“ Бо той хто здається нічого не отримує,

а здатися — це не про нас!”

«Коли ніч тобі шепотіла,

Перед яскравим світанком,

Що почнімо спочатку…

Не чекаючи ранку.»

Ця ніч була сповнена самотності. Самотності та еквіфінальності, яка була ношею в думках, тілі, клітинах.

Дівчина лежала в теплій піжамі та чекала на хлопця, який мав приїхати з хвилини на хвилину. Думки про правду, яку вона мала сказати руйнували все її єство, знищували душу, яка й так заледве жива. Здавалося, що ці слова вб'ють її раніше, а ніж її тіло.

Пролунав тихий стукіт у двері й, відчинивши її, Дженіс обняла хлопця.

– Ну як ти? — спитав він, обіймаючи дівчину у відповідь. Ці обійми були особливими, ніжними, надійними. Здавалося, що в них можна віднайти втрачене життя, надію, прихисток своїм страхам.

– Ніяк. Сьогодні у лікарні мені сказали, що я не протягну і місяця.

Цей вирок був смертельним для обох, і кожен із них, після розуміння цього, помер усередині. Розчинився на молекули, зник, немов ніколи не існував.

Коли вмирає рідна тобі людина, частина тебе вмирає разом із нею. Зараз частина Рейну вмирала, як дощ, якого жадібно поглинає суха земля. Навіть його ім'я була співзвучне з дощем. Рейн — бурхливий, безмежний, холодний.

Рак — найстрашніша із хвороб, але, мабуть, найгуманніша — вона дає час на прощання та прощення.

Дженіс була його найближчою людиною. Батьків хлопець втратив понад два роки тому, і в нього залишилася вона – Дженіс. Його сестра, опора і людина, яка приймала його будь-які вади. А Рейн був як дощ: він дарував життя людям своїм теплом та вмінням цінувати кожну мить.

Зовні брат із сестрою були схожі: темне волосся, аристократичні риси обличчя, приємний голос і вічно сумний погляд.

— Я не хочу, щоб ти йшла... — прошепотів хлопець, обіймаючи дівчину.

— Я й не піду…

Цей короткий діалог був останнім, що залишилося після них. Кожен поринув у свої думки й думав про майбутнє. Про майбутнє, де вони будуть на одинці, майбутнє, якого для Дженіс не буде. Вона вже змирилася з тим, що її життя добігає кінця, що вона втрачає останні найдорожчі миті, які проводила з братом. Адже він був для неї опорою, тим сміливцем, який надихав її.

Дівчина уявляла, що буде за межею, а хлопець боявся, що все, що будувалося довгі роки після смерті батьків, рухне як картковий будиночок. Рейн не хотів вірити в те, що Дженіс може покинути його, і він залишиться гнити під поглядами випадкових перехожих. Вмирати на бульварах, біля кав'ярень. Просто зникати, нидіти, вмирати.

– Пам'ятаєш, у тебе була мрія? — спитав хлопець.

– Так, пам'ятаю, — відповіла Дженіс і подивилася в його очі, які були яскравіші за небо.

— Ходімо на дах, доторкнемося до зір, — Рейн побачив усмішку на обличчі дівчини та взявши її холодну руку, вони вийшли з квартири та по сходах залізли на дах багатоповерхового будинку. Здавалося, що в усмішці сестри сховані всі секрети світу, які йому ніколи не розгадати.

Неймовірно важко дивитися в оці, які ось-ось згаснуть.

Вітер сильним ударом у спину дав зрозуміти, що вони знаходяться вище тридцятого поверху і, підійшовши ближче до краю, вони побачили місто, як на долоні. Сідней був їхнім рідним будинком і тут, де є свобода вибору, вони почувалися не чужими. Високі хмарочоси та маленькі будиночки ідеально поєднувалися з величезною кількістю рослинності та шумом машин. Хлопець зняв свою куртку, яка була не потрібна, бо на вулиці було тепло та постелив на бетон.

– Сідай, Дженіс!

Дівчина послухалася свого брата та сіла на його річ. Вона подивилася на небо, і посмішка розпливлася по її змученому обличчі. З кожним днем ​​їй ставало все гірше, і ця ніч була однією з найкращих у її житті.

— Сідай поряд.

Хлопець підсів до неї й обійняв на випадок того, якщо Дженіс стане холодно. Вони разом дивилися на небо, посипане зірками, наче маленька, незграбна дитина розкидала бісеринки. Вони згасали та сяяли з новою силою, падали, помирали. Зірки також вмирають, як і люди. Згоряють і не залишають після себе та сліду.

— Чому ти завжди боялася зірок?

— Тому, що я згасаю, як і вони, — сказала дівчина і подивилася хлопцеві просто в вічі. — Мені ставати страшно, що ти бачитимеш, як я падаю.

Рейн опустив свій погляд, боячись дивитися на небо, і важко зітхнув. Ці слова були неначе отрута, яка паралізувала його тіло, легені, і вдихнути було так важко. Здавалося, що з видихом Дженіс зникне, як і повітря з його легень.

