За дверима її купе, в коридорі потягу, дівчинка чула голосні тупоттіня, мабуть, сотні ніг та голоси - дитячі й дорослі. Старші учні і такі ж новачки як вона бродили по потягу, розмовляли, сміялись і зрештою знайомились, оскільки й не важко здогадатись, що нові діти прибувають у Хогвартс кожного року, як і у будь-яку іншу, звичайну, маглівську школу. Мері ж сиділа у своєму купе одна. Їй не було самотньо, вона вже звикла, та ще й так занурилась у власні думки, що й не помічала відсутності хоч когось.

Обдумуючи над власними силами, Мері згадала про чарівну паличку пана Тодда, яку вона заховала в рюкзаці ще у провулку. Дівчинка взяла його на коліна, витягнула з нього чорну довгу й вузьку коробку, відставивши рюкзака назад на диван. Обмацавши коробку з усіх боків, Мері зрозуміла, що ця картонна річ, служить домом і захистом для її палички. Це фультляр. Розкривши його, майбутня чарівниця, нарешті, змогла побачити ту, котра надовго залишиться на службі в її руках. Перед нею постала довга чорна дерев'яна паличка.

- Ого! - не стримала Мері подиву. - Яка красива!

Вона акуратно витягнула паличку з коробки, таку гладеньку і приємно прохолодну на дотик, й піднесла прямо перед собою, щоб краще роздивитись. Доволі цікава річ, а яка прекрасна естетично... Мері не могла натішитись нею і це тільки на вигляд. Цікаво, як вона чарує?

- Як це робиться? - дівчинка почала розглядати паличку з усіх боків шукаючи якусь кнопку чи кільце з прокруткою, та нічого подібного на ній не було. Гола, дерев'яна паличка. - Може брак? Хоча ні, не вірю!

До голови Мері прийшла одна думка. Ще кілька тижнів тому, в той злощасний, а можливо і не зовсім, день, вона бачила, як граційно і легко мати орудувала паличкою, змушуючи її мало не літати у повітрі. Їй здалось, що за допомогою схожих рухів, це могло б спрацювати, проте Мері вирішила не ризикувати. Раптом вона виявиться якоюсь жрицею вогню і спалить увесь потяг, або ж водяною чарівницею і затопить усі сусідські купе.

За якусь мить почувся стукіт, що змусив Мері прокинутись від власних роздумів і згадати, що вона все ж не єдина людина у потязі. У двері її купе стукав хтось з-зовні, проте ширма на їх вікнах не дозволяла бачити обличчя таємничого гостя. Врешті, після чергового стуку, він вирішив достукатись до дівчинки ще й власним голосом.

- Перепрошую! - почувся молодий хлопчачий голос. - Привіт! Можна увійти? Ви їдете самі у купе?

- Так! Заходьте! - промовила зніяковіло Мері.

Двері відчинив хлопчик брюнет, одягнутий у клітчасту рожеву сорочку, з якої виднілась ще й біла футболка, сірі джинси, та, мабуть, кросівки, оскільки на взуття Мері не звернула увагу. Схоже і він зніяковів, не очікуючи побачити тут маленьку дівчинку, хоч і не таку вже й маленьку за зростом, проте, Мері здалось, що і він не надто дорослий. Мабуть її ровесник чи на рік-два старший.

- Е-м... Вітаю! - махнув він рукою. - Ти сама у цьому купе?

- Ну-у... так! - відповіла Мері.

- Якщо ти не проти, можна я осяду тут не деякий час? У моєму купе якісь розбірки влаштували, тож...

- Та ні! Сідай, будь ласка... - дівчинка вказала на диван перед собою, після чого хлопець посміхнувся і, подякувавши, увійшов до купе, зачинивши за собою двері.

- Ой, а так не дуже практично... - промовив він, побачивши велику валізу й рюкзак, що зайняли більшу половину місця дівчинки. - Давай допоможу!

Хлопець взяв валізу і затягнув її на спеціально відділену для багажу полицю. За нею вирушив і рюкзак. Мері помітила, який же він високий на свій вік, після чого до неї дійшло, що, коли він сяде навпроти, першою вона тепер точно не заговорить. Не зможе видавити з себе ані словечка, втупившись у вікно й роблячи вигляд, що рахує горби, які перетинає потяг. Проте, на диво, її гість заговорив першим.

- Ти, мабуть першокурсниця? - спитав він, здивуваши своїм різким питання Мері.

- Угу... - відповіла вона, намагаючись не дивитись довго у його блакитні очі.

- Так я і подумав, адже не пригадую, щоб бачив тебе колись. Мене звуть Деймонд. Деймонд Енсворд. Англія, місто Бристоль!

- А я Меріан Галмар. Ірландія, місто Нейс.

- Мило! - промовив він своєю аристократично-англійською мовою, яка так помітно відчувалась у його голосі й словах. - До речі, у тебе ім'я, як у принцеси!

- Дякую.. - стало ще ніяковіше, проте перший у житті Мері комплімент, змусив її посміхнутись. Можливо й справді варто перейти на ім'я Меріан? Воно і справді звучить якось по-королівськи, аніж просто Мері.

