Глава 1
Перша жертва

Похмурі хмари на небі плили немов хотіли спустити всю свою злість на землю затопивши її своїми тонами води. Вітер помалу піднімався над деревами хитаючи їх в сторони, ламаючи гілля яке застрягло в гущі пишності верхівок. 

Діти гралися на вулиці неподалік біля забору в піску, який був висипаних кимось із людей. Гора піску була заввишки з них, але це їм не мішало лазити на гору, набираючи в їх маленькі шкіряні чоботи сипучий, сухий немов сонце гарячий пісок. 

В одної з дитини було декілька формочок в які можна було набрати пісок, різко перекинути догори ногами форму і висторїти, туж саму форму, але вже з піску. Форми були збиті з тоненьких трісок щільно притуленими одна до одної: квадратна, формою ромба, а також трикутника. Деякі діти приходили з маленькими горшечками і також набирали в них пісок, створюючи круглу башню прикрашаючи її верхівку впавшими з дерев маленьким гіллям і листям зірваним неподалік із землі.

Не маючи страху в тому, що хтось із дорослих буде їм заперечувати, вони ходили навколішки, витираючи землю своїми штанами. 

Створені плями на штанах від притуленої землі виглядали настільки жахливо, що діти почали пробувати їх відмити. Одна дівчинка почала озиратися в сторони. Побачила неподалік від їхньої місцини де вони граються, калюжу. Нічого не промовила до їнших, дівчинка побігла до калюжі. Вже наблизившись блище, вона нахилилася до води, протянула руку вмочивши в грязну коричневу воду в якій можна було розгледіти своє відображення. 

Декілька разів вмочила руку і потім приклала її до плями, яка розташовувалася на коліні. Провівши рукою по кругу розтинаючи пляму, штани в тому місці намокли. Дівчинка відчула, що ноги намокли і вниз до пяток потекли декільк крапель води. Пляма не відмилася, а навпаки. Створила вже чорну пляму з грязі сильно впитуючись в тканину штанів. Дівчинка знову схилилася вмокнула руку в калюжу і знову спробувала відмити пляму з штанів. У неї нічого не вийшло, бо вода з'єднуючись з піском, створювала дуже густий шар грязі. Піднялася в гору з колін, підняла руки в гору, витерла їх в рожеву кофтинку, в якій була одягнена, розтерла все гарно по ній залишаючи чорні полоси грязі. Подивилася на руки піднесла їх до носу затягуючи в себе той сморід, який видавався з грязних її маленьких ладонів. 

Калюжа була не великою. Приблизно метер в ширину. Глибину видно не було із-за забруднення води.

Дівчинка стояла, дивилася на свої грязні руки, вимазані чорною змішаною з водою грязю. Швидкими рухами в низ, стряхнула руки, пробуючи відкинути прилиплу гряз. На калужі створилися маленькі хвилі від капаючої води. Її відображення в калюжі розмилося, розійшлося в сторони. І на якусь мить їй показалося, що її очі у відображенні засяяли червоним кольорем.
Вона здивувалася, перестала стряхувати руками. Спералася ними об коліна, нагнулася блище наближаючись головою до калюжу. Спостерігала щільно не закриваючи очей.

На калюжі вже не було видно хвилів від удару падіння капель. І її відображення знову вималювалося в гарному виді. 

Дівчинка дивилася зі стиснутими бровами. Протянула руку в низ блище до води. Доторкнулася пальцем, вода знову розійшлася вібрацією в сторони. Вона знову не побачила своє відображення яке також розплилося в калюжі. Вона засміялася не голосно і різким замахом руки в гору вдарила по воді. 

Вода розділилася від удару, створюючи шуміння довкола. Розбризгуючись в сторони і намочивши гумові чоботи дівчинки.

Вона піднялася в повний ріст.

- Ось так тобі, - викрикнула вона різко.

Вже хотіла озирнутися, відвела голову в сторону ступивши один крок в перед. Як їй знову показалися ярко червоні очі у своєму відображенні в калюжі. Тривало все, це декілька секунд. Відображення знову пропало.
Вона стояла ще деяку мить і дивилася на воду своїми синіми очима. 

Здригнула руками. Зробила крок на зад. 

З кальжі показалася маленька голова. Форма голови була немов у маленької конячки. Спершу показалися вуха, потім лоб, а в же потім і все тіло. 

Переляк паралізував дівчинку на деяку мить. Не могла вимовити ані слова. Дивилася.

На поверхню виплила фігурка, з розміром з ладонь дівчинки. Це була фігурка коня, стоящого в позі немов кудись біг. Фігурка була вирізьблена з дерева і з гарно розмальованою окрасою.

Вона підійшла блище, нахилилася в колінах, присіла. Сперлася руками об коліна і ще довго дивилася на фігурку. 

Дерев'яна іграшка, плавала в сторони по калюжі відбиваючись від землі. 

Сперлася однією рукою об землю, не торкаючись колінами землі. А іншою спробувала дістати іграшку. Сильно витянулася, напружила руки і лише пальцями вдалося зацепити за голову іграшки відбивши її ще дальше. Різко піднялася на ноги не витираючи рук. Обійшла калюжу з іншої сторони, зігнулася і швидким рухом руки вхопила іграшку стиснувши в руках. 

- Дивіться, що, я знайшла, - голосно викрикнула в сторону дівчат, які продовжувалися гратися в купі піску.

Ходила не великими кроками обійшовши калюжу з правої сторони. Гладила однією рукою іграшку конячки стискаючи її іншою. Дивилася на неї немов давно таку хотіла. 