— Невже ти так швидко здалася? — спитав він.

– Рейне, я давно вже померла в очах людей; померла всередині й не через те, що доживаю свої останні дні, а тому, що я не вмію кохати.

– А як же я?

— Ти... Ти мій брат, друже, соратник, який постійно підтримає, зрозуміє у будь-якій ситуації.

– А що зараз тобі заважає покохати?

— Я не хочу давати людині примарні надії.

Зима повернулася в серце Дженіс і зараз вона здавалася Антарктидою, яка залишить вмирати кожного, хто потурбує її спокій. Вона була безмежною, та водночас смертельною. Давати марні надії людям — це було не про неї. Дівчина знала, що ця хвороба не відступить, цей бій вона має прийняти сама, і не важливо чи виграє вона, чи програє.

Хлопець відчував, що втрачає єдину рідну людину, свою кров і просто опустив руки.

– Ти чого? Теж здався? — глузливо спитала сестра.

— Розумієш, я просто цього не витримаю. Не зможу впоратися з цією ношею, яка на мені не один рік, — відповів він, не дивлячись у вічі.

Раніше він часто гуляв зі своєю сестрою по вулицях Сіднея, знімав відео, ніби відчував, що треба сфотографувати моменти, які скоро зникнуть. Вивчав разом із нею птахів і почував себе щасливим, живим.

— Рейне, запам'ятай: «Немає часу в цьому житті здаватися, нам усім відведено короткий термін» — дівчина легенько штовхнула хлопця в плече, таким чином підбадьорюючи та лягла на холодний бетон.

Її голова закружляла, і нудота підступила до горла. Їй знову ставало погано, як минулого разу. Рейн помітив це, підхопив її на руки й вмить відніс її до квартири. Довго шукав потрібні препарати, викликав швидку.

Нерви давалися взнаки й коли він побачив, що дівчина, прийнявши ліки заснула, хлопець вийшов на балкон і закурив. Він завжди так робив, коли чогось дуже боявся. Здавалося, що чергова доза нікотину здатна щось змінити, виправити та полагодити в його житті.

Швидка прибула через п'ять хвилин і, коли він пустив їх у квартиру, вони констатували смерть Дженіс.

Цієї миті хиткий світ хлопця впав, як і всі його мрії. Він залишився на цьому світі один, без душі, яка померла кілька миттєвостей тому.

Дівчину, накривши білою тканиною, відвезли, а хлопець залишився у квартирі один. Він ходив із кута в куток і курив. Цигарки були закінчені. Постійно думав, у чому він так завинив перед долею, що вона забрала все, що йому було так дорого.

– За що? — з його губ у тиші зірвався несамовитий крик, який озвався відлунням в кожній його клітці.

Він сів навколішки та просто заплакав від безсилля та розуміння, що все, що було на цьому світі, тепер мертве. Навіщо жити, коли душа померла? Зберігати тіло?

Його думки з кожною хвилиною заповнювали суїцидальні ідеї, і хлопець уже думав над тим, щоб узяти, перерізати собі вени чи випити цілий флакон снодійного.

Рейн дуже хотів бути зі своєю сім'єю, яка тепер за межею. За межею людського розуміння, там, де часу не існує.

Він піднявся на дах, де годину тому сидів із Дженіс, взяв свою куртку, яка ще зберегла рідний запах і знову заплакала. Сил немає, щоб підвестися і йти далі. І де це далі? Може, воно закінчується на краю даху?

Рейн стояв на краю і дивився вниз. Дорога здавалася так далеко, що розібрати, що були внизу, було неможливо. Хлопець згадував усі дитячі забави з сестрою: як вони грали в хованки, стріляли з пластмасових пістолетів і зрозумів, що все життя складається з пластмаси.

Небо прикрашав бузковий колір світанку. Ще з дитинства він займався малюванням. Любив світанки, але ненавидів заходи сонця, любив воду, але ненавидів полум'я, яке вбиває все живе.

Він узяв портфель, який був постійно з ним, і він намалював світанок: бузкові хмари плавно розпливалися, даючи дорогу сонцю, яке сповіщало про новий день.

Самозабутньо, забруднивши руки в фарбах, він сидів на краю даху, а ніч шепотіла. Говорила про те, як важливо жити, йти далі, і нести пам'ять про рідну людину у світ доти, доки ти дихаєш.

Хлопець ще не знав, що життя, яке він ненавидів, любило його картини. Він узяв листок, на якому було зображено світанок, який дав йому ще один шанс жити. Ніч пішла, прийшов день.

— «Немає часу в цьому житті здаватися, нам усім відведено короткий термін», — сказав він сам собі.

Він не зміг змиритися з тим, що Дженіс померла, і егоїстично хвилювався за себе. Але згадавши останні слова сестри, посміхнувся і вирішив, що йому треба жити. Він пам'ятатиме про неї та про всіх, хто був йому такий дорогий.

Після ночі завжди буде світанок, і нехай цей світанок із присмаком гіркоти та смертельно пекучого болю він відкриває двері в новий день.