- Та хіба ж три жінки не приготують собі свято самотужки? Скажи ще, що ти готувати не вмієш, ото я посміюся.
Дівчина не наважилась зізнатись, що вершина її кулінарної майстерності залити молоком пластівці. Хоча ні. Колись вона ще й гарячі бутерброди готувала для свого (тоді ще) нареченого. Вийшло непогано, до речі.Баба Ната непомітно посміхалась. Своєї провини через те, що онука в неї безрука господарка, вона не відчувала, адже чесно намагалась прищеплювати їй відповідні навички. Проте сконцентрована виключно на роботі та навчанні дівчинка, а потім вже й дівчина, не піддавалась на вмовляння, мотивуючи тим, що в житті їй це ніколи не знадобиться.
Зрештою молода Міллер залишила родичок поговорити-позгадувати та майнула у пошуках описаного бабою Христею магазину. У вказаному бабунею напрямку виявилася невеличка крамничка. Такі, на думку Оксани, бувають лише у зовсім малих містечках, але аж ніяк не у центральному місті провінції, тобто області, як їх тут називають. Втім, ось вона перед нею.Досить безглузда не приваблива вітрина була геть уся обклеєна рекламою та зображеннями фруктів та овочів. На думку продюсерки кращим маркетинговим ходом було б виставити ці продукти біля входу, щоб їхній вигляд та аромат приваблював покупців до овочевої крамнички. Та все було значно гірше. Зайшовши усередину, жінка із подивом з'ясувала, що жодної рослинної їжі у продажу немає й поготів.
Гучний дзвін "музики вітру" сповістив про відвідувача. Й дівчина з острахом огледіла крамницю. Більшу частину невеличкого приміщення з єдиним довгим П-подібним прилавком займали стелажі з алкоголем, цигарками та снеками. Оксана засумнівалася, що знайде тут щось, що можна було б з'їсти жінкам похилого віку.На допомогу прийшла продавчиня. Жіночка вискочила звідкілясь та привітно спитала, чого треба відвідувачці.
- Добридень... Чогось до чаю солоденького, - Оксана зніяковіла, вона не звикла бути некомпетентною.Й ненавиділа формулювання на кшталт "дайте мені чогось", вважаючи людей, що їх використовують, нерішучими та безхарактерними, такими, що не мають власної думки, а чекають поки провидіння надасть їм "чогось солоденького". Проте продавчиня анітрохи не переймалася з цього приводу. Професіонально швидко відібрала декілька коробок з ласощами та почала вихваляти свій товар. Зрештою Ксанка вирішила взяти всього потроху й зі здобутками рушила додому.
Та реакція бабці Христі була геть не такою, як розраховувала її дальня родичка.- От Люська, клята торгашка. Понапхала дитині всілякого. І чого треба, і чого не треба. Скільки грошей в магазині лишила!
- Не хвилюйтеся, бабуню, - спробувала владнати справу Оксана. - Це ж усе вам гостинці. Й грошей небагато я витратила.- Та де ж не багато, коли я знаю, що ці цукерки аж двісті з гаком гривень коштують, а їх тут не менше кілограма.
- Тітко Христя, заспокойся, - рішуче, але спокійно, втрутилась у суперечку Наталя. - Для нас це невеликі гроші. Я ж тобі зараз розповідала.- Та хіба ж так... - від хвилювання старенька навіть слів потрібних не знайшла одразу, проте завершити їй не дали.
- Ходімо вже святкувати, - всміхнулась старша Міллер. - Дивись скільки онука нам ласощів натаскала. За місяць не з'їмо.Баба Христя нарешті трохи заспокоїлась і послухалась молодших родичок. Вони розмістилися у невеликій вітальні, що була напхана купою громіздких меблів. Шафа майже на всю стіну, навпроти - диван, що нагадував пухнасту хмару. Крісло з дервяними підлокітниками й два стільці біля стіни. А посередині кімнати обідній стіл. Єдиною новою річчю тут був невеликий плаский телевізор накритий мереживною серветкою. Меблі були з різних часів і комплектів й зовсім не підходили за кольором до оздоблення стін. Схоже, дизайнерської руки в цьому інтер'єрі ніколи не було. Наче дитина накидала усього, що було, потроху й так лишила.
Тим не менше, не зважаючи на стильовий безлад, в кімнаті царювала ідеальна чистота. І чомусь Оксана сумнівалась, що це справа рук покоївки. Та невже ж старенька сама так ретельно прибирає? Втім виявилося, що господарює тут онука, що час від часу навідується до бабусі.Чаювання затягнулося. Всім трьом було надзвичайно цікаво у компанії одна одної. Наталя й Христина навперебій згадували старі часи та ділилися історіями своїх непростих життів, а Оксана з цікавістю слухала про долю української бабусі. Однак мимоволі оглядала невеличку вітальню її двокімнатної квартири, яка вже давно потребувала ремонту, й всередині час від часу спалахувало обурення. Як взагалі так можна жити та ще й казати, що все гаразд?
Втім ображати стареньку своїми думками не хотілося. Замість того обережно запропонувала допомогу.- Та що мені, старій, треба? Син грошима допомагає, онука доглядає. А що шпалери вже старенькі, так я сама не хочу їх міняти. От помру, тоді все зроблять за власним смаком.
