Частина 1Новонароджений

Стояла біля газової плити у довгому халаті одягненому поверх тонкої кофтинки і штанів. На ногах були тапочки, волоси зав'язані резинкою до купи. На плиті знаходилася велика каструля білого кольору з малюнками синичок по бокам.

Вода в ній вже закипіла. На сосідній камфорці в сковороді жарилася цибуля. Справа від газової плити на столі була приправлена у глубокій мисці нарізана кубиками картошка. Миска була наповнена водою, щоб картошка не почорніла. Біля картошки на дощечці були подрібнені овощі: морква, буряк і зелень.

Дівчина витерла руки об рушник відійшла в праву сторону, не далеко від картошки стояла невелика каструля з алюмінію, вкаструлі був вже зварений червоний буряк. Вона простянула руку в гору, відкрила тумбочку і витянула натирачку. Гарно очистила буряка зовні, омила його, але натирати і бруднити руки, щоб вони були червоними і важко відмилися не дуже хотілося.

- Любий, - промовила підвищеним тоном. - Іди допоможеш мені.

Залишила буряк і підійшла до сковороди, взяла в руки дерев'яну ложку і почала помішувати цибулю. Вигляд у неї був вже золотистого кольору, а деякі із кусочків і зовсім перегорілі, бо виглядали не дуже апетитно, а навпаки-чорні.

- Ну? - виглянув із дверей з розбарханими волосами в сторони.

- Натреш буряк? - навіть не обернулася і не подивилася на нього при прозьбі.

Він стояв між дверним проходом. Дивився на неї не зводячи погляду, одна брова була піднята від здивування.

Стояв так секунд п'ять, очікуючи, що вона скаже, що це була шутка.

- Ну будь ласка, - обернулася до нього тримаючи в руці дерев'яну ложку.

Він стояв не рухаючись, тримав руки в кишені своїх синіх спортивних штанів.

- Ну добре, іду-іду, - посміхнувся їй у відповідь. Підійшов до каструлі з буряком і прийнявся до роботи.

Дівчина підійшла до нього, поцілувала в щічку.

- Дякую, - промовила ніжно посміхаючись.

Вона поставила ложку на стіл і обійшла його з іншої сторони блище до холодильника. Відкрила холодильник, нахилилася. Хотіла взяти молоко, яке було в пластмасовій фляшці. Воно стояло на нижній полиці дверки холодильника і, щоб його дістати їй прийшлося прикласти чи мало зусиль.

Дівчина з легка роздвинула ноги і почала схилятися за молоком, як почула дискомфорт в низу живота і пронизуючи до кісток біль.

- А-а-а... - закричала стоючи в схиленій позі.

Піднялася в гору, в голові закрутилося і появилося відчуття нудоти.

Хлопець почувши її стони, кинув із рук буряк, вхопив рушник і підійшов до неї.

- Що сталося? - витер руки і вхопив її за плечі.

- М-м-м... - не сказала ні слова, лише стонала від болю.

Він обійняв її під руки і обережно посадив сідати на стілець, який стояв біля столу. Взяв крушку набрав води і дав їй випити. Вона зробила глоток і поставила кружку на стіл.

- Як ти почуваєшся? - перелякано запитав.

Вона сиділа на стільці спираючись правою рукою об стіл.

Іншою рукою трималася за живіт.

- Фух... Фух... Г-г-г... - затримала воздух, напружившись.

- Дихай глубоко, не зупиняйся.

Він стояв спереду, тримав за плечі і пробував хоча б якось підбадьорити. Але старання марні. Час прийшов. Цей день настав.

- Ти завів машину? - зі схиленою головою крізь важке дихання промовила.

- Так, завів, - швидко відповів.

- Тоді... - видихнула повітря з легень, - що ми чекаємо?

- Я не впевнений, що машина вже в змозі їхати.

- Тоді йди подивись. - хитнула головою в сторони, зменшила тон голосу і тихенько промовила, - я не впевнена , що витримаю.

Автомобіль чоловік завів ще до того моменту, як вона позвала його на допомогу. Вони мали їхати на провірку в лікарню. Але на дворі був сильний мороз і машині був потрібен деякий час для прогрівання мотору. Інакше вона би їхала з перебоями і це могло би призвести то подальших ремонтних проблем.

- Все буде добре, - не переставав тримати за плечі, схилився спераючись колінами на підлогу. - Подивись на мене.

