Мамо, будь ласка не покидай мене! Ти мені потрібна! Не йди! Ще за рано!

Блаженний Пан своїм дзвіном видер мене з царства Морфея, я дуже рада за таку доброту з його боку.

• Все ж мене не покидає холодний в'язкий страх, що оковав душу.

Сташнючий сон, що не дає мені покою з того самого дня, коли я дізналася про хворобу матері. Кожної ночі мені сниться одне й теж:

Мама лежить на своєму ліжку в жахливій агонії, а я сижу поруч на підлозі тримаючи її руку і ридаючи молю, щоб не покидала мене. Чую як відчиняється вікно, але я не повертаюся, не зертаю уваги. Хтось безжально віддерає мене від матері й кидає в стіну я не бачу обличчя цього маньяка, але я бачу як він нависає над мамою, торкається її обличчя і.... Я завжди прокидаюся!

Жах. Який страшний сон. Сподіваюся він не віщий. Пора нести мамі ліки.

Кожного дня одне й теж, дні сплітаються в одну сіру масу.

Будильник. Ванна. Кухня. Сніданок. Ліки. Мама. Робота. Знов додому. Вечеря. Знов ліки. Кошмари. І все заново.

Жахливе життя. Лікарі дають невтішні прогнози. Вони знають, що наводити мені райдужну пелину марно. Перший місяць вони годували мене марними надіями, які я довірливо ковтала.

За рік, що хворіє мама, я втратила всі надії. Занурююся в роботу з головою. Вона показує мені, що я живу, що дні хоч чимось відрізняються один від одного.

Детектив - це моя мрія з дитинства. Я "розслідувала страшні злочини" мого двоюрідного брата, який жив з нами всиновлений моєю мамою.
Так от, він тирив зі столу печиво й ховався не поділившись зі мною. Тоді мені було 5 років, а йому 7. Я постійно його знаходила доказуючи свою невинність. Потім з часом він став розумніший і ховав печиво десь у своїй кімнаті і тихо вночі хрумкотів. Я зі своїм чутливим сном і жахливою
звукоізоляцією, завжди прокрадалася до нього у кімнату, і ми хрумкотіли разом.

А на ділі я помічник пихатого, злющого, зарозумілого, тридцяти пяти річного детектива. Він дає мені всю брудну роботу, щось типу "Принеси каву".

Чорт! Якщо цей упир не дасть мені гарну характеристику, я йому на останок додам до кави мишяку.

З думок мене вирвав клич цього гаспида:

- Амея! Через 5 хвилин я хочу тримати в руках потрійне лате!

- Біжу! - пошепки кажу- бодай тебе чорт побрав.

Робити нічого треба швидко зганяти в кав'ярню навпроти поліцейського відділу.

Так нарешті двері цієї кав'ярні і.....
Вони різко відкривається змушуючи мій зад впасти в обійми такого "м'якого" асфальту.

- Що за.. Куди ви дивилися коли так розмахували дверима!

- Ой пробач... - він запнувся.. - те офіцере. - я підіймаю очі і бачу хлопця двадцяти років, який протягує мені руку. По очах видно, що йому шкода, щож не відмовлюся від допомоги.

- Нічого, але наступного разу будьте обережніші. Зараз мені треба бігти по потрійне латте.

- Беріть- він протягує стаканчик. - моє як вибачення.

- Ой дякую ви мене врятували. Бувайте.

- Чекайте!

Та мене й слід простиг. Ха-ха. Тепер упирю віднести каву.

***
А зараз був би доречним рок або якась імпульсивна музика.

- Ааааа- позіхаю- Чорт я всю ніч збирав маски. Бро, нащо так шуміти. - я кажу заходячи на кухню.

- Марк? Доброго ранку. Ну і скільки ж ти зібрав масок?

- 28! - з гордовито викрикнув я, а обдиччя Алан мало вигляд букви "о". - Ха-ха ну і гримаса! - не стримав я сміху.

- Де ти скільки знайшов?

- Ти не уявляєш скільки я пройшов і проїхав кілометрів. Я так утомився. - і театрально "впав" у крісло.

- Я уявляю. Вчора у мене малий улов, тільки 8.

- А каву ти часом мені не звариш? - жалібно простогнав я.

- Часом ні, бо я хочу тебе обігнати! Це справа честі, сер Марк Міо.

- О, сер Алан Дрейк. Ви ніколи не переплюнете мій подвиг. Що ж я пішов по каву. Тобі взяти? Чи ти вже біжиш на подвиги, а?

- Ні не бери я вже йду до того ж я собі варив. - з наглою ухмилкою говорить.

- Я тобі пригадаю. Я ж злопам'ятний.

- Ага. Бувай. Завтра побачимося.

- Ти що за мною повторюєш? Ну бувай, подивимося чи зможеш мене обігнати.

Ех треба йти по каву, бо знову засну. Так де там моє улюблене потрійне лате?

Швидко натягнув толстовку і пішов у кав'ярню, яка розташована прямо під нашою квартирою. Ви нічого не подумайте, ми з Аланом просто найкращі друзі. Ми - жнеці.
Ті, хто зберають душі-маски.

- Марк мені б маску. - боже, ці ангели. Я продаю їм маски.

- По-перше вітаю, по-друге яку?

- А які є?

- Якраз свіжак вчора побив свій рекорд.

- Оу. Ну показуй. - на щастя я взяв рюкзак.

- Що ж обирай.

- Яка оця гарна. Візьму її. - це була маска старої жіночки вона помирала від старості в колі внуків. Згоден з цим ангелом, маска гарна і дорога.

- 20 000.

- Що ж. Вона того коштує. Тримай.

- Дякую. Бувай.

Ох нарешті моя кава. Я вже біжу по тебе.

- Доброго ранку Марк. Тобі як завжди? - Амелія так кожного разу, усміхнена.

- Ага. Привіт. - яка ж ця усмішка заразна.

Через 5 хвилин.

- Тримай потрійне латте.

- Дякую. Бувай.

Не встиг я відкрити двері, як в них врізалася якась пані. Чорт! Поліція.

- Ой пробач... те офіцере.

- Нічого, але наступного разу будьте обережнічі. Зараз мені треба бігти по потрійне латте.

Я вирішив віддати свою лялечку їй. - Беріть.

- Ой дякую ви мене врятували. Бувайте.

- Чекайте. - ех знов по каву. - Амелія можна ще одну каву?

- Звісно почекай.