За вікном майже нічого не видно, все закував туман, який прибив до землі ледь капаючий дощ. Чітко розгледіти не можна нічого.

Тротуаром одиноко, ледь перебираючи ногами проходять силуети.
От чому їм не сидиться вдома? Мабуть вони тільки й мріють, щоб закутатися в теплий плед сівши в м'яке крісло. Взяти якийсь затертий до дір детектив, теплу або й гарячу чашку з чаєм. Натомість ці люди плетуться по холоду, дихають вологою.

Бррр... як добре дивитися на все це через прозорий «щит» – скло.

Задивившись на якогось перехожого я ледь не обпеклая своїм чаєм, обійшлося без втрат, але той юнак мені здається знайомим. Де ж я його бачила? А може й ні. Хоча стоп.

Я поставила чашку на столик поряд з кріслом і вже хотіла встати, але заплуталася в цьому клятому пледі!

–Аааа падаю! – на мої крики Джу прибігла буквально за секунду й підхопила мене! Що в дітька тут коїться! Як вона так швитку опинилася тут!? Та все що я могла сказати, лиш відривисте –
дя-к-кую.

– Ти ціла, літунко? – стримуючи сміх, запитала та.

– Ціла, але як ти так швидко сюди добігла?

–Ой ем.. – вона чомусь задумалася – ти мене не помітила? Я ж була тут. Щойно зайшла, а ти, раптом, вирішила в літуна пограти.

– А, ну тепер зрозуміло. – щось я дуже задумалася...

В цей час Джилі  хтось зателефонував, а я за своїми роздумами не вникла в розмову.

– Вибач Амей, мені треба не на довго відлучитися. – не встигла я щось зрозуміти, як її й слід простиг. Я теж так хочу, або то я так занурююся в думки й непомічаю нічого.

Ну от я не можу зрозуміти, що вона від мене приховує, а йти за нею для мене нереальне завдання неневиджу сирість. Хоча... ех треба пертися за нею.

Швидко злетівши до прихожої, вона нагнула куртку і взяла парасольку. Рука лягла на дверну ручку і потягла її  донизу; пронизливий, холодний, сирий вітер ледь не пришиб Амей дверима.

Як я в таку погоду знайду ту роздовбайшу!

– Ам! Доню! Лишайся вдома! – так я щось не в'їхала, мама заговорила? Їй краще?

– Мам тобі краще? – з більшою легшістю ніж спустилися побігла до її кімнати.

– Так, повернення Джул добре на мене подіяло. – тепло усміхнулася мама, що, доречі, читала книжку в кріслі біля вікна. – Не дивися на мене такими очима. Я сама сюди пересіла. Мене справді краше і підбери з підлоги щелепу.

– А.. а ага. Тобі тут не холодно? – тільки зараз я помітила дивну прохолоду цієї кімнати. – Принести обігрівач?

– Ой. Ні, ні, ні! Тут добре. Йди краще відпочинь – мені не подобається твої мішки під очима. Швиденько.

– Якщо знадоблюсь – клич.

Але я не обіцяла спати! Все ж ніхто не забороняв співробітнику поліції провести обшук кімнати підозрюваної? Вірно? От цим і займуся!

***

– Це буде найбільша помилка в житті! Не смій цього робити!

– Сьогодні я головний і моє рішення. – спокійно відповів Адам.

– Ти хочеш, щоб стався кінець світу!?

– Ой, скільки можна!? Ти ж знаєш, що я не люблю гостре!

– Це не аргумент відсутності в чилі, як не дивно, самого перцю!

– Знаєш куди я тобі його засуну? – з кам'яним виразом обличчя запитав кирпич.

– Ну-ну зараз перевіримо... – відповів Міо беручи свій улюблений перчик. – Я його не пожалію і скормлю тобі прямо зараз.

Марк взяв перчину і почав наступати, а Дрейк в цей час відступав до столу.

– Є хто вдома! – почувся сильний гуркіт з супроводом відбірних епітетів і дієслів в їх з Адамом адресу. – ******************!!!!!!!!!! – бідолашна сусідка вона мабуть за свої 83 не чула половини з цих слів. – Придурки якщо ви вдома – вам не жити!

"Старигані" застигли в дууууже дивній позі:
Адам ледь не лежить на столі намагаючись відбитися від Маркової руки з перцем чилі, а сам Міо ледь не лежить на Дрейку.
Вони синхронно повернули обличчя до щойно ввійшовшої Лілу, її обличчя видавало такий спектр емоцій – від здивування до люті й переливалося з блідого на пурпурове.

– Привіт Лілу. – тихо проговорив Алан, – я тут на Марка пастки розставив, а ти...

– Ем.., а що ви робите? – в мить вся лють розчинилася в здивуванні.

– Він намагався вбити мене перцем! – закричав Дрейк відштовхуючи друга.

Лиш через секунду вони помітили, що вся блуза жниці стала рожевуватою, а по обличчу стікали яскраві краплини суміші, так вміло накалапуцяної хропуном.

Метаморфози емоцій продовжилися й дівчина вибухнула сміхом тицяючи, некультурно, пальцями в Марка:



– А-ха-ха.. ти нащо перефарбувався! Блондою прокинувся, щоб всі з першого погляду розуміли рівень інтелекту?



– Я підлив фарбу в шампунь! – гордо повідомив про свій подвиг Адам.

– Дай п'ять!

– Ей, я взагалі-то розмалював йому обличчя!

– Невже? Й де ж?

– Відмив. – буркнув я, та потім веселіше доповнив:– Хочеш фотку покажу!