- Ти не розумієш, як мені тепер боляче, - голова і на далі звисала. Голос був тихим, ніжним. - Ти не розумієш, як мені хочеться кричати від болі.

- Так, я не відчуваю біль, - чуть сильнішим тоном промовив ніж вона. - Але, я бачу, як тобі болить, а значить і мені болить, - піднявся з колін в гору, ніжно взяв її ліву руку і почав піднімати. - Вставай, - повільно тягнув у гору.

- Хм, хм, - стонала тихенько.

- Що сталося? Чому ти плачеш? - знову опустився на коліна, вхопив руками обличчя. - Чому ти плачеш? - повторив перелякавшись.

Дівчина дивилася йому прямо в очі. В ніжно карі очі, наповнені доброти.

Ця турбота, ця ніжність дарована їй. Розуміла, що кохає його і завжди боялася втратити. А тепер. Тепер буде нове життя, нової людини створеної ними. Тепер буде нове кохання, нова ніжність, нові турботи. Вона не боялася нічого, бо довіряла і знала, що разом, зібравшись з силами і підтримуючи один одного, вони витримають все.

Вони дарують нове життя, прекрасне життя, новій людині. Народження, якої змінить все. Змінить весь світ.

На дворі мінус двадцять три градуси по цельсія. Проміння ясного сонця світять прямо на лобове скло автомобіля створюючи відблиски.

Однією рукою не відпускав руль, а іншу протянув у гору і опустив козирьок, щоб перебити сяйво сонця.

- Тобі також опустити? - простягнув руку в право і вхопився за козирьок. - Чи тобі воно не мішає? - обернув голову в право, подивився на неї швидко. - Ну да. Ти ж на задньому сидінні, - пробурмотів тихенько і посміхнувся.

Вона тримала очі закриті. І не звертала увагу на проміння сонця. Дівчина пробувала себе заспокоїти, що все буде добре. Вона була впевненою, що так біль в животі пройде.

- Г-г-г, - стиснула руки в низу живота, схилила голову. - Боляче... - кричала, що сили, - а-а-а...

Від переляку і неочікованості її крику, він хитнув собою в ліво і з легка вильнув рульом, що призвело до заносу автомобіля. Машиною понесло в бік, колеса вивернуло в ліво передньою частиною, Дмитро пробував крутити руль в різні сторони і інколи натискав на педаль тормоза, щоб запобігти аварії, але дорога була покрита настільки щільним і в одночас дзеркально блискучим льодом, що запобігти аварії було неможливо. Машину несло, як на ковзанах в перед, до поки вони не відчули гучний удар і здригнули своїми тілами по салону.

Морозний вітер розрізав собою щільний згусток сірого диму, який повільно парив з під капоту. Плавно в ритмі танцю створеним вітром піднімався в гору. Автомобіль стояв на обочині в купі розбитих заборних древесин, які розлетілися при ударі і зупинили його рух. Розбиті фари створювали миркающе мигання світла в далі привертаючи собою увагу...

Навкруги тиша. Ніодної живої души не було поблизу. Лише декілька хатинок безобідно стоящих в стороні, не привертаючи увагу собою ні гарною розкраскою, ні дорогим оздобленням. Проста, дешева архітектура постройки не могла нікого зацікавити для здивування погляду. Тільки дерево, обсмолено ззовні і невеликий шар краски нанесений поверх смоли. Декілька з домів були обгороджена навкруги забором збитим з нерівно вирізаних дощок. Дерева хиталися повільно, трусячи з себе невеличкі бугорки снігу, які легенько лежали прилягши на них.

Навкруги поля. Голі гори красувалися своєю блискучою шубою дарованою природою. Вітер посилювався і ставало ще холодніше. Сонце вже заходило створюючи відблиски своїх лучів від снігу.

Дмитро підняв голову. Відкрив очі і побачив спереду себе туман. Туман який в очах було замітно від удару об жосткий кожух руля. На чолі створилася червона полоса і невеликі потертості крізь які просочувалися невеликі каплі крові. Не усвідомлюючи, що трапилося він блукав очима по сторонам, але дурман, який оточував його, не давав нічого розгледіти. Намагаючись оговтатись хлопець відкрив двері автомобіля і вийшов на зовні. В ту же мить відчув запах диму, який парив з автомобіля. Запах паленої шини врізався в його ніздрі створюючи тошнотний сморід.

Вхопився за голову, скинув шапку на землю.

- Що трапилося... - промовив в голос.

