Побачивши на порозі детективів, Марра Лінн запитально вигнула тонку брову. Але її обличчя лишилося незворушним. Навіть у простій чорній сукні з білими мереживними вставками на ліфі й рукавах жінка гордо височіла на порозі. Помпезна зачіска жінки, що її в особняку Гелодарта бачив Шарль, зникла. Темно-руде з сивиною волосся Марри було скріплене на потилиці шпильками. Вона з викликом дивилася на непроханих гостей. Шарль подумав, що попереду ще одна важка розмова. Конференцію він ледь витримав через те, що управитель заборонив оприлюднювати майже половину з усіх виявлених фактів. Зі стиснутими зубами Верті коротко розповів про розслідування, потім дав слово жандармам і тихцем пішов, злий і розчарований.

- Детективи? – господиня дому злегка схилила голову. – Чим можу допомогти?

- Доброго дня, махільє Лінн, - привітався Шарль, - у нас до вас є кілька запитань...

- Здається, я все розповіла, - обірвала його жінка, - мені нема чого додати.

- Ми з іншого приводу, - втрутився Джамбатіста. Погляд Марри став ще підозрілішим.

- З якого приводу?

- Це стосується ваших доньок – Іанти і Антуси... - знову почав Верті.

- Послухайте, детективи, - Марра цідила слова, а в світлих очах спалахнули небезпечні іскри буремного полум'я, - мої доньки не вбивали Ессера Гелодарта. Це все, що вам потрібно знати. Якщо запитань більше немає, йдіть.

"Наче вовчиця, яка оберігає своїх дітей", - подумав Шарль.

- Будь ласка, махільє, - він намагався, щоб тон його голосу лишався доброзичливим, та на поступки йти не збирався, - давайте поговоримо неофіційно. Інакше мені доведеться викликати всіх вас на допит в жандармерію. І повірте...

- Заходьте, - різко сказала Марра. Верті й Сезаре пройшли за нею. Господиня будинку велично пройшла повз дзеркала у передпокої, що відображали її горду постать. Схвильовані детективи йшли слідом, більше нагадуючи прислугу. У величезній вітальні Марра всілася на велике м'яке крісло з білою оббивкою. Жестом вказала гостям сідати на диван навпроти.

- Вип'єте чаю чи кави? – стомлено спитала вона. Шарлю чомусь здалося, що ця жінка – єдина захисниця в цьому будинку. Він знав, що батько Іанти і Антуси, мільярдер Вансбреєн, помер незабаром після народження дочок. В одному з ресторанів, де постійно вечеряло подружжя Вансбреєн, почалася пожежа. Махіл Вансбреєн врятував дружину. Сам помер від численних опіків. Марра незабаром взяла дівоче прізвище і більше не виходила заміж, хоча багато чоловіків із знатних родів добивались її уваги. Жінка була однаково незворушною з усіма.

- Ні, дякую, - Верті тицьнув у бік Джамбатісту, котрий відкрив рот, - давайте відразу до справи.

- Питайте, - коротко кинула Марра. Хоча складалося враження, ніби вона дозволила співрозмовникам задавати питання, а не підштовхувала до бесіди.

- Але ми б хотіли...

- Доньки сплять, їм вкололи снодійне, - заявила жінка з якоюсь ніжністю, яка тут же зникла, коли господиня дому згадала, що знаходиться в компанії незнайомців, - і я не дозволю їх розбудити. Іанті й Антусі прописаний щоденний сон. У них... легке пошкодження розуму. Дівчатка нічого не пам'ятають. Принаймні, я на це сподіваюся.

- Це після того випадку?.. – делікатно запитав Сезаре. Марра люто стисла долоні в кулаки, її очі звузилися.

- Так, після того, як моїх дівчаток жорстоко зґвалтували і побили! – гаркнула вона, піднявшись. Зараз жінка нагадувала неприборканий ураган ретельно приховуваних емоцій – таких сильних, що будь вони зброєю, то перетворили б півміста в пил. – Тільки тоді ні один дохлий жандарм не з'явився взяти свідчення! Я сама ходила і писала заяви чи не щодня. Хоча стривайте, вони таки приходили. Всім відділком приходили і наказали мовчати, якщо я хочу, щоб Іанта і Антуса були живі! А знаєте чому, детективи? Бо моїх дочок зґвалтував Ессер Гелодарт!