- Ну що ви таке кажете?! - обурилась Оксана, почувши стару пісню своєї власної бабці.- А що такого, дитинко? Ми ж не вічні.
І стільки переконливості та смирення було у її голосі, що Ксанка не знайшла, що заперечити. Лише мигцем глянула на бабу Нату та помітила сльози, що бриніли в її очах. Бабуня чудово розуміла, що це її остання зустріч з тіткою й ледве могла себе стримати.- Зате яке життя я прожила, мало хто на таке спромігся. От коли переїхали до Херсону у вісімдесят п'ятому...
Й баба Христя швидко перевела розмову на чергову цікаву історію, не бажаючи засмучувати своїх "дівчат". Втім хтозна чого їй це вартувало, бо дуже скоро жінка поскаржилась на сильний головний біль.Перелякана Оксана схопила телефон та почала набирати номер екстреного порятунку, проте той не спрацював.
- Нуль-три, - підказала бабуся Наталя за старою звичкою.- Сто три, - видихнула її тітка. - Тепер номер сто три.
Й усі троє завмерли в очікуванні відповіді оператора. На щастя, чекати довелося недовго. За хвилину виклик було зафіксовано. Й потяглося наступне нестерпне чекання.- Не варто так хвилюватися, - прохрипіла квола, - здається мені вже краще.
- Краще мовчи, тітко Христе, - буркнула Наталя. - Не треба перейматися через наш душевний спокій. Про себе попіклуйся.Час спливав неймовірно повільно, проте зрештою у двері подзвонили. Молодий чоловік та середнього віку дородна жінка у спеціалізованих костюмах стояли на порозі. Більше Оксана не роздивилася, бо поспішила провести їх до кімнати.
Лікар огледів бабусю, медсестра зробила укол. Побачивши полегшення родички, Ксанка й сама розслабилася. Тепер вона вже могла спокійніше сприймати оточуючу дійсність. В цей момент вона помітила, що обличчя лікаря їй здається знайомим. Проте де і коли вона могла його бачити, адже вперше в цьому місті? Відповідь була дана ще до того, як сформувалось питання.Вранішній бігун виявився лікарем невідкладної допомоги, й Оксана усміхнулась, згадуючи свою думку про те, що вони більше ніколи не зустрінуться.
- Це ми вдруге бачимось сьогодні. І ви вдруге мені допомагаєте. Дуже дякую, - й простягнула руку для рукостискання.
Всі в кімнаті з цікавістю подивились на молодих людей.- Та нема за що, - зніяковів лікар, стискаючи теплу мякеньку ручку, - це моя робота.
Спершу він подумав, що дамочка просто не захотіла визнавати знайомство, а виявилось, що вона його просто не впізнала. Ну що ж, і таке буває. З його невиразною зовнішністю хіба така красуня запам'ятає побачивши упівока?А в Ксанки у ту мить взагалі запаморочилось усе в голові. Не в змозі придумати як віддячити подвійному рятівникові, вона завмерла. Та звичка платити по рахунках не дала змовчати:
- Ви не могли б дати мені свій номер телефону або електронну пошту? Хочу віддячити вам за все.- Та не варто...
- Я наполягаю, - із натиском, якого чоловік аж ніяк не міг очікувати від тендітної особи, що здавалась тепличною квіткою, повторила дівчина.- Гаразд, - й лікар продиктував свій номер телефону та ім'я.
- Дуже приємно, Олексію, - враз пом'якшала співрозмовниця. - Мене звуть Оксана Міллер.Всі три жіночки, що як зацікавлені пташки вертіли головами під час цієї бесіди не сказали жодного слова, тому Мірошниченко навіть не подумав про те, як це може виглядати з боку. Втім, вже час було їхати далі, за іншими викликами. Він ще раз перевірив показники пацієнтки, за компанію поміряли тиск і Наталі, та залишився задоволеним.
- Показань для госпіталізації на сьогодні я не бачу, проте якщо найближчим часом приступ повториться, обов'язково лягайте до лікарні, - напучував він пацієнтку, а та слухняно кивала у відповідь. - Прощавайте.Лікарська бригада покинула квартиру й родички знову лишилися втрьох.
- Ти як хочеш, а я тут заночую, - тихенько сказала онуці Наталя, щоб не розбудити тітку, що від ліків вже почала куняти.- Добре. Я вранці приїду тоді за тобою, - кивнула молодша Міллер, а потім уважно вдивилась в обличчя бабусі. - Ти як загалом? Тобі хоч швидку не доведеться викликати?
- Все добре. Ти ж чула лікаря? Я впораюсь, - всміхнулась старенька та стиснула сухенький кулачок на знак своєї сили.- Ну тоді на добраніч.
Оксана вийшла з квартири та рушила на вулицю. Пориви вітру, що несли холодну мжичку, змусили вище підняти комір пальто, ховаючи від противної негоди обличчя. Думка про те, що у місті можна було б затриматись трохи довше, майнула і знову зникла. А навіщо, власне, затримуватись? Ні, завтра вона точно поїде.