Ірландія. Нейс - чудове місто... так би мовити. Звісно ж, як часто це трапляється з головними героями і їх одвічним прагненням понити за несправедливе життя, Мері також не дуже полюбляє це місто. Вірніше, їй нема причин любити його - не сірий і не яскравий, та й людей тут немає настільки цікавих. Хоч одного разу вона бачила чоловіка, який грав на акордеоні у центрі, присівши на лавку біля фонтану. Він зацікавив її своїм виглядом - старий, з довгою сивою бородою та дуже приємною посмішкою. Під час його гри, проходячи повз, дві дівчини, що повертались додому з місцевої академії, почали танцювати, а він вмить ,,перемкнув'' свою спокійну музику на рухливу. Здавалось, що не вони відчували його ритм, а він підігравав під їх танок, ловлячи кожен крок маленьких дівочих ніжок.

Мері жила з батьками - Альфредом та Неслі Галмар. За кілька будинків мешкала і її бабуся - мати її батька - Долорес. Вона часто приходила до них, адже жила сама у своєму домі. Мері дуже любила її, адже бабуся Долорес часто розповідала їй всілякі казки про магічних істот, добрих та лихих чарівників, далекі світи, де Мері мріяла побувати після кожної закінченої історії. Лише з часом вона зрозуміла, що все це правда!

Вона дізналась про це ненароком. Того дня Мері з мамою залишились самі вдома, адже батько Альфред часто був у роз'їздах і той день не став вийнятком. Мати готувала тоді улюблений в родині Галмарів пиріг з яблук, а Мері сиділа у своїй кімнаті та вчила, за наказом матері, уроки. Проте, це було так нудно, що дівчина все ж закрила книгу й вирушила до матері, але побачивши, як вона, тримаючи дерев'яну паличку у своїй долоні, вміло розкидує по кімнаті харчові продукти, створюючи свій пиріг, так би мовити, невербально, Мері мало не закричала від страху. На щастя їй було вже одинадцять, тому мати змогла пояснити своїй доньці усе, що так довго приховувала від неї.

Звісно! Довгий час Мері не вірила в подібні слова, навіть з уст найріднішої людини, та все ж довелось. За кілька днів все повернулось у своє звичне русло, не рахуючи магії, яка прийшла у життя дівчинки. Батьки не чарували часто, проте тепер вони не боялись це робити при ній. Вони почали розповідати їй про світ, який ховали від своєї дитини але чому? Цього вони не пояснили. Таким чином Мері дізналась про те, що всі ті історії, які вона так любила - справжні! Все це справді існувало і навіть у їхньому місті живе кілька чарівників, які ховають свою сутність від... як там їх? Маглів!

Мері продовжувала ходити до своєї школи, часто чуючи, як батьки на кухні обговорювали якусь академію магії, чи що... Вона почала підозрювати, що, можливо, батько з матір'ю хочуть відправити її у подібний заклад. Так! Звісно ж, вона здивована подібним. Мері ніколи не могла подумати, що таке може трапитись в її нудному житті, сповненого самотності. Вся ця магія і ці... дивацтва. Все це дивно, а гірше те, що дівчинці довелось звикати до нового світу дуже різко. 

- Бідолашна Мері! - ці слова вона тепер постійно чула від своєї бабусі. 

Та хвилювалась за неї але ж чому? Чому вся її сім'я так приховує той паралельний світ чи, можливо, оберігає її? Якби там не було, скоро почалось щось доволі дивне.

Мері бачила сову лише один раз у житті. Це було день народження її двоюрідної сестри - Нейлі. Того дня сіра сова пролетіла над її подвір'ям. Батько Нейлі навіть здивувався, що сова літала при такій сонячній погоді, адже вони більше полюбляють ніч. Тепер, Мері почала їх бачити частіше. Вони кілька днів пролітали над містом, сідаючи на дахи будівель. Одна така сова присіла на залізний паркан, поблизу дому Мері, а коли дівчинка проходила повз неї, птаха грізно глянула на ту з-під лоба і провела поглядом. Тоді-то Мері й зрозуміла - скоро станеться щось неймовірне!

Так вона подумала не лише через сов, а й через реакцію батьків на подібне. Тепер, батьки частіше спостерігали за нею, проводили більше часу, та постійно перешіптувались. Що вони приховували від Мері, дівчинка не знала, але після цього вона завела щоденник, зі свого старого сірого блокнота, який ще жодного разу не використовувала - подарунок найкращої подруги перед її від'здом до Франції. Мері розписувала у ньому майже кожен день, уже й сама слідкуючи за усім дивним, що відбувалось поруч. 