Настала тиша. Марра спинилась і з викликом подивилася на співрозмовників, очікуючи, що хтось із них стане заперечувати. Проте Шарль і Джамбатіста мовчали, вражені її зізнанням. Тоді жінка знеможено впала в крісло, ніби гнівний монолог забрав усі її сили. В тиші зашарудів поділ її сукні.

- Питайте ж, детективи, - повільно промовила Марра, - що ви мовчите? Чи не очікували такого від доброго, чарівного Ессера?

- Ви... ви впевнені? – вирвалось у Сезаре. Шарлю захотілося знову тицьнути напарника за ідіотське питання.

- Чи впевнена я? – в голосі жінки знову забриніли нотки люті. – Коли я, знавісніла від страху, увірвалася в хоспіс, куди привезли дівчат... - її голос зірвався. – Їх не було майже два тижні, детективи. Знаєте, що мені говорили ваші колеги? "Не турбуйтеся, махільє, вони не маленькі, самі повернуться". Сини кобелів, вони знали, куди поділися Іанта і Антуса. Лише через два тижні мені по внутрішньому зв'язку повідомили, що доньок привезли в хоспіс третього рівня[12]. І коли я благала Іанту не вмирати (якийсь добряк, будь він проклятий Темрявою, зламав їй ребра і вони пробили печінку), вона розплющила очі й сказала: "Мамо, чому так боляче? Мамо, чому ми повинні страждати заради Ессера Гелодарта? Він сказав: ми повинні страждати". Це були її останні виразні слова. Зараз Іанта майже не розмовляє. Висловлюється короткими дієслівними фразами. Антусі перепало менше. Одного разу вона розповіла про те, що сталося, моїй прийомній доньці Ширі. Їх викрали. Серед білого дня. Адже хто посміє відмовитися від поїздки на чудовому робокарі з самим Ессером Гелодартом? Відмовишся – вважатимуть за непокору. Ось така справедливість. Дівчаток відвезли в особняк якогось пса, приятеля Ессера. Їх катували. Ґвалтували, били, навіть відгризли шматки плоті...

- Навіщо ж ви поїхали на бал-маскарад? – запитав приголомшений Шарль. – Це ж...

- Удар для мене, для доньок, знаю, - криво посміхнулася Марра, - сволота Ессер Гелодарт надіслав нам запрошення. І наполіг на тому, щоб Іанта і Антуса були присутні в особняку. Хотів ще більше принизити. Я не знала, що багатий виродок зробить, якщо ми не підкоримося, тому довелося їхати. Але він здох. Добра душа позбавила Алітею від мерзенної істоти, недостойної називатися людиною. Сподіваюся, відплата наздожене і його батька.

- Управитель теж в цьому замішаний?

- Детективе, ви хіба не дивилися статистику? – хмикнула жінка. – Ця мерзота почалася задовго до народження Ессера...

На дерев'яних гвинтових сходах почулися кроки.

- Матінко, щось сталося? – у вітальню зайшла Ширі Лінн. В широкому одязі вона здавалася зовсім мініатюрною. – Ви кричали. Будь ласка, не розбудіть сестер. Доброго дня, махіли.

- Ширі, не наривайся і йди, я не в настрої, - владно махнула рукою жінка, - я більше не підвищуватиму голос. Зачекай, зроби мені чаю з валеріаною. Іди, нічого тобі слухати про те страхіття, яке я розповідаю.

- Я і так все знаю, матінко, - знизала плечима прийомна донька.

- Ширі!

- Вже йду, - дівчина швидко сховалася десь в особняку. Марра зітхнула.

- Ширі... вона доглядала за дівчатками так, ніби вони були її рідними сестрами, незважаючи на їхні капризи, на неадекватну поведінку, на те,що часом доводилося сидіти з ними до світання, - сказала жінка, - кругла сирота, вона одного разу попросилася переночувати. Я була сама не своя після жахливої події і дозволила. Дівчинка добре розбирається в медицині. Каже, батьки були лікарями. Іноді я буваю з нею надто сувора. Можливо, боюся, що з Ширі станеться те ж саме. А вона зовсім беззахисна. Тому я заборонила їй їхати на маскарад.

Повернулася Ширі, несучи срібний піднос з фарфоровою чашкою.

- У вас ще лишилися питання, детективи? – поцікавилася Марра.