Відійшла на три метра, як в її вухах знову пролунали звуки хлюпання води в тій самій калюжі. Вона зупинилася. Провела очима в сторони, дивилася на дівчаток. Звук був дедалі сильнішим, немов, щось навмисно його створювало. Немов вона стояла біля калюжі і била по ній рукою створюючи подібні звуки. 

Не відпускала з рук іграшку. Зробила крок ногою в сторону, розвернулася, обернула голову і подивилася в сторону з відки лунало хлюпання. 

На поверхні калюжі знаходилася ще одна іграшка, але вже не схожа на попередню. Навіть не була такої самої форми і зовсім не схожою на конячку, що вона тримала в руках. 

Із здалека вона не змогла розгледіти її і вирішила підійти блище. Йдучи такими самими повільними і не впевненими кроками і тремтінням в ногах, дівчинка інколи оглядувалася в надії, що на неї хтось дивиться із дівчат, але зустрічного погляду так і не побачила. 

Одна з дівчат, яка гралася в піску, приплескуючи його у відерце, яке тримала в руці, перевертаючи його на землю після гарного розгладження, декілька разів била срібною ложкою по дні і повільним рухом піднімала його створюючи форму у вигляді вежі. Зробивш першу башню, дівчинка перейшла до роботи іншої. Набирала пісок ложкою і закидувала його в відерце. Сиділа  навколішки, вона спробувала зробити один крок в перед, щоб наблизитися блище до більшої частини піску. Але вона запинається за палку, яка стирчала із землі, спирається на коліна. З її руки вилітає відерце покотившись в сторону. Вона різко хитнула собою в сторону за ним, вхопила рукою і притягнула до себе. 

Інші дві дівчатка знаходилися не подалік від неї. Приблизно за метер в сторону правої руки.

Притягуючи відерце блище, вона озирнулася в сторони і помітила, як та дівчинка, яка гралася щойно з нею і допомагала їй з вежами, стоїть біля калюжі і на щось дивиться, щось, що плаває на ній. Закрила очі, протерла їх ладонею, відкрила і знову спробувала розгледіти, що це знаходилося на поверхні води, але відстань була далекою і її дитячі очі не могли змалювати чіткої картини. 

Стисла плечима створюючи не зрозуміле враження від того, що та дівчинка робить. Озирнула голову в сторону піску і почала набирати ложкою його кидаючи у відерце. Але цікавість в середині неї була сильнішою і вона знову поглянула на ту дівчину. Сразу помітила, що вона вже не стояла в повний ріст. А була нахиленою над калюжею і з простягненою рукою до низу немов хотіла, щось дістати з води. Інша рука була притулена до грудей немов, дещо тримала. 

Вже наблизилася своєю маленькою рукою до води і взяла те, що було на поверхні, як із води швидким рухом розбризгуючи краплями в сторони виринає чорна рука, з довгими кігтями на пальцях. Ловить дівчинку за руку і міцно стискає.

Від страху дівчинка яка гралася неподалік від калюжі,  відкинула ложку і відерце в сторони, а сама притулилася своїм тілом до купи піску. Очі у неї немов не слухалися її і щільно вдивлялися в те, що відбувалося навпроти.

Рука була покрита лускою від самого запястка і простягалася аж до самої води в низ. Пальців було лише три. Два великих з переді і один з боку. Та дівчинка, яка стояла навпроти води. Не встигла зробити ні одного кроку в сторону. Не мала шансів навіть, щоб відстрибнути в зад. В ту мить з води виринає ще одна рука, яка вже ловить дівчинку за голову зі сторони обличчя затискаючи їй щелепу. Вона не встигає навіть викрикувати про допомогу. Дві сильні, чорні руки зробили ривок в сторони і вхопили її голову в одночас викрутивши обличчя по кругу в протилежну сторону.

Хруст тоненької шиї було чути настільки сильно, що дівчинка, яка була притулена до купи піску, здригнула усім тілом. Від побаченого вона голосно крикнула, але швидко вхопилася рукою за рот затиснувши його. Дівчатка гралися на стороні відійшовши ще дальше і не бачили усього, навіть не чули того, що відбувалося неподалік від них.

Чорна рука стирчала з води, відпустила руку маленької дівчинки. Зробила декілька рухів пальцями, немов зробило розминку. Протянуло руку до низу наближаючись до грудей дівчинки. Рукою якою викрутило голову в іншу сторону, відпустило її і опустило також до грудей. 

Голова не трималася вже в тій позиції у якій би мала бути, а все із-за того, що мертве тіло дівчинки було зігнуте над калюжею. 

Створіння стиснуло ладоні тримаючи за одяг дівчинки, помалу почало затягувати у воду. 

Притулена до гори піску з міцно притуленим руками до землі, вона дихала швидко не відводячи погляду. Хотіла піднятися і прибігти додому скоріше все розказати, але відчувала, що її ноги не слухаються і неначе в них забракло сил, щоб піднятися в гору.

Подивилася знову на калюжу і побачила, що над водою залишилися лише стирчащі ноги з синіми ботінками на кінці. Права нога чипляється на землю зтягуючи з себе чобіток залишаючи його на поверхні, біля калюжі. 

- Настю...

Стоючи біля дверей, тримаючись за ручку, жінка голосно крикнула гукаючи свою доньку, яка гралася в горі піску біля їхнього забору який знаходився на метрів десять навпроти вхідного входу в дім. 

Повернула голову на почуте своє ім'я, яке луналося знайомим голосом із двору. Розвернулася в спині, визирнула із-за купи піску спираючись колінами об землю.

- Так, мамо, - голосно крикнула.