Дивного довго очікувати не довилося. Минув ще тиждень і ось! На ім'я Мері Галмар прийшов перший у її житті лист, от тільки марка дивна. Він прибув із Шотландії, хоча Мері здалось, що його принесла якась пташка, адже на конверті були помітні сліди від кігтів. 

- Хоґвартс? - перепитала бабуся Долорес, попиваючи чай у домі Галмарів. Навпроти сиділа мати дівчинки, а збоку й сама Мері, розглядаючи вкотре свого листа.

- Саме так! - спокійно відповіла Неслі, проте у її голосі відчувались нотки смутку. - За тиждень їй доведеться їхати у Шотландію.

- Ти ж відпустиш її на потяг? - продовжувала питати бабуся.

- Я... не знаю. - роздумувала мати. - Я не думала, чи варто взагалі відпускати її туди. Все таки цей світ... 

На мить мати подивилась на свою доньку, згадуючи свої слова...

- Він... такий незвіданий для неї. Ми з Альфредом ніколи не розповідали їй про нього.

- А я? - усміхнулась Долорес. - Я готувала свою онуку до нього з дитинства!

- Так! Але це розповіді. Мері ніколи не бачила все це на власні очі.

- Ну тоді, гадаю, Хоґвартс буде для неї найкращим вчителем і розповість про все за вас. - ці слова зняли батьківське занепокоєння і рішення врешті було прийнято. 

Тоді була неділя. Мері напакувала свій старий жовтий рюкзак всіма необхідними речами, а саме одягом, предметами гігієни, та взяла з собою пару туфель і кросівок, адже мама сказала, що у новій школі носять спеціальну форму, тож багато з собою брати не потрібно. Мати сказала, що їм варто вирушити до Лондона, щоб скупитись необхідним, адже там найкращий вибір, тож Мері готувалась до довгого перельоту у літаку, проте цього не було потрібно.

- Дивись, Мері! - Неслі показала доньці мішечок у якому було повно пороху. - Це і є наш транспорт!

- Тобто? Оцей порох? - здивувалась дівчинка. Мати кивнула.

- Це магічний порох. Телепорт, який ми з батьком час від часу використовували, але лише для того, щоб потрапити у той світ, де це прийнято. Маглам краще не показувати такі речі.

Мері задумалась. Вони з її подругою Джекі вже давно не спілкуються, тож якби їх дружба продовжувалась, мабуть, вона усе розбовкала б їй.

- Підійди. - мати покликала доньку до себе і дала тій трохи пороху в долоню. - Цього вистачить для переходу! Ти повинна сказати ''Кривий провулок''. Але чітко, щоб порох нічого не переплутав, адже вирушиш не туди, куди треба! Потім різко кинеш його під ноги.

- Добре... - зніяковіло промовила Мері і ставши під камін, звісно ж не без утисків матері, дівчинка присіла і як омога чіткіше промовила. - Кривий провулок!

Дівчинка кинула порох під ноги і на останок почула звук горіння. За якусь мить вона помітила, що сидить у зовсім іншому місці. Це була дивна кімната, сіра, похмура... Мері вилізла з комину, щоб розгледіти її, проте з часом зрозуміла, що вона у домі, який давно закинутий. Меблів та речей майже не було крім кількох стільців та комоду, які були приховані під покривалами, що посіріли від пилюки. За деякий час комин спалахнув зеленим сяйвом і з нього спокійно вийшла Неслі Галмар, тримаючи в руках темний плащ, схожий з тим, який вона встигла натягнути доки прибувала сюди.

- Ось! Вдягни! - мати протягнула дівчинці річ, продовжуючи: - Я подумала, що краще не світитись. У Кривому провулку ходить багато чистокровних чарівників, яким не варто виказувати свого імені.

- Чарівників? - перепитала Мері, натягаючи на себе плащ без ґудзиків і защипок, з широким капюшоном.

- Краще не роздумуй про це і не дивись на людей! Побережеш себе від злого ока! 

Сьогодні мама була на диво суворою. Зазвичай, вона добра і розуміюча, та, видно, це місце їй не подобалось. Вона бачила Кривий провулок, як місце, покрите темрявою та наповнене лихих чародіїв, якщо не гіршим. Як тільки вони вийшли з закинутого дому, перед ними постав вузький провулок, до стінки якого припало кілька старих чоловіків, від яких Неслі з донькою заховали обличчя під капюшони, а далі - засяяло світло. Неслі йшла швидко, тримаючи доньку за руку, вже не розглядаючи навколо і тримаючи очі тільки прямо, а от Мері так не вийшло. Вона немов потрапила у інший світ, де все і всі виглядали зовсім не так, як у її місті чи країні. Люди в плащах, схожих на їхніх з мамою, були повсюди, а дехто навіть носив капелюхи з довгим вершечком або циліндри. 