Перед від'їздом до лікарні він і його жінка одягнулися в теплий одяг, а саме... Він одягнув теплу куртку коричневого кольору. Хутро на капюшоні створювало невеликий захист від вітру, який врізався в куртку від свого пориву. На ногах була тепла обув: сапоги з високою підошвою, щоб ноги не мерзли і тепла оболонка хутра в середині. Шарфа не було, Дмитро не любить коли його шию, щось сильно стискало.

Підійшов до капоту, щоб обдивитися, які пошкодження були з переду машини. Побачив розкидані в сторони і по капоту заборні дошки, Дмитро зрозумів, що ними занесло і вони потрапили в аварію.

- Мітьку... - лунав ніжний голос з середини авто. - Мітя, ти де?

Хлопець озирнувся на голос і попрямував до задньої правої дверки машини. Вхопився за ручку, спробував її відкрити, але двері були закритими.

- Секунду, я вже іду, - промовив він, видихаючи пару дима з рота.

Обійшов авто іншою стороно, підійшов до передньої дверки з лівої сторони, вхопився за кермо всівшись на сидіння.

- Ти в порядку? - обернув голову на заднє сидіння, подивився на неї, легенько вхопив за коліно.

- Так... - глубоко вдихнула, - я впорядку, - промовила видихаючи повітря з легень.

- Хвала богу, що ти пристегнулася і з тобою нічого не трапилося. Бо я...

- ти не пристегнувся, я бачила, - перебила його.

- Я і предположити не міг, що так станеться, - відвернувся від неї, забрав руку з коліна і поставив на кермо, міцно зажавши. Стиснув губи, на обличчі змалювалося розчароване вираження.

- Мітьку...

- Щоб його... - нахилився в перед і з резкісю відкинувся на спинку сидіння. Почав бити руками кермо, в стресі, в розгубленому стані не міг затримати свої емоції.

- Міт-т-тя? - знову повторила розтягуючи йо ім'я у вимові.

- Вибач мене, - заспокоївся, схилив голову. - Вибач за те, що ти тепер побачила.

- М-м-м... - почала стонати розтираючи руками в низу живота, - боляче, дуже боляче.

- Що? - підняв голову. Обернувся. Поглянув на неї, вхопився за праве сидіння авто. - Що, знову?

- М-м-м... - лише стонала не говоривши ні слова.

Хлопець випригнув з машини, підслизнувся. Ліва нога простягнулася під авто. Правою ногою вперся об асфальт покритий льодом. Зреагувавши він встигає витянути руки в перед і заподіяти удару голи об землю. Руки пом'якшують удар спершись на лікті.

- А-а-а... - тихо простонав від болі в тілі від удару.

Провів в лежащій позі ще декілька секунд. Потім Дмитро стрімко піднявся і попрямував до багажу машини.

Спробував відкрити багажник, але ключів не знайшов в кишенях.

- Чорт, чорт, чорт, - лаявся від злості.

Повернувся до шоферської дверки, відкрив, вийняв ключі з замка запалювання і знову попрямував до багажника. Почав перебирати ключі пробуючи знайти підходящий. На в'язку було декілька видів ключів: від вхідних дверей, заднього входу в дім. Ключі від сараю і три штуки від замка запалення авто. Самим маленьким був ключ від дверки і багажу автомобіля.

Всунув ключ в замок багажника, він відчув, що дещо перешкоджає і ключ до кінця не можна втиснути і відкрити замок не вдасться. Від сильного морозу личинки в середині замка замерзли і, щоб їх розігріти потрібно було дещо тепле. Горяча вода сама краща була.

Але звідки взяти воду.

Дмитр вийняв ключі, закинув у кишеню, лаявся про себе, щоб Настя не почула.

- Настюнь? - постукав у вікно дверки. - Я піду до того дому, попрошу кип'яченої води.

- А, що сталося? - вона спробула опустити скло крутячи ручку в низ. - Я не можу відкрити вікно. Злегка крикнула.

- Нічого не роби, скло замерзло, - відкрив передню дверку і увійшов до авто. Він вийняв ключі з кишені і всунув в замок запалення.- Дава-а-а-ай... - швидко натискав на педаль газу ногою.

Він спробував включити печку в середині, щоб їй було тепло і вона не замерзла в ноги. Але при спробі включення печки на кнопку, нічого не відбулося. Ні звуку видуву воздуху, ані гудіння, ані теплого повітря.

- Ось візьми, - нахилився в перед блище до керма і почав знімати з себе куртку. - Вона зігріє тебе в ноги, щоб ти не замерзла.

