Суспільний шум, який лунав звідусюди та вже давно перетворився у дратівливий фон, перерізало тоненьке шипіння, а ще за мить дзвінкий жіночий вереск:

- Що, в дідька, коїться?

Ольга підскочила з ліжка, зробила крок в бік та ввімкнула світло. Розбурканий Льошка підсліпувато мружився від несподіванки.

- Що сталося?

- Мені також цікаво це знати, - спалахнула дівчина та втупилась у мокру пляму, що розросталася на місці, де вона щойно спала. - Хіба так буває?

З батареї, яка розташовувалася біля узголів'я, пружною цівкою виривалася гаряча вода.

- О, - здивувався чоловік, - невже опалення ввімкнули?

Несподівано почулося гупання у стіну.

- Шо ви там влаштували серед ночі? Мірошник, заткни пельку своїй бабі, я після чергування.

- Це ти вимкни своє базікало! - гаркнула Оля. - Вдень і вночі телек працює, як взагалі можна нормально спати при такому гомоні!

- Що ти сказала?

- Та йди ти! - махнула рукою на стіну дівчина та почала швидко одягатися.

- Оль, ти чого? - Олексій тим часом перекрив течію та підскочив до неї.

- Слухай сюди, Мірошниченко, - засунувши ноги у кросівки, випросталась Ольга. - Ти хлопець, звичайно, непоганий, але не на стільки крутезний, щоб заради тебе терпіти весь цей безлад. Хоч трохи стань на ноги, принаймні винайми пристойне житло, тоді й поговоримо. Все, прощавай.

Дівчина навстіж відчинила двері, в коридорі на неї вже чекав розлючений сусід у самому спідньому. Проте спроба зачепити її не вдалася, Оля гримнула "йди геть!" й чкурнула коридором до сходів.

- От скажена дівка. Наче молоді не мають бути такі. Слухай, Мірошник, коли вона повернеться...

- Вона не повернеться... - перервав сусіда Олексій та гримнув дверима, а замок жалібно застогнав, коли хазяїн став обертати його, замикаючи.

Сну як не бувало, й чоловік подивися на годинник в своєму телефоні. Пів на четверту ранку. До заступу на чергування лишалося ще чотири с половиною години.

Відчуття спустошення десь під ложечкою змусило зазирнути у холодильник. Проте глянувши на залишки продуктів, Льоша зрозумів, що запхати в себе нічого не зможе. Не голод був причиною того відчуття.

Злості на Олю не було, було щось інше, невимовне. Натягнувши спортивні штани та вітровку, чоловік знову підійшов до дверей... Пройшло зовсім небагато часу й відсутність думок замінило ритмічне дихання, а ще за хвилину у свідомість хлинули спогади.

Скільки себе пам'ятав, Льошка не любив свого життя. Воно завжди здавалось якимось занадто складним і несправедливим, сірим та невиразним. Хоча начебто особливих причин для того не було. Жили у районному центрі, у трикімнатній квартирі. Сім'я звичайна. Батько й мати не пиячили, не сварились. Молодша сестра не надто донімала, в неї завжди було повно подруг. Й у Льохи також завжди було кілька приятелів у школі та у дворі. Навчання давалося досить легко, хоч зірок з неба не хапав. Та, незважаючи на все те, не було в цьому хлопцеві радості, жаги до життя.

Оскільки у самого Олексія побажань не було, батьки обрали майбутню професію - фельдшер. Мама сподівалась, що з часом син зацікавиться, продовжить навчання й стане справжнім лікарем. Адже на її медсестринську думку це була найкраща доля для її хлопчика. Й в уявленні батька, що все життя проробив слюсарем, робота була не пильна й грошовита.

Проте отриманого ступеня освіти виявилось недостатньо для щасливого майбутнього, а здобути грошей на подальше навчання Олексій не зміг. Тож записався добровольцем до армії. Працюючи польовим лікарем Льоха зрозумів, що хтось таки на небі його береже, й на якийсь час після повернення із зони бойових дій життя його нарешті стало яскравим.

Він переїхав до великого міста, влаштувався працювати в швидкій, як іногородньому йому виділили кімнату у гуртожитку, потроху став накопичувати гроші на подальше навчання. Трохи пізніше він познайомився з Олею. Тобто це вона з ним познайомилась. Й взагалі стосунки з цією дівчиною були виключно заслугою останньої. Відверто кажучи, за той рік, що вони були разом, стильна білявка Льоху неабияк дістала. Схоже, що Ольга відчувала те саме, тому й пішла сьогодні так рішуче. Отже, несподівана розлука не підкосила чоловіка, проте залишила пустоту, яку необхідно було чимось заповнити.