Навколо було красиво і так незвично. Так... по-чарівницькому! Інших слів у голові дівчинки не було. Усі ці цікаві магазини з різними чарівницькими речами, магічними зіллями, мітлами, рослинами - все це змусило серце Мері битись швидше аніж будь-коли, повністю знищуючи думки про те, що все, про що вона дізналась кілька тижнів тому не вигадки і не сон.

- Для початку ходімо туди! - мати вказала на магазин, під назвою ''Палички пана Тодда''. - Хочу скоріше з ним розібратись, а потім докупимо усе інше.

Дзвіночки на дверях задзеленькотіли, як тільки ті відчинились. Мати з донькою зайшли в маленький магазин, де було купу стилажів з тоненькими коробками. За столом, виставивши на нього ноги, вмостився чоловік, одягнутий у сіру кофту та коричневий желет, чорні штані, які були йому вже не до зросту, через що було видно його червоні шкарпетки. Обличчя він прикрив своїм клітчаним кашкетом, та його руса недовга хвиляста борідка все одно виглядала з-під нього. Схоже, він міцно спав.

- Тодд Тайкер! - звернулась до продавця Неслі.

- Угу-у... - сонно протягнув він, навіть не поворушившись.

- Прокинься! Прибули клієнти! - той лише важко видихнув.

- Зачинено...

- Тому, що ти спиш? Миттю прокидайся! Це Несельда Галмар!

- Панно Галмар!? - Тодд мало не впав зі свого стільця, від несподіванки. - Невже знову якась перевірка?

- Ні! Ти ж знаєш, що я... - вона поглянула на доньку, не знаючи казати їй того чи ні. Тодд, побачивши це, одразу ж промовив:

- Я зрозумів! А це Ваша донька?

- Так! Здогадався?

- Це не важко! - переможно посміхнувся доволі молодий чоловік. - Вона дуже схожа на Вас.

А й справді, Меріан Галмар дуже схожа на свою матір - Несельду Галмар. Чорне довге волосся, як у матері, її темні карі очі та м'яке підборіддя, от тільки мати була худшою і вищою за доньку. У свої сорок вона все ще виглядала молодою, порівняно з іншими людьми, про чий вік знала Мері. Батько - Альфред був брюнетом з каштановим волоссям. Його очі були зеленуватими, ніс картоплею і гостре підборіддя. Він теж був доволі високим, загалом як і більшість людей в родині Галмарів, яких можна було б назвати таким собі зборищем ельфів із Середзем'я. 

- То Ви за паличкою? - спитав Тодд. Мати кивнула.

- Для доньки!

- Он як? - посміхнувся продавець. - Запросили у Хоґвартс?

- Угу... - видавила з себе сором'язлива майбутня чарівниця, після чого Тодд ширше протягнув посмішку, та взявся шукати на поцях потрібну річ.

- І часто ти отак спиш на робочому місці? - продовжила мати, розглядаючи магазин, у якому не була вже дуже давно. - Не боїшся перевірки з міністерства?

- Ні! Тим паче Ви єдина, хто приходив мене перевіряти! - Неслі усміхнулась.

- Так! Було таке... 

Мері дивилась на мати з нерозумінням. Вона виглядала задуманою, згадувала своє минуле, яке, схоже, було дуже тісно пов'язане з цим ,,іншим'' світом. От тільки ніколи не розповідала про це. І навіть зараз мовчить про багато чого.

- І як тобі вдається платити податки, якщо ти виганяєш усіх клієнтів?

- Ну-у... мені вистачає! - хитро промовив продавець, просуваючи свою руку все глибше під коробки на полиці.

- Так це ж незаконно, Тодде. - не менш хитро усміхнулась мати.

- Ви ж мене знаєте! - знайшовши потрібну коробку, Тодд зістрибнув з драбини на підлогу і підійшов до Галмарів. - Усе законно! А ось і ваша паличка! Вірніше... твоя паличка.

Тодд Тайкер протягнув Мері чорну вузьку коробку на якій був написаний логотип його магазину. 

- Дякую. - тихо промовила дівчинка. Тодд посміхнувся.

- Ну що ж! Бери свою одвічні тринадцять! - Несельда протягнула чоловікові паперову купюру, додавши: - І як ти постійно оприділяєш на око, кому яка паличка підійде?

Продавець усміхнувся, поправив свого капелюха та відповів:

- Ви ж знаєте, панно Галмар, я - учень самого містера Алевандера! Тай це ж моя робота створювати і доставляти палички у руки їх справжніх господарів!

