Пролог
Глава 1
Глава 2
Глава 3
Глава 1
"Запам'ятай, Оксанко, що в цьому світі всі

брешуть. А більше від інших брешуть багаті й

привабливі. Тож готуйся брехати, люба моя,

дуже багато".

Бабуся Наталя - єдина людина, що колись опікувалася вихованням Оксани, тож до її слів ця дівчина завжди намагалась прислухатись. Завдяки цьому ще з дитинства в неї виросли "гострі зубки", які допомагали підкоряти більше вершин, ніж будь-хто з її однолітків. Ще мудра бабуся навчала правильно ставитися до своїх статків, бо вважала за краще не сподіватися на батьків чи долю. Адже сама колись була донькою бідно емігранта. А статки здобула  разом зі своїм, вже покійним, чоловіком Меттом Міллером.

Втім бабуся сама визнавала, що не завжди була такою мудрою, бо свого сина не змогла навчати. Єдине, що корисного зробив той у своєму житті, - гарненьку донечку Оксанку. На відміну від сина, до невістки, Люсі, пані Міллер ставилася поблажливо, незважаючи на те, що вона майже не займалась вихованням єдиної доньки, а шукала свого щастя деінде по країні.

А ще пані Наталя мріяла колись повернутись в Україну, де колись народилась та жила аж до семи рочків. Та все якось не було нагоди, коли одного разу онука сама не запропонувала туди поїхати.

- Чого б це раптом? - захвилювалась старенька. - Чи не хочеш ти мені щось розказати?

У її віці будь-що статися може. Може лікар щось розповів Оксані, що та тепер поспішає її мрії виконувати.

- Бабо Ната, - на дитячий манер звернулася вже така доросла онука, - не можу я більше тут знаходитись. Цей пройдисвіт все не відчепиться. Хоче, бачте, тридцять відсотків, наче ми з ним не п'ять років прожили, а двадцять п'ять.

- От халепа! Та він з голим задом до тебе залицявся. Єдине, що мав, ту кляту гоцалку.

- Тепер в нього їх три, - всміхнулась дівчина при згадці про любов її колишнього до мотоциклів. - Та ще будинок йому залишити хотіла, щоб тільки відчепився, а він уперся рогом. Лякає тим, що не дасть одноосібної опіки над Владою.

- Добре, дівчинко, я тебе зрозуміла. Зараз Стівену подзвоню... - Наталя бадьоро підвелася з глибокого крісла, намагаючись пригадати, де залишила свій смартфон.

- Не треба, бабуню, - Оксана встигла втримати її за руку. - В мене також адвокати непогані, розберуться з цим нещастям. Просто нерви ні до чорта. Хочу втекти звідси якнайдалі. Давай поїдемо до твого рідного міста. Може хоч це мене розрадить.

- А як же Влада? Він дозвіл хоч дасть?

- Влада у таборі буде в цей час. Ми ж ненадовго.

- Здається мені, що ти щось недоговорюєш, - недовірливо зіщулила око старенька. - Звідки така нагальна необхідність?

- Є ще одна причина, - зітхнула дівчина. - В мене немає ідей. Торішній проєкт вже третій сезон розмінює, рейтинги потроху йдуть вниз. Вже час щось нове давати, щось вибухове, як завжди, а в мене геть немає ідей. Й усі ці проблеми навалилися... Мені конче необхідно відволіктись. От я й подумала про Україну...

- Можеш не продовжувати, - завзято відмахнулася та знову випросталася Наталя. - Я тебе зрозуміла. Та нашо тобі я?

- Як то нашо? Ти мені завше треба! - усміхнулася Ксанка.

Пані Міллер похитала трохи головою, загадково посміхаючись. Майстерно брехала її онука. Ой як майстерно!

- Ну гаразд, їдьмо.

Подальші збори не зайняли багато часу, бо молодша Міллер вже все продумала та підготувала. Насправді жодних таємних мотивів в неї не було. Але вирватися з повсякденності хотілося з такою силою, що ні про що інше думати просто не моглося.