Знову сіла на землю. Дивилася на ту саму калюжу біля, якої лежав чобіток. Бачила, як на поверхні калюжі ще розхитувала собою вода в сторони, але вже нічого не було помітно з неї, ніякої руки, а також і тіло тієї дівчинки.

- Годі гратися, ходімо вечеряти, - жінка продовжувала стояти тримаючись за ручку дверей. - Тато сказав якщо не прийдеш вже, то будеш ночувати з собакою на дворі.

Настя здригнула з місця різко підхопившись руками і підкинулася на ноги біжучи в сторону мами. Відкрила дерев'яні ворота забору, які були їй до голови. Штовхнула його в перед широко відкривши.

- Я вже тут, - злегка захекано вимовила.

- Ходімо їсти, а потім уроки, бо тобі завтра в школу. 

Дівчинка нічого не вимовила, лише кивнула головою підтверджуючи і почала прямувати за нею. Підійшла блище до сходів, перечіпляється ногою за одну з них, падає головою в низ, різко випрямляє руки спераючись ними об бетонні сходи, потім повільно повертається спиною до мами, дивиться в сторону калюжі, бачить чобіток який і надалі лежить біля неї. Вона не знала чи змушена була все розповісти мамі. Переляк поглинув її з середини, вона розгубилася не знаю чи, що робити. 
В голові лунали думки " Якщо вона розповість комусь, то і з нею може відбуватися те саме ", тому і продовжувала мовчати.

Відвернула голову від калюжі, увійшла в середину дому закриваючи за собою двері. 

* * * 

Стукіт у двері збентежив усіх.

На дворі вже глубока ніч. Спершу було чути, як хтось рукою швидкими ударами б'є по дверях, а через деяку мить невідомий вже почав бити по вікну, неподалік від вхідних дверей.

Жінка проснулася від звуку удару, не піднімалася з ліжка, продовжувала лежати ще декілька секунд, щільно вдивлялася в темряву кімнати. Коли звук удару у дверв повторився, то жінка вже не витримала, вильнула рукою в сторону свого чоловіка, який лежав біля неї. Вхопила його за плече, злегка трусячи ним.

- Юра, - пошепки промовила. - Юра, вставай. 

- М-м-м... - відкинув її руку від плеча. 

- Вставай, - знову поставила свою руку на його плече і почала трусити ним.

- Що... - швидко повернув голову до неї і поглянув на половину відкривши очі. - Що сталося? - простягнув ліву руку в сторону, спробував намацати кнопку вмикання лампи, яка знаходилася на табуретці біля ліжка. 

Жінка в ту мить лежала спераючись однією рукою на ліжко. Тримала голову над його плечем, дивлячись на нього.

- Хтось вже декілька хвилин дуже сильно б'є по дверях.

- І, що! - закрив очі відвернувши голову. - Тоді іди відкрий, - прошепотів до неї.

- Я боюсь.

- Яка година? Стримуючи сон запитав у неї.

- Я незнаю. Але на дворі ще ніч, - лягла на подушку.

- М-м-м... -ротер ладонями обличчя. - Одягайся, - промовив продовжуючи протирати обличчя. 

- Навіщо? 

- Як навіщо! - відкинув покривало на бік біля її ніг. - Будеш зі мною, -висунув ноги в сторону, ступив на підлогу, піднявся сидячи. - Одягни дещо. 

- Гаразд, - також відкинула покривало, сіла на ліжко, схилилася в низ, дістала свою білу ночну рубашку, одягнула на голе тіло. 

- Пішли, - піднявся з ліжка, увімкнув світло в кімнаті. Почав мружити очі вдивляючись на годинник, який висів на стіні з ліва від нього. 

- Одинадцята вечора, - жінка скоріше вимовила, стоючи позаді нього.

- Хто...

Його промову перебив повторний удар в двері. Немов той хто створював уда, почав бити ще сильніше, немов навмисно.

Стояв в одних трусах, не одягнений. Разом із своєю жінкою, яка стояла позаді, вони попрямували до вхідних дверей. 

- Хто може так пізно прийти до нас, - пошепки говорив, вмикаючи світло по дорозі до дверей.

- Я незнаю, - маленькими, повільними кроками прямувала позаді нього.

Вони наблизилися блище. Стояли не розмовляючи, лише дивилися один на одного, інколи поглядаючи на ручку двері, чи її хтось не торкається опускаючи.

Стукіт вже не було чути.

- Невже пішли? - стояла за метер від нього тримаючи руки біля грудей стискаючи ними в ладонях. 

- Хм, - стиснув плечима, дивившись на неї.

Вони вже хотіли повертатися у свою кімнату з надією, що того хто стояв біля дверей і стукав, вже не було. Він вже пішов... Але це були лише їхні здогадки. 

В той момент, як вони обмінювалися поглядами не розмовляючи. У вікно неподалік від дверей, знову пролунав дзвінкий стукіт. Жінка здригнула від неочікуваності. Стримала крик притуляючи руками рот. Дивилася своїми наляканими очима на чоловіка. 

Стук повторився, але вже не на вікні. Тепер він лунав з тих самих дверей біля яких стояв Юра. Він також злякався, але не показував цього. Зібрався з силами і рішуче, підійшов блище до дверей, притулив голову і почав прислухатися.

- Хто це? - голосно промовив. 

Тиша. Ніхто не відповів. 

Юра відійшов на метр на зад. Озирнувся, подивився на свою жінку стискаючи брови, створив злістне обличчя від не зрозумілості. Вона також дивилася на нього і надалі тримаючи руки біля грудей стискаючи їх в ладонів.