- Моє питання було іншим але... я зрозуміла тебе! - посміхнулась жінка. - Бувай, Тодде Тайкер!

- І вам щасти, дівчатка! - чоловік махнув на останок рукою, а сам вмостився на свого стільця і продовжив куняти.

- Гадаю, він знову засне. - посміхнулась мати сама собі.

- Напевно. - промовила Мері, задумавшись. - А хто такий містер Алевандер?

- Це батько багатьох чарівних паличок, які існують у цьому світі. Велика людина і палички його були могутніми і зручними для використання. Але Тодд теж не промах у цій справі! Можеш бути спокійною за свою паличку.

Спокійною? Так ніби Мері знала за що має хвилюватись, та схоже, потрапивши у світ, який колись був її домівкою, Неслі забула про це, почавши, десь глибоко в душі, насолоджуватись ним. Нарешті вони дійшли до місця, де продавались приладдя для школи. Там були і звичні підручники, канцелярія, форма... пера для письма... казанки... і багато чого іншого. Таке точно не потрібне у звичайній школі.

- Що ж... - промовила Неслі, допомігши доньці все спакувати у її, куплений на місці, багажник з чотирьма значками, схожих на герби і з підписами під кожним. - Тепер нам залишились тільки тільки мітла і ще дещо.

- Що? - здивувалась Мері, хоч здивування настигло її ще від відомості про наявність мітли у школі. Вони ж вчитимуться магії, а не роботі двірників. Мабуть...

- Потім розповім, якщо знайду. А зараз, ходімо.

Магазин мітел - доволі просторе місце, а от мітли там - чудернацькі і досить красиві.

- Ніколи не думала, що віники можуть бути такими гарними! - сказала Мері, змусивши Неслі засміятись.

- Так! Ти права! - промовила мати, рушивши з донькою до старого продавця, зі штріпатим сивим волоссям. - Я вже давно не була тут... Цікаво, яка з цих мітел хороша?

- О! - побачивши Неслі, чоловік викрикнув і підбіг до неї, взявши руку і з радості потиснувши її. - Це ж місіс Несельда Галмар! Як давно ми не бачились!

- Відколи я вийшла заміж! - посміхнулась жінка давньому знайомому.

- Саме так! - він раптом перевів очі на Мері і здивувався. - О! А це маленька міс Галмар?

- Так! Це моя донька - Меріан. 

- Ім'я принцеси! - чоловік потягнувся до руки дівчинки, легко потиснувши і її. - Радий з Вами познайомитись. Мене звуть - Алістер Браунс. Я майструю мітли найкращі у Лондоні!

- Рада познайомитись... пане Алістере. - промовила Мері, на мить забувши його ім'я.

- Вона скромна, міс Галмар! - посміхнувся старий, опустивши дівочу руку.

- Взагалі, я прийшла за мітлою. Яку Ви можете порадити?

- У мене всі мітли чудові! - нескромно відзначив містер Браунс. - Їй для Квідичу?

- Ні! - різко вигукнула Несельда. - Точно не для Квідичу!

- А що таке...

- Потім! 

- Ну що ж... - зачесав потилицю старий. - Тоді, мітли з розряду недорогих та не менш зручних вам чудово підійдуть! От тільки вони не надто швидкі, тож літатимеш тільки на уроці.

- Це саме те, що потрібно! - сказала мати, побачивши перед собою мітлу з червоною намальованою спіралькою на основі. До мітли були причеплені дві лопатки, на які, як зрозуміла Мері, потрібдно було ставити ноги. Вона коштувала цілу сотню, але, як сказала мати, була варта тих грошей.

Наближався вечір. Неслі глянула на годинник на руці, який показав рівно п'яту годину.

- Скоро потяг. - промовила вона. - Я б хотіла повечеряти з тобою на останок, проте, якщо ми хочемо встигнути - мусимо вже йти на вокзал!

- Гаразд. - сумно відповіла Мері. Сьогодні вона мало говорила з мамою. Та й загалом, вона була мовчазною. Єдиний, хто часом слухав її розповіді після Джекі, був її чорний кіт - Арчі.

Вони пройшли повз провулок й дістались високої стіни з цегли. Мати витягнула свою чарівну паличку і під пильним, здивованим поглядом Мері, постукала нею по кільком цеглинам у різному порядку. Раптом, стіна ворохнулась і з неї посипалась пилюка. Стіна почала розсуватись, розділяючи цеглини одну від одної і за кілька секунд перед Галмарами вже постав прохід у Лондон. Ступивши кілька кроків, Мері озирнулась, почувши як позаду стіна знову збирається до купи.

