Спочатку обидві дівчинки старались не звертати уваги на забіяк, але з часом, коли останні починали вивчати заклинання спеціально, щоб пожартувати з них, сил терпіти уже не вистачало. Так, на уроці заклинань, коли професор Філіус Флітлік пояснював як сотворити заклинання ,,Вінгардіум Левіосу'', Еллі, ніби не навмисно, непомітно направила паличку на вазон з дикою магічною квіткою, яка впавши на стіл до Мері та Сибіл, почала розростатись і заполонила своїми коріннями увесь клас. На щастя професор усе розрулив, проте й після того менше таких випадків не стало.

Еллі зі своїми подругами постійно намагались викинути якийсь казус на заняттях і це тільки в перший тиждень навчання. На вихідних, коли занять в студентів по мінімуму, надокучлива рейвенкловка встигала не нароком штовхнути Меріан, або ж запустити, за допомогою Левіоси, у Сибіл книгою, коли бачила її в бібліотеці, де дівчинка любила бути найбільше. Та не тільки дві дівчинки стали їхніми основними жертвами. Евелін Длам зі Слизерину була однією з їх улюблених цілей. Слово ''магл'' Меріан та Евелін довелося ділити удвох, і хоч вони й зовсім не спілкувались, студентка рейвенклову, коли бачила погане відношення до бідолашної дівчини, завжди намагалась втрутитись і зупинити знущання, хоч і не надовго. 

І все таки Евелін Длам повністю виправдовувала своє прізвисько, як в очах кривдників, так і всього класу. За увесь час навчання вона не могла виконати жодне заклинання. Чари зовсім не піддавались їй, і хоч викладачі  заспокоювали дівчинку, пояснюючи усі невдачі тим, що це лише спроби і скоро магічна сила в ній таки розкриється, сама Евелін переставала в це вірити. Безрезультатно намагаючись творити чари, вона все більше зневірювалась, чим замикалась у собі, а за місяць слізеринка взагалі перестала спілкуватись зі студентами школи, відповідаючи тільки у класі на запитання професорів.

У Хоґвартці час минав невпинно, залишаючи по собі лиш студентські приємні і не дуже спогади. Магія розносилась по кожному куті і якщо спочатку усі ці чари і дивацтва тільки дивували Мері, то не бачити її довгий час зараз дівчині було набагато незвичніше і дещо сумно. Нещодавно, почувши від старшокласників, що, за законами місцевого магічного міністерства, поза школою заборонено чаклувати, Меріан здивувалась. Нащо ж тоді вчитись цим речам, якщо потім їх не можна використовувати? Чаклувати можна тільки в отаких магічних місцях, як от ця школа, а от у звичайному світі маглів, які й не здогадуються про існування чарівників, цього робити не можна. Як кажуть у містечку Мері:''Віддадуть науковцям на досліди!'' І так! Меріан і сама почала вживати до людей слово ''магл'', хоч і Сибіл часто за це давала їй копняка, зі словами:''Тобі ж самій образливо! Навіщо ти тоді ображаєш цим словом інших?'' Меріан не було що відповідати на це, бо її подруга таки права. Тим паче, ще два місяці тому Мері й сама була однією з них, а тепер, коли відчула свою силу, особливість, свій статус, набагато вищий за тих, хто завжди сміявся з неї, вона була готова мало не захопити світ однією дерев'яною паличкою, от тільки закон - рівний для всіх, тож довелось відкинути свої маленькі погрішні мрії. З іншого боку, можна було б стати першим у світі супергероєм але схоже хтось вже намагався це зробити і не зовсім успішно, адже чомусь чарівники заховались від очей звичайних людей.

І все ж, для Меріан цей світ все ще був загадкою. Її клас вчив все, що стосувалось суто магічного виміру, від історії про перший магічний артефакт до практики польотів на мітлах, от тільки десь глибоко Меріан відчувала, що це таки не все. Вона часто чула від старшокласників, які ходили разом із нею у історичний гурток, де підтягали по цьому предмету, і час від часу обговорювали історію, як просто констатацію фактів. Саму ж історію в підручниках, за їхніми словами, просто коротко пояснювали, а деякі речі й взагалі не вписували. Читаючи підручник, Мері згадувала їхні слова, адже тут було те саме - факт, короткі відомості... Доволі мало інформації, як для невідомого тобі світу але дуже бажаного та цікавого.