- Ти колись була в Англії? - спитав Деймонд, на що Меріан захитала головою.

- Якщо чесно, лише один раз... - виправила вона себе. - І то сьогодні! 

- Справді? - засміявся хлопець. - Як так вийшло?

- Ми з мамою вирушили в одне таємниче місце, про яке можна знати тільки чарівникам.

- ,,Крививий провулок'' - посміхнувся Деймонд.

- Так! - він засміявся, а Меріан продовжила.

- А звідти на платформу і у стіну. Ось такий був мій перший і поки що єдиний візит до Англії.

- Он воно як. - задумався хлопець. - Ну, якщо ти захочеш, то колись самотужки зможеш побачити Англію в усій красі. І не лише її.

- Так, напевно. - тепер посміхалась і Мері. З цим хлопчиком було спокійно, приємно, місцями весело. Їй хотілось спілкуватись з ним про все і ні про що, адже від коли Джекі поїхала, вона не мала з ким поспілкуватись отак просто про щось своє загальне і дитяче, адже окрім неї, друзів у Меріан більше не було.

- А скільки тобі років? - вирішила вона спитати, хоч і було доволі соромно, проте в душі вона відчувала, що боятись нічого і Деймонд відповість на все, що вона запитає.

- Мені вже дванадцять! - відповів він, з посмішкою на обличчі. - Я вже другокурсник!

- Он як. Класно! - посміхнулась у відповідь Мері.

Деймонд, побачивши її посмішку, раптом опустив свою, змінившись у обличчі... Побачивши це, і Мері прибрала посмішку, вдивляючись чи то у здивоване чи зовсім не зрозуміло яке обличчя хлопця.

- Що? - спитала вона про всяк випадок.

- У тебе... - Деймонд не договорив, як опустив очі і побачив у долонях дівчинки чарівну паличку. - У тебе доволі цікава паличка.

- А-а, вона... - Меріан покрутила її у пальцях, демонструючи з усіх боків  хлопчачим очам.

- Краще, не витягати паличку поза межами школи. Такі правила Хоґвартсу!

- О-у! Я не знала! Я заховаю...

- Зажди! - Деймонд попросив паличку й роздививляючись її зблизьку спитав: - А фультляр є до неї?

- Так!  - Мері потягнулась за коробкою, яка лежала у неї за спиною. - Ось він!

- Та-а-ак! - протягнув Деймонд, обертаючи кришку коробки низом до верху. - А ось й складники! 

Меріан не помітила, проте знизу кришки, виявляється, знаходився якийсь текст з описом того, з чого була створена паличка.

-  Угу! - промовив Деймонд. - Отже, твоя паличка дубова! Х-м...

- Що?

Хлопець на мить задумався, читаючи текст на коробці. Його очі були направлені на розділ серцевини.

- Цікаво! Я про палички знаю доволі багато, оскільки колись дуже цікавився ними, але от твоя паличка...

- А що з нею? - дивувалась Меріон.

- Нічого. По суті, кожна паличка по-свому унікальна, от тільки дубові палички, зазвичай, вибирають собі вірного та відданого господаря, а от серцевина з пір'я грифона, полюбляють неординарних і доволі далеких від суспільства особ. Я не знаю, як можливо поєднувати такі протиріччя в одній чарівні паличці!

- Х-м... А хіба це важливо? Це ж лише паличка.

- Ні! - засміявся Деймонд. - Повір, Мері. Паличка теж жива істота. Вона твоя найвірніша подруга у житті і у бою. Тому мати біля себе ту саму паличку, котра буде твоїм вірним мечем - дуже важливо! 

- А яка у тебе паличка? - запитала з цікавості Меріон.

- Х-м! - задоволено посміхнувся хлопець. - Ну, загалом палички завжди мають стояти у фультлярі. Але в наш час, та ще й у потязі, забитому купою чарівників... 

Деймонд занурив долоню під свою сорочку і витягнув з неї коричневу паличку.

- Ого, яка цікава! - він дав дівчинці потримати її і розглянути краще. 

Вона була з дерева але зовсім не такого як паличка Меріан. Довга, з м'яким вершечком та чорною руокяткою, якої не мала паличка дівчинки. Доволі цікава на вигляд.

- Вона створена з граба - це деревина для дуже талановитих чарівників. Кажу з усією скромністю! - посміхнувся Деймонд. - А от її серцевина з шерсті Ругару! 

- А хто це?

- Це перевертень! - хлопець різко наблизився до Мері, щоб налякати її, та не пройшло. Вона залишилась на місці не порушно, посміхнувшись хлопцю та перевівши очі назад на паличку. - А ще кажуть, що Ругару ставали люди, які продали душу Дияволу!

- Цікаве твердження! - промовила Меріан, на що Деймонд лише хмикнув.

- Прямуючи до школи магії та чарів, залиш свій скептицизм удома. Там тебе чекає стільки всього, чого ти раніше й не бачила!

Деймонд забрав свою паличку і заховав назад до внутрішньої кишені сорочки, та зібрався вже йти. Потягнувши руку до дверей купе він озирнувся на дівчинку і промовив:

- Ще трохи і ми вже прибудемо на місце. Краще вдягни форму і приготуйся. А стосовно палички... Її не можна витягати при людях, але носити з собою правилами не забороняється, хоч викладачі і не скажуть цього. Краще ховати її під мантією, у її внутрішній кишені! Бувай, Мері з Нейсу!