Трохи більше як за добу вони вже розмістилися у невеличкому готелі на околиці міста N. Втомлені довгою мандрівкою жінки попадали спати у своїх номерах.

Проте зміна в часових поясах не пройшла марно, й несподівано для самої себе Оксана прокинулась о третій годині ранку. Дівчина трохи покрутилася у своєму ліжку, що наче було зручним, але якимось не комфортним: й матрац не так прогинається, й білизна наче дряпає шкіру. Зрештою довелось вставати, бо боки вже нили, а м'язи потребували руху.

В невеличкому закладі вночі адміністратора не було, про це гостів попередили заздалегідь, тому надія на те, що хтось приготує кави, була примарна. Тож Міллер не вигадала нічого кращого, крім як піти побігати. Швидко перевдягнулася та спустилася в хол. Зустріла охоронця та з надією спитала чи можна десь поруч купити кави. На жаль, Ксанку спіткало розчарування: охоронець задумливо похитав головою й відповів, що таких місць не знає, бо сам кави не п'є.

Втім пробивна продюсерка не звикла відмовлятися від своїх рішень і вирішила пошукати щастя, тобто кави, самотужки. Вона вийшла з готелю та підтюпцем рушила вулицями сплячого міста. Початок листопада тут був дещо теплішим ніж в її рідному місті, але вночі все ж таки було прохолодно, тож вона накинула на голову каптур.

Невдовзі щастя, тобто автомат, що аж надто яскраво світив у навколишній пітьмі, приманив спраглу бігунку. Швидко знайшовши відповідну купюру, Оксана віддала її прожерливій залізяці, натомість сподіваючись отримати щось гаряче та запашне.

Та знову її спіткало розчарування. Те, що видав автомат, безумовно було гарячим, проте назвати його запашним аж ніяк не виходило. Зважившись, дівчина зробила ковток. Такого гидкого еспресо вона ще не куштувала, але майже одразу зробила наступний ковток. Поки гаряче пити можна - вирішила Оксана та спустошила стаканчик якнайшвидше. Дещо заспокоївшись, все ж каву вона отримала, рушила далі. Наступним нагальним питанням став пошук якогось спортивного майданчика, парку чи бодай затишного закутка. Хоч навкруги нікого не було, робити вправи посеред вулиці було якось ніяково.

Щойно ця думка пролунала в жіночій голові, як позаду їй почулися кроки бігуна. Оксана швидко обернулася, чи не грабіжник наздоганяє її. Проте чоловік біг хоч і трохи швидше, ніж вона, дивився собі під ноги та не пришвидшувався. Просто за рахунок зросту кроки його були дещо більшими.

Міллер вирішила не нав'язуватися незнайомцеві, й почекати поки він її наздожене, а потім вже можна і про місце для розминки запитати. Кроки все наближались, по спині побігли мурашки, як наче незнайомець пильно роздивлявся, ба навіть витріщався, на жінку попереду. Не витримавши напруги, Оксана розвернулась раніше, ніж планувала. Проте побоювання не справдились чоловік дивився геть в іншу сторону.

- Добраніч! - з переляку випалила дівчина, хоч це, здається, прощання, а не привітання.

Звичайно, що незнайомець відразу подумав, що вона якась неврівноважена, тому насторожено відповів:

- Привіт.

Щоб якось виправити ситуацію та сховати своє збентеження, Міллер заторохкотіла:

- Чи є тут неподалік місце для тренувань, бо я вже хочу розім'ятись. Не посеред вулиці ж мені ставати.

На чоловічому обличчі з'явитись ледь помітна посмішка, схоже насторога зникла.

- Тут неподалік. Я якраз туди й біжу.

- Проведете? - не без полегшення спитала дівчина.

-Так, звичайно.

Й вони рушили далі вулицею до невеличкого майданчика, облаштованого вуличними тренажерами. Ксанка одразу заходилась тренуватися. По-перше, тому що боялася змерзнути, а по-друге, бо все ще ніяковіла перед незнайомцем. Спершу їй здалося, що чоловік набагато старший, такий собі сухенький мужичок з опущеними від важкості років плечима. Проте варто було йому наблизитись та випростатись, як плечі стали чи не вдвічі ширші.

