися, та я потягнув її за руку. Вона боляче простогнала.

Рукав її кофти сповз, тож прийшлося ще раз хапнути за руку, щоб не втекла.

– Іншим разом, – відповів я і потягнув її до себе, – не при мені.

– Егоїст! – вона смикнула рукою, від чого заболіла моя і я послабив хватку. Тоді я вхопив її другою.

– Сядь.

– З чого б…

– Сядь! – гаркнув я. У вухах віддало дзвоном. Напевно, ще б трохи, і зірвав би голос.

На диво, дівчина нарешті послухалася і сіла, склавши ноги у позу лотоса. Лише тоді я відпустив її.

Вона склала руки на грудях і сиділа, палячи мої очі своїми.

– Ну?

– Що ну? Якого біса?

– Не тобі вирішувати, що я хочу.

– Ну і хто з нас егоїст? – я посміхнувся, і відразу про це пожалкував.

Створивши на обличчі найсумнішу гримасу, на яку дозволяли мої м’язи, я глянув на неї:

– Навіщо?

– Це вже не твоє діло.

– Вибач, але я це побачив. Тож тепер і моє.

– Виродок!

Я схопив її за руку – вона знову простогнала.

– Що ти робиш? – дівчина роздратувалася і смикала руку, б’ючи при цьому по моєму зап’ястку.

– Що з рукою? – я завернув рукав.

Передпліччя було вщент побите і вкрите синцями, деінде навіть побагровіло.

Дочекавшись моменту, я схопив другу руку за зап’ясток і притягнув до себе. Вона знову простогнала. Отже, ця також пошматована.

– Що сталося?

– Не твоя справа.

– Слухай, часу в мене хоч греблю гати. То ж дозволю собі приємність тут посидіти. Або ж нарешті скажеш, що з тобою.

Вона замовчала і опустила голову, навіть перестала пручатися; але я не послабив хватки: раптом, зараз смикне і шурне вниз.

– Ти вся брудна, - почав я, – і, судячи по запаху, давно немита. Звідки стільки синців?

– А ти прибраний, пахнеш цукром і через це солодко живеш. Тож котися далі!

– Ну звісно, – я дихнув на неї і сам же почув запах алкоголю, тож вона мала почути теж. І почула, бо підняла здивований погляд.

Я усміхнувся і продовжив:

– І прибраний, і пахну цукром?..

– То у тебе що?

– Батьки. Я не п’ю, але… буває приходиться, бо не відстануть.

– Вибач, – вона затряслася від холоду.

Я наважився відпустити руки – вона ж відразу почала терти себе в надії зігрітися.

– Так, я егоїстка, - прошепотіла вона, – але що залишається?

– Не думала жити?

– Як? Вже краще на вулиці, ніж з цими засранцями.

– Навіть якщо так, це не краще життя?

– Живіт трактує інакше.

– Іди сюди, – ледве я встиг витягнути руки, як на диво, вона піддалася емоціям і обхопила мене.

Вперше я когось обійняв і не отримав за це скляною пляшкою під око з криками про те мовляв що я собі дозволяю. Не отримав ремнем після цього по дупі і мене не закрили на день у кімнаті, де із питного лише горілка на дні з одної з десятка пляшок. Хоч і одяг смердів, як і волосся, та мені було приємно горнутися до неї.

Вона сильніше притиснулася – я так хотів це зробити, але на три секунди раніше. Ця дівчина нагадує мене, всією собою.

– То куди підемо?

– В сенсі?

Вона відсторонилася.

– Я думала, ми втечемо куди подалі.

Я лиш закліпав очима.

– Я про це не думав, та…

– Що? – вона перебила мене.

– Нічого, – зітхнув я. – Можливо, не варто аж так.

– Аж так? – вона підняла штани. Ноги також були вкриті синцями, від чого мене пересмикнуло. – Я не вернуся більше до них. Тому… тому обирай.

– Що обирати?

– Або я йду з тобою, або звідти, – вона тицьнула пальцем в сторону дороги.

– І так чесно? Чому мені обирати?

– Бо ти врятував. Це було чесно? Ти ж обрав це без мене. Тепер обирай, чи рятувати далі.

Вона посміхнулася. Схоже, любить відчувати себе переможцем, принаймні наді мною.

Я почухав потилицю.

– Добре. Але куди ти хочеш дітися?

– Подалі! – викрикнула вона, – далеко, щоб нас не знайшли!

Раптом повітря розірвав вибух. Дах затрясся. Я схопив дівчину і притяг до себе.

Простір розірвала сигналізація.

– У нас залишилося п’ять хвилин.

– Що?

– За п’ять хвилин тут будуть рятувальники.

– Чому ти така спокійна?

– Потім. Побігли.

– На автовокзал, – я схаменувся, – там зараз останні автобуси їдуть по селах.

– Чудово, – вона посміхнулася вдруге.

Я взяв її за руку і ми побігли, поки – у темряву, надіючись на світло. Дивні почуття, однак, якби не таке життя, все було б по-іншому. Та тепер мені цікаво, що буде саме зараз, з нами обома?