Хлопець підморгнув і вийшов з купе, зачинивши за собою двері. Він доволі цікавий, а ще... Він назвав її Мері! Хоч вона не казала йому про це її домашнє прізвисько. Доволі зверхній хлопець, проте й цікавий.

- Гадаю, ми могли б потоваришувати з ним. - промовила тихенько Меріан, взявшись натягати на себе шкільну форму.

Потяг прибув уночі. Поодинці, зі своїм багажем, учні повиходили з потягу. За всіма рушила і Меріан. Вдягнувши форму, вона заплела своє довге не слухняне волосся у косу, тож, витягнувши свою валізу й рюкзак на плечі, Мері вийшла з потягу, дивуючись тому лісу, під який вони приїхали. Старші учні не виходили, ніби чекали своєї наступної зупинки.

Новоприбулі, здивовано почали перемовлятись, як раптом до потягу підбіг кримезний велетенський чоловік з ліхтарем, що аж задихався від поспіху.

- Ох! Я се вибачаюсь за спізнення! - промовив волохатий велетень, доволі приємний на голос і обличчя, принаймі, Мері він зовсім не лякав. - Ну, новачки! Ходімо!

- А-а, куди? - запитав якийсь хлопчина у натовпі.

- А ось до човнів! - відповів велетень, поманивши учнів за собою.

- Ми перетнемо річку? - спитала якась дівчинка.

- Так! Це таке привітання для нових учнів! Колишній директор придумав.

На чолі з велетнем, учні дістались пристані. Там було близько сотень човнів, навіть більше аніж самих дітей. Їх провідник, що назвався Хаґрітом, розповів їм правила безпеки та допоміг дітям по двоє сісти у свої човни, у котрих вже знаходились люди з веслами, - чоловіки і жінки, - що мали їх переправити на інший бік. Вони були одягнутими у чорні плащі з капюшонами, проте обличчя не ховали. Меріан потрапила в один човен з дівчинкою - блондинкою з кучерями та зеленими очима. Разом з їх супутником, вони стали перетинати широку річку.

Меріан, притримуючи свого ліхтарика, який давався по одному на кожен човен, роздивлялась темну та все ще видну місцевість. Річку обволік ліс, який, мабуть, сам по собі був дуже великим і в ньому доволі легко заблукати. Попереду стояв велетенський замок, неймовірно красивий. Меріан ще ніколи не бачила замків вживу. Напевно, це і є то Хоґвартс, про який їй казали. Якщо це справді він, тоді зрозуміло, чому всі з таким захопленням розповідають про нього. 

- Цікаво, який він всередині? - Меріан не стримала слів від здивування. 

- Напевно, як і всі замки. - промовила дівчинка - блондика, що сиділа позаду. - Холодний, сирий, повно картин, а людей ще більше!

- Ну це ж школа. - продовжила Меріан: - Гадаю, там доволі цікаво і, мабуть, тепло.

- Мабуть. - посміхнулась дівчинка навпроти, проте її погляд завдавав Мері неспокою. Пронизиві бурштинові очі впивались у тіло дівчинки, оцінюючи її з ніг до голови. Вона нічого не сказала поганого, проте щось дивне надходило від неї. Щось зловісне, щось неправильне...

- Як... тебе звуть? - Мері постаралась змінити обстановку на більш... дружню чи що?

- Еллі. - посміхнулась вона. - Еллі Даутман!

- Приємно познайомитись, Еллі! - посміхнулась у відповідь дівчинка. - Я - Меріан Галмар. Можна просто...

- Я зрозуміла! - різко сказала блондинка, продовжуючи вести себе спокійно і пильно. - Меріан Галмар. Ти випадково не з країн - батьківщин драконів?

- А-а... я не знаю... - у ірландських легендах часто розповідали про драконів, проте Меріан не знала чи вірні вони, особливо у її випадку. - Я сама з Ірландії.

- Он як? - Еллі здивовано підняла одну брову. - Живеш серед драконів і не знаєш про це? Що ж ти за чарівниця така?

- Я взагалі... тільки нещодавно про це дізналась.

- Х-м! - блондинка ледь стримала свій сміх, почувши про таке. - То твої батьки магли?

- Ні! - різко відмовила Мері, ніби боролась за своє чесне чистокровне ім'я. - Вони обоє чарівники, просто я не знала про це.

Раптом, Еллі так голосно зареготала, що всі пасажири на найблищих човнах почали звертати на неї увагу. Мері ж у свою чергу, з подивом на обличчі, сиділа мовчки, спостерігаючи за регітом сусідки по човні.

- А чого ж вони тобі нічого не розповідали? - питала Еллі, продовжуючи сміятись, тримаючи свого живота, який вже почав боліти від сміху. - Може ти звичайна? 

- Тобто? - перепитала Меріан.

- Тобто, можливо ти магл? Як думаєш? Може тебе підкинули батькам, от вони й нічого не розповідали тобі.