Злегка кинув куртку їй на ноги, бо не діставав, щоб подати в руки.

- Ти замерзнеш? - взяла куртку в руки і хотіла повернути йому.

- Накрий ноги! - підвищеним тоном промовив. - Зі мною нічого не буде. Тепер ми маємо переживати за дитину.

Вона дивилася на нього в його добрі очі. Розуміла, що всі його дії за ради турботи до дитини, до неї.

- Дякую, любий, - розкрила куртку і внутрішньою стороною накрила ноги від колін до низу.

Хоча Настя і була одягнена тепло, але запобігання мір, щоб не захворіти і не усложнити народження дити були потрібні в цю мить.

Одягненою була у тепле пальто сіро-чорного кольору з білими візерунками в формі квітки красувалися на ньому. Голову укривав теплий шарф червоного кольору з кісточками із ниток висящими на кінцях. На ногах сапоги, які протягувалися до колін закриваючи і гріючи собою литку ноги. І легкі літні штани, в яких вона ходила по хаті і перед від'їздом не встигла переодягнути. Точніше не могла переодягнути бо біль була дуже сильною і її чоловік накинув на неї пальто, шарф на голову і взув в обув. Тому Дмитро і віддав їй свою куртку, бо знав, що штани в неї не теплі і вона може замерзнути.

- Гаразд, - потер долоні одна в одну. - Я пішов. Нікуди не виходь, я пройдусь до того дому за водою і швидко повернусь.

- Куди, я можу піти, - ніжно посміхнулася, - в такому то стані.

Обернув голову, подивися на неї.

- Шуткуєш, - посміхнувся їй у відповідь. - Це добре.

Відкрив двері машини і вийшов на зовню.

- Люблю тебе. Я скоро повернусь, - закрив дверку, захлопнувши її.

- Я також тебе люблю, - викрикнула у відповідь.

Попрямував до воріт збитих з дерева, які відрізнялися лише окрасою на заборі, Дмитро озирнувся, щоб подивитися на її вигляд з далека. Враження було не з найкращих. Помяте крило, вирваний капот з кріплення і спущене колесо. Це перше, що кидалося в очі при погляді на машину.

" Два роки ти служила мені " - думав він коли дивився. " Два роки відданої служби, ніяких нарікань на несправність. Ніколи не підводила, тепер, я підвів тебе. Я не впорався з кермуванням. Вибач, моя Ласточко."

Ласточка - так він називав свою машину. ВАЗ 2101. Серія нового класу, яку він зміг собі дозволити в покупці. То була його перша премія від роботи де він важко трудився днями і не досипав ночами.

- Є хтось вдома? - стукав у двері. - А-у-у. Мене хтось чує, - розвернувся, щоб оглянутися на зад.

Ніхто не підходив до дверей і ніхто не відповідав на його голос.

Дмитро відійшов від даверей і почав прямувати в задню частину хати. " Може тут хтось буде " - подумав собі. " Якось дивно, що ніхто не побачив аварію і не підійшов " .

Двір був великим по обсягу, а ще більшим була задня частина, на якій розполягалися декілька ще три невеликих домика. Один для того, щоб складати дрова. Інша для трави, яку сушили, щоб зимою вигодовувати худобу.

Хлопець підійшов до однієї, а саме де розполягалися дрова. Він почув, якісь звуки звідти і був впевнений, що там хтось є. Гукати він не став, лише тихими кроками підходив блище.

Грав, гав - почала лаяти собака вискочивши з середини, налякавши його, що він збився з ніг і впав в сугроб снігу.

- Брись, - почав махати руками і вовтузити ногами, щоб збити з пантелику собаку. - Брись. Кому сказав, - страх поглинав його в ту секунду від неочікуваного нападу.

- Боря, до мене, - пролунав голос з середини.

З темноти, яка була в хатинці, вийшла старенька жінка, тримаючи в лівій руці чотири штуки дров, а правою рукою спиралася на палку, на кінці якої була обмотана гума. Щоб палка не ковзалася по снігу і льоду.

Жінка була одягнена в довгу чорну сукню, з різнобарвними візерунками. Одна із форм візерунків було сонце, яке виглядало, як на малюнок дитини із червоною окрасою і жовтою зіркою в середині. На ногах обуті калоші, які були присипані опілками з дров, а на голові була хустка сірого кольору. На хустці не було нічого. Жінка виглядала на років п'ятдесят, або п'ятдесят п'ять. Обличчя покрите зморшками, які не можливо було не замітити. Її очі, далеко відблискувалися на сонячному світлі. Світло зелені колір, так манив своїм поглядом, що хотілося дивитися в них безкінечно. Дивлячись на їх окрас ти забував, що біля тебе стоїть старенька людина. Очі були молоді і їхнє пульсування немов танцювали під ритм биття серця.