- Махільє, ви зможете повторити все, що ми почули, ще раз, на суді над управителем Гелодартом? – запитав Шарль, приховуючи хвилювання. Він розумів, що вплутується у небезпечне протистояння. Але не міг залишатися байдужим і лишити Маддерна Гелодарта на посту управителя. Почуття обов'язку не дозволяло. Адже це він колись присягав відстоювати справедливість Алітеї - незмінну і однакову для всіх і кожного. Пора показати, чого вартує клятва детектива.

- А ви рішуче налаштовані, - жінка взяла чашку. Шарль помітив, що її рука тремтіла. – Якщо такий суд відбудеться, я прийду перша. І я готова повторити свою розповідь. Але будьте обережні, детективи. У Гелодарта багато союзників серед жандармів. І просто так вони не здадуться.

- Ми теж, - прорік Джамбатіста, який перестав клеїти дурня.

- Дякуємо, що приділили увагу, махільє Лінн, - Шарль піднявся, - якщо у нас з'являться питання, ми зателефонуємо.

- Ширі, проведи детективів, - звеліла Марра прийомній доньці, - і не затримуйся. До побачення, махіли.

У повному мовчанні Верті й Сезаре в супроводі Ширі дійшли до двостулкових дверей з позолоченою ручкою.

- Вибачте, якщо матінка чимось вас образила, - озвалася дівчина.

- Мені здається, це жандарми повинні просити вибачення у всіх вас, - надзвичайно м'яко вимовив Джамбатіста, - і у всіх матерів, у яких забрали доньок.

- Знаєте, - стиха додала Ширі, пригладивши волосини, що безладно стирчали на маківці, - якщо шукати інформацію про Гелодартів у світовій кіберпавутині Едейле, вона видає вельми дивні результати пошуку.

- Які саме результати? - насупився Шарль.

- Канібали півдня, - неохоче відповіла Лінн.

*****

"Гелодарт – загальна назва племені канібалів, що мешкають на півдні Едейле. Назва походить від слів "гейлос" - людина і "дарте" - пожирати. На мові ранн[13] буквально означає "пожирач людей". Плем'я гелодрт з'явилося приблизно п'ять тисяч років тому, коли південний континент ще не знищила велика посуха. В ті часи плем'я займалося обробкою землі. В основному, вирощували зернові культури. Також розводили велику рогату худобу. Коли в Едейле три тисячі років тому почалася велика посуха, південний континент постраждав більше за інші частини світу. Землі стали непридатні для обробки, багато тварин гинули від нестачі їжі. Приблизно тоді плем'я почало поїдати людей. Найчастіше жертвами ставали жінки, яких вбивали і з'їдали після того, як вони народжували від 7 до 10 дітей. Більшість новонароджених дівчаток також з'їдали. Кістки спалювали на ритуальних кладовищах. Найціннішими вважалися внутрішні органи жертви. Деякий час вони виконували функцію валюти серед племені..."

Далі йшла інформація про міграцію племені на північ. Хоча пішли не всі, та багато пожирачів змішалися з мешканцями міст. Також говорилося про те, що майже у всіх гелодартів на білках очей є чорні цятки, а з віком у них часто буває неконтрольований тремор кінцівок. Дослідники вважали: невідомі симптоми викликані тим, що плем'я харчувалося людськими органами, речовини з яких могли істотно впливати на організм здорової людини.

Все це Шарль читав у енциклопедії світової мережі, поки Сезаре гнав робокар кудись за місто. Детектив згадав, що останнім часом в управителя часто тремтіли руки, хоча він намагався цього не показувати. Ессера Верті бачив нечасто, але той не виглядав хворим. Хоча син управителя був ще молодим і ознаки хвороби могли просто не проявлятися.

- Ніколи б не подумав, що в Алітеї коїться така гидота, - промовив Джамбатіста, - куди, в ім'я Світла і Темряви, дивилися жандарми?

- Їх підкупили, Сезаре, - буркнув Шарль, - або вони з Гелодартом заодно. Це мене лякає. Я не знаю, кому ми можемо довіряти.

- Можливо, в архівах дядька вдасться знайти відповіді, - підбадьорив напарника Джамбатіста.

- Чому ти такий впевнений?

- Дядько розслідував подібні випадки, - відгукнувся Сезаре, - подробиць, на жаль, не знаю, я тоді закінчував загальну школу. Потім дядько зник. Розумієш, що це означає? Його прибрали. Потім прийшли жандарми, обшукали кабінет дядька і забрали всі папери. Лише коли я вступив до академії жандармів, тітка розповіла про копії справ, що зберігалися в заміському будинку.