- Але ж... Я зараз тут, перед тобою! Як ти можеш називати мене звичайною, якщо я вже тут?

Меріан розізлилась. Вона не любила подібне відношення, а ця дівчинка справді наривалась на неприємності. Хотілось скинути її з цього човна, та у Мері б не вистачило сил і сміливості таке зробити. А от Еллі, схоже, зрозуміла усе по очам своєї супутниці.

- Ти хочеш мене вбити? - спитала блондинка, переставши сміятись, та не прибираючи своєї посмішки з обличчя.

- Що? - здивувалась Меріан таким словам. - Звісно ж ні!

- Я бачу по твоїм очам. Вони сповнені ненависті. 

Меріан заплющила очі і відвернулась, проігнорувавши її слова. Еллі продовжувала дивитись у спину дівчинки, по трохи стираючи посмішку з лиця. До берега вони пливли мовчки.

На березі дітям допомогли вилізти з човнів. Хаґріт, який плив попереду всіх, продовжив вести дітлахів далі, освічуючи шлях своїм величезним ліхтарем. Було доволі приємно бачити природу, у якій стояв Хоґвартс. Це було атмосферно, цікаво і навіть дещо пристижно, адже, мабуть, багато чаклунів відправляють своїх дітей вчитись до цього закладу саме через це. Свіже повітря, ліси, галявина - все це приносить тілу і розуму спокій та здоров'я, тож не дивно, що цей Хоґвартс усі так рекомендують.

Учні проходили до школи серед двір Хоґвартсу, який теж гарно виглядав - плити з символікою школи, арки та купу зелені. Сам двір був просторий і Меріан, розглядаючи його під час своєї мандрівки, почула, як у натовпі двоє хлопців перешіптувались між собою, що у дворі буде цікаво пограти у м'яча. Хіба у це грають чарівники? Якось надто просто.

А от перед дверима школи Хаґріт зупинився і попрощався з дітьми. Багато хто навіть засумував, проте він розповів, що його хатинка знаходилась зовсім не далеко, тож ми завжди могли прийти до нього і, по можливості, принести щось смачненьке. Учні засміялись, а велетень пішов своєю дорогою. Головні двері школи магії та чарів, відкрив старий підлисуватий чоловік, набагато менший Хаґрітових розмірів, проте страшніший. Він криво посміхнувся, оголивши місце у ротовий порожнині, де були видні повністю чорні зуби. З таким не хотілось мати справу, проте довелось.

- Нові учні? - засміявся чоловік. - Що ж! Сподіваюсь надовго ви не затримаєтесь.

Чоловік все ж впустив їх усередину, вказавши куди йти далі. Зала у яку діти потрапили була велетенською. Колони, люстри, статуї та довгі сходи - усе тут було немов у справжньому замку. Учні покрокували сходинками, над якими на стінах були повішані картини. Меріан йшла найблище до картин, тож на одну вона пильно задивилась. На ній була зображена дівчина у білій сукні та з букетом ромашок, яка щиро посміхалась та ніби... дихала. Меріан помітила як ворохнулись її ніздрі, тож вирішила придивитись, раптом їй то тільки примарилось. 

- Що таке? - доволі привітно спитала дівчина на картині, повернувши голову до новоприбулої учениці, яка від страху різко викрикнула і відійшла назад, зачепивши спиною кількох дітей.

- Агов, ти що робиш? - спитав хлопчачий голос позаду.

- Картина... рухається! Розмовляє! - Меріан, перелякано, вказала пальцем на малюнок.

- Ну звісно! - відповіла дівчина на малюнку. - А ти знаєш, що тицяти пальцем - не культурно?

- Я?... Я... - Мері не могла усвідомити побачене, та раптом вона почула інші голоси, які доносились вище по сходам. Решту персонажів на картинах раптово почали розмовляти й перегукуватись між собою, обговорюючи манери дівчинки. Тепер їй стало соромно, але ж... звідки їй було знати про ці живі картини?

На другому поверсі учнів уже очікував їх наступний гід. Молодий чоловік, з каштановим волосся середньої довжини та блакитними очима, мило посміхнувся до новоприбулих зі словами:

- Вітаю всіх у Хоґвартсі - найкращій школі магії та чарів серед усіх інших! Мене звуть Руфіус Зарвас! Я проведу вас далі до головної зали, де відбудеться розприділення по учнівським факультетам. А далі - будемо святкувати!

Всі дружно зраділи, створивши на сходах галас, який, добрий на обличчя, професор припинив кількома спокійними словами. 

- А тепер, прошу за мною! - всі дружньо попрямували за професором далі по коридору.

Меріан ще ніколи не бачила нічого подібного навіть у фільмах. Величезна зала, охоплена золотистим сяйвом свічок, котрі, без підвісок, літали під стелею. Сама стеля виглядала як зоряне небо, від якого важко відвести погляд, адже воно здавалось доволі реальним. В залі стояло чотири довгих столи, за якими сиділи старші учні. Меріан, розглядаючи їх, дійшла висновку, що всі студенти сидять за столами, поділеними за факультетами. Про це свідчили і прапори над ними, з різними гербами. 