Мовчала нічого йому не говорила.

- А-а-а, - почав кричати голосно.

Повторний і дуже сильний удар по двері, злякав його. Він не очікував і не стримав свого крику від страху.

- Юра, це ти? - зі сторони двору пролунав чиїсь голос.

Він мовчав деяку мить, періодично дивлячись на свою жінку.

- Це, я Галя, - знову промовив голос з двору.

-Галя! - тихо вимовила Оля до чоловіка здивовано дивлячись на чоловіка. - Що вона ходить так пізно, - промовляла пошепки.

- Я не знаю, - розкинув руками в сторони, також розмовляючи пошепки.

- Я хотіла вас дещо запитати, - продовжила говорити Галя. - Відкрийте. Будь ласка. 

- Ти, це чула? - показав пальцем на двері, шепочучи. - Вона плаче. Чуєш?

- Ти впевнений? - підняла брови в гору від здивування від його слів.

- Будь ласка, відкрийте, - знову повторила жінка вже тремтливим голосом інколи перетинаючи і витираючи носа підтягуючи його.

Юра різко хитнув собою до дверей, вхопив рукою ручку опустивши її в низ. Але його спроби були марні. Двері були закритині на замок ключем, який висів на прибитому гвіздку над дверима. Він підняв ліву руку, взяв ключ, відчув, що зі сторони двору Галя тиснула ручку двері в низ спробуючи відкрити її, чим швидше.

- Почекай, - голосно промовив.

Тримав ключ в правій руці, всунув в замок, прокрутив його два рази, до поки вже замок не піддавався крутінню. Натиснув тією ж рукою ручку двері відкриваючи їх обережно і заглядаючи в прохід.

Відкривши повністю двері, Юра побачив Галю стоящу в них на порозі, одягнену в куртці із розірваним на плечі рукавом. 

Вона тримала руки на куртці стягуючи її до низу, тим самим притуляючи щільно до свого тіла. Взута жінка була в резинові шльопанці. І до колін звисала біла сукня. 

- Заходь, не стій, - відійшов в бік.

Вона підняла голову і на її обличчі сразу було помітно червоні очі від сліз, які в одночас вниз по щоках.

- Що сталося, - промовила Оля, підійшовши блище до свого чоловіка. 

Галя мовчала дивлячись на них. Просунула ліву руку в середину куртки, витягнула звідти синій чобіток. Злегка простягнула руку блище до них.

- Це... - сльози покотилися сильніше з очей, - все, що від неї осталося. 

Вони поглянули один на одного. Потім знову поглянули на Галю.

- Від кого? Галю.

Зі стиснутими губами стояла і червоними очима повними сліз.

- Від моєї Надійки, - притулила чобіток до грудей.

- Що? - заперечила Оля. - Я не розумію. А де вона? - підійшла блище до чоловіка, стала біля нього, вхопила за плече. - Що сталося? - промовила тихо.

- Ти заходь, - перебив їх Юра. - Я іду одягнусь, - відійшов від дверей і попрямував у спальню за штанами. 

Повільними кроками Галя увійшла в середину дому. Голову тримала схиленою дивлячись на підлогу. Оля закрила за нею двері, крутнула замок замкнувши двері. 

- Не стіймо тут, - обійняла її за плечі злегкістю притуливши до себе. - Ходімо на кухню. 

Оля відпустила її з обіймів, попрямувала в перед, включила світло на кухні, підійшла до столу і запропонувала сісти Галі. 

- Сідай, - вона вже сиділа на стільці, лише показала рукою на вільний стілець Галі. 

Галя продовжувала стояти тримаючи біля грудей чобіток. Сльози так і не переставали литися з очей.

- Сідай, поговоремо, - знову повторила, Оля.

Галя була немов у депресії і не звертала увагу на слова Олі. В ту мить дивилася в підлогу, немов бачила когось.
Оля піднялася зі стільця, відсунувши ногами на зад. Ножки стільця ципляються за коврик, який був під столом і під стільцями. Стілець падає на землю спинкою створюючи дуже гучний звук удару. Галя здригнула перелякавшись від неочікуваного звуку. Оля і сама налякалася, приставила праву руку до грудей, відчула, як її сердце почало бити швидше. Галя подивилася на неї своїми червоними очима, у яких можна було розгледіти набряклі нитки жили, які простягалися до самих зрачків. 

- Вибач, - промовила Оля.

- Та ні, нічого.

Оля підняла стілець нагнувшись до нього, поставила на ножки. Підійшла до Галі, вхопила руками за плечі дивлячись їй в очі.

- Сідай, - дивилася на неї. - Розкажи, все, що сталося. 

Галя кивнула головою. Повільно повернулося в сторону столу. Оля підійшла позаду неї. Відтягнула стілець назад. Почекала доки вона сяде і допомогла їй присунутися в перед, блище до столу. 

- Я зроблю нам чаю із м'яти. Будеш? - відпустила стілець. І попрямувала до газової плити.

- Ага... - та кивнула головую погоджуючись.
Оля мовчала стоючи біля плити, не знаючи як запитати її, що сталося і не зачепити за душу, щоб вона знову не почала плакати.  

Галя сиділа не ворушачись, поставила чобіток на стіл, дивилася на нього не закриваючи очі. Оля стояла чекаючи до поки закипить вода.

В ту мить з ліжка піднялася маленька Анастасія. Вона проснулася від удару стільця об підлогу. Почула голосно розмовляючи голоси, побачила сяюче світло з іншої кімнати оминаючи коридор. Піднялася з ліжка і не вдягаючись в одяг підійшла до дверей, які були не повністю закриті. Вхопилася за ручку двері і почала дивитися в щілину. Насторожила слух в надії, що почує хто є на кухні і хто говорить не даючи їй спати. 