Хлопець був приблизно її віку та ще й доволі симпатичний. Проте було щось у ньому таке від чого Оксана вважала за краще триматись осторонь. У спробі не думати про незнайомця вона досягла такого успіху, що голос пролунав як вибух серед тихого лісу.

- Ти не місцева?

Та ще й питання аж занадто проникливого українця, що так швидко викрив її акцент. Втім, насправді, нічого підозрілого в його питанні не було. Звичайна цікавість. В черговий раз засоромившись своєї реакції, Оксана відповіла якомога спокійніше:

- Так. Як ви зрозуміли? Мене видав акцент? Я з Канади.

Чоловік ненадовго сторопів, а потім спохмурнів.

- Власне, я мав на увазі, що ви не з цього району. Жодного акценту я не почув.

Зміна в настрої незнайомця була для Міллер не зрозуміла. Можливо, він з тих, хто ненавидить приїжджих. Тож жінка спробувала згладити несподівану зміну у настрої легким фліртом:

- Ви мені лестите, - але результат її налякав.

- В Україні у справах? Надовго? А як вас звуть? - завалив питаннями незнайомець, як наче проводив допит.

- Вибачте, але мені вже час, - мимоволі зробила крок назад.

- Пробачте мені, - одразу ж знітився чоловік. - Я нічого такого не мав на увазі. Тренуйтеся, я більше не заважатиму, - й поспішив відвернутися до свого тренажера.

Оксана посміхнулася. Все ж таки він нічого поганого не бажав. Але рішення не змінила. Розвернулася та рушила назад до готелю.

- Щасти! - не втрималася, щоб не попрощатися з хлопцем, якого ніколи вже не побачить, але той не відповів.

Чимось він її зачепив, цей вранішній партнер для тренувань. Не звикла вона до таких чоловіків: чи то м'яких, чи то нерішучих. Представники чоловічої статі в її оточенні зазвичай поводяться як павичі, в будь-який момент готові розпустити пишного хвоста. Втім, це й не дивно, адже вони відомі публічні особистості.

Коли Оксана повернулась до готелю на дворі вже світало. Й зустрів її там не смачний сніданок, а розлючена бабця, що як малу відчитала її за те, що побігла у незнайомому місці навіть без телефону. Тільки тепер безвідповідальна онучка зрозуміла цю свою хибу та пообіцяла більше ніколи-ніколи так не вчиняти.

- Гаразд, - баба Ната нарешті змінила гнів на милість, - то які наші подальші плани?

- Відвідати значенні для тебе місця. Провідати родичку...

- Яку ще родичку? - здивувалася пані Міллер.

- Бабу Христю. Ти колись розповідала про свою тітку, що живе тут.

- Христина? Та чи невже вона ще жива?

- Бабунь, вона лише вісімдесят шостий рік розмінює.

- Яка ж я стара...

- Припиняй, - не дала запустити стару пісню Міллер-молодша. - Ну, а потім поїдемо до Києва у мене там призначена зустріч з представниками одного національного каналу.

- Ото варто було їздочитись, - насупилась старенька більше через те, що їй не дали можливості пожалітися. - З Києва сюди, потім знов до Києва.

- А тобі чим погано?

- В моєму віці...

- Всі твої однолітки безупинно мандрують. Тільки ти сичем сидиш вдома та нікуди за межі провінції не виїжджаєш.

Пані Наталя не знайшла, що на це відповісти й знову невдоволено засопіла.

- Бабо Ната, я зголодніла. Ходімо десь поснідаємо. Я тут знайшла у пошуку одне місце. Потім трохи погуляємо та до баби Христі поїдемо. Ну ж бо, годі кукситись.

- Зараз перевдягнуся, - рушила до своєї кімнати Наталя.

- Не поспішай, - усміхнулась Ксанка, - мені ще треба до душу після тренування.

Що б там не було, ці дві жіночки ніколи не ображались одна на одну й швидко миритись у разі суперечок.
© Olena Domova,
книга «Сила грошей».
Коментарі