Вкінці зали були столи де сиділи професори, а посередині директорка школи - старенька жіночка у зеленій сукні-мантії та в капелюсі з цим довгим з чаклунським ковпаком. Професор Руфіус підвів учнів під саму ,,сцену", на якій і мала відбуватись церемонія. Посередині стояло крісло, а на ньому зморщений старий чорний капелюх, якого чоловік підняв за вершечок однією рукою, а іншою витягнув з кишені своєї темної мантії довжелезний сувій, пробігся по ньому очима, а потім знову звернувся до дітей.

- Увага! Розприділення буде відбуватись таким чином: кожен учень, чиє ім'я я прочитаю, повинен підійти і сісти на стілець, на нього одягнуть капелюх, який і визначить подальшу долю... вірніше факультет у якому учень буде навчатись наступні сім років!

Схоже чоловік дещо наплутав, адже жінки - професорки почали трошки посмішкуватись з нього. Здавалось, ніби він й сам хвилюється. Можливо та роль, яку йому призначили, була для нього дебютною.

- Отож... - Зарвас глянув у свій список та продовжив. - Містер Едвард Райт!

Всі затихли. Меріан почула як позаду кілька хлопчачих голосів намагались оговтати хлопця, який, схоже, не почув свого імені, через те, що багато розмовляв з новими приятелями. Він миттю схопився і, вилізши з натовпу, підбіг до сцени. Рудий, волосся в різні боки, зелені очі, веснушки... Цей хлопчик не виглядав на чародія, скоріше на якогоь забіяку зі звичайної школи, за яким росли ,,золоті верби''. Він безцеремонно сів на стілець, а Руфіус вдягнув на його голову капелюха, навіть не відходячи.

Раптово предмет простого людського одягу, затрусився, ніби прокинувся зі сну. Він голосно гаркнув і покривився, а потім заговорив голосом старого дідугана, чим налякав не лише дітей збоку, а й самого хлопчика, який до церемонії показував себе зовсім з іншого, набагато відважнішого боку.

- Он як! - захрипів старий капелюх. - Бачу, Вам чоловіче не займати цікавості. Але і відвага, чисте серце... Х-м-м... Що ж, гадаю... Гріфендор!

Коли капелюх вигукнув назву факультету, учні за окремим столом заплескали, поманивши хлопця до себе. Він посміхнувся і коли Руфіус забрав капелюха, побіг до свого столу. Церемонія продовжувалась!

- Евелін Длам! - з натовпу вийшла сором'язлива дівчинка, яка ніби й не помічала своєї сутулості. Чорне коротке волосся та блакитні очі, дещо кривуватий ніс, проте вона все рівно була доволі милою. Коли капелюх на її голові заговорив, дівчинка аж затрусилась від несподіванки.

- Х-м... Доволі цікаво... Ну, тоді... Слизерин!

Дівчинка видихнула і без жодного прояву емоцій встала зі стільця і рушила до свого столу. Розприділення відбувалось доволі довго, зате Меріан було цікаво розглядати своїх майбутніх однокласників. Кожен виглядав по свому цікаво, тож коли він виходив, Меріан намагалась самотужки вгадати на який факультет він потрапить, беручи до уваги вигляд і можливі риси характеру, які б він міг мати.

- Гріфендор! - вигукнув капелюх, оприділяючи чергового хлопчика. 

- Еллі Даутман! - професор назвав знайоме ім'я і до нього вийшла та сама білявка, яка пливла з Меріан в одному човні.

Вона з тією ж хитрою посмішкою сіла на стілець, а побачивши у натовпі свою стару знайому, почала всю церемонію вдивлятись у її очі. Меріан не прибирала і своїх, немов кидаючи виклик цій чарівниці.

- Бачу розум. - капелюх почав свій звичний монолог. - Що ж... В такому разі... Рейвенклов!

Еллі посміхнулась, та подякувала капелюху, пройшовши повз натовп ще не розприділених учнів, до столу факультету, над яким простягались сині прапори з зображенням ворона. Наступою викликали дівчинку з каштановим довгим волосся з чілкою та сірими очима. Вона трохи захвилювалась, тож спочатку не хотіла йти. Дівчата позаду ледь вмовили її вийти, силоміць виштовхуючи.

- Сибіл Вейн! - промовив професор вдруге. Дівчинка пройшла повз нього, намагаючись не дивитись в очі з сорому. 

- А-х, он воно як! - промовив скептично капелюх. - Гафелпаф!

Сибіл видихнула і посміхнулась. Вона побігла до свого столу. Наступною на черзі стала Мері.

- Меріан Галмар! 

Почувши своє ім'я вона здивувалась, а потім покрокувала до стільця. Вмостившись, вона відчула капелюха на своїй голові, який раптово почав говорити, рухаючись з такою силою, що вона не могла тримати його на своїй голові, неворушачи нею.

- Х-м... непогано! Я бачу розум, відданість..., дещо..., он як. Вирішено! Рейвенклов!

,,О ні!'' - прозвучало у її голові. Меріан відправили на факультет, на якому була і та міс Еллі Даутман. Вона посміхнулась, проте в душі відчувала, що це зовсім не до добра. Вставши і вирушивши до свого столу, Мері присіла на лавку, протилежну Еллі. Вона помітила, що Даутман уже й не сильно зацікавлена нею. Вона знайшла подруг серед першокурсниць, які вже пройшли розподіл. Меріан видихнула з полегшенням, а учениця збоку привітала її зі вступом. Це було доволі приємно. Мері сиділа навпроти столиків Гріфендора та Слизерина, а позаду був Гафелпаф. За якийсь час, доки йшов розподіл, а дівчинка роздивлялась залу та учнів, вона натрапила на знайоме обличчя. Той самий хлопчик з потягу - Деймонд. Він теж її помітив, тож посміхнувся та привітно махнув рукою. Мері махнула у відповідь.

Коли всі учні знайшли свої факультети, Руфіус подякував усім та рушив на своє місце за професорським столиком. До головної трибуни, оздобленої золотом з верхівки якої виглядало двійко крил, вийшла директорка школи і привітала новоприбулих та старших учнів з початком навчального року. Її звали професор Міневра Макґонагл. Вона розповідала про те, що очікувало учнів. Про розбіжні сходи, про магію, яку можна використовувати тільки у класі під наглядом вчителів, про дружність між учнями і успішність, за яку кожен факультет отримує бали. Факультет, який збере найбільшу кількість отримає кубок Хоґвартсу.

- І це що, кожен рік таке? - спитав якийсь першокурсник за столом Рейвенклов.

- Так! - відповів старшокурсник.

Потім підійшла інша жінка професор, яка почала зачитувати правила безпеки, котрі мало хто слухав. Всі були занурені у спілкування одне з одним, крім Меріан. Вона завжди лише слухала чужі діалоги. Втручатися якось не хотілось, та і нічого було спитати. 

- Ну що ж! - продовжила Міневра. - Оскільки всі уже зібрались. То нехай почнеться бенкет!

Вона плеснула у долоні і на столах, магічним чином, з'явилось купу різних страв, які виглядали і пахли мов справжні. Це ніяка не ілюзія і не розіграш, а справжня їжа! Подивуванню Меріан не було меж. Вона як і всі інші учні-новачки накинулась на їжу, доки старшокурсники, спокійним ходом поїдали свої улюблені страви, сміючись зі здивованих ненажер. 

Рапто свічки під стелею почали миготіти, а скло на вікнах труситись і дзенькотіти. Щось насувалось! Першокурсники, поглядаючи одне на одного, від не розуміння, почали розпитувати про це старших. Ті лише посміхались.

- Зараз побачите! - відповідали вони.

З неба, з кутів, з вікна та підлоги почали прилітати справжні привиди. Їх тіла були доволі чіткими, проте безбарвними. Вони часто пролітали повз учнів не даючи їм нормально їсти. Такі у них були ігри. Дехто навіть вступав до розмови з такими.

- Нові учениці? - якийсь привид молодого чоловіка, одягнутий в одежу століття, приблизно, ХІХ-го, підлетів до столу Рейвенклов і присів поруч зі здивованою від побаченого Меріан. 

- Альберте, досить чиплятись до молодих дівчат! - підкинула старшокурсниця, що сиділа разом з дівчинкою.

- У наш час такі красуні уже вагітніли! - відказав привид.

- Фу-у! - вигукнуло кілька першокусниць.

Дівчина, - брюнетка з довгим прямим волоссям та зеленими очима, - закотила очі, промовивши до Меріан:

- Не звертай уваги! Привиди люблять нав'язувати традиції зі свого часу.

- Традиції - вічні! - ображено махнув головою привид-денді, та полетів кудись у своєму напрямку, а учні продовжували святкувати.

Коли пір закінчився, старости факультетів повели учнів до їх гуртожитків. Вони розділились на окремі поверхи, сховані за своїми окремими картинами. Дівчина, що сиділа поруч Меріан, виявилась старостою їхнього факультету, вона і провела їх до факультетського гуртожитку, звернувши особливу увагу на сходи, які любили змінювати свій напрям. Учні вийшли на п'ятий поверх, де висіла велика картина, на якій був зображений дорослий чоловік в  окулярах, який вдумливо читав товсту книгу у своїх руках.

- Пароль, будь ласка! - промовив чоловік на картині, навіть не переводячи очей на учнів.

- ,,Вітри схилу Сапфору''! - відповіла староста.

- Можете увійти! - відповів чоловік, давши дітям доступ всередину.

Перед дітьми постала вітальня у блакитних тонах, кругла, з елегантними вікнами-аркми на стінах, з яких можна було влегдіти гори. По кімнаті були розставлені м'які крісла та дивани. На стелі було зображене те саме зоряне небо, що і у залі, а біля стіни - біла статуя прекрасної жінки в довгій сукні та діадемі.

- Це Ровіна Рейвенклов - одна із засновників цієї школи! - промовлива дівчина в окулярах з білявим волоссям, зібраним у два хвостики.

- Ти мене мало не налякала! - сказала Мері, адже дівчина підійшла так різко і не помітно, що ту аж затрусило від несподіванки.

- Перепрошую! - вона протягнула до Меріан руку. - Я Кловер Гамберт! Велика Британія!

- Меріан Галмар. - дівчина потиснула руку білявці.

- Я знаю! Чула як тебе об'явили. Хотіла з тобою побалакати, проте мене швидше розприділили, тому я змушена була сісти трохи подалі.

- Он як. Зрозуміло...

- Тільки між нами! - Кловер, не відпускаючи руку Мері, наблизилась обличчям до неї. - Я сиділа з отими хлопцями, бачиш їх? Чуваки каштановолосий та чорноволосий. Дивні типи з четвертого курсу, у яких гормони почали грати. До них краще не підходити молодшим дівчаткам!

Мері, почувши подібне, та зрозумівши, що саме Кловер має на увазі, вихопила свою руку і відійшла від неї.

- Про що ти думаєш? - злісно спитала вона.

- Просто розповідаю про свої спостереження! - відповіла білявка, а потім різко перевела погляд на Еллі, яка зі своїми новими приятельками пройшла повз.

Еллі, побачивши Мері, одразу ж підійшла до неї, даруючи ту самі посмішку, що і увесь час з початку їхнього знайомства.

- О-о! Меріан! Ти вже маєш подругу! Молодець!

- Дякую. - відповіла Мері, роздивляючись і двійко дівчат поряд з Еллі. - Бачу ти теж!

- Так! Просто, я здивована! Думала чаклуни не будуть товаришувати з маглами.

- Маглами? - здивувались подруги Еллі.

- Аякже! - посміхнулась дівчинка, проте Мері, зціпивши зуби вигукнула.

- Ні! Я не магл, Еллі! Ти ж знаєш!

- Звідки? - відмовила білявка, проте різко змінилась в обличчі. - Почаклуй тоді!

- Що? - здивувалась Мері, почувши про таку пропозицію.

- Якщо ти чарівниця, то почаклувати тобі буде не важко! 

Мері замовкнула. Дівчата почали сміятись, просячи її продемонструвати свою магію.

- Взагалі-то, - втуртилась Кловер. - чарувати можна тільки у класі.

- Стули рота, чотириока! - відказала одна з дівчат, після чого Кло замовкнула, а дівчата продовжили мучити Галмар своїми проханнями. Це продовжувалось довго, аж доки до компанії не підійшла староста.

- Що тут відбувається? - посміхнулась вона, проте у її погляді відчувалось, що вона про все давно вкурсі.

- Ну... ми... - дівчата намагались викрутитись, та замість них говорити почала Еллі.

- Ми просто розмовляли. Просили Меріан показати свою чарівну паличку, от і все!

- Навіщо вам це? - продовжувала староста.

- Ну... нам було цікаво!

- Зрозуміло! Тепер, хай вам буде відомий той факт, що чарівна паличка повинна знаходитись у фультлярі і може буде задіяна лише під час уроків, на яких вона потрібна! І чарівник не повинен витягати і демонструвати комусь свою паличку, адже це його право! Це зрозуміло?

- Так. - відповіли учениці, опустивши свої голови.

- Тоді все добре! Кімнати дівчаток знаходяться по правій частині! На дверях написаний курс, тож не помилитесь! І наступного разу мені не влаштовувати дебожі, інакше я маю повне право поскаржитись на вас нашому керівнику професору - Панті Абстону!

- Добре. - дівчата кинулись до своїх спалень, а Мері та Кловер залишились на тих же місцях.

- Якщо чесно, то паличку можна ховати у внутрішню кишеню мантії. Але я це сказала тільки вам! - староста підморгнула та вирушила до своїх знайомих, поки дівчата переглянулись між собою.

- Цікаво. - промовила Кловер. - Вона з шостого курсу! Ребекка Прінком. Її батьки колись теж навчались у Хоґвартсі. А батько був ловцем у команді Гафелпаф по квідичу.

- Звідки ти все це знаєш? - подивувалась Меріан.

- Я багато читала про це у книзі ,,Старше покоління Хоґварту''. Доволі цікава книга! Якщо, хочеш можу й тобі дати почитати. Нові томи виходять кожні десять років!

- Дякую. Можливо колись і попрошу. - посміхнулась Меріан.

Сьогодні спальні, не залежно якого факультету чи курсу, були сповнені радісними галасами. Дівчата та хлопці або знайомились, або раділи тому, що знову могли побачити старих друзів та знайомих. На перший курс Рейвенфлов поступили тринадцять дівчат і десять хлопців. Мері, слухаючи розмови своїх однокурсниць, дізналась, що всі факультети одного курсу - це як один клас. Якщо учнів раптом буде багато, то їх поділять на кілька класів і так кожного року. Цього разу учнів зовсім не багато, адже в силу деяких обставин, як зазначала Кловер, сівши між дівчатами з ліхтариками у руках, немов збиралась розповідати якусь страшну історію, батьки - чарівники не дуже хочуть відправляти своїх дітей до школи магії, намагаючись навчити їх самотіжки усім потрібним знанням та заклинанням.

- Кажуть, - розповідала білявка, змінивши тон голосу на хвилюючий з нотками інтриги. - що вже кілька років світ магії доволі небезпений для молодих чарівників. Кажуть, що якась сила вишукує чаклунів та відьом, щоб поглинути їх магію.