Погляд Дмитра на неї перебив повторний лай собаки, який знову злякав його і спровокував дьоргання на землі

- Добрий день, - лежачи на снігу промовив.

Жінка дивилася на нього не зводячи очей. Погляд виглядав неначе вона очікувала на його присутність. Неначе вона знала, що він прийде.

- Я думала, що ти вже не прийдеш, - продовжила рухатись до свого дому.

- Що! - він розгубився від почутого.

- А де твоя жінка? - дійшла до дверей, протянула палку в перед і штовхнула двері, щоб відкрити їх ширше. - Вставай, що ти сидиш на снігу.

- А-а-а... - простонав з легко відкритим ротом, так і не відповівши ні одного слова

- Може ти боїшся собаки, - заперечила його стогнення. - Не бійся Борька тебе не вкусить, він хороший хлопчик.

Жінка увійшла до хати, підійшла до пічки і скинула дрова. Повернулася до вхідних дверей на задній частині дому. В ту мить Дмитро підвівся із землі, почав обтрушувати з себе сніг, щоб одяг не був мокрий.

- Я думала, що ти не піднімешся, а будеш продовжувати там сидіти, - посміхнулася до нього.

- Ви хто така? - не підходячи блище запитав. - Звідки знали, що я прийду?

- Не тільки ти мав з'явитися тут, - з її обличчя різко зтерлася посмішка. - Твоя жінка і син, мали бути тут також. Чому ти їх не привів. Чому залишив самих в машині, - вона дивилася на хлопця своїми сірими очима не зводячи погляду. - Ти, - підняла ліву руку і показала на нього пальцем, - батько не народженого героя, який змінить світ. Батько сина, який зупить усі війни і біди в цьому світі. Батько ненародженого героя - знову повторила.

Він стояв дивлячись на неї здивовано. Не розумів, що відбуваєть, що ця стара жінка верзе і звідки вона знала про їхній візит. Хоча, це випадковість. Вся ця аварія із заносом на дорозі. Вони тут випадково. Якби не цей мороз і скляна дорога, тоді їх тут би не було. Вони були би в лікарні.

- А-а-а...

Пролунали голосно крики з автомобіля.

- Настя! - він озирнувся на почутий звук.

- Біжи до неї, - промовила старушка. - Приведи її сюди, в середину хати, я допоможу їй.

Дмитро з усіх сил рванув в сторону автомобіля. Сколзя по замерзлій землі він почав падати на коліна, але реагував швидко і стрімко піднімався на ноги, щоб рухатись далі. Наблизившись до машини він вхопився за ручку, щоб відкрити двері, але вони були замкнені. Він забув про це. Обійшов машину з іншої сторони, відкрив шоферську дверку і заглянув в середину.

- Ти впорядку? - задиханим подихом промовив.

Анастасія нічого не відповіла. Лише дихала прискорено і кривляла обличчям від болі і стонала, що духу. З очей лилися сльози, які стікали одна за одною по щоках, до самої шиї протягували за собою мокру доріжку.

Хлопець вхопився лівою рукою за верхню частину сидіння, а іншою рукою почав відкривати праву дверку задньої части автомобіля.

- Ну давай, - крізь зуби прокричав.

Від створеного тепла надиханого воздухом дівчини.

Закльопка на двері примерзла но пластмаси і, щоб її витянути в гору, треба було прикласти не малих сил.

- Нарешті, вдалося.

Витянувши її Дмитро вийшов з машини і почав відкривати дверку. Але йому не вдалося цього зробити з першого разу. Почав псіхувати, лаятись в голос і бити, що сили по дверному замку.

Знову повернувся в середину машини. Не промовив ні слова до Насті. Лише стрімко проліз між сидіння, вхопився за крючок і почав відкривати дверку, що сили штовхаючи її на зовні.

Після третьої спроби йому вдається її відкрити. Він подивився на Настю, побачив, що вона сиділа із закритими очима і не дивилася на його дії.

- Ти можеш підсунутись до цих дверей? - запитав він, виходячи з машини.

Спершу вона не зреагувала на його слова. Лише сиділа не рухаючись, навіть не подивилася в його сторону.

Він відкрив задню дверку, схилився, вхопив її за руку і спробував допомогти.

- Ти чому така холодна? - здивувався тримаючи за руку. - Давай хутчіше виходь.

Дівчина відкрила очі, обернула голову на бік, поглянула на нього своїми очима повних сліз.

- Мені боляче, - промовила тремтливим голосом.

- Підсунутись можеш? - не відпускав її руки, а навпаки ніжно розгладжував, щоб зігріти.

- Я не відчуваю його, - крикнула у відповідь забравши руку і поставила на живіт. - Я не відчуваю його рухів, - схилила голову і тихенько плакала промовляючи слова в його сторону.

- В цьому домі є жінка і вона нам допоможе. - увійшов повністю в середину. Ліву руку обережно поставив на її живіт, а правою обійняв. - Ходімо, прошу тебе..

Вона притулилася головою йому на плечі. Руками ніжно схопила його руку.

- Пообіцяй мені, що він виживе, - тихо промовила не віднімаючи голови з плеча. - Пообіцяй, що побачить світ.

Він мовчав, не знав, що сказати. Але прекрасно розумів, що мусів відповісти, бо інакше вона впала би ще більшу депресію.

- Обіцяю, - дивився в перед, холодно промовивши. - А тепер зберись з силами і ходімо до хати.

Хлопець вийняв свою руку з її рук, вийшов на двір, простянув у відповідь ладонь, щоб тримати її. Дівчина вхопилася однією рукою за сидіння, а іншою за його протянуту руку і почала помалу пересуватися в бік блище до виходу.

- Помалу. Не спіши. Не роби різких рухів.

- Ось тримай, - вона вхопила його куртку, яка гріла її ноги і подала йому.

- Залиш її, я потім її дістану, - заперечив той. - Спершу ти вийди, а вже потім все інше буду витягати.

Вона кинула куртку в зад себе, набурмосила губи від незадоволення його слів. Але розуміла, що він був правий, що потрібно швидше дібратися до хати, щоб зігрітися.

Вони стояли біля автомобіля. Дмитро дістав свою куртку, накинув її на себе.

- Все, ходімо? - подивися їй в очі.

Вона не сказала ні слова, лише кивнула головою у відповідь. Він тримав її під руки і тихенько вів по замерзло-засніженій землі. Боявся, щоб не підковзнутись і потягнути її на землю, що могло би призвести до великих проблем.

Дівчина не трималася за нього. Вона обійняла себе під руки, щоб зігріти ладоні. І уважно дивилася під ноги. Маленькими кроками вони прямували в сторону дому залишаючи позаду себе розбитий автомобіль.

- Давайте хутчіше, - відкрила двері, виглянула на сходи збентежена старушка.

- Що! Чому? - хлопець здивувався її наполегливості.

- Ніяких питань, - жінка вийшла з хати їм на зустріч, вхопила дівчину за руку і почала тянути в середину.

- Що ви робите? - промовила Настя.

- Відпустіть її, - вирвав руку дівчини від жінки вставши на захист.

Жінка зупинилася. Повільно повернулася і почала дивитися йому прямо в очі.

- У неї є декілька секунд, - промовила вона. - Якщо ми не встигнемо її завести до хати, щоб вона лягла на ліжко, тоді вона родить його тут.

Дмитро дивився на неї не розуміючи, що відбувається. Йому хотілося довіряти, але в одночас, щось його зупиняло.

- А-а-а... - почала кричати Настя схилившись над землею.

Дмитро обернувся на звук криків і спробував їй допомогти. Вхопив за руку і почав піднімати до гори, але старання були марними.

- Допоможіть, - почав кричати до старої жінки. - Ви, що не бачите, вона народжує, - був розгублений, не знаючи, які дії приймати.

Жінка стояла, ще декілька секунд дивлячись на його поведінку і дії. Підійшла до дівчини з іншої сторони, обійняла під лікоть і почала вести до хати. Сама спералася на палку, без якої не могла нормально рухатись.

- Ось туди, - промовила старенька.

Поглядом вона показала, що дівчину потрібно вести на ліжко біля, якого вже були приготовлені два стільці з високими спинками. На стільцях стояли по чотири древесини і вони були на невеликій відстані один від одного. Хлопець не міг зрозуміти для чого вони там стоять.

