Правда про батьків

Сяйво теплого проміння сонця гріло землю. Літній теплий вітер обвівав дерева. Хлопець блукав в лісі в пошуках пригод. Три дня тому він почув вереск диких свинів. Хотів вияснити де вони знаходяться, чи близько від їхнього дому.

Він тримав дерев'яну палку в руці, завтовшки в два пальці і приблизно одного метра в довжину. Так хотів себе захистити від нападу, якщо йому вдасться зустріти їх. Йдучи збивав на своїй дорозі гілля, кущі зарослів, щоб вони не чіплялися до його одягу.

- Що. Хто тут, - зупенився, озирнувся по сторонам. Стиснув палку двома руками. Нагрув коліна, напружив плечі і був готовий до нападу, того хто створив шум навколо нього.

Дещо зашуміло в кущі навпроти. Хлопець направив палку на кущі і маленькими кроками почав іти до нього.

- Я озброєний, - кричав тремтливим голосом. - у мене в руках грізна зброя. Руки тремтіли, хитаючи палкою в сторони. Відчуття в ногах було немов вони підкошувалися. Відпустив лівою рукою палку і підтер ніс, створюючи імітацію смілості і впевненості в своїх діях.

Наблизившись достатньо до куща. Хлопець стиснув руками палку і всунув в кущ пробивши його в середину. Повторив так разів три. Нічого не відбулося. Ніхто не виліз. Прижмурив очі, насторожив вуха, щоб прислухатися навколо, чи нікого немає поблизу і чи ніхто за ним не слідкує. Озирнувся в сторони все ще з прижмурившимися очима. Зробив два кроки назад не відпускаючи палки з рук. Почав обертатися.

В ту мить з кущів вилітають горобці.Хлопець від неочікуваності різко повертається, починає розмахувати палкою в сторони і кричати.

А-а-а...

Розмахами палки розтинав кущ, розкидуючи листям по сторонам. Цим він спровокував сильний шум, від якого з усіх сторін, дерев і кущів почали вилітати птахи.

Сполохані вони вилитіли між густі гілки дерев в небо залишаючи за собою пір'я оскублене з них гілками.

Продовжував кричати і розмахувати палкою в сторони,

Володя не замітив, як все навкруги вже стихло від його сполохування. Ніодної пташки не залишилося поблизу його присутності. Лише вітер хитав своєю силою високі дерева з яких повільно спадали листки укриваючи собою землю.

Зупенився, відкрив очі і оглянувся в сторони. Опустив палку впираючись злегка нею об землю. Побачив, що з того куста, який він атакував осталися лише гілля і листя почти не було. Палка облізла від кори при ударах, руки віддавали відбрацію, сердце сильно колотало, прискорюючи дихання легень. Ноги так і не переставали тремтіти. Зрачки в очах пульсувати від піднятого адреналіну.

Чорт, - промовив в голос, - це лише пташки.

" Боягуз, ти чого злякався " - промовляв собі в голові.Дихав прискорено, водив очима в сторони оглядаючи територію. Вхопив міцніше палку, підняв в гору і почав обходити кущ по кругу. Йому було цікаво, чи від своїх розмахів він не забив, якусь пташку. Але на землі нікого не було.

В кущі, щось блиснуло, щось яскраво-блискуче. Воно відбивало проміння сонця привертаючи до себе увагу. Хлопець схилився, став навколішки, поставив палку на землю, нагнув голову під гілля куща і спробував розгледіти річ, яка так сильно блистіла.

Це була невелика срібна монета. Він вперся ліктьом об землю, а іншою рукою спробував її дістати. Гілля впиралося об його кофту не даючи дістати річ.

Володя насупив губи, витянувши їх в перед. Виглядало це немов дзьоб у качки. Створював звуки схожі на стон від злості, що не вдається її дістати. Вийняв руку з кущів. Піднявся і сів на коліна, почав піднімати рукав вище ліктя, щоб гілля не впиралося об кофту.

Кофта виглядала не дуже новою. Вже застірана, вицвівша від свого рідного кольору. Колір в неї був коричневий з сірими полосами. А тепер це виглядало неначе прожовтявий колір нагадуючи глину. Полоси вже не були такі яскраво сірими, а навпаки, коричневий колір придав їм темного відтінку. Під руками були дві дірки, крізь які можна було просунути палець. На кінці кофти були потертості і звисали нитки.

- Ну дава-а-а-ай... - спробував знову дістати монету, ставши в ту саму позу.

Вже почти дістав. Кінцями пальців торкався її країв, пробуючи вхопити і витянути.

" Хрю "

Позаді нього, щось знову зашевелилося, зашуміло в кущах і видавало дивні звуки. Хлопець залишив монету так і не діставши її. Він швидко піднявся на ноги. Вхопив палку і обернув на почутий звук.

Перед ним стоясала маленька дика свинка, темно сірого кольору, з чорними пятнами по спині. Свинка порпалася в почві землі, шукаючи дещо, що можна було б поїсти. Вона не звертала увагу на хлопця і сміло робила своє діло. Рухалася в сторони, в ліво то вправо, розкидаючи своїм стрімким носом листя в гору.

Хлопець стояв немов вкопаниний в землю і не міг ворухнутися. Палку тримав перед собою за кінець. Свинка похрюкуючи відходила подалі від нього, залишаючи його по заді. Пристарно машучи своїм закрученим хвостом по кругу.

- Стій, - закричав голосно. - Стій. Кому сказав?

Кричав, що сили, чи то від страху, чи то, щоб навести страх на свиню. Притулив палку до себе з правого боку і митнувся на здогін за нею. Свиня навіть не озирнулася. Зашевелила своїми маленькими копитами швидше під собою. Да так, що земля з під її ніг відкидувалася в зад.

Володя не здавався, а сміло і з упевненістю наступав їй на п'ятки доганяючи. Свинка хрюкала, створювала верескові воплі і тікала, що сили. Інколи звертала в боки, щоб збити свого переслідувача. І один з таких маневрів збиває хлопця з ніг. Свиня різко повернула в ліво проскакуючи під дерево, яке було повалене на землю , а хлопець ледь зумів зупинитися, щоб не налетіти на нього, що сили.

Він падає на землю, палка вилітає з руки, а коліна сильно вбиваються в чорну почву калу. Лежав так декілька секунд, потім підняв голову і зрозумів, що відбулося. Піднявся на коліна, витираючи з рук грязюку. Потім піднявся повністю і побачив, що його штани від самого низу, до тазу покриті чорною глиною. Хлопець спробував витерти їх, але ще сильніше розтер глину по штанах.

- Блі-і-і-ін, - стонав голосно, - бабуся мене, за це сильно поб'є, - озирнувся по сторонам, потім поглянув в низ, підняв свою палку правою рукою.

" Хрю, хрю " - знову було чути хрукання свині, але вже не із заді, ні з переді. Звук лунав з тієї сторони дерева. Він насторожився, стис палку і почав обходити дерево зі сторони. Маленькими кроками, не спіша, дивлячись під ноги, щоб не наступити на гілля і не сполохати свиню, хлопець крокував на почутий звук.

Діставшись іншої сторони дерева він здивувався, бо нікого не бачив. Навіть кущів не було, щоб свинка могла сховатися. Лише декілька куп пожовтівшого листя.

Зупенився, опустив палку, тримаючи її однією рукою.

- Да ну її, - обурено вилаявся опустивши брови в низ.

Вдарив ногою палку, та відстрибнула в перед і впала в невелику купу листя. З тієї купи, як блискавка вилітає маленька свинка, видаючи верески і тікаючи що духу. Хлопець не встигає зреагувати і перепинається ногою об ногу, що призводить до ще одного падіння, але тепер він встигає простянути руки в перед і падає лише в позу собаки. Різко піднявшись біжить за свинею, але забуває підняти палку із землі.

Наздоганяв її метрів з двадцять до поки вона не запригнула до невеликої дири, яка була прогризена в широкому дереві. Хлопець зупиняється навпроти, але не насмілюється засунути руку їй на вздогін. Озирається по сторонам в пошуках дечого, що можна би було кинути в дирку. Бачив невеликий камінь метрів за два від себе. Швидко схоплюється біжить за каменем, повертається, стає перед нею. І влучно кидає в середину.

З дирки лунав сильний вереск свині, але, це вже не був схожий на вереск маленької свині. Звук був грізний, хриплий і дуже лякаюший.

З середини вистрибує великий кабай, з бивнями, які стирчали у нього із щелепи, протягаючись вище носа.

Заввишки кабан був хлопцеві до пояса. Коли Володя побачив великого кабана, то почав помалу робити декілька кроків на зад.

Кабан стояв дивлячись на нього, лише машучи піднятим хвостом в сторони.

Хлопець озирався головою то вправо, то вліво в пошуках дерева на яке би міг залізти, бо знав, що дика свиня може зробити з людиною.

Метрів п'ятдесят, з правої сторони він побачив дерево, яке було не дуже високим, але воно росло в дві сторонони, розтинаючися по середині, створюючи висящу лавку.

Обережно, - думав він собі в голові. Главне не сполохнути його.

Він продовжував крокувати в зад маленькими кроками, до поки не спотикається, об гілку, яка плутається йому між ногами, але не падає і встигає зреагувати швидко викидуючи палку з між ніг.

Цього було достатньо , щоб сполохнути кабана і змусити бігти на нього. Володя різко починає бігти до того дерева, яке побачив спереді себе. Розмахував руками відчиняючи всі гілки дерев. Перестрибував великі скуплення гілок, щоб не зацепитися за них. Озирнувся на зад і побачив, що свиня вже почти наздоганяє його.

Серце в грудях сильно забилося від страху, дихання пришвидчилося.

- Г-г-г...

Простонав стрибнувши на дерево міцно його обійнявши руками і ногами. Потім швидко вхопився за товсту гілку, яка звисала з гори і почав лізти в гору.

Кабан не встиг зреагувати і з усієї сили б'ється об дерево, що призводить до його сильного похитувавння. Хлопець від удару ледь не падає у низ, встигає вхопитися за ту саму гілку, яка знаходилася блище до землі і полегшила дії вилізти на нього. Він подивився на свиню, яка лежала на землі.

- Так тобі і треба, - почав кричати до неї, - дурна свиня. Було замітно лише, як ворушиться живіт свині від швидкого дихання і перед носом піднімалася невелика пилюка від її видоху.

Володя просидів на дереві декілька минут, так і не наважившись злісти і втікнути. Лише інколи ламав гілля з дерева і кидав у свиню, щоб дізнатися її дії. Вона лише хрюкала коли відчувала, що на неї, щось падає, але так і не піднялася і не втікла в ліс. Хлопцеві було цього не достатьньо для смілості, щоб спуститися, тому продовжував і надалі ламати гілля кидаючи в неї.

Із-за густих дерев, які протягувалися високо в гору, висвічувало ніжно золотисте проміння сонця вимальовуючи красиві пейзажі лісу. Він дивився на цю красу і розумів, що вже дуже довго просидів на дереві в очікуванні того, що кабан встане і піде.

Вже вечерілося і бабуся мала хвилювати із-за його довгої відсутності. Володя піднявся на ноги тримаючись за дерево, сильно протянувся в гору, щоб дістати велику гілку, яка виглядала вже сухою і спробував зламати, що в нього гарно получилося. Вже тримаючи товсту гілку в руці, а іншою рукою тримаючись за дерево, хлопець сильно махнув рукою і швирнув нею до низу прямо на кабана. Гілка влучає в голову, що призводить до його сполохання. Кабан різко підривається на лапи, озирається по сторонам, але не дивиться в гору, декілька секунд стоїть в очікуванні і лише потіпочинає тікати в праву сторону від хлопця, залишаючи за собою розлітающийся згусток листя і пилу плавно укриваючи собою землю.

Володя дочекався моменту доки свиня відбижить на далеку відстань в ліс і почав помалу спускатися в низ з дерева. Так і не зміг придумати ніякий спосіб, щоб безпечніше спустити, він пробує зістрибнути. Висота не була великою, приблизно два метри. Хлопець стрибає в низ, приземляючись на ноги і злегка присівши і витянувши руки в перед.

Піднявся в гору, потер коліна з переді від болу, яку відчув при падінні і почав рухатися в сторону дому. Спершу крокував маленькими кроками, не спіша і роздумовуючи про сьогоднішню пригоду. Він не замітив, що сонце вже заходило, залишаючи за собою бронзовий відтінок світла на деревах.

А саме думав, що буде говорити свої бабусі. Де був цілий день і де забруднив так сильно одяг.

" Звісно мені дістанеться від неї " - подумав собі, прямуючи не озираючись.

Махнув руками і почав бігти, щоб встигнути до повного заходу сонця.

" Гав, гав " лаяла собака побачивши, що хтось наближається зі сторони огороду. На лаяння собаки з хати вийшла бабуся зпираючись на палку.

- Мурка. Привіт, - підійшов до собаки і почав гладити її із посмішкою на обличчі.

Та у відповідь, махала своїм пухнастим хвостом і облизувала його руку.

Собачка була маленького зросту, пухнаста шерсть рожевого кольору покривала її тіло. Це було лише цуценя від попередньої собаки, яка проживала в них.

- Ти де був, весь це час, - спиралася обома руками на палку. Грізно вималювала незадоволене обличчя промовляючи до нього.

- Гуляв у лісі, - не дивився на жінку, продовжував гратися з Муркою, гладивши її по голові. Та кружляли навкруги нього інколи скачучи на його ноги.

- Дивися на мене, коли, я розмовляю до тебе, - грізний вираз обличчя не змінився.

Хлопець підняв голову, не перестаючи гладити собаку, подився на жінку.

- Бабусю, - лагідно промовив, - я, що не можу вільно гуляти?

Вона і надалі стояла дивлячись на нього.

- Можеш, - голосно відповіла. - Але також не забувай, що в дома у тебе є деякі справи, які ти маєш виконувати. І ти їх будеш виконувати, любиться тобі це чи ні.

- Но, я...

- Не перебивай, коли, я говорю.

- Гаразд, - схилив голову тихо шепочучи собі під ніс.

- Сьогодні ти мав принести води в хату і допомогти мені прибратися в огороді. Але тебе не було. Я ходила шукаючи тебе по всюду. Обходила наших сусідів. Всіх питала, чи тебе ніхто не бачив, а ти гуляв у лісі. Ти не думав, що з тобою, щось могло трапитися?

- Але нічого не трапилося, - тихо промовив

- Що! Повтори?

- Я сказав, що зі мною нічого не трапилося, - голосно почав кричати.

- Не кричи, - різко урвала. - Нічого не трапилося кажеш! А, що тоді з твоїми штанами. Де ти їх так забруднив?

- Я упав, - вже пом'якшив голос і тихо промовив.

- Значить впав, - вималювала на обличчі здивований погляд. - Бачиш те дерево. Іди і виламай з нього, як найбільш товстішу гілку і заходь до хати.

- Я не піду.

- Не підеш, - здивувалася вона. - Заходь в середину.

Відійшла в сторону, щоб хлопець міг увійти. Але він стояв дивившись на землю, бачив, як Мурка не переставали кружляти навколо нього облизуючи його забруднену обув.

- Вибач мене, - промовив тремтячим голом. - Я більше не буду.

На його очах появилися сльози і повільно котили в низ по щоці. Жінка побачила, що він плаче і почала підходити до нього. Наблизилася достатньо близько і обійняла його не відпускаючи з рук палку. Притулив до себе, почала гладити його по голові.

- Не плач, - промовляла до нього пошепки. - Я розумію, що тобі самотньою, але і ти зрозумій мене, я хвилююся за тебе. Ти все, що у мене є. Ти мій самий найрідніших в цілому світі і, я не хочу тебе втратити. А тепер ходімо до хати і ти розкажеш мені все, що з тобою сталося. Гаразд?

Володя підняв голову, дивився на неї своїми повними слізьми очима. Відтулився від її тіла, рукою витер ніс, потім витер сльози з очей. Після, чого кивнув головою не вимовивши ні слова, лише дав зрозуміти, що згідний з її словами.

* * *

Темна ніч укрила весь світ собою. Хлопець стояв на дорозі роздивляючись на округи. Його оточували лише високі дерева і ні одної живої душі. Підняв голову, подивився в небо роздивляючись меркання зірок. Дихання прискорювалося в його грудях, випускаючи пар з роту. Він затиснув ладонь в кулаки, немов був готовий до удару.

З лівої сторони, в далі дороги, засяяло біле світло, осліпивши його - відвернувся в сторону. Сяйво розрізало темну гущу чорної накидки навкруги, освітлюючи все. Володя не ворухнувся з міста, надалі стояв в очікуваності.

Світло наближалося все блище і блище, але тепер було чути і звук, який лунав від світла. Звук - який наводив страх на хлопця. Звук - який змушував його тремтіти. Звук - який він чув вже не вперше.

Стояв вже на обочині дороги дивлячись прямо в центр світла.

" Стій " - промовив собі в голові. " Не їдь далі ".

Світло наближалося все блище і лунання звуку було все сильнішим.

Біля нього проїхав автомобіль. Жигулі синього кольору. В салоні сиділо двоє пасажирів на передньому сидінні.

Хлопець не міг ворухнутися. Неначе, щось тримало його, неначе він був прикутий до землі. Лише стояв і дивився на обставини, які відбувалися.

Автомобіль проїхав біля нього, залишаючи за собою лише червоне світло задніх ліхтарів. І білий дим, який виходив з вихлопної труби. Автомобіль відїзжав, все далі і далі, а дим закривав за собою всю дорогу.

Вже нічого не видно, лише густий туман створений вихлопною трубою. Не можливо було розгледіти нічого, ні дерев, що були за чотири метра з переді, ні дороги, яка була біля ніг. Він неначе летів, висів в повітрі між хмарами, не відчував, твердої землі під ногами.

Спробував кричати, але йому вдалося лише відкрити рота і випустити пар диму. Так і не видавши ні звуку.

Хлопець озирався, пробував розгледіти хоча би, щось крізь туман, протянув руки, розмахнув ними розтинаючи його. Туман лише кружляв навколо його руки неначе танцював із вітром.

- Синку, - милий тихий голос промовив перед ним хтось.

- Що! Хто тут? Він поозирався по сторонам.

- Си-и-инку... - знову повторив голос.

Його зрачки розширилися, очі відкрилися на всю ширину. Сердце почало колотати з великою швидкістю. Дихання предшвидчилося від побаченого.

Навпроти нього стояла чорна фігура в ріст з людини. Фігура простягувала свою руку вимовляючи одне і те саме слово " Синку ".

Володя протянув праву руку їй на зустріч, спробував нагнутися тулубом і схопитися. Його тіло почало лівітувати в перед до невідомої істоти.

" Вже близько " - промовив собі в голові. " Я тут " - не опускаючи руки він продовжував рухатися в повітр до фігуриі. " Я вже близько " - промовляв у себе в голові. " Ма... ".

Не встигнув наблизитися, не встигнув вхопити за руку він з великою швидкістю починає падати в низ. Відчуття було, неначе почав провалюватися в просторах, землі, небі. " А-а-а "... - голосно кричати почав.

Не відводив погляду від чорної фігури, яка розмовляла до нього. Залишав її все вище і вище. Дивився засмученим поглядом від жалю, від болі, що зїдала його з середини. " Мамо " - сльози покотилися по його щоці і швидко відлипали від шкіри піднімаючись в гору.

Около п'яти секунд відбувалося падіння. Около п'яти секунд він звинувачував себе. Около п'яти секунд йому не вистачало, щоб вхопитися за її руки.

Відкрив очі вже стоючи на землі і тримаючи в руках кулон. Подивився на руку, здригнув очима від страху і не очікуваності його побачити. Хотів відкрити і подивитися, що знаходиться в середині. Але йому завадив той самий звук автомобідя, який проїзджав навпроти.

" Зупиніться " - закричав, що сили рвучи свої легені. " Не їдьте туди " - протянув руку і наздоганяв їх поглядом. Хотів рванути туди, хотів наздогнати автомобіль. Але не міг. Його і надалі тримало немов магнітом до землі. Лише спостерігати міг.

Автомобіль рухався по дорозі з правої сторони. На дворі темна, густа ніч. Дороги почти не видно. Фари не в силі справитися зі своєю роботу і гарно освітити дорогу. Володю немов прив'язали тросом до автомобі і він почав летів за ним не відстаючи. Бачив їх. Бачив людей, які сиділи в середині. І на мить йому здалося, що людина, яка сиділа на передньому правому сидінні, озирнулася до нього. Але не зміг розгледіти обличчя тієї людини. Йому завадило світло осліпляюче навпроти. Сліпляще, ярке світло, різало зрачки до сльоз.

" Сті-і-і-ій " - закричав голосно.

Світло, яке сліпило його погляд, було грузовика який їхав не по зустрічній стороні дороги. Їхав прямиком на легковий автомобіль таранивши його.

Володя закрив очі і чув лише звук рвущогося сигналу машин. Скрепіння шин, які тормозячи сковзли по асфальту залишаючи за собою сіро-чорний дим. Звук удару був дуже сильним, хлопцем здригнуло від його сили.

Ні-і-і... - проснувся, швидко піднімаючись з ліжка і відкидуючт одіяло в сторону.

В кімнаті було темно. Ніч на дворі. Оглянувся в сторони, швидко дихаючи, на очах котилися сльози.

На його крики, у кімнату увійшла бабуся. Злегка спираючись на палку.

- Що сталося? Синку, - так вона називала його коли йому було страшно.

Хлопець дивився на неї, наляканими очима, не промовив, не відповів нічого, на її запитання.

- Знову приснився той сон? - тихо запитала.

Володя лише кивнув головою. Дихання вже стало нормальним. Відкинув голову на зад лягнувши на подушку. Земфіра тихенько підійшла до нього, укрила одіялом.

- Все добре, - погладила по голові. - Це лише сон.

- Мені страшно, - повернувся на сторону.

- Я з тобою, - не переставала гладити його по голові. - Це лише сон, повторила пошепки.

- Чому він мені сниться? - сльози стікали по щоках, намочуючи собою подушку.

Жінка забрала руку, поставила собі на коліна. Підняла голову і подивилася на люстру, яка звисала з потолка.

- В цьому, є моя провина, - промовила тихим голосом.

Хлопець лежав не рухаючись. Навіть не озирнувся, щоб подивитися.

- Не треба було мені розказувати всю правду, - продовжила жінка. - Твої сни через мене синку. Я мала придумати, щось інше, щоб розказати, що сталося з твоїми батьками. Але, я думала, що буде правельно розказати правду. Тут, я помилилася. Твій маленький, дитячий розум не був готовий до жорсткої правди, - подивилася на нього жалісними очима. - Ти злякався і цей переляк сниться тобі. В цьому, я винна.

Знову поставила свою руку йому на голову і почала гладити . Хлопець лежав, тихенько плачучи. Не вимовляв ні слова.

- Тобі було десять років, - продовжувала говорити, - ти не був готовий до цього, - з її очей покотилася сльоза. - Ти був ще маленький, - сльози котилися в низ по бороді, спадаючи на воротнік нічної сукні. - Я хотіла розказати коли тобі виповниться вісімнадцять...

Володя повернувся відкидуючи руку зі своєї голови. Подивився на неї, в її зелені очі. Швидко піднявся, простянув руки і обійняв. Вона не очікувала таких дій і з легкістю здригнула. Хлопець міцно притулився обнімаючи і тихенько плакав у неї на плечі. Сльози його стікали по щоці на її сукню. Жінка обійняла його однією рукою, ніжно гладивши по плечу.

- Все, лягай, - промовила ніжно. - Вже пізно, - важко вдигнула. - Ти не забув, що ми завтра маємо піти в цент села по покупки?

Відтулився, кивнув головою в підтверджуючи.

- Ні, - промовив, - не забув.

- Тоді лягай, - піднялася з ліжка.

Володя ліг, укрився одіялом, обернувся на сторону.

Бабуля вийшла з кімнати, виключивши за собою світло.

- На добраніч, - промовила в останню мить

- Тобі також, - викрикну хлопець.

Вранці десь опів на восьму годину, хлопець вже почав одягатися. Поглянув у вікно і побачив, що погода була гарна, без густих сірих, або чорних хмар. Він вирішив одягнути свою любиму майку, бежевого кольору з візерунками ромбу на грудях. Прості спортивні штани, синього кольору, із білими полосами. І кросівки, чорного кольору. Подивився в дзеркало, яке висіло над умивальником. Загладив волоси і пішов подивитися чи готова вже бабуся.

Швидко прибіг на кухню з радісним настроєм на обличчі, він не зустрів її там. Кухня була пустою. Підійшов до газової плити, щоб подивитися в каструлі чи є там щось із їжі. Підняв кришку і побачив, що вона пуста, вимита до блиску.

"Сковорода також чиста " - подумав він в голові. " А де бабуся " - підняв руку і потер себе за потилицю. " Невже вона пішла без мене! " - стиснув чоло, створивши незадоволене обличчя.

- Бабусю-ю-ю... - закричав, що сили.

Озирнувся по сторонам в очікуванні, що вона вигляне із сторони. Але нікого не було, ніхто не відізвався. Він не розумів, що сталося. Почав обходити всі кімнати, хоча в домі їх і не було багато, всього чотири: його кімната, бабусі кімната, ванна кімната і кухня. І коредор, який з'єднував між собою усі кімнати. Був ще підвал, але вхід до нього був із зовні. Підвал мав лише три кімнати.

Хлопець вийшов на двір, спустився до підвалу і почав оглядати кімнати. В першій з кімнат знаходилися речі, яким не було місця в домі. Речі, які вже були старими, а викидувати їх було жалко. Кроватка, для малої дитини, цілий мішок з старими покривалами, подушками. В кутку стояв деревяний ящик, який був закритий на колодицю.

Володя підійшов до нього, вхопив за колодицю, підняв її, щоб оглянути, який внутрішній замок. Озирнувся по сторонам в надії побачити ключ. Але ніде не бачив його.Він піднявся, відійшов від ящика і попрямував в другу кімнату. Кімната була забита, усіляким хламом: пусті, розбиті тазики, старий комод з посудом в середині, який вже заріс пліснявою і на якому проживали усілякі комахи, жуки і декілька черв'яків. Підійшов до комоду, щоб розглянути, чи не знаходилося в середини ключа від колодниці, яка була на ящику. Все розгледівши повернувся і почав прямувати в наступну кімнату.

В задньому правому кутку, починає падати на землю зав'язана ниткою купа палок. Хлопець від переляку швидко озирається і відтсрибує на зад. Кіт, який пробіг повз і зацепив своїми лапами нитку, яка звисала із зв'язаної купи. Сильно злякався хлопця, кіт почав тікати, що призвело до падіння. Кіт встигає втікнути і не бути задавленим купою.

Хлопець стоїть в стійці, тримаючи руки піднятими і зажатими в кулаки. Був готовий до атаки, але після побаченого, що це лише кіт, він розслабляється опускає руки, із легкістю видихає.

- Дурна котяра, - промовив голосно. Відкрив двері від третьої кімнаті, увійшов. - Вау-у-у... - протянув здивовано.

Стіни кімнати були оздоблені тканинчастими мішками. Кам'яна підлога розділена на три відділи одно метровими у висоту перегородками. В одній з перегородок знаходилася картошка, деяка з картоплин була вже зарослою цвітом. В другому відділі знаходилася пусті ящики збиті з тонких не широких дощок. Деякі з них були накриті мішками. Третій відділ був порожнім. Підлога з каміння заросла мохом, з якого тянуло неприємний запах.

Навпроти третього відділу до стіни була прикріплена полиця. Переділена чотирьма полка і завдовжки в метер у ширину. На полиці були усілякі банки закриті кришками.

- Цікаво... - потер потилицю. - Невже бабуля і насправді пішла без мене в магазин, - промовив в голосно. Вийшов з підвалу, озирнувся по сторонам. - Дивно, - промовив, - а Мурка куди поділася, - стис лоба, створив злістне обличчя. - Знову, ця собака порвала ланцюга і втікла.

Всунув руки в кармани. Засмучений, що нікого немає. Маленькими кроками почав іти до воріт збитих з дерева. Поставив руки на ворота, зпираючись на них. Притулив голову на руки. Роздивлявся на округи, в надії побачити, щось цікаве.

- Що це! - підняв голову, почав уважно дивитися в далекій.

Біля дому, який знаходився навпроти їхнього, хлопець побачив білу парящу у повітрі істоту. Він здивувався стиснув сильно очі і подивився ще раз, не був точно впевнений в побаченому. Відійшов від забору, відкрив ворота і попрямував до сусіднього дому. Навіть не озирнувся на дорогу в сторони, чи не їде ніяка машина, сміло прямував в перед.

Істота в ту мить не звертаючи на хлопця увагу парила в повітрі за дім пропадаючи з поля зору хлопця. Він вже наблизився до дому, перестрибнув через металічний забор зеленого кольору з візерунками на кінцях.

Приземлився на ноги, присів, спераючись на руки, затримав повітря. Не піднімався з пози і декілька секунд дивився в сторону де бачив істоту. Видихнув повітря з легень, повільно піднявся, витер руку об іншу руку збиваючи грязюку з ладоні. Побачив під вікном дому приперту палку з червоною ниткою прив'язаною на верхівці. Маленькими кроками підійшов вхопив палку і почав прямувати до кінця дому.

Вже стояв біля кінця спершися плечима на стіну тримаючи палку до гори. Висунув голову помалу із-за угла, в надії, що зможе розгледіти блище побачене, але нічого не вдалося. Там вже нікого не було. Пустий задній двір.

Розслабився повністю, визирнув із-за повороту і малими кроками оглядуючись в сторону почав роздивлятися місцевість.

Стіл і дві лавки стояли по середині двору, це саме більше кидалося йому в очі. Підійшов до лавки, щоб сісти і обдумати, чи йому могло не примаритися побачене, можливо, це була його бурна уява. Сів на лавку, спираючись об палку руками він дивився на дім. Із задньої сторони були двері для входу і з боку із правої сторони, біля дверей були в вискладанні в гору дрова.

- Хм, - видихнув різко, - а куди поділися сусіди, - промовив в голос задаючи собі запитання. - Як вони мене не побачили і не вийшли з дому, - потер себе по потилиці, - дивно!

Падіння чогось важкого, збило його думки і збентежило. Звук надходив вже з передньої сторони дому. Хлопець різко піднявся тримаючи міцно палку і вже пришвидшеними кроками попрямував туди.

- Хто тут? - викрикнув.

Ніхто не відізвався.

- Я озброєний, - продовжував кричати голосно.Вийшов із-за угла і побачив на землі стілець зі зламаною однією ножкою. Вікно на домі було розбите.

" Хтось викинув його " - подумав він. " Невже грабіжник " - думки бентежили його голову. Присів біля стільця, щоб розгледіти його пошкодження. " Ніжка зламалася при падінні " - вхопив рукою стілець і повернув на іншу сторону. На спинці стільця побачив глубокі царапини. Очі в хлопця здригнули, важко глотнув слюну, провів зрачками в сторони роздивляючись місцевість. " Це не людина " - голос тремтів і в його голові. " Такі подряпини, людина не в змозі залишити " - хотів вже піднятися і піти далі роздивлятися місцевість двору і знайти того хто це зробив, як його збили дивні звуки хрипіння, яке було відчутьно дуже близько, а саме із-за його спини.

Х-р-р... Г-г-г...

Швидко піднявся на ноги, глибоко вдихнув, тримаючи міцно палку, підняв її до гори, різко розвернувся. Його тіло неначе паралізовано зупенилося. Ні одного слова не промовив, ні однієї дії не зробив, не міг ворухнутися.

Побачене його налякало. Те, що стояло навпроти нього було непередбачуване його думками.

- А-а-а... - піднявся з ліжка швидко вдихнув, - що це було? - дихання прискорилося, він сидів дивлячись на стіну. - Це був лише сон, - вхопився однією рукою за голову, відкинув покривало в сторону і встав з ліжка. - Бабусю, бабусю - почав кричати в голос вибігаючи з кімнати і прямуючи на кухню. - Я...

- Що сталося, - перебила вона його. - Чому ти кричиш?

Підбіг до неї, міцно обійняв, притулив голову до її грудей.

- Мені страшно, - вимовив тихим голом. - Мені наснився жахливий сон.

Жінка обійняла хлопця у відповідь, почала гладити його по голові.

- Заспокойся.

- Він був... - важко ковтнув слину, - був, неначе реальний.

- Реальний! - здивувалася жінка.

- Так, - підняв голову, різко промовила. - Я відчув його дихання, у свою сторону, - дивися їй в очі.

- Дихання, - здивувалася жінка. - Чиє дихання. У сні?

- Так, - знову крикнув. - Ти мені не віриш? - полегшив обійми руками.

- Вірю, - різко промовила. - А ти можеш ще дещо розповісти, - вхопила його за плечі. - Що ти бачив насправді?

Володя відтулився від неї, опустив руки. Вона тримала його за плечі дивлячись йому в очі, але він відвів погляд дивлячись на підлогу дому.

- Хлопчику, - ніжним, тихеньким голосом звернулася, - що трапилося? Що тобі наснилося, кого ти так перелякався?

Він дивився в низ рюмсаючи ніздрями, не вимовляючи ні слова. Відвів плечима в сторони тим самим відкидуючт її руки. Через деяку мить все ж таки витянув з себе слова.

- Ти думаєш, - втянув воздух через ніс, - ти думаєш, що то був дитячий сон? Але...

- ні, що ти, - різко перебила його. - Я тобі вірю, але хочу дізнатися, як все було насправді, - жінка схилилася, присідаючи на коліна. Знову поставила руки на його плечі. - Подивись на мене, - промовила вона немов вказуючи.

Він підняв голову, очі були наповнені слізьми, з носа текла слизь.

- Почекай, я візьму рушник і витру тебе, - піднялася на ноги, обернулася, вхопила рукою рушник, який стояв на столі і почала витирати його обличчя від сліз. - Ти можеш розказати мені все, як було? Чи ти не все помниш?

- Помню, - викрикнув різко. - Все помню бабусю...

* * *

- І тоді, я озирнувся і побачив його, - промовив хлопець, сидячі на стільці, тримаючи бабусю однією рукою. - Воно було десь два метра у висоту, було все біле. Мені здалося навіть, що крізь нього можна було все бачити, але коли воно загирчадо, то я здригнув, злякався і не зумів розгледіти обличчя.

- Звучить, дуже реалістично, - промовила жінка посміхнувшись. - А сильніше, що бентежить мене, то те, що тобі приснилися два сни за одну ніч, - відвернула очі вбік. - І не прості сни.-

Сон про моїх батьків виглядав, як сон, - відпустив руку бабусі і поставив собі на ноги, дивився на стіл. - В ньому, я літав, як завжди, наздоганяв їх. І бачив одне і те саме, - важко промовляв. - Та історія, що ти мені розповіла, як померли мої батьки... - ковтнув слину, вдихнув повітря на повні груди, - він... Він сниться мені вже п'ять років, почти кожну ніч. А це... - підняв різко голову з широко відкритими очима. - Це був не сон.

- Ти мене лякаєш, - підняла руку, відштовхуючи його голову. - Ти впевнений у тому, що тобі снилося?

- Я розповів тобі все, що бачив. Навіть... - стиснув ладоні одна в одну під столом, - я відчував те, що робив там, - знову схилив голову і промовив тихо. - Ти думаєш, що, я збожеволів? - не піднімав голови.

- Ні, - різко урвала. - Я так не думаю.

Володя підняв голову, подивився на бабусю.

- Ходімо, - піднялася із стільця. - Вставай, я тобі дещо покажу.

Підняв голову, подивився на неї знову.

- Я покажу тобі, щось і воно доведе те, що твій сон не брехня.

Дивився на неї не відводячи очей. Піднявся зі стільця. І почав прямувати за бабусею. Вона взяла свою палку, спералася однією рукою і не швидкими кроками почала іти до воріт. Відімкнула ключом замок, відкрила ворота.

- Це ти бачив у своєму сні, - підняла руку вказуючи пальцем на розбите скло вікна в сусідів.

Хлопець здригнув від побаченого. Завмер на місті. Зрачки очей відкрилися настільки широко, що неможливо було побачити їхній природній колір.

- Значить ти говориш правду, - опустила руку, подивилася на нього. - Все таки це відбулося, - відійшла від воріт прямуючи до передніх вхідних дверей дому.

Він і надалі продовжував стояти дивлячись на дім сусідів.

В його очах вимальовувалася картина того, що відбувалося з ним " У сні ". Але тепер цей сон виявився реальністю. " Невже це відбулося насправді " - подумав у голові, " Якщо вікно розбите було у сні і воно залишилося розбити в реальності, значить... Це значить, що та примара також була реальною, живою істотою "

- Володьку, - звернулася до нього жінка.

Отямився почувши своє ім'я. Але і надалі продовжував стояти і дивитися на дім.

- Ти йдеш? - знову повторила.

Хитнув головою даючи зрозуміти, що так. Не розвертаючись і не відводячи погляду від дому сусідів, хлопець прямував в сторону бабусі ідучи спиною. Уважно дивився, пробував не закривати очі, щоб не втратити можливість дещо побачити. Прямував маленькими кроками, до поки не спіткнувся за гілку, яка впала з дерева і заплуталася між ноги. Він швидко реагує, спирається на руки об землю, але запобігти удару п'ятою точкою він не зміг запобігти. Удар був не сильним, але його було достатньо для того, щоб Володя отямився і відві погляд від дому сусідів. Реагуючи на голос бабусі, він озирається, перелякано дивиться на неї.

- Я сплю, - промовляє в її сторону з широко відкритими очима і посмішкою на губах. - Те, що, я тепер бачу, - тихим голосом говорить, - це лише збіг. Так?

Жінка стисла губи тримаючись однією рукою за палку. Іншою вхопилася за дерев'яні двері, коричневого кольору.

- Ходімо в середину, - відвернула голову від нього. - Я тобі дещо розкажу. Увійшла в дім, залишивши його самого на подвір'ї.

Він піднімається впираючись ногами об землю, нахиляється на одну сторону і піднімається в гору.

- Стій, - кричить голосно Володя. - Ти, щось про це знаєш? - починає бігти їй на здогін. - Якщо так, то чому мовчала, чому не розказувала скоріше?

На мить зупиняється стоючи спереду проходу в дім, обертається, щоб знову подивитися на сусідній дім. Бачить, як сусіди ходять прибераючи уламки скла, протираючи потилиці. " Мабуть вони також в шоці " - думав хлопець. " Я дізнаюся, що тут відбувається ", - стояв ще декілька секунд, дивився на сусідів. Тримався рукою за перила, а іншою тримав ручку дверей, щоб та не закрилася перед його носом.

- Ти ще довго будеш там стояти, - лунав голос з середини дому. - Ходімо снідати.

- Вже іду, - відвернув голову і попрямував в середину дому закриваючи за собою двері. - Що ти хотіла мені розповісти? - запитав її наздоганяючи.

Прийшов на кухню сів на стілець, поставив руки на стіл, випрямивши їх. Злегка опустив голову чекаючи відповіді від бабусі

- Ти де?

- Вже іду. Лунав голос з її кімнати.

Невеликий гуркіт який лунав із кімнати жінки, привернув увагу хлопця. Звуки були схожі на те коли він перекидував речі з місця на місце в пошуках чогось. Був зацікавлений, що вона там робить, але смілості не вистачило, щоб піти і подивитися.

Двері заскрепіли відкрилися в середину. З кімнати виглянула бабуся, тримала в руці невелику картонну коробку. Іншою рукою спиралася на палку, повільно прямуючи до столу. Підійшла блище, поставила коробку на стіл, стряхуючи з неї пиль. Він опустив брови, стис губи

- Що це? - запитав її.

Мовчала. Не вимовила ні слова. Тихенько обійшла стіл з іншої сторони, сіла на стілень, приперла палку до столу, витерла пилюку з картонної кришки підняв її в гору тим самим відкрила коробку.

Під кришкою була ще невеличка тканина, білого кольору. Яка закривала собою весь верхній простір.

- Підніми, - дивилася на нього без ніякої містки на обличчі.

- Що! - здивувався, - що там? - на чолі вималювалися смуги від здивованості.

Жінка мовчала, лише дивилася на хлопця холодним поглядом. Володя підняв руку, вхопив пальцями за тканину різко піднімаючи в гору і кинув в бік на стіл. Сразу в погляд кинулася фотографія. Чоловіка і жінки, років з тридцяти. Фотографія була чорно-білого кольору і виглядало все так, що жінка одягнута в біле плаття до колін, а чоловік в чорний костюм з галстуком на шиї.

Володя узяв фотографію в руку, злегка підніс блище до обличчя уважно почав роздивлятися.

- Хто це? - запитав не відводячи погляду.

Бабуся мовчала. Лише уважно дивилася на його дії, на його погляд на всі ці речі.

Після фотографії у коробці знаходився аркуш паперу зігнутий в декілька разів. Жінка взяла його в руки, розгорнула і подала хлопцеві.

- Пам'ятаєш? - не зводячи погляду промовила.

Хлопець узяв листок в руки, відклав фотографію в бік. На його обличчі в мить вимальовується радісна посмішка.

- Це... - шепоче собі під ніс. - Це колискова, - кричить радісним голосом. - Давно ти мені її не співала, - поставив листок в сторону подивився на неї, посміхаючись понлядом. - " Спи, Маленький Козачок, Повернися на бочок "... - почав читати в голос.

- Так, - перебила його, - це колискова, - схилила голову, - яку, я співала тобі, коли ти був маленьким. - Але.. - на її очах виблискували сльози, які капали на стіл.

- Бабусю, - відставив листок в сторону до фотографії, вхопив бабусю за руку, легенько протираючи. - Ти, чому плачеш?

Витерла іншою рукою сльози. Підняла голову, дивлячись червоними очима на нього.

- Цю колискову, - вдихнула повітря пришмордуючи, - написала твоя мама.

Дивився на неї не кліпнувши ніразу. Відійняв свою руку від її. Подивився в бік на папір, взяв в руку.

- Але... Ти казала, - почав дивитися на слова не читаючи їх, - ти казала, що мої батьки померли, - знову обернув голову. Іншою рукою взяв фотографію і підніс в гору, на рівень з листком. - Мої батьки померли?

- Так... Вони померли, - витерла очі. - Але ти не знаєш усієї правди.

- Це моя мама, - промовив дивлячись на фото.

- Так. А то...

- а це мій тато, - перебив її дивлячись на чоловіка на фото.

Довго роздивляв фотографію і людей на ній. Не зводив погляду ні на секунду. Лише різко водив очима в сторони.

- Твоя мама була дуже вродливою і ця врода передалася тобі. Але... - подивилася в коробку. - Не лише вроду ти успадкував від неї.

- Звідки у тебе ці фотографії, - не звернув увагу на її слова.

- І звідки всі ці речі, - опустив в низ руки, подивився їй у вічі, чекаючи відповіді.

- Ти вже дорослий, - опустила свої очі і подивилася на фотографію. - Скоро тобі шістнадцять.

- І, що це значить? - перебив її.

- Це значит, - важко просунула слину. - Це значить, - знову повторила, - що, я не твоя бабуся.

Він повністю опустив руки на стіл, випускаючи з них фотографію і папір. Різко відкинувся на зад спершись на спинку стільця. Підніс руки до голови, протягнув у гору піднімаючи своє волосся.

- Ти... - устав із-за столу, сперся руками за спинку стільця, - як ти не моя бабуся, - вдарив рукою в бік спинки. - А хто ти тоді? - дивися на неї чекаючи відповіді.

Вона подивилася на нього у відповідь.

- Я виховала тебе, - промовила тихо.

- Так, я це знаю, - відкинув стілець в перед, вдаривши його об стіл. - Я знаю, - стояв тихо промовивши. - Якщо мої батьки померли, - сперся руками об стіл, злегка схиливши плечи в низ. - Тоді звідки у тебе ці фото? Ти казала, що їхній автомобіль згорів разом з ними, - на його очах було замітно сльозу, - і, що ти встигла витянути лише мене, бо почула мій плач. Так ти говорила?

- Так, - не відводила погляду. - Я повинна була так говорити, - опустила очі. - Я повинна була тебе в берегти.

- Вберегти! - стиснув обличчя створюючи здивований вираз. - Від чого?

- Так, я винна, - вхопила палку правою рукою. - Що скривала від тебе правду, але ти не розумієш, що все те, що я робила. Все повинно було бути так, - піднялася в гору, спералася на палку. - Ти ще був маленький.

- Ти куди! - грізно промовив. - Ти нікуди не підеш, доки, я не дізнаюся всю правду, - відняв руки від столу, наблизився до неї.

- Ти впевнений в цьому, - різко повернула голову і подивилася на нього своїми світло зеленими очима.

Хлопець злегка здригнув, налякався від неочікуваного погляду і голосу вимови.

- Ти думаєш, що вже дорослий? - знову повторила.

Лише дивився на неї, не зміг промовити ні слова.

- Я так і думала, - почала відходити від столу біля, якого вони стояли.

- Стій, - тихо прошепотів. - Хто, я такий?

Жінка зупинилася. Не озираючись промовила.

- Візьми її...

Він здивувався.

- Кого " її "?

- Коробку, - злегка з підвищеним тоном викрикнула.

Хлопець поставив в середину фотографію і папір, закрив її кришкою і підійшов до жінки.

- А тепер ходи за мною.

Володя лише кивнув головою. Міцно тримав коробку обома руками і попрямував за жінкою.

Вони вийшли на двір і попрямували в сторону лісу.

Хлопець роздивлявся в сторони і не розумів куди вона його відводить. " Знакомі місця " - подумав він. " Я тут часто бував " - здивувався стиснувши бровами.

- Ми прийшли, - зупенилося. Стала навпроти, уклонилася.

- А... - здивованим тоном стонув, не зміг промовити ні слова більше.

Бачив, як бабуся вклоняється, відкладає палку в сторону припераючи її на високий камінь.

- Чому ми тут? - не витримав більше хлопець і беребив дії бабусі.

Тримала долоні складені одна до одної. Тихо промовляла якісь слова собі під ніс зі схиленою головою. Не звернула уваги на його запитання. Немов не хотіла відповідати.

- Бабусю, - знову промовив, - чому ми тут? - продовжував дивитися на її дії.

Жінка стояла на ногах, і продовжувала молитися не звертаючи увагу на нього.

Володя підійшов блище, з легкістю вхопив її за праве плече зжимаючи ладонь. Став біля неї, подивися в її сторону, а потім відвів голову на погляд розп'ятого Ісуса на хресті, який був в формі статуї на великому камені, що стояв обгороджений невеликим забором.

- Ти хотів правду, - не змінюючи своєї пози, неочікувано промовляє до хлопця. - Так?

Мовчав, вже не говорив. Відкрив коробку, вийняв фотографію, витянув навпроти голови і уважно почав дивитися. Спершу поглянув на маму, знову роздивляючись її одяг, обличчя, посмішку. Побачив, як вона тримала за руку його батька, якого фото він також уважно роздивився. З голови до ніг провів погляд, важко ковтнув слюну, стискаючи губи.

- Я би хотів, - відповів тихо і невпевнено. - Але... - різко зупенився. Не відводив погляд від фотографії.

Вітер обвітрював дерева з висоти збиваючи листя на землю. Легким поривом вітер пролітав з низу над землею, піднімаючи все і розкидуючи в сторони.

Щебетання пташок луналося з усюди. Проміння сонця пробивалися крізь густі, пишні верхівки дерев.

Вони продовжували стояти біля пам'ятника. Володя і надалі дивися на фотографію, неначе, щось обдумовував. Бабуся стояла з боку тримаючи його за верхню частину плеча. Дивилася на нього, сльози котилися з очей, спереді навпроти неї немов наяву вимальовувалася сцена з його народження і з прощанням з батьками хлопця.

Пройшло двадцять хвилин від тоді, як вони прийшли сюди. Володя так і не насмілився повторити свою прозьбу розповісти про батьків. Але цікавість не покидала його. Ким вони були і, як він опинився тут.

- Твою маму звали Анастасія, - різко вимовила розрізаючи словами тишу, - а батька було звати Дмитро.

Хлопець стояв, не повертав головою і не дивився на бабусю немов ігнорив її слова. Це вона так бачила зі сторони. Насправді він насторожив слух і уважно все слухав, не перебивав, чекав момента, щоб покласти деякі запитання.

- Мама твоя, гарною була. Її врода... - затихла на мить. - Її врода, звадблювала усіх хто дивився, не було важливо, чоловіки, жінки. Всі заздрили їй.

- Чому ми тут? - запитав Володя тихим невпевненим голосом.

- Батька твого, - продовжувала свою розповідь не звертаючи увагу на нього, - звали Дмитро, - повторила, - високий, стрункий, з густим карим волосся і сильними руками. Всі заздри їм. Вони були гарною парою і могли бути гарною сім'єю, маючи такого сина, як ти, - витерла сльози з очей.

Володя подивився на неї, повернувши голову на бік.

- Чому ти раніше не казала мені, як їх звати? Чому тепер?

- Ти не питав, - промовила крісь сльози. - Ти ніколи не питав за них. Неначе не хотів нічого знати.

- Я їх не пам'ятаю. І в перше бачу на цьомуу фото, - подивився спереду себе, відвівши погляд від жінки. - Для мене вони були... - стис губи, злегка почав скреготіти зубами. - Я представляв їх у своїй голові по твоїм розповідям. А імені їхніх. Хм... - стиснув плечима. - В моїй уяві вони завжди були, мама і тато.

- Ти вже дорослий хлопчику мій. І після того, що з тобою відбулося в ранці, - підняла голову. - Я повинна тобі все розповісти.

- Ти знаєш чому, я бачив той сон? - змінив тон голосу злегка підвищивши. Подивився на неї зустрівши поглядом

- Думаєш, що це лише просто камінь з розп'яттям? - дивилася у його очі. - Ти думаєш, що всі ті дні, які, я просила тебе ходити сюди і молитися тут стоючи на колінах, просто так, - зробила паузу так і не відводячи погляду. - Я казала тобі, що твої батьки згоріли в автокатастрофі, але це не так.

Здригнув плечима. В його голові зникли всі думки.

Пустота наповнювалася з середини. Забрав свою руку, зробив крок на зад.

- Тут поховані твої батьки...

Завмерло все навкруги. Навіть птахів не було чути, ні вітру, який обвівав їх двох.

Мертва тиша.

- А-а-а... - стонав перелякано. - Але ти казала... Це неможливо, - вхопив руками себе за потилицю відводячи лікті в бік. - Це неможливо, - знову повторив. - Ні-ні-ні... - різко опустив руки в низ. Протер коліна зігнувшись. - Ти мені брехала, - не змінюючи пози промовив. - Але чому? Навіщо?

- Для...

- Ні стій, - перебив її різко піднявши руку. - Ти знову, щось вигадаєш, - почав показувати на неї тремтячим пальцем.

- Так само, як вигадала їхню смерть. Обличчя почервоніло від напруження і стресу.

- Ти був ще маленький. А тепер...

- а тепер мені п'ятнадцять? Так! - перебив не давши договорити. - І що воно значить. До чого, я був маленький? - обернувся, знову піднімаючи руки і підніс до голови.

- Так. У тебе є право злитись, але... Але не була в цьому моя провина, - зробила невеличкий крок до нього.

Хлопець почув, як вона почала підходити до ньооо, різко озирнувся з випрямленою рукою.

- Не торкайся мене, - встресовому стані находився в цю мить.

- Таке було прохання твоєї мами.

- Що! - рука не припиняла тремтіти. - Що ти тепер верзеш?

- здивовано відповів

- Так, я знаю, це звучить по дурному, але тобі прийдеться повірити, - знову спробувала наблизитися до нього блище.

Зробила крок в перед, опустила його руку, правою рукою провела по його голові, а лівою обійняла за плечі.

- Ти мій син, - біля його вухом промовила. - Я тебе виховала, але, якщо захочеш дізнатися правду, - погладила плечі з низу в гору. - То я з радістю розповім, - відтулилася від нього. Вхопила руками за плечі. З посмішкою на губах подивилася на нього. - Але тобі потрібно зібратися зі своїми сила. Ти повинен бути сильним " А як підеш в бій свій перший ", - пошепки промовила.

Володя посміхнувся

- " Мало нас а вас ще менше " - продовжила. - Не забувай ні одного слова.

Здивовано здригнув він у низ головою.

- Цю колискову, мене попросила твоя мама, щоб, я кожну ніч тобі її співала.

Мовчав, немов німий дивився на землю не розуміючи нічого.

- Я все тобі розповім, - продовжила ніжним, тихим голосом.

- Розповідай, - різко вимовив. - Скажи мені, - зробив невелику паузу, - яка суть, або до чого тут ця дитяча колискова? А... І... Чому ті слова такі важливі?

- Я незнаю, - тихо відповіла. - Твоя мама не встигла розповісти мені все.

- Тоді розкажи мені те, що мама тобі розповіла. Ти мусиш,

- злегка підвищив голос.

- Ходімо додому, - відвернулася від нього. - Або... - зупенила промову.

Мовчання тривало декілька секунд.

- Що, або? - Володя розірвав тишу запитанням. - Що ти мала на увазі?

- Якщо хочеш, - подивилася в бік, зробивши невелику паузу. - Якщо хочеш, то останься з ними.

Хлопець зіжмурився, стиснув лоба.

- Ти не розумієш. Так? - тихо промовляла дивлячись в сторону в дальність лісу. - Вже скоро. Вже дуже скоро ти все зрозумієш.

Він стояв і надалі із стиснутим лобом. Слухав її, але нічого не розумів, що вона говорить.

- Ходімо вже, - промовила знову до нього. - Бо ми простоїмо так до вечора.

Рушила з місця прямуючи дорогою додому. Навіть не озирнулася чи хлопець слідує за неї.

Володя стояв дивився на неї, як її образ тіла зменшується в гущі лісових заростів. Не рушаючи з міста, щоб наздогнати, не промовив ні одного слова, щоб зупинити, хлопець повертається обличчям до пам'ятника. Або вже тепер розказаного йому надгробного пам'ятника. Падає на коліна, спирається руками втираючись ними об гілля і густість листя впавшого з дерева.

- Хто... - глибоко вдихнув. - хто, я...

Вітер почав дути з усіх сторін підіймав все листя до гори. На верхівці дерев було чути потріскування гілок від заломлювання хитаючись в сторони. Пташки створювали навкруги мелодію, яка заводила танцем навколишнє середовище, немов у ритмі співу розкидувало усе навкруги. З поміж дерев виблискувало проміння сонця освітлюючи собою мальовничі пейзажі коричнево зеленої природи.

Володя продовжував стояти на колінах з опущеною головою. В середині нього було відчуття болю, яка розривала сердце на кусочки. Він довіряв їй, любив її, думав, що все, що вона йому говорила, правда. А тепер... Тепер він заплутався. Заплутався в розумінні хто він і хто вона. Чи можна довіряти так само, як довіряв все дитинство. Можливо вона тепер інакша. Можливо буде по іншому відноситися до нього, не так розмовляти. Стоп... - закричав в голові. Може, це вона вбила моїх батьків і вигадала цю історію, щоб виправдати себе і очистити свою душу з середини. Якщо і насправді це так, то вже немає ніякого значення, а можливо. Можливо можна якось все вияснити, - відкрив широко очі від здивування своїх думок.

У нього не було вибору, як дізнатися всю правду і вірити їй чи ні.

Простояв на колінах хвилин десять, Володя піднявся на ноги, не обтрушуючи і не витираючи з голін прилипле листя. Різко повернувся в сторону дому і почав бігти.З усієї сили розганяється, невдало оминає повалені з дерев гілки і перестрибує невеликі калюжі. Вітер розтинався об його тіло, розвиваючи волоси в сторони, тим самим зашкоджуючи йому дивитися. Зупенився, опустив руки спераючись об коліна. Важко видихну злегка відкашлявся. Піднявся в увесь ріст, глибоко вдихнув ніздрями носу. Рванув землею в сторони своїми ногами і побіг далі.

Наблизившись вже до дверей, Володя міцно хапається за ручку і з усієї сили тисне в низ, щоб відкрити. Залітає в середину хати, прибігає на кухню. Зупиняється, від неочікуваності погляду бабусі на себе, яка сиділа за столом тримаючи той самий листок з колисковою.

Поглянула на нього, нічого не промовила. Жінка відкладає листок з рук на стіл, відводить погляд.

Володя був мокрий немов після прийнятої ванни, а в низ по чолі стікали багато крапель поту доганяючи одна одну. Щоки рум'яні неначе їх потерли буряком. Жінка провела погляд в низ і злегка здивувалася оглядаючи його штани, до, яких і досі міцно трималося листя на колінах. Біля кишень було замітно невелику пляму грязюки, яка бризнула під час того, коли він не зміг зреагувати, після стрибка через велику палку, яка стирчала гілками в усі сторони і ногою із усієї сили стрибнув в грязуку.

- Сідай, - подивилася йому в очі, нарешті розрізавши тишу.

Володя підтер ніс рукавом кофти правої руки. Підійшов блище до столу, відтягнув стілець і сів, здригаючи собою

- Візьми знову фотографію своїх батьків, - промовила до нього намікаючи ривками голови хитаючи.

Володя сидів з опущеною головою і міцно стиснув передню частину губ, створивши злістний образ.

Жінка так і не дочекалася доки він візьме фотографію, протянула руку вхопила сама фотографію і подала хлопцеві.

- Тримай...

Не звернув увагу на її дії, навіть не поворухнувся.

Вона відпустила фотографію віднімаючи руку. Та падає під його голову легко лягаючи на стіл.

- Бачиш його?

Стиснув брови від недорозуміння і подивився на неї не піднімаючи голову.

- Не дивись на мене так. Дивись на фото.

Опустив очі уважно роздивляючись фотографію.

" Що вона має на увазі " - думав про себе. " Що, я маю побачити тут нового. Я не розумію! ".

- Ти не правельно дивишся, - перебила його думки. - Ось подивись в середину, - підсунула коробку блище. - Що ти тут бачиш?

Вийняв руки з під столу. Лівою рукою взяв фотографію, а правою нахилив злегка коробку на себе.

З середини коробки відблискував невеликий медальйон, який був закріплений до цепочки злегка почорнівшої і покритої жовтими плямами.

Розгубившись він не міг зрозуміти, як не бачив його раніше. Чи після побачених фото і розповіді бабусі він забув оглянути коробку. Але такий медальної важко було не замітити. Взяв його в праву руку, почав роздивлятися з усіх сторін, розвертаючи.

Медальнон був формою восьмикутної зірки " Октаграма ". Зірка, яка знаходилася в середині обруча.

Октаграма - восьмипроменева зірка, хрестостріл. Може зображуватися в спрощеному вигляді — два квадрата, один повернутий щодо другого на 45 градусів. Є головним символом різдвяно-колядницьких містерій в Україні. Зустрічається також в українських писанках, українській вишивці, народному різьбленні, витинанці тощо. Схожі символи зустрічаються в багатьох народів, наприклад в культурі удмуртів — толезьо, у латишів — аусекліс тощо. Бувши намальована вписаною в коло, октаграма уособлює порядок, творення й рівновагу.

В центрі Октаграми знаходиться чорний камінь, який є випуклої і в одночас дуже гладкої форми. Якщо придивитися уважніше то можна побачити білі точки, які вимальовували форми зірок на небі і білий туман, який ніжно в плавному лівітуванні парив в середині каменя.

Володя дивився не відводячи погляду, його зваблював камінь немов звав не відпускаючи. Декілька секунд щільно вдивлявся в нього, до поки жінка не поставила свою руку поверх медальйона прикриваючи його. Цим вона запобігла його щільний поглад перебиваючи.

Хлопець немов заснув і після побаченої її руки, яка йому завадила - очнувся. Немов був у сні і бачив там дим і сяйво зірок оточуюючи його з усіх сторін.

- Хватить, - промовила вона. - Ти ще не в змозі його осилити.

- Що? - здивувався.

- Настане час, коли ти використаєш його, - продовжувала тримати хлопця за руку, прикриваючи нею Октаграму. - Тепер подився на фото. Що ти там бачиш?

Підніс рукою блище до очей фото, зіжмурився вдивляючись на нього. Зрачки очей розширилися. Почали пульсувати що сили.

- Це неможливо, - промовив піднімаючи тон від здивованості, - цей медальйон моєї мами, - підняв голову подивившись на бабусю.

Вона мовчала не сказавши ні одного слова. Лише ніжно гладила його руку, тим самим не дозволяючи повторно подивитися на медальйон.

- Але, як? - запитав у неї з підвищеним голосом. - Звідки... Звідки ти його...

- твоя мама, - перебила його, - мені цей медальйон дала вона, сразу, як ти народився. Я не звернула увагу на нього і не роздивлялася уважно, лише прийняла дарунок і поставила в кишеню.

- Дозволь, я знову подивлюсь на нього.

- Ти ще не маєш такої сили синку, - не відпускала його руки. - Ти ще слабкий.

- Слабкий! - здивувався від її слів. - Що ти маєш на увазі? - поглянув їй у вічі.

Відвернула погляд. Не хотіла дивитися. Розуміла, якщо все розкаже, то він злякається і може наробити дурниць. Але немає вже часу, щоб тримати тайну, ще довше. Час прийшов. Вони вже почали захоплювати все більше і більше території.

- Пообіцяй мені... Все, що, я тепер тобі розповім. Про це ніхто не дізнається і ти не будеш робити швидких виводів з усього цього, а навпаки, гарно обдумаєш. А саме важливе, що, я попрошу, - вхопила і другу руку його руку. - Ти не відвернешся від мене.

Дивився в її світло зелені очі. Не міг відвести погляду. Важко проковтнув слину. Опустив очі.

- Гаразд, - тихо промовив. - Хай буде так, як ти хочеш.

- Я рада, - з посмішкою на губах промовила, - що ти мене зрозумів.

- Але і в мене є прозьба, - не піднімаючи очей промовив.

- Так. Звісно. Кажи, я слухаю.

Хлопець різко підняв очі широко їх відкрив.

- Ти розкажеш мені всю правду про мене, моїх батьків і моє предназначене існування в цьому світі, - на одному подиху голосно і з упевненістю вимовив.

Вона дивилася йому прямо в очі, гладила своїми ладонями його руки.

- Добре, - ніжно посміхнулася.

- Ким були мої батьки на справді? - швидко урвав.

- Мама було домо хазяйкою, а тато працював...

- ні-ні-ні. Стоп! - перебив її. - Я питаю ким вони були насправді? І ти розумієш мене бабусю, що, я хочу почути.

Вона відняла свої руки від його. Відхилилася на спинку стільця спираючись на неї. Хлопець в ту мить відклав Октаграму в сторону і взяв в обидві руки фотографію.

- Ти поводишся так по дорослому, - промовила до нього. - Дорослі запитання. Дорослі дії. Може я помилялася, щодо того, що ти ще не готовий.

- Готовий до чого? - голосно викрикнув, піднявся в гору відкидаючи стілець на підлогу спинкою. - Ти повторила ці слова багато разів. Скажи вже. До чого, я маю бути готовий?

- Дай мені фото, - нагнулася в перед спираючись ліктями на стіл.

Він кинув фотографію на стіл біля її рук. Вона бере її однією рукою, а іншою показує пальцем на фото його мами.

- Бачиш його, - показала пальцем на медальйон. - Думаєш він просто кулон, або гарна річ, яку носила твоя мама. Ні... Ти помиляєшся, це більше ніж просто якась гарна для очей річ. Ця Октаграма з каменем в середині оберігала її і сім'ю, яку вона любила.

Хлопець підняв стілець. Сів підсунувшись блище до столу.

- Бабусю, - тихо прошепотів. - Від чого він її оберігав?

Подивилася на нього.

- Ти помниш сон, який тобі приснився сьогодні в ранці?

- Так помню, - тримав руки під столом звисаючи в низ.

- Я незнаю і не хочу тебе налякати. Але то не був сон.

По його тілу пройшов холод, немов мороз повіяв з двору. Але на дворі літо і це відчуття морозу було від страху, який він відчував в середині.

- Так, я тебе розумію. Ти наляканий тепер. Але ти мусиш мені вірити.

Він відкинувся назад, підніс руку до бороди потерши її.

- І що мені робити? - запитав у невпевнено. - Виходить, що, я маю, якусь силу, яка пов'язує мене з тими монстрами, - створив на обличчі здивованість. І рокнинув руками перед собою. - Я правий?

- Ні, - відрізала швидко. - Тебе нічого не пов'язує з ними.

- А що тоді? Я заплутався, - поставив руки на стіл, тримаючи одна за одну.

- У тебе дар. Такий самий, як був у твоєї матері.

- Що! - підняв брови в гору.

- Так, - підтвердила слово киваючи головою. - Твоя мама, також могла їх бачити. А ще...

- почекай, почекай, почекай, - перебив її швидко вимовивши. - Ти кажеш, що моя мама, мала ті самі здібності, що і, я. Хоча хвилину тому ти розказувала, що не встигла з нею нормально і поговорити. Як це розуміти?

- Ти молодець, уважно слухаєш, - знову посміхнулася. - Між усіми цими речами, що вона залишила, був ще один лист. Але він був для мене. Там було написано, про усі деталі. Твоя мама написала навіть те, як ти дізнаєшся правду про все.

- Написала? - здригнув від її слів. - Як вона могла написати. Звідки вона знала про те, що відбудеться через п'ятнадцять років?

- Я жалію, - стисла губи. - Я дуже жалію, що спалила той лист. Але ти повинен повірити мені. Ти такий самий, як і вона. У тебе відкриваються ті самі здібності.

- Ти вже, це говорила, - тихо прошепотів.

- Хочеш знати звідки вона дізналася про все, це? - зробила невелику паузу очікуючи від нього відповіді, але він нічого не промовив, лише дивився в низ на стіл. - Твоя мама могла бачити майбутнє.

Підняв голову, але не подивився на неї. Взяв в руки фотографію, яку вона поставила на стіл. Подився на сторону де була зображена його мама

- Якщо вона знала своє майбутнє, - тихо промовив. - Тоді чому вона не запобігла аварії... Якщо вона могла все змінити, - його голос зростав у вимові, - чому не запобігла своєї смерті, - викрикнув відкидуючт фотографію перед собою. Хапається за голову руками міцно стискає. - Чому. Бабусю скажи. Чому?

- В листі... Тому, що був предназначений для мене, було написано, - вона закрила очі міцно стискаючи їх. - Зараз згадаю, але, я не пам'ятаю все дослівно. Розкажу, що зможу згадати. " - Я була змушена це зробити. Я мала вберегти його. Навіть мої сили не можуть запобігти моїй смерті. Після його народження, я помру. Але прошу вас, піклуватися про нього, як про свого сина. Батька, я забираю з собою. Я бачила його майбутнє. Коли Дмитро дізнається ким являється його син, то спробує вбити. Він не такий, як, я. Він людина, яка боїться таких, як ми. Я була змушена піти на такі жертви заради життя сина. Коли настане час, то розкажіть всю правду, хай знає хто він такий. Він дитина зірки, яке подарує нове світло ".

Хлопець сидів так і не піднявши голову. Лише тихенько плакав і витирав сльози з очей.

- Я знаю, що тобі боляче, - продовжила промовляти до нього. - Але вже пізно зупинятися. Ти мусиш про все дізнатися.

Немов знову не звертав увагу на неї і її слова. Приклав руку до своїх грудей, сильно натиснув пробуючи запобігти болі, яка почала розривати його тіло із середини.

- Ти тут? - промовила до нього.

Не вимовив нічого, лише кивнув головою не піднімаючи її повністю.

- Тоді, я можу продовжувати?

Він мовчав. Вона почекала пару секунд і продовжила розказувати, що відбулося в той день.

- Дванадцятого грудня, тисячу дев'ятсот вісімдесят пятого року, коли ти народився. Я відчула сильний звук удару на подвір'ї. Виглянула в окно і побачила автомобіль, який врізався в мій дерев'яний забор. Звісно, що страх поглинув мене і, я незнала, що робити. Стояла дивилася у вікно декілька минут, спостеріга за машиною, була здивована. З середини автомобіля із заднього сидіння вийшла жінка... Синку, я не впевнена, що ти тепер зрозумів, або зрозумієш мене правельно, але слухай, просто слухай.

Хлопець продовжував сидіти в своїй позі, стискаючи руками груди.

- Та жінка, - продовжила, - махнула рукою в мою сторону, а іншою трималася за живіт. Я здивувалася і не зреагувала на її дію. Звідки, могла би подумати, що вона знала, що, я стою біля вікна і спостерігаю. Ти би в це повірив? - запитала хлопця чекаючи відповіді в погляді.

Але він мовчав, так і не звертаючи уваги.

- Гаразд, - злегка обурившись промовила. - Слухай далі: жінка знову підняла руку махнула нею, немов намікнула: ходи сюди, не стій. Переляк мене збентежив. А ще сильніше мене перелакало той голос. Голос, який, я почула у своїй голові. У своїх думках. Він звучав так: виходьте, не бійтеся мене.

Хлопець здригнув головую злегка підняв її в гору.

- Звісно, що цей голос злякав мене ще сильніше. Але він знову повторив: мене звати Настя і, я можу народити в любу секунду. Допоможіть. Лише після цих слів у своїй голові, моє тіло перестало боятися. Я відкрила двері, виглянула на двір, малими кроками йдучи до неї. Навіть не встигла вимовити ні одного слова. Твоя мама, вручила мені коробку. І продовжувала телепатично звертатися до мене: в машині мій чоловік, він втратив свідомість, але скоро прокинеться. Від вас, я прошу допомоги. Незабаром, народиться моя дитина і, у мене велика прозьба. Мій чоловік підійде до вас і буде просити допомоги, ви можете зробити вигляд, що не почули аварії і цієї розмови не було. Просто допоможіть йому. Він не знає хто, я і він не повинен знати хто, я.

- Ти верзеш, якусь дурницю, - промовив хлопець заперечуючи їй.

- Ти мені не віриш? - здивовано і злегка із обуренням вимовила. - Тоді і у свій сон ти також не віриш?

Володя підняв голову, подивився на неї.

- Я незнаю, - тихо сказав.

- Нічого, - протянула руку до нього. - Я допоможу тобі дізнатися правду, - відповіді дій до протянутої руки так і не дочекалася. - Можу продовжити, - забрала руку відчуваючи себе по дурному. - Чи ти вже не хочеш слухати?

Голова у Володі знову була опущеною, руки були під столом, пальці схрещені.

- Може... - затих на мить, глибоко вдихнув. - Може після того, як ти закінчиш розповід, то, я зрозумію свою ціль. Жінка ніжно посміхнулася, вималювала радісне обличчя.

- Тоді слухай, - промовила посміхнувшись. - Твоя мама знову простянула до мене коробу, але вже говорила нормально, ніякої телепатії. Її голос був ніжнішим ніж голос в моїй голові. Мені сразу стало легше. Я відчула, як вона вхопила мою руку міцно зажимаючи ладонь. " Зробіть так, щоб він повірив, що ви мене не бачили, що, я вам нічого не давала, що зустріч вас із ним буде випадкова і ви нічого не знаєте. Це дуже важливо. Ви моя надія ". Промовила вона тоді важко останні слова до мене. Твоя мама, - жінка відвела погляд в бік, ковтнула слюну, затихла.

Хлопець ситиснув лоба.

- А, що було далі?

- Далі... Я думала, що ти не слухаєш? - знову поглянула на нього.

- Слухаю. Чому ти впевнена, що, я не слухаю?

- Ти не звертав уваги на те, як, як розповідала. Навіть не піднімаєш голову. Хочеш знати, що було потім, то прошу тебе підніми голову, постав руки на стіл і інколи дивися на мене, бо, я не розумію, чи тобі цікаво, чи ти спиш. Гаразд?

- Угу, - стонув він. Підняв голову. Висунув руки з під столу, поставив їх на стіл, як вона і просила. Подивився на неї, злегка кривувато. І не стримав посмішки.

- Тримаючи коробку в руках, я кивнула головою, - продовжила вона не питаючи більше хлопця, - що згідна на допомогу, - швидко розвернулася і попрямувала в хату. Але перед тим самим вікном зупенилася, бо хотіла побачити, що буде робити твоя мама. Вона в ту мить повернулася до машини, сіла в середину і все. Потім, я попрямувала в свою кімнату де залишила коробку. Повернулася на кухню і увімкнула теплу воду, напарувала, декілька тканин, тазик і деякі інструменти, для твого народження.

- Можеш розказувати не настільки детально. - заперечив їй.

- Як хочеш, - засмучено відповіла. - Я думала, що тобі буде цікаво?

Хлопець хитнув головою в сторони, даючи зрозуміти, що " Ні ".

- Тоді, почну з головного: Все приготовивши, я попрямувала, до котельні і через декілька хвилин, почула чоловічий голос. Я не вийшла сразу на подвір'я, йому на зустріч, а чекала слушного моменту. Його кроки було чути по хрусткому снігу. І тому, я знала, що він наближається. І в ту мить залаяла собака. Я забула про нього, - засміялася жінка втираючи лоба.

Хлопець також посміхнувся побачивши її радісне обличчя.

- Боря почав сильно скулити і гарчати. З двору пролунав крик. Лише тоді, я схопилася і вийшла на двір.

- Боря? - запитав хлопець здивовано.

- Ти його не пам'ятаєш. Це був мій вірний друг, який прожив зі мною сім років. Він помер коли тобі було лише п'ять, тому ти і не помниш. Після його смерті, я взяла у сосідки іншу собаку, яку назвала Жучка . Вона також прожила з нами не дуже довго.

- Ага, - кивнув головою у відповідь.

- Ти був ще маленький. Тобі було одинадцять коли вона померла. Але від неї осталося цуценя, яке також виросло і три місяці тому подарувало нам Мурку.

- Гарна була Жучка, я її помню, - промовив він з посмішкою. - Помню, як грався з нею. А, як було звати те цуценя, яке народила Жучка? Імені не помню.

- Джессіка, - жінка також посміхнулася.

- А куди вона поділася після народження Мурки? Я пам'ятаю її не дуже добре. Що з нею сталося?

- Померла. Всі колись померають. Але... Вона не витримала і сразу після родів... Ти помниш, як плакав за нею?

Його очі наповнялися слізьми. Хитнув головою в гору і в низ.

- Як ти грався з одним цуценятом яке вижило, - продовжила вона. - Як кормив його із дитячої бутилки. Сльози, вже появлялися на щоках і радісна посмішка від спогадів вимальовувалася на обличчі. - Ти назвав цуценя Мурка. Пам'ятаєш той день?

- Так бабусю, - промовив важко.

- Ця собака любить тебе і до тепер. Ти її виростив. Ти для неї все.

Насупив губи, витянув їх в перед. Витер рукою сльозу, які стікали по правій щоці.

- Ми дещо відклонилися від главної теми, - промовила вже іншим тоном. - Ось тримай, - протянула йому хустку. - Витри гарно сльози.

- Бабусю, - звернувсяьвитираючи носа. - Я хочу дізнатися дещо інше.

- Що саме?

- Я завжди думав... - відвернувся у лівий бік. - Останні два роки, я задумовуватися над своїм сном. Той сон, де померли мої батьки. Обернув обратно голову, подивився на неї. - Я розумів, що це не може бути правдою.

- Ти хочеш...

- так, - перебив її, - я хочу дізнатися, як насправді померли мої батьки.

Вона глибоко вдихнула. Повернула голову в сторону палки. Вхопила її піднімаючись в гору встаючи з стільця.

- Ти впевнений? - запитала його знову.

- Угу, - кивнув головою.

- Ти вже знаєш деяку правду з того листа, що, я тобі розповіла.

- Але, - викрикнув голосно. - То було не все. Так! Я хочу дізнатися всю правду. Все, що відбулося того дня коли, я народився.

- Гаразд. Але у мене є одна умова, - хлопець здивувався. Жінка поглянула на нього.

- Ти не будеш плакати.

Він посміхнувся однією половиною губ.

- Добре, - промовив крізь посмішку..