- Гадаєш, жандарми туди не зазирали?

- Навіщо? Дядько Вільгельм навмисне залишив оригінали в кабінеті. Він точно вийшов на слід Гелодарта. Що ти, до речі, читаєш?

Верті розповів напарнику про знайдену статтю та її зміст. Сезаре довго мовчав, потім видав:

- Неспроста прізвище управителя Алітеї збігається з назвою племені канібалів. Він не замислювався про те, що статтю може прочитати будь-хто? Як ти вважаєш, Шарлю, плем'я дійсно рушило на північ?

- Все можливо, - неохоче кивнув Шарль, - та якщо це так...

- Темрява і світло, виходить, управителі Алітеї всі ці роки вбивали дівчат... щоб з'їсти?! - видихнув шокований Джамбатіста, озвучуючи невисловлену думку Верті.

*****

Старий заміський будинок Вільгельма Сезаре за останні роки занепав і настільки заріс деревами, що Джамбатіста ледь упізнав місце, куди раніше приїздив влітку. Під час навчання в академії жандармів детектив розбирав тут архіви, вишукуючи особливо цікаві справи.

- Як би всі папери не згнили, - промовив Шарль, поки чоловіки пробиралися крізь голі колючі гілки кущів до будинку. Робокар довелося лишити на узбіччі.

- Ті, що в підвалі, швидше за все, зіпсовані, - відгукнувся Джамбатіста, - але горище добре захищене. Я сам допомагав дядькові його ремонтувати. Якраз за п'ять місяців до його зникнення. Можливо, дядько здогадувався, чим може обернутися його розслідування.

- От і почнемо з горища, - сказав Верті.

Вони зайшли в старий двоповерховий будинок, відчинивши іржавий замок відмичкою. На першому поверсі детективи виявили розкидані пожовклі папери, перевернуті меблі і ящики, що валялися в коридорах.

- Здається, тут уже хтось побував, - повільно вимовив Шарль, оцінюючи безлад у кімнатах. Він підозріло роззирнувся і дістав з кобури лазерний пістолет. До зброї не були потрібні кулі. Головне – стежити, щоб батарея була постійно заряджена.

- Сподіваюся, вони не дісталися до горища, - Сезаре прямував до драбини, що вела нагору. Верті йшов за напарником, уважно прислухаючись. На відміну від легковажного Джамбатісти, який часто йшов напролом, не бачачи небезпеки, Шарль волів бути насторожі.

Вони швидко залишили позаду сходи, що голосно скрипіли. На другому поверсі панував такий самий хаос, і Шарль майже зневірився знайти в цьому будинку хоч щось суттєве. Але напарник впевнено пройшов у кінець коридору і зняв зі стіни картину в людський зріст з огидним вицвілим пейзажем. За нею виявилися маленькі дверцята.

- Ха, я ще не забув, де знаходиться ця кімнатка, - Сезаре був задоволений. Він безцеремонно вибив двері і, трохи зігнувшись, зник в отворі.

- Обережніше! – крикнув йому Верті, повільно заходячи у вузький коридорчик зі слизькими кам'яними сходами, що вели нагору. Тут було прохолодніше, ніж у будинку. Пахло вогкістю. Десь вище вилаявся Джамбатіста, який вдарився об низьку стелю, необережно піднявши голову.

- Темрява і Світло! – здивовано вигукнув Сезаре. – Архів тут, Шарлю. Цілий і недоторканий.

Тепер вже й Верті прискорив крок. Йому не терпілося знайти всьому пояснення, розкласти події по поличках, упорядкувати інформацію й схопити вбивцю. Хоча детектив зізнався собі, що заплутався, за ким полює. За вбивцею Ессера? Правду кажучи, воно відійшло на задній план. Верті хотів насамперед покарати всіх, хто забирав життя жінок Алітеї.

Сезаре вже читав якісь документи, мабуть, взяті навмання. Шарль зайшов у приміщення і роззирнувся. Хоча оглядати було нічого. Маленька кімната зі стелажами, на яких вишикувалися десятки папок з роздруківками – рідкістю для міста, де майже всюди використовувалися електронні документи. Лампи під стелею блимали, готові згаснути в будь-яку мить. В кутку стояв невеликий стіл.