Почула шум з кімнати батьків і декілька слів, які вона не могла промовляти, бо була ще малою. Відкрила двері широко, просунула голову на зовні до коридору.

Поглянула в ліво і побачила, як батько пробував одягнути на себе штани, але, щось пішло не так і він впав на підлогу вдарившись ліктем об кінець ліжка. Голосно лаявся, але вона не звертала на ті слова увагу, бо вже давно звикла до них. 

Насторожила вуха на щойно почуту розмову, яка лунала з кухні. 

- На дворі було вже пізно і вона мала повернутися, але її не було. Я звісно почала хвилюватися і вийшла їй на зустріч. Але... - підняла голову в верх. - Я знайшла лише це, - поставила руку на чобіток.

- Я нічого не розумію, - промовила Оля. - Де вона гралася? 

- На вулиці, біля ваших воріт в купі піску. 

- В піску, - стисла здивовано брови. - Ти, щось плутаєш. Там гралася і моя Настя.

- Настя? - подивилася на неї очима які і надалі були повні слізьми. - Може вона дещо бачила? 

- Я не буду будити її тепер. Вже пізно, - поставила свою руку на її, легко погладила. - Але, якби вона побачила дещо дивне, то не мовчала, а сказали би про, це. 

- Я... - витянула важко промовивши. - Я не впевнена, - різко затихла.

- Що! - сильніше стисла руку. - В чому не впевнена? 

- Чому вона, - опустила голову, подивилася на руки, які прикривали чобіток. - Ми обійшли все село. Обшукали всю місцевість. Її немає, - з очей знову покотилися сльози. 

- Ми знайдемо її, - притулила й іншу руку до її руки. - На світанку підем шукати. Будемо питати усіх людей. Може її хтось бачив. Вона не могла далеко піти.

- Так. Не могла, - шморднула носом. - Моя дівчинка не пішла добровільно. Ти думаєш, звідки у мене цей чобіток?

- Різко підняла голову, подивилася на Олю своїми широко відкритими очима. 

Оля здригнула. Відчула легкий страх в середині себе.

- Коли вже на дворі було темно, - продовжила Галя, - я почала хвилюватися, чому вона не прийшла додому. - Вийшла на двір і почала її звати, але мої дії були марними. Вона не відізвався. Тоді мої хвилювання посилилися. Я пішла до місцини де вона гралася, але не встигла дійти, - сповільнила свій голос. - По середині прохідної вулиці біля калюжі, лежав її чобіток.

- Мені...

- спершу, - перебила її, - я не зрозуміла. Думала, що вона грається зі мною. Взяла чобіток і повернулася в хату. Почекала деякий час так і не дочекавшись її приходу. 

- Може вона пішла до Івана Петровича. Ти же знаєш, як вона любить дивитися на те, як він лагодить годинники. 

- Знаю. Любить. Але, я була в нього, - так і не підняла голову. - Він сказав, що Надійка в нього сьогодні не була. Зовсім!

Оля забрала руки. Однією потерла ногу вище колін, інша залишалася на столі. 

- Ти ходила ще до когось окрім Івана Петровича? Може до сусідів.

- Ні... Не встигла. Лише його і вас перших запитала. 

Позаду Олі було чути булькання води. Чайник почав кипіти нагрівшись. Жінка відсунулася в зад спираючись об стілець. Піднялася і підійшла до газової плити. Взяла в руку маленький рушник який висів на ручці тумбочки. Взяла чайник за велике вушко над його кришкою. Залила кип'яченої води до кружок де вже був приготовлений чай. Помішала ложкою добавляючи чуток цукру. Взяла кружки за вушка і понесла до столу.

- Тримай, - вимовила підсуваючи кружки до неї. - Це м'ятний чай. Він тебе зігріє і розслабить. 

Сама вона тримала кружку в ладонів зігріваючи їх. Декілька разів піднесла кружку до рота, зробивши глотки, поставила на стіл і тримала кружку за вушко повільно крутячи нею в сторони.

Галя протянула руку, вхопила всією ладоню кружку і підтягнула до себе. Витянула з неї ложку і відставила на стіл в сторону. Дивилася в середину кружки, роздивлялася, як плавають листки м'яти. Також піднесла кружку до рота, зробила два глотка. Поставила кружку на стіл. Притулила до неї іншу руку, міцно стискаючи її. 

Настя продовжувала стояти біля дверей слухаючи розмову її мами і тітки Галі. Деякі слова не розуміла про, що вони говорили, але чітко зрозуміла чому тітка прийшла до них. 

Почула кроки, які наближалися блище з лівої сторони. Виглянула злегка і побачила, як батько наближався в її сторону. Залишила двері, відпустивши їх. І побігла до ліжка, стрибнула на нього і швидким рухом рук укрилася покривалом. 

Юра прямував в сторону кухні зі своєї спальні. Проходячи повз кімнату Насті, він побачив, що її двері були відкриті. Рухом руки вхопив за ручку двері і повільно їх закрив. Попрямував далі

Наблизився вже до кухні. Він виглянув із-за повороту.

- Я... - розтягуючи витягнув з горла.

Не зміг продовжити, бо Оля перебила його звуком шипіння, притуляючи вказуючий палець до губ і даючи зрозуміти, щоб він нічого не говорив. Юра від неочікуваності швидко замовк, навіть застиг в ходьбі, зупенився і стояв немов вкопаний. 