Сибіл подобалась історія, та це був останній предмет, на який вона охоче ходила чи взагалі вчила. Дівчину з Гафелпафу найбільше подобались два предмети - трансфігурація та захист від темних мистецтв. Навіть астрономія її не так цікавила, як оці. Їй досить було кліька днів, щоб пройти увесь перший курс, одразу прочитавши обидва підручники. Поки усі студенти в класі намагались правильно прочитати назву якогось терміну, Сибіл встигла заробити чимало балів для її факультету, вірно відповідаючи на запитання професорів. Навіть перша контрольна робота по цим предметам пройшла на відмінний бал, не дивлячись на те, що дівчинка щей встигла допомогти і Меріан, якій попались зовсім інші питання.

Загалом, життя у Хоґвартсі стало чимось звичайним але і з тим приємним та цікавим. Однокурсники ставали приємнішими на спілкування, предмети легшими, а чари все сильнішими. Нові студенти краще навчились контролювати свої сили, від чого шкільне майно вже не потребувало охорони викладачів та старших студентів, а примари могли спокійно блукати широкими коридорами, вже не боячись, що хтось з новачків в дорозі буде розмахувати своєю паличкою та випадково перетворить їх на чисте повітря, після чого важко зібратись до купи, а потім щей прийти до тями.

Та дещо все таки тривожило стіни школи. Одного разу, збираючи у недільний вечір потрібні книги, перед тим, як бібліотеку мали зачиняти, Меріан почула, як в майже пусте приміщення, не знаючи, що недалеко, за довгими полицями книг сидить один зі студентів, директорка Макґонаґл проходила разом з професором Зарвасом, обговорюючи деякі речі, які дівчинка не мала б чути.

- Студенти мужнішають! - казала Міневра. - От тільки чи добре це?

- Я розумію і підтримую Ваші побоювання... - відповідав Руфіус. - але чи не краще навчити їх самостійно постояти за себе? Я гадаю, що Хоґвартс - цілком безпечний для студентів. Гадаю, ми створили хороші умови для їхньої безпеки.

- Так! Ви праві, проте... Чи тямимо ми, що робимо? 

- Час покаже, пані професорко. 

Міневра була чимось занепокоєна і це відчувалось навіть через полиці, забиті зверху до низу товстими книгами. Меріан почекала поки їхні кроки трохи затихнуть і тоді швиденько, малйже на пальчиках, побігла у коридор. 

''Що ж вони приховують?'' - думала Мері, намагаючись донести свої спогади до завтрашнього дня, щоб розповісти про все подрузі, з якою вона побачиться зранку на заняттях.

Наступного дня, блукаючи коридорами після першого уроку, Меріан розповіла про почуте Сибіл. Подруга здивувалась, проте за мить плеснула в долоні, втямивши у чому річ.

- Точно! - кинула Сибіл.

- Ти щось знаєш про це? - зніяковіло спитала Меріан.

- Ні... Але це точно зв'язано з тим, чому чарівники такі схвильовані.

- Та це ітак ясно! - сказала Мері, видихнувши чималу кількість розчарування зі своїх уст. - Просто цікаво, що саме їх бентежить?

- Не знаю. Можливо це зв'язано зі смертежерами?

- Мабуть...

Меріан ніколи не чула про смертежерів і на що вони здатні, проте це питання цікавило її не менш за інші, про які вона і досі нічого не довідалась, як от про чарівну битву Хоґвартсу і війська Темного Лорда, про яку мало що розповідали, чи про чарівних істот, яких вивчали тільки поверхнево... Та і магія поки була на рівні якоїсь молодшої школи, - нічого серйозного. Добре, що студенти вже здали іспит по казанкам і тепер предмет Зільваріння стане трохи цікавішим, хоч зараз вони лише вивчають суто біологію і можливості різних магічних рослин. А от про смертежерів Меріан не могла знайти жодної інформації. Навіть у бібліотеці не тримали книг, де була б хоч якась інформація про них, окрім того, що вони прислуговували тому, чиє ім'я не називають.

Увечері Меріан, перед тим як заснути, написала лист до своїх батьків, де попросила розповісти їй про смертежерів. І хоч в душі вона розуміла, що такої відповіді від батьків не отримає, Мері все рівно ризикнула спитати, тож позичивши у сусідки по кімнаті сову і давши тій у лапки свого листа, дівчинка відправила свою надію через вікно у небо.

Прийшов четвер, а це означало, що сьогодні замість уроку Польотів на мітлах, усі першокурсники вирушать до стадіону, де відбуватиметься тренування команди Гріфендору для змагання з Квідичу, яке усі студенти побачать вже зовсім скоро. Польоти були першим заняттям на сьогодні, тож студентам довелось з самого ранку пішки іти до стадіону школи.

- З нетерпінням чекаю гри! - говорила своїй подрузі першокурсниця з Гріфендору.

- Хіба тебе це цікавить? - спитала її подруга з того ж факультету.

- Аякже! Я з п'яти років вболівала за команду Британії! Батько ще тоді брав мене з собою на заповнені людьми стадіони, де я, сидячи у нього на плечі, кричала:''Вперед, Британія!''

- У п'ять років? - сказала ненароком Мері, вслухаючись у розповідь однокурсниці перед собою.

- Ти про що? - перепитала Сибіл.

- Ну... ти ж чула, що казала Лотті?

- Ні!

- Ясно...

Сибіл, як завжди, задумалась про своє, не помічаючи нічого й нікого поруч себе. Меріан навіть стало цікаво, про що ж можна таке думати? Та не встигла вона спитати, як за спідницю її смикнула знайома дівчинка.

- Ей! Ти чого? - крикнула Меріан на таку, вже доволі звичну, поведінку Кловер Гамберт, чиї окуляри відбивали сонячне сяйво, що різко кинулось у очі Мері і їй довелось їх примружити.

- Твоє прізвище Галмар, якщо не помиляюсь? - спитала Кловер, продовжуючи спопеляти очі своїй співрозмовниці.

- Так! - кривилась від болю Мері. - Галмар! А що?

- Я дещо побачила! Хочу і тобі показати! Думаю, тебе це зацікавить.

В очах Мері, Кловер завжди виглядала стриманою, в міру веселою але повністю поза межами звичного людського дивацтва. Вона не божевільна, та доволі дивна особа. І все ж, її слова надто переконливі аби не вірити їй, тому Меріан все таки вирішила дослухатись. Разом із Сибіл, яку теж зацікавила знахідка Кловер, дівчата побігли до входу у ліс, де стояв доволі великий камінь, затуляючий дерево, яке було відмічене кількома студентами, що навчались у Хоґвартсі задовго до часів Великої магічної битви.

На тому дереві були подряпини у вигляді літер, що складали імена тих учнів, серед яких Мері зустріла два знайомих імені, та вже тоді під одним прізвищем.

- Альфред і Неслі Галмар? - прочитавши їх, дівчинка здивовано відсіла на траву поруч з деревом.

- То твої батьки теж навчались у Хоґвартсі? - спитала Сибіл. - Вони вже й тоді думали, що одружаться?

- Я не знала... Вірніше очікувала, але не думала, що це правда. Ого...

- А я казала! - Кловер з задоволеним обличчям поправили свої окуляри. - Потрібно шукати в архівах школи! Там ще багато чого можна знайти, якщо постаратись.

- Схоже, нам пора на стадіон! - сказала Сибіл, побачивши, що їх однокурсників вже й не видно.

- Так! Ходімо!

Дві дівчинки за руки підняли чарівницю, та усі втрьох швидко попрямували до потрібного місця. Стадіон був дуже великим. Першокурсники постійно проводили на ньому заняття, проте вони ніколи не співпадали з тренуваннями шкільних команд, тож сьогодні усі побачать Квідич вперше, сидячи на тих самих трибунах, де зазвичай сидять викладачі школи. Трійко молодих чарівниць задумали сісти разом, як Сибіл раптом запропонувала зайняти місця позаду усіх, проте їх встигли випередити.

- О-х, перепрошуємо. - посміхнулась знайома блондинка. - Ми це місце перші зайняли!

Еллі Даутман разом зі своїми подругами присіла на задні трибуни, а усі передні уже були зайняті першокурсниками, які кинулись до них немов мурахи на солодощі. Дівчатам довелось сісти перед їхніми кривдниками. І хоч Кловер цікавила тільки гра та вміння кожного учасника літати на своїй мітлі, Вейн і Галмар напружились, очікуючи від дівчат позаду найгірших та найболючіших дій у бік їхніх спин.

Нарешті тренування почались! Немов за сценарієм, учасники команди Гріфендору вилетіли одне за одним і стали на свої позиції у горі над полем. Трибуни наповнились бурними оваціями, на які старшокурсники тільки посміхались та помахували долонями. Серед гравців, Меріан раптово зустріла знайоме обличчя.

- Сибіл, поглянь! - сказала Меріан, та почала вказувати пальцем на одного з гріфендорців. - Це випадково не Деймонд?

- Х-м-м! - протягнула поруч них Кловер, поправляючи свої круглі окуляри. - Так! Це саме він!

- Ого! - здивувалась Сибіл. - Ти не казала, що твій друг грає у Квідич!

- Та і я сама не знала. Ми рідко спілкуємось і бачимось тільки за їжею.

- Все! - крикнула професор мадам Трюк, і хоч вона стояла унизу на полі, її голос звучав так голосно, ніби вона була навпроти тебе. - Приготуйтеся до гри! Гафелпаф підсились новими третєкурсниками тож не розслабляйтеся!

Жінка підняла м'яч і приготувалась його кидати.

- Три, два, один і хай почнеться гра! - мадам Трюк кинула м'яч і всі студенти, наче у осиному гнізді, заметушились і миттю кинулись його ловити.

Хоч вони й були однією командою але цього разу вони поділилися на дві, намагаючись виграти самі ж у себе. Меріан спостерігала за грою, мало розуміючи у чому суть. Вона могла запитати у Кловер, та гарно знала, що як зачепить цю тему, то їй доведеться почути не лише про правила, а й про всю історію Квідичу взагалі. Сибіл же спокійно дивилась за всім, що відбувалось, проте раптом вона почала смикати подругу за рукав мантії.

- Що таке? - спитала здивовано Мері.

- Дивися! - дівчинка вказала на Деймонда, який відлетів подалі від усіх, не приєднюючись до гри. - Чому він аж там?

- Я не знаю..

- Може його болить живіт? - сказала Сибіл, після чого Меріан глянула на неї неоднозначно, а позаду почувся знайомий сміх.

- Ну звісно! Чого ж ще очікувати від маглів? Цілком зрозуміло, що ви не розбираєтесь у Квідичі!

- А ти розбираєшся, Еллі? - Меріан зімкнула до неї брови, на що кучерявка посміхнулась ще ширше.

- Звісно ж! - відповіла Даутман, вказавши на місце, де в повітрі повис на своїй мітлі Деймонд. - Цей хлопець - ловець! Він не повинен збирати прості очки! Він чекає на золотий снітч!

- Золотий снітч? - перепитала Мері.

- Угу. Коли його випустять, побачиш, що буде. - почувши ці слова, дівчата відвернулись у свій бік.

- Якась вона надто добра сьогодні. - прошепотіла Сибіл подрузі.

- Гадаю, вона ще себе покаже. - відповіла Меріан, продовжуючи спостерігати тільки за русявим хлопцем - ловцем.

Сам матч проходив довго. Трибуни першокурсників, навідміну від команди, не ділились на два табори і радісно викрикували зі своїх місць на кожен забитий м'яч, незалежно у якому боці поля. Меріан більше цікавив Деймонд, який зовсім не дивився у її бік. Він замислився про щось своє, нервово потискаючи рукоятку своєї мітли, та пробігаючи по ній пальцями, - це було помітно навіть здалеку. За якусь мить його сірі очі уважно задивились униз. На поле вийшла мадам Трюк з валізою у руках. Вона гукнула до гравців і ті, розслаблено, спустилися на землю, віддавши мадам м'яч, який вона заховала у свою валізу. На цьому гру було завершено.

Першокурсники розчаровано почали обговорювати тренування, а все ще сидячі на своїх місцях Вейн та Галмар спостерігали за не менш розчарованим обличчям ловця, який, схоже, чекав на свій виліт але до того так і не дійшло, тож він спустився з усіма на землю. Проходячи повз їх місця, Даутман раптово промовила:

- Ну схоже цього разу без золотого снітча.

- Може ти вигадала цей... хід подій. - сказала Сибіл, на що Еллі розлючено примружила очі та відвернулась, покрокувавши зі своїми подругами вниз по сходам трибун.

- Та ні! Вона не обманула! - разом з Еллі, трибунами, з останніх місць спускалася Шейлі з Рейвенклов, яка також не раз розповідала про своє захоплення Квідичем. - У грі використовуються і золотий снітч і бладжери, проте на тренуваннях це не завжди потрібно. Якщо вирішите піти на гру Гріфендору і Гафелпафу, то побачите який Квідич насправді!

- О'кей! - кинула їй у слід Сибіл, а після перевела погляд на Мері. - Ти підеш на гру?

- О-у... Х-м... Я думаю так!

- Я теж! - усміхнулась чарівниця.

Далі їх очікувало ще безліч занять, на яких Меріан обдумувала не лише лекційний матеріал але й те, що бачила сьогодні. Квідич, правила цієї гри, Деймонда, який виявився ловцем, а ще дерево, на якому були вирізблені імена її батьків. І чому ж вони все ж не розповідали їй про увесь цей світ? В чому причина такої таємничості і прихованості? Мері навряд знайшла б відповіді на ці запитання, навіть якби дуже постаралась. Мабуть, їх немає ні у бібліотеці, ні у кабінетах професорів чи директорки... Зате, можливо, їй все ж вдасться знайти інформацію про своїх батьків в архіві, як і пропонувала Кловер, а можливо і про увесь її рід. Меріан таки піде туди сьогодні, після занять.