- Ого! - почулось з дівочого натовпу. - І що ж це за сила?

- Не знаю! - здвигнула плечима Кловер, поправивши свої круглі окуляри. - Але мені здається, що тут замішані злі чарівники, які користуються темною магією. Скажемо... наступники пожирачів смерті!

Першокурсниці, від різкої фрази, поховались від страху під свої ковдри і лиш одна Меріан залишилась на місці. Вона лежала на своєму ліжку, слухаючи розповіді Кловер й навіть не поворушилась від почутого.

- Меріан! - спитала одна чарівниця. - Ти така спокійна. Тобі хіба не страшно? 

- Страшно від чого? - здивувалась Мері. - Це ж лише теорії.

- Вона просто не знає! - втрутилась Еллі. - Вона не знає про цей світ зовсім нічого, тож не дивно, що й таке ім'я, як Волдеморд...

Всі дівчата закричали і заховались з головою під ковдри.

-...їй не знайоме. - завершила свою фразу кучерявка.

- І що? - не витримала Меріан. - Так! Я не знаю хто це і не знаю чого ви так боїтесь. То може розкажите мені, аніж будете постійно нагадувати про це.

- Ну... - одна з дівчат, висунула голову з-під ковдри, почавши пояснювати. - Волд...деморд, він... злий чаклун, який ходив по світу і вбивав чарівників, які не хотіли йому підкорятись. Так мені розповідали батьки.

- Мені теж. - висунулась інша учениця. - Вони розповідали про його злі дії. Він вбивав усіх без розбору. Навіть дітей.

- Колись він намагався вбити одну сім'ю, чоловіка та жінку, які мали дитину. Він убив всіх крім дитяти, адже жінка була чарівницею, і наклала на свого хлопчика закляття, яке й поглинуло силу чаклуна і змусило його назавжди розпрощатись зі своїм тілом. Цим хлопчиком був Гаррі Поттер!

- Поттер? - дивно. Та це прізвище Меріан вже чула. Здається, схоже колись було написане на одному листі, адресоване її сім'ї. Вона не знала про що йшлось у тому листі, але подивування на обличчях батьків і те, що після вони на кілька тижнів поїхали у відпустку тепер створює у голові Меріан єдину картину, хоч і багатьох деталей не вистачає.

- Хлопчик ріс і навіть вчився у нашій школі, а злий чаклун постійно намагався повернутись до життя.

- А потім що? - продовжувала слухати Меріан.

- Потім він повернувся! Зруйнував усе! Вбив багатьох, але проти нього виступили учні школи, на чолі з Гаррі Поттером, який і переміг його!

- Кажуть, - втрутилась Кловер. - що він все ще живий!

- Припини! - сусідка кинула у дівчинку подушкою, продовжуючи. - Ну... насправді ніхто не знає живий він чи ні, але пожирачі смерті - його вірні собаки, нікуди не ділися! Вони все ще або намагаються повернути свого темного лорда, або знайти йому заміну... або несуть якусь свою іншу справу у цей світ.

- Як ви думаєте? - запитала одна учениця. - Ми теж зіштовхнемось з таким... злом?

- Не знаю. - відповіла дівчина. - Та впевнена, що ми точно про це почуємо. Як каже мій батько - зло існуватиме доти, доки існує добро. І зло ніколи ні перед чим не зупиниться, тож ми завжди будемо дізнаватись усе про нові і нові проблеми та змови.

- Жах! - відказала інша дівчинка. - Невже зло неможливо знищити?

- Мій батько каже, що на будь-яке зло є своє добро, тому хоч би що і як, добро завжди перемагатиме!

- А якщо навпаки? - промовила Еллі зі свого ліжка. - Якщо це зло завжди перемагає? Воно ж завжди повертається і несе набагато більші збитки. Якщо це зло - єдиний переможець у цьому двобої?

Всі замовкли. Вони не знали, що сказати на таке але й не хотіли погоджуватись. Так би й мовчали, якби не втрутилась та дівчина, яка увесь час вела розповідь.

- А те... що з такими помислами тобі не місце серед людей, які вірять у силу добра! Якщо хтось теж так думає, прошу помінятись ліжком з тими, хто за протилежне! Розділимось тоді на два табори і побачимо хто виживе!

- Годі! - крикнула Кловер. - Всі ми маємо право казати те, про що думає наша дурна голова, але це не означає, що ми повністю її підтримуємо.

- Вона права! - вигукнула інша дівчина. - Ніколи не любила філософію, тож давайте спати!

Всі погодились, вмощуючись у своїх ліжках та бажаючи солодких снів одна одній. Меріан зробила те саме, проте на останок до неї звернулась та сама дівчина, вона ж лежала в ліжку, яке було рівно навпроти ліжка Мері.

- До речі, як тебе звуть? - спитала вона.

- Меріан Галмар. А тебе?

- Шейлі Евенстор. Приємно познайомитись. - посміхнулась дівчинка зі світло-каштановим довгим волоссям та карими очима.

Меріан посміхнулась у відповідь і лягла спати. Зранку учнів очікували заняття, тож треба було гарно виспатись.