Олексій не помітив в який момент перед ним опинилась фігурка бігунки. Швидкого погляду було достатньо, щоб зрозуміти, що він її ніколи не бачив. Та це й не дивно. Зазвичай він виходив пізніше.

Льоха кинув око на годинник на своєму зап'ястку - четверта година з копійками. А потім знову, більш уважно, придивився до ранньої пташки попереду, яку він потроху наздоганяв. Широка олімпійка з капюшоном повністю змазувала верхню частину тіла. На мить Льоша навіть засумнівався: може це молодий хлопчина-спортсмен бігає серед ночі, готуючись до змагань. Але одного погляду трохи нижче спини, було достатньо, щоб розвіяти будь-які сумніви. Спортивні штани міцно обіймали власницю, ноги не надто тонкі та довгі й дуже апетитні сіднички. Такі апетитні, що чоловік навіть пригадав, що через роботу не зачіпав Олю вже тижні зо два.

Не без зусиль змусив себе перевести погляд в бік. І якраз вчасно, бо дівчина різко розвернулася. Й якби побачила його хтивий погляд, ніколи б не наважилась заговорити, а чкурнула би з останніх сил світ за очі. Бо в цій глушині не знала геть нічого. Натомість вона побачила такого самого бігуна, як сама. На перший погляд доволі миролюбного та симпатичного.

- Добраніч! - дружньо привіталась дівчина.

- Привіт, - пролунала сторопіла відповідь.

Олексій не міг роздивитися обличчя нічної бігунки, що наче навмисне стала так, щоб ліхтар світив у спину.

- Чи є тут неподалік місце для тренувань, бо я вже хочу розім'ятись. Не посеред вулиці ж мені ставати.

- Тут неподалік. Я якраз туди й біжу, - Льоха й сподіватися не міг, що йому так пощастить, тож навіть уваги не звернув на те, як дивно розмовляє його нічна знайома.

- Проведете?

-Так, звичайно.

Й вони рушили далі вулицею до невеличкого майданчика, облаштованого вуличними тренажерами. Льоха колись спробував й Олю долучити до своїх тренувань, але після другого разу, коли під час бігу вона підвернула ногу й звинуватила в усьому його, зарікся колись тренуватись із жінками.

Проте незнайомка у спорті, схоже, була звична, хоч і не справляла враження професійної спортсменки, надто м'які та жіночні були її форми. Раз-по-раз поглядаючи на неї, Олексій зважився:

- Ти не місцева? - у нічній тиші питання прозвучало якось надто голосно та поривчасто. Дівчина здригнулася, але відповіла досить дружньо:

- Так. Як ви зрозуміли? Мене видав акцент? Я з Канади.

Олексій жодного акценту не розчув у її мові, але нова інформація неабияк зменшила його рішучість. Де Канада і де він. Але розмову вже розпочато, тож не ввічливо буде змовчати. Що подумає про українців іноземка?

- Власне, я мав на увазі, що ви не з цього району. Жодного акценту я не почув.

- Ви мені лестите.

Нарешті незнайомка розвернулась так, що вдалося трохи розгледіти її обличчя. Дві темно-русяві коси чоловік помітив ще раніше, але тепер світло вихопило ще й чітко окреслене підборіддя, акуратний носик, а ще невимовно великі очі. Шкіра у жовтуватому світлі ліхтаря видавалась золотавою та неймовірно гладенькою. Чи не вперше в житті Льоха буквально втратив голову від жіночої вроди, й не міг сповільнити неслухняне серце.

- В Україні у справах? Надовго? А як вас звуть? - питання самі виривались з рота перш ніж він взагалі міг зрозуміти, що відбувається.

- Вибачте, але мені вже час, - помітивши підозрілий інтерес незнайомця, швидко зазбиралась дівчина.

- Пробачте мені, - схаменувся Олексій. - Я нічого такого не мав на увазі. Тренуйтеся, я більше не заважатиму, - й поспішив відвернутися до свого тренажера.

Дівчина посміхнулася, але рішення не змінила. Розвернулася та рушила назад до готелю:

- Щасти! - не втрималася, щоб не попрощатися з хлопцем, якого ніколи вже не побачить.

Олексій не відповів і не розвернувся. Він з силою стискав залізну трубу й кляв себе останніми словами.

- Хоча, чому я дивуюся? - трохи згодом тихо сказав у пітьму перед собою. - Така дівчина точно не про мене.

За годину, геть втративши сили, мокрий та злий Мірошниченко рушив додому. Попереду було ще ціле шалене чергування, а він, дурний, повністю виснажився.

Й де взялася та клята батарея? Й психована Олька. Й чарівна незнайомка, що аж ніяк не хотіла зникати зперед очей.