Біля ліжка стояв ще алюмінієвий тазик з водою в якій плавала ганчірка. Декілька кухонних приборів: ніж, ножиці і виделка. Ліжко було накрите декількома простинями різного кольору і подушки штук п'ять лежало по сторонам. Ліжко не було високим, а навпаки дуже низьким від землі.

Вони поставили Настю на спину. Старенька взяла по черзі її за ноги і поставила на стільці. Одну за одною. Під ноги підставила подушку, щоб вони не врізалися в тонкі верхушки спинки стільця. Ще дві подушки поставила їй під голову, щоб тій не було важко лежати. Взяла в руки невелику миску, зачерпнула води з мідного тазика, кинула туди ганчірку і подала хлопцеві.

- Тримай, - промовила до нього. - Витирай їй обличчя.

Він не промовив ні слова. Лише взяв в руки миску, вмочив ганчірку, витянув витискаючи воду, залишаючи ганчірку лише вологою і почав протирати обличчя Насті.

- Починається - вона відкинула палку в сторону, поставила одну подушку собі під коліна, сидівши між двома стільцями і між ногами дівчини.

- Що!? - подивився на неї своїм збентеженими обличчям.

- А-а-а...

Дівчина почала голосно кричати і в ту мить вхопила його за ліву руку вибивши з неї миску з водою. Миска впала на землю розливаючи воду по ліжку і по животі дівчини. Він не очікував цього і дуже перелякалася. Що було замітно на його обличчі.

- Боляч-е-е-е... - кричала, що сили.

Дмитро зібрався духом і вхопив її за руку, вже тримаючи обома. Вона стискала свою ладонь всією силою, а він лише терпів нічого не говоривши. Дивився на неї на її обличчя і по його щоці пішла сльоза.

Жінка не говорила ні одного слова, лише сиділа між ногами дівчини в очікуванні немовляти.

Хлопець нахилився над головою дівчини витираючи піт з її обличчя і поправляв її волоси, які мішалиьїй дивитися на нього.

- Все буде впорядку, - промовив тихенько. - Я обіцяю.

Вона на мить відкрила очі, подивилася на нього. Її зрачки пульсували. Очне яблуко дьоргалося немов хоче випригнути на зовні. В ладоні було відчутьне швидке биття серця. Він не відпускав руки міцно тримаючи.

- Відійди від її обличчя. Ти мішаєш їй зосередитися, - з кінця ніг дівчини кричала жінка.

- А-а-а... - лише кричала Настя від болі.

- Ще один раз, - голосно промовила жінка.

- Г-г-г... - затримала подих відчого на обличчі було замітні жилки вени, почервоніла, стисла суби і сильно напружилася.

Хлопець стояв дивлячись на свою кохану, так і не відпускаючи її руки, міцно тримав. Для нього все це відбувалося неначе у страшному сні. Аварія. Дім незнайомої людини, яка приймає роди в його жінки у себе в домі. При тому всьому, що відбулося, ця жінка ще і була готова до всього. Думки його поглинули. Він стояв і мовчки дивився.

В його вухах не було чути криків дівчини, вказування жінки. Блукав очима по кімнаті інколи подивляючись на них обох.

Бачив, як Настя відкинула голову на подушку, з полегшенням видихнула. Відчув, що її натиск ладоні вже послабився. Озирнувся в сторону і побачив немовля на рукав в старої. Для нього неначе світ сповільнився, неначе все це відбувалося в дуже сповільненому стані.

Він дивився на жінку, яка тримала закривавлене немовля з висящою пуповиною від його живота. Бачив, як рухаються губи жінки, немов та, що промовляла. " Дмитре ". Немов віддалене ехо звучало його ім'я. Немов його хтось звав. " Дмитро ". Шукання його імені було все сильнішим. Він не зводив погляду з жінки і немовляти. Але так і не наважився підійти блище. " Ти мене чуєш ".

Він не міг зрозуміти, чи то до нього говорить жінка, чи він марить від страху, що прийняв роди своєї коханої.

- Дмитро. Ти мене чуєш? - повторила знову.

- Га? Що? - немов ожив і був дуже сильно розгублений.

- Візьми ножиці, потрібно перерізати пуповину.

Вона тримала закривавлену дитину на руках обвиту рушником. Схилилася до алюмінієвого тазика і почала набирати в ладонь води обливаючи по тілу немовляти. Дмитро підійшов до них. Сів на коліна, з ножицями в руці. Руки його трусилися, він не знав, що робити далі, як правильно різати.

- Ріж по середині, - крикнула вона голосно.