,,Круто!'' - промовила дівчина десь глибоко у своїй голові.

За півгодини вони вже були на вокзалі. Мері самотужки несла свою важку валізу, поки мама тримала її за вільну руку, носячи на спині рюкзак доньки. Вони підходили все ближче до потрібної платформи, та з кожним кроком мені відчувала, як мати міцніше стискала її руку. Неслі не змогла б її відпустити, навіть якби Меріан було вже вісімнадцять. Для неї самої, такий розподіл життя, був надто різким, тож кожна остання мить, проведена з донькою, все сильніше змушувала матір сумувати на зовні, а в душі - кричати від горя.

- Ось і вона. - мати з донькою зупинились перед потягами, ставши перед стіною над якими висіли дві таблички з номерами ,,9'' та ,,10''.

- А яка з них наша? - спитала дівчинка. - Дев'ята чи десята?

- Наша між ними. - відповіла мати.

- Між... ними яка? - Мері глянула на стіну між обома платформами, перепитавши матір ще раз, неповіривши своїй власній здогадці. - Стіна?

- Саме так!

- Ти жартуєш, чи що? - здивовано викрикнула Мері, після чого мати попросила її замовкнути.

- Не кричи так! Дивись... - мати присіла біля дівчинки і витягнула з кишені свого плаща квиток. - Наша платформа називається ,,дев'ять і три четверті''. Це платформа, яка використовується суто чарівниками, тож як ми бачили провулок, який був схований за стіною, так само схована і вона!

- Це не можливо... але...

- Ти не довіряєш мені, Мері? - дівчинка подивилась у ніжне обличчя своєї матері, яка ніколи її не обманювала, хіба щось не договорювала, як нещодавно. 

- Ох-х... -  видихнула вона. - То треба просто пройти крізь неї?

- Ти маєш розбігтись і з усієї сили гепнутись у ту стіну! Тоді ти побачиш школу магії! - зсміялась мати. 

- Це не смішно...- протягнула Мері, згораючи з сорому перед своєю цілком можливою невдачею.

- Не хвилюйся! Ти пройдеш крізь сітну і потрапиш на потрібну тобі платформу. Давай сюди валізу.

Дівчинка протягнула матері валізу, а сама натягнула на спину рюкзак і стала недалеко перед стіною. Вона роздивилась довкола, щоб запевнитись чи ніхто не побачить її, перед тим, як різко рушити на вірну смерть.

- Не бійся. - промовляла збоку мати. - Я побіжу за тобою!

Дослухавшись до материних слів і на останок видихнувши, Мері стиснула обидвома долонями ремені рюкзака і один різком рухом кинулась на стіну. Вона бігла, не спиняючись. Стіна все наближалась і вже була перед її носом, як Мері взагалі не відчула її, а замість легкий холодок і темряву, що пробули лише секунду, адже довше бігти й не довелось. Мері припинила свій біг, коли побаила перед собою світло, а збоку - величезний чорний потяг, який стояв на плотформі під номером ,,дев'ять і три четверті''. З-заду підбігла мати з її валізою і обійнявши доньку за плечі, направила з собою далі.

- Наступного разу треба буде взяти візок!

- Наступного? - здивувалась Мері.

- Аякже! Ти ж навчатимешся в Хоґвартсі ще довгі сім років!

- Так довго?

- Мері, не жалійся! Вже ніяк повертати назад! 

Перед потягом стояв провідник, який перевіряв квитки. Коли Мері піднесла йому квиток, він посміхнувся, а потім перевів погляд на її матір.

- Вітаю, міс Галмар! - промовив він, дивуючи вкотре Мері.

- Вітаю! - посміхнулась Неслі.

Провідник запросив Мері до потягу, та на останок, Несельда відтягнула доньку трохи подалі і міцно обійняла.

- Ми з батьком писатимемо тобі щотижня! А ти постарайся на них відповідати, добре? - у її голосі відчувалось хрипіння, тож здавалось, що вона зараз заплаче.

- Обіцяю, мамо! - відповіла Мері, відпустивши обійми та посміхнувшись матері, після чого та провела долонею по її щоці. Потяг почав гудіти.

- Ну все! Тобі час. Іди!

Мати махнула рукою вслід своїй маленькій дівчинці, продовжуючи стояти на платформі і спостерігати за рухом потягу. Мері теж було сумно. Вона не знала чого очікувати від нової школи, викладачів, учнів, та й загалом, не знала як поводити себе у такому, все ще не звіданим нею, світі. Вона знайшла вільне купе і зайшла у нього, закривши за собою двері, сівши з речима на м'який диван, вдивляючись у вікно.