Оля махнула рукою в сторони, високо її піднявши над своєю головою, указуючи йому, щоб не мішав їй говорити з Галею. 

Галя в той момент тримала схилену голову дивлячись вдумливим поглядом на чобіток, не помічаючи, навіть не слухала і не реагували на дії Олі. 

Юра кивнув головою, повільно розвернувся і малими тихими кроками попрямував повертаючись в сторону їхньої спальні. Дібравшись до неї, він повільно закрив двері не видаючи ніякого шуму. Роздягнувся скидаючи штани і ліг на ліжко вкриваючись до самої шиї.

Настя лежала на ліжку, дивилася в стелю яку було гарно видно із-за освітлення місяцем на дворі. Штори в її кімнаті були відкриті і тому світло освітлювало її кімнату. Вона укрилася до половини тримаючи руки на животі перехрестивши пальці між собою. Дивилася поглядом з широко відкритими очима в стелю роздумуючи про те, що бачила сьогодні і за ту розмову, яка підтвердила її здогадкам. 

- Я думала, що то були галюцинації, - промовила про себе.

- Вона ж пішла додому. Цього не може бути - розкинула руки, потім обернулася на сторону. - Якщо її і насправді затягнуло в те болото... Чому ніхто більше не бачив? - знову повернулася на плечі тримаючи руки притуленим до стегон. - Ті руки, - стисла брови. - Спершу вони зламали їй шию, - потягнула покривало до самої шиї. - Але мені ніхто не повірить. Скажуть, що я видумала, - не відкриваючись повернулася на іншу сторону. Може їм вдасться дещо дізнатися завтра. А, якщо ні! Тоді, я все розповім. 

Дівчина кивнула головою підтверджуючи слова сама собі. Потерла рукою очі один за одним. Міцно затисла покривало до шиї. Глибоко вдихнула, затримала подих на деяку мить і швидко видихнула. Розслабилася викидаючи всі думки з голови. Спробувала заснути. 

- Завтра вони її знайдуть, я впевнена, - прошепотіла повільно. 

* * *

Проснулася від гучного гуркіту із сусідньої кімнати. Чула гомоніння декого і не розбірчеві слова, які хтось вимовляв. Піднялася сівши на ліжко, протерла руками очі, потім розкинула їх в сторону спераючись об кінець ліжка.

Встала з ліжка взулася в хатні тапочки. Попрямувала до дверей, вийшла.

Стояла на коридорі роздивляючись по сторонам в надії почути хоч когось з батьків, або знову почути те гомоніння від якого вона проснулася. 

Попрямувала в кімнату батьків

Двері в їхній кімнаті були прикритими. Відкривши їх вона не побачила там нікого, лише застелене ліжко і відкрите вікно для провітрегня повітря. 

Повернулася знову до своєї кімнати, підійшла до тумбочки, яка стояла з правої сторони неподалік від ліжка. Нахилилася до неї, витянула з середини свої любимі штани, рожевого кольору. Вдягнувшись, знову вийшла на коридор і попрямувала в сторону кухні. 

Наблизившись вона почула ті самі гомоніння, але вже слабші в звучанні. 

Побачила маму, яка стояла біля газової плити, тримаючи в руках зелений в полоси, маленький рушничок. Витирала ним серванта, який був забруднений чимось червоним стікаючи в низ до полу. На землі лежака сковорідка перекинута дном до гори. Спершу не зрозуміла, що трапилося і здивувалася. 

Мама присіла. Взяла в руку сковороду і хотіла кинути в раковину, яка знаходилася сразу біля газової плити. 

Раковина була вмонтована у невисокий шкаф покращений в світло зелений колір, який в одночас вже досить сильно почав втрачати своє насичення кольору. Під раковиною знаходились дві дверки, відкривши їх була змога наповнити водою невелику дерев'яну бочку, яка стояла в середині тому, що водоканалу не було. Над раковиною було закріплене дзеркало, біля дзеркала на його нижній частині знаходилася полка на якій було мило в пластиковій коробочці. Щоб вмитися в раковині, було потрібно натискати на маленький ричажок, який піднімався в гору і вода починала текти з боку із маленької дірки.

- Мам, - стояла біля входу на кухню.

Оля здригнула усім тілом. Сильніше було замітно, це на руках, які відпустили і злегка відкинули сковорідку в сторону. Опустила різко праве коліно в низ вдарившись ним об дерев'яну підлогу.

- Ти, що підкрадаєшся, - грубим тоном промовила. 

Підняла із землі рушник, який до моменту її падіння лежав на коліні. Склала його декілька разів піднялася в повний ріст на ноги, струснула з себе все, що знаходилося в сковорідці, поглянула в низ на підлогу, знову схилилася присівши, простягнула руку до сковорідки взявши її ладонею.

Сковорідка не мала вушка, або ручки, щоб удобніше використовувати її. Лише один виступ, на верхівці, за, який можна було вхопитися, щоб помішувати те, що готуєш в середині. Декілька шарів накипу і обгорілості укривали її зовні, надавши їй чорний колір. 

Жінка піднялася, тримаючи в руці сковороду за виступ з боку. Легким рухом руки кинула її в раковину і декілька разів натиснула на ричаг напускаючи воду в середину. Витерла руки в той самий рушник. 

Залишила сковороду в раковині з водою в середині.
Повернулася до плити, вимкнула газ і повернулася в сторону дівчинки яка і надалі продовжувала стояти біля вхідних дверей, пристрасно дивлячись за її діями. 

- Що ти хотіла? - вже не грубим голом промовляла в сторону доньки. 

Підійшла до неї блище, обійняла притуляючи голову до свого животу, почала гладити її по голові, заплутує свої пальці в її густі волоси, які було світло-коричневого кольору.

- Вибач мене, що кричала. 

Дівчинка не обнімала маму, бо так і не зрозуміла для чого вона це робить. Навіть не звернула увагу на її слова і вибачення у свою сторону.

- Я... - хитнулася в сторони, спробувала вивільнитися. - Я хотіла тебе запитати дещо, - їй вдалося вивільнитися, вона схилила голову, смикала свої штани за кармани. 

- Про, що? І чому ти так поводишся? - жінка здивувалася.

- Я-я-я, - вдихала воздух важко в легені. 

Оля різко присіла, ступивши колінами на підлогу. Вхопила дівчинку за плечі, злегка стисла. Потім однією рукою знову погладила її за потилицю.

- Подивись на мене, - ніжними промовила. 

Дівчинка продовжувала стояти зі схиленою головою. Глибоко вдихала повітря, ривками його видихаючи. 

- Це, я винна, - вимовила своїм ніжним, дитячим голосом.

- Ти? - ще сильніше здивувалася жінка. - В чому ти винна дівчинко моя? 

- Я бачила, як вона стояла над ним, - шморднула носом і в одночас стискаючи плечима. 

- Я не розумію тебе. І чому ти тепер плачеш? - вхопила її за щоки, підняла голову і подивилася їй в очі. - Доню, що трапилося?

Дівчинка дивилася на маму, своїми червоними повними слізьми очима. Обличчя також поміняло свій окрас з ніжно рожевого на трохи темний червоний колір. Руки тримала внизу граючись з виступаючими в боки вушками карманів. Шморднула ще декілька разів носом. Потім однією рукою витерла його, змусивши маму забрати руку з її щоки.

- Ходімо в кімнату, - піднялася на ноги тримаючи однією рукою доньку за плече. Дівчинка не опиралася, піддалася її рухам йдучи з боку біля неї. 

Наблизилися до кімнати. Мама відкрила двері і пропустила її в перед. 

- Сідай на ліжко, - легким рухом ладонів штовхнула двері не закриваючи їх повністю. - А тепер розкажи те, що хотіла.

Настя сиділа на ліжку тримаючи ноги в низ звисаючи. Руки тримала між колінами стискаючи їх в ладонів. Мама сіла біля неї, обійняла за плече почала його гладити. Дивилася на неї, але зустрічним поглядом її донька не відповіла. 

- Що тебе злякало? І ти проснулася в таку рань. Ти ніколи так рано не просиналася, тимпаче сьогодні субота і до школи не потрібно іти. Ти завжди спала до обіду.

- Мені страшно, - тримала голову напів схиленою. Ногами хитала в сторони.

- Що сталося? Кого ти боїшся? - схилила свою голову і подивилася на обличчя дитини.

Дівчинка стисла губи. На обличчі були помітні рухання скул по бокам. Очі були закритими.

- Воно вбило її. 

Оля підняла голову від почутих слів. Вхопила рукою за її голову піднімаючи її в гору і повертаючи в свою сторону. 

- Відкрий очі, - тихо промовила.

Дівчинка не слухалася її і продовжувала тримати очі закритими. Оля відчула, що вона пробує визволити голову рухаючи її в сторони. 

- Доню, - відпустила з руки голову. - Ти не захворіла. Вчора ви з дівчатками гралися на подвір'ї і тебе можливо продув вітер. Ти не горяча? - притулила ладонь до її лоба. - Та ні немає, - знову вхопила за плечі і злегка протягнула все тіло в назад. - Лягай. Я зроблю тобі чаю з малиною і ти заспокоїшся. Гаразд?

Дівчинка відсунулася в назад. Лягла на подушку головою. Кивнула мамі у відповідь підтверджуючи її слова і прозьбу. Мовчала так і не набравшись смілості все їй розповісти. Руки поставила на живіт і дивилася на свої пальці, якими гралася переставлявши їх різко між собою. 
Щоки були немов злегка надутими. Губи і надалі стиснутими між собою. А на очах так і не пройшли почервоніння від сліз. 

Пройшло декілька хвилин і мама знову зайшла в кімнату тримаючи в руках дві кружки з чаєм. Міцно тримала їхза вушка. Одну подала дівчинці, а іншу поставила на стілець, стояший не подалік біля вхідних дверей. 

Настя взяла кружку в обидві руки і сразу поставила її на ліжко притримуючи по бокам. Мама взяла стілець за боки і присунув блище до ліжка з кружкою чаю на нім.

- Обережно, він щойно кип'ячений. 

Дівчинка нічого не відповіла. Навіть не поглянула на маму. Лише дивилася в середину кружки, спостерігаючи як плаває малина розпадаючись від своєї форми в кип'ятку. 

Мама зробила глоток, закрила очі сильно стиснувши повіками від гарячого диму паряшого з кружки.

Поставила свою кружку на стілець, потім взяла кружку від Насті і також поставила на стілець. Вхопила її за руку, ладонь, якої була дуже теплою від нагрітої кружки. Злегка схилилася спираючись на лікоть об ліжко. 

- Заспокоїлася? - дивилася своїми широко відкритими очима.

Дівчинка лише кивнула головою і знову відкинула собою на подушку підставляючи під нею одну руку обертаючись на бік до мами. 

Мама сиділа біля не в зігнутій позі очікуючи на відповідь. 

- Я слухаю!

Настя знову заворушила скули сильно стискаючи зуби. Важко ковтнула слюну. Закрила очі і деяку мить не відкривала їх. 