Хлопець вхопив однією рукою пуповину, а іншою перерізав її, там де сказала жінка. Після перерізання він відпустив ножиці з рук. Руки були в крові, яка витікала з середини пуповини.

Дитя плакало без зупинку, старенька ніжно і в одночас дбайливо омивала його тіло. Починаючи з ніжок і закінчуючи головою. Дмитро дивився на немовля зі сльозами на очах і був радий, що все закінчилося.

- Який він гарний, - промовив рюмсаючи носом. - У нас прекрасний син Настюнь.

Вона нічого не відповіла. Лише лежала нерухомо на ліжку.

Хлопець подивився на неї з низу. Піднявся в гору, підійшов блище, взяв за руку.

- Настю? - знову повторив. - Ти мене чуєш? - на його очах знову покотилися сльози. - Настюнь. Ти мене чуєш? - почав плакати над її нерухомим тілом. - Не залишай мене.

Хлопець схилив голову над нею. Приклав до її грудей. На його обличчі не зникали сльози, а навпаки. Лилися ще сильніше. Він спробував відчути серце биття, але нічого не вийшло. Вхопив за руку і спробував відчути пуль, але нічого не було відчутно. Підняв голову, озирнувся. Руками взяв за обличчя, приклав своє чоло до її і тихенько плакав.

- Я кохаю тебе... Ти мене чуєш, - говорив крізь злість, біль, яка лилася з його тіла.

Дівчина померла сразу після народження немовляти. Її організм не витримав такого натисту і болі. Хлопець стояв над її тілом оплакуючи його. Обнімав цілував, в надії, що вона проснеться. Він не хотів вірити, що коханої немає, що він більше не побачить ніколи, що залишиться сам. Без неї.

Старенька не мішала йому оплакувати тіло своєї жінка.

Лише тоді коли вона побачила Настю на дворі, вона знала, що дівчина помре, але нічого нікому не сказала. Бо розуміла, що це може призвести до зашкодженню немовляті, або навіть вбити плід від стресу матері ще на порозі свого дому. Лише коли відкрила їм двері. Побачила долю дівчини. Вона не розгубилася, а навпаки, допомогла їй спасти немовля. Інакше дитина би народилася в машині, так і не доїхавши до лікарні. Аварія теж була рук жінки, вона чекала на нього. Чекала немовля, яке змінить світ.

Відійшла подалі від ліжка і батьків дитини. Жінка почала розмовляти з ним

- Я назву тебе Володимиром, - промовила тихенько.

"Дванадцяте грудня, тисячу дев'ятсот вісімдесят п'ятий рік, четверг" записала дату його народження в зошит. В наступному рядку записала ім'я і прізвище " Володимир Власов ".

Жінка окутала немовля в декілька білих тканин, схожих на пеленки. Немовля собою вовтузило, злегка розмахуючи руками і ногами. Вона взяла його на руки і спробувала заколисати співаючи колискову.

Спи, Маленький КозачокПовернися на бочокСпи синочку мати засинаєСпи козаче кінь твій почекає

Люляй-люляй баю-байПрийде завтра МиколайПринесе тобі в дарунокЗолотих пісень пакунок

Спи козаче в бій ще раноЩе малі твої гетьманиА як підеш в бій свій першийМало нас а вас ще менше

Спи маленький треба спатиЗайчик спить і вовчик братикГрає синій водограй,Казка ллється через крайЛюлі-люлі баю-бай

Ніжний, лагідний голос оспівував колискову для нього. Немовля завмерло від ніжності слів, ніжності звучання.

Вона ходила по кімнаті маленькими кроками, хитала його на руках. Не переставала співати колискову. Повторювала куплет за куплетом, рядок за рядком. Немовля заснуло з посмішкою на обличчі. " Таке маленьке, без помічне дитя " - думала вона дивлячись на нього.

- Я врятувала тебе, - тихенько промовляла, - і нікому, ніколи не дам тебе в обіду, - дивилася на нього.

Спи маленький треба спатиЗайчик спить і вовчик братикГрає синій водограй,Казка ллється через крайЛюлі-люлі баю-бай

Повторила останній куплет колискової, щоб дитя міцно спало. Сіла в крісло, яке розполягалося не подалік від столу, на котрому вона записувала дату народження немовляти.

Сиділа тримаючи його на руках. Тихенько хитяючи.

- Спи мій козаче, - поцілувала його в маленький лобик. Промовляла до нього притуляючи губи до його лоба.