- Ця справа датована більш ранніми роками, - здивовано промовив Джамбатіста, - в ті часи дядько ще не працював у жандармерії. І вбивство дівчини повністю співпадає з тими, що були здійснені нещодавно.

- Що? – вражений Шарль вихопив документ з руки напарника. Пробіг очима. – Забери мене всі монстри Безодні!

Справа була датована минулим століттям, і Верті жахнувся від правди, що поступово відкривалася йому.

Предки Гелодартів із самого початку відповідали за вбивства дівчат. Прибувши в Алітею, вони захопили владу. Ніхто не наважувався переходити дорогу управителям. Інакше їх вбивали. Шарль тепер боявся підняти голову. Боявся знову побачити величезну кількість папок і знати, що в них знаходиться. Рука детектива з аркушами паперу тремтіла. Власні сліпота й безсилля зводили з розуму.

- Темрява і Світло! – раптово гримнув Джамбатіста і з усієї сили вдарив кулаком по найближчій полиці, бажаючи зігнати лють. Папки зі справами одразу розсипалися по підлозі. Шарль здригнувся. Таким злим Сезаре ніколи не був. – Шарлю, треба поїхати до Гелодарта і...

- Я сам до нього поїду, - сказав Верті, дивуючись власному спокою.

- Їдьмо зараз! – у темних очах напарника вирувала рішучість і бажання вбити винуватця.

- Сезаре, заспокойся... - почав Шарль.

- В Безодню спокій! – закричав Джамбатіста. Він штовхнув стіл у кутку, ледь не зламавши. – Ці тварюки століттями катували і поїдали дівчат, ґвалтували, били, а ми стоїмо тут, як...

Шарль відчував те ж саме. Лють клекотала в душі, роз'їдала зсередини, намагалася, вирватися на волю припадком гніву. Та детектив постарався зберігати холоднокровність і не трощити все підряд.

- Я чудово розумію тебе, Сезаре, - заговорив Верті, - та якщо ми з'явимося в особняк управителя в такому стані, нас, швидше за все, і на поріг не впустять. Дай мені подумати...

Він не договорив. Через удар Джамбатісти дверцята столика відвалилася. Детективи зазирнули у шухляду і помітили щоденник у твердій палітурці. Джамбатіста нахилився, взяв щоденник і погортав.

- Це дядьків, - стиха мовив він, - а я гадав, його забрали жандарми.

Блокнот являв собою короткі замітки Вільгельма, що стосувалися особливо важливих злочинів. Він писав, що ранні справи про викрадення дівчат дісталися йому від старого полковника центральної жандармерії, який вийшов на пенсію. Дядько став розбиратися і вловив закономірність у злочинах. Потім порівняв з справами, які розслідував сам. До свого жаху жандарм зрозумів, що вбивці продовжують свої звірства. Або ж тут замішана ціла сім'я. Вільгельм наполегливо шукав зачіпки. І щось знайшов, бо незабаром зникла його донька.

- Жанетт була старшою, але завжди залишалася зі мною, щоб я не нудьгував, - згадав Джамбатіста двоюрідну сестру, - тітка ледь не збожеволіла, коли знайшли останки Жанетт.

Шарль пам'ятав, як одного разу напарник розповідав про двоюрідну сестру. Але в подробиці її зникнення не вдавався. Тепер було зрозуміло, чому. Джамбатіста уникав болючої теми.

- Отже, нам випав шанс знайти і покарати цих виродків, - сказав Верті, - і цього разу вони не втечуть.

Останній запис Вільгельма був адресований племіннику.

"Джамбатісто, хоч я й молюся всім богам, аби ти ніколи не пішов моїм шляхом, але весь час помічаю, як ти цікавий навіть для своїх років. А нещодавно ти висловив бажання піти в школу жандармів. Хто я такий, щоб тобі заважати? Та ніколи не довіряй Гелодартам і їхньому оточенню. Всі вони винні у смертях дівчат. Більше того, я майже впевнений, що дружини управителів зникали з тієї ж причини. Правда, їх не вбивали доти, поки вони не народжували спадкоємця. У жандармерії працює кілька людей, яким ти можеш довіряти. Нижче будуть їхні прізвища. Хоча і там теж будь обережний. Люди з часом змінюються."

- Ти... розумієш, що це значить? – шокований Джамбатіста дивився на напарника круглими очима.

- Треба заарештувати всю компанію і віддати під суд, - процідив Шарль, намагаючись говорити спокