Втім бабуся сама визнавала, що не завжди була такою мудрою, бо свого сина не змогла навчати. Єдине, що корисного зробив той у своєму житті, - гарненьку донечку Оксанку. На відміну від сина, до невістки, Люсі, пані Міллер ставилася поблажливо, незважаючи на те, що вона майже не займалась вихованням єдиної доньки, а шукала свого щастя деінде по країні.

- Чого б це раптом? - захвилювалась старенька. - Чи не хочеш ти мені щось розказати?

- Бабо Ната, - на дитячий манер звернулася вже така доросла онука, - не можу я більше тут знаходитись. Цей пройдисвіт все не відчепиться. Хоче, бачте, тридцять відсотків, наче ми з ним не п'ять років прожили, а двадцять п'ять.

- Тепер в нього їх три, - всміхнулась дівчина при згадці про любов її колишнього до мотоциклів. - Та ще будинок йому залишити хотіла, щоб тільки відчепився, а він уперся рогом. Лякає тим, що не дасть одноосібної опіки над Владою.

- Не треба, бабуню, - Оксана встигла втримати її за руку. - В мене також адвокати непогані, розберуться з цим нещастям. Просто нерви ні до чорта. Хочу втекти звідси якнайдалі. Давай поїдемо до твого рідного міста. Може хоч це мене розрадить.

- Влада у таборі буде в цей час. Ми ж ненадовго.

- Є ще одна причина, - зітхнула дівчина. - В мене немає ідей. Торішній проєкт вже третій сезон розмінює, рейтинги потроху йдуть вниз. Вже час щось нове давати, щось вибухове, як завжди, а в мене геть немає ідей. Й усі ці проблеми навалилися... Мені конче необхідно відволіктись. От я й подумала про Україну...

- Як то нашо? Ти мені завше треба! - усміхнулася Ксанка.

- Ну гаразд, їдьмо.

Трохи більше як за добу вони вже розмістилися у невеличкому готелі на околиці міста N. Втомлені довгою мандрівкою жінки попадали спати у своїх номерах.

В невеличкому закладі вночі адміністратора не було, про це гостів попередили заздалегідь, тому надія на те, що хтось приготує кави, була примарна. Тож Міллер не вигадала нічого кращого, крім як піти побігати. Швидко перевдягнулася та спустилася в хол. Зустріла охоронця та з надією спитала чи можна десь поруч купити кави. На жаль, Ксанку спіткало розчарування: охоронець задумливо похитав головою й відповів, що таких місць не знає, бо сам кави не п'є.

Невдовзі щастя, тобто автомат, що аж надто яскраво світив у навколишній пітьмі, приманив спраглу бігунку. Швидко знайшовши відповідну купюру, Оксана віддала її прожерливій залізяці, натомість сподіваючись отримати щось гаряче та запашне.

Щойно ця думка пролунала в жіночій голові, як позаду їй почулися кроки бігуна. Оксана швидко обернулася, чи не грабіжник наздоганяє її. Проте чоловік біг хоч і трохи швидше, ніж вона, дивився собі під ноги та не пришвидшувався. Просто за рахунок зросту кроки його були дещо більшими.

- Добраніч! - з переляку випалила дівчина, хоч це, здається, прощання, а не привітання.

- Привіт.

- Чи є тут неподалік місце для тренувань, бо я вже хочу розім'ятись. Не посеред вулиці ж мені ставати.

- Тут неподалік. Я якраз туди й біжу.

-Так, звичайно.

Хлопець був приблизно її віку та ще й доволі симпатичний. Проте було щось у ньому таке від чого Оксана вважала за краще триматись осторонь. У спробі не думати про незнайомця вона досягла такого успіху, що голос пролунав як вибух серед тихого лісу.

Та ще й питання аж занадто проникливого українця, що так швидко викрив її акцент. Втім, насправді, нічого підозрілого в його питанні не було. Звичайна цікавість. В черговий раз засоромившись своєї реакції, Оксана відповіла якомога спокійніше:

Чоловік ненадовго сторопів, а потім спохмурнів.

Зміна в настрої незнайомця була для Міллер не зрозуміла. Можливо, він з тих, хто ненавидить приїжджих. Тож жінка спробувала згладити несподівану зміну у настрої легким фліртом:

- Ви мені лестите, - але результат її налякав.

- В Україні у справах? Надовго? А як вас звуть? - завалив питаннями незнайомець, як наче проводив допит.

- Пробачте мені, - одразу ж знітився чоловік. - Я нічого такого не мав на увазі. Тренуйтеся, я більше не заважатиму, - й поспішив відвернутися до свого тренажера.

- Щасти! - не втрималася, щоб не попрощатися з хлопцем, якого ніколи вже не побачить, але той не відповів.

Коли Оксана повернулась до готелю на дворі вже світало. Й зустрів її там не смачний сніданок, а розлючена бабця, що як малу відчитала її за те, що побігла у незнайомому місці навіть без телефону. Тільки тепер безвідповідальна онучка зрозуміла цю свою хибу та пообіцяла більше ніколи-ніколи так не вчиняти.

- Відвідати значенні для тебе місця. Провідати родичку...

- Бабу Христю. Ти колись розповідала про свою тітку, що живе тут.

- Бабунь, вона лише вісімдесят шостий рік розмінює.

- Припиняй, - не дала запустити стару пісню Міллер-молодша. - Ну, а потім поїдемо до Києва у мене там призначена зустріч з представниками одного національного каналу.

- А тобі чим погано?

- Всі твої однолітки безупинно мандрують. Тільки ти сичем сидиш вдома та нікуди за межі провінції не виїжджаєш.

- Бабо Ната, я зголодніла. Ходімо десь поснідаємо. Я тут знайшла у пошуку одне місце. Потім трохи погуляємо та до баби Христі поїдемо. Ну ж бо, годі кукситись.

- Не поспішай, - усміхнулась Ксанка, - мені ще треба до душу після тренування.