Побачила перед собою ту саму картину, як те невідоме створіння, своїми страшними руками вбило Надію. Бачила, як її голова була вивернута в задню сторону. Бачила, як її тіло трусилося після хрусту в шиї. Їй було страшно в ту хвилину. Вона повинна була розповісти все. 

- Доню? - перебила думки її мама. - Ти мене чуєш? 

- Що? - різко відкрила очі вводячи ними в сторони і різко водила голову, пробуючи викинути з голови ті спогади. 

- Я сказала, що чекаю на те, щоб ти розповіла мені, що тебе бентежить? 

- А де тато? - не звертаючи увагу на слова мами, спробувала перевести тему. 

- Він пішов з іншими, - з радістю відповіла не помічаючи нічого. - Годинку тому прийшов наш сусід і вони пішли допомагати в пошуках Наді, - піднялася в сидячу позу не відвертаючи погляду від доньки. - Не міняй теми... Що ти хотіла сказати мені на кухні? Що тебе бентежить? Чому ти плакала?

- Як думаєш, вони її знайдуть? 

- Думаю так, - швидко відповіла.

- Вони марно це роблять.

Жінка здивувалася від почутих слів.

- Що! Чому? Чому ти так думаєш? 

- Я бачила дещо вчора. Це виглядало неначе сон, - сильніше притулила голову до подушки. - Я злякалася. Сильно! Цього більше ніхто не бачив. Тільки, я. 

- Що ти бачила?

Дівчина подивилася на маму.

- Я бачила, як Надя стояла біля калюжі посередині дороги і в неочікуваний момент для неї, дещо швидко хапає її за голову руками.

- З калюжі? - перепитала здивовано.

- Я гралася в піску і повернулася на почуті крики. І побачила, як невідоме затягнуло її в середину калюжі, - дивилася на маму не кліпаючи очима.

Оля піднялася з ліжка, підійшла до вікна, затягнула штору створивши в кімнаті темряву. Настя повернулася за нею в слід спостерігаючи за рухами дій.

- Сьогодні ти не ідеш на двір. Ти мабуть...

- я не хвора! Мамо... - Голосно промовила перебивши.

- Ти ще дитина. Тобі лише вісім років і ти могла побачити будь, що. А шуткувати із застудою не можна. 

- Застуда? 

Оля повернулася до неї.

- Все, лягай. Я іду зварю картошку для супу, - підійшла до дверей. - Ось побачиш її знайдуть і ви уже завтра зможете гратися разом, - закрила двері злегка вдаривши ними.

Настя лежала на ліжку обличчям в гору. Дивилася на однотонну стелю білого кольору.

В ту мить у неї у голові лунали думки, "Може і насправді мама права, я все-видумала і Надійка жива, - стиснула плечима, витянула нижню губу злегка в перед, обернулася на ліву сторону до вікна". Спостерігала, як хитаються штори на вікні, висящі до самої підлоги. Хитання не були сильними в сторони, а також і не дуже швидкими. Декілька разів хитнулися від пропускання вітру у вікнах з боку біля стіни.

Закрила очі і спробувала викинути все з голови. Заспокоїтися. І знову, хоча би на годинку - дві заснути.

* * * 

- Як пошуки любий? - лежала біля нього.

- М-м-м... - притулив руки до обличчя. - Ми вже всюди дивилися, - різко відкинув руки до ніг, подивився на неї. - Обійшли весь ліс. Запитали усіх людей. Її ніхто не бачив, - зробив невелику паузу, ковтнув важко слюну і лише потім продовжив. - Андрій вже не знав, що робити. Куди йти, кого питати. Розумієш Олю, я вперше бачив, як він плакав. 

- Розумію його, - відвела погляд від нього і подивилася на стелю. 

- Це дуже страшно, - також відвів погляд від неї і подивився на стелю підкладаючи ладоні під голову. - Він дуже боїться за Галю. Боїться, якщо йому не вдасться дізнатися де його донька, то Галя не витримає. Може покінчити з собою. 

- Я би також...

- я знаю люба, - перебив її. - Я також не знаходив би собі місця, якщо би незнав де моя донька, що з нею. 

- Ви завтра знову підете на пошуки? 

- Думаю, що так! Андрій сказав, що зайде після обіду і скаже чи є хоча б якісь новини, або зміни, - секунду витримав тишу. - Якщо ні, то він буде просити Шкурного, щоб той відвіз нас в сусіднє село. Можливо, там хтось чув, або бачив Надійку. 

- Цілий день вже пройшов. Я би вже з глузду з'їхала. Не знала що робити, - піднялася в сидячу позу спираючись об спинку ліжка, потім поставила руки на коліна.

- Ти думаєш, вони просто сидять і п'ють чай? Андрій навіть не хотів сьогодні іти випити пиво в бар. Казав, що будуть з Галею випитувати усім знайомим хто про, що знає, або чим зможе допомогти.

Він продовжував говорити, розказувати, як пройшли сьогоднішні пошуки. Як він заспокоював Андрія. Оля дивилася на картину, яка висіла навпроти їхнього ліжка. 

На картині були змальовані два маленьких кораблика, які пливуть високими хвилями в розгніваному морі. 

Її голову так і не покидали слова, які їй розказала Настя.

Вона надіялася, що її донька видумала всю історію.

Думала, що коли її чоловік повернеться то скаже, що знайшли дівчинку, що все скінчилося і вона лише заблукала у лісі. Але смілості не хватило в неї, щоб все розказати йому. Хвилювалася, що її чоловік просто посміється і сприйме за дуру, тому і мовчала. Лише слухала його розмови, кивала голову, до поки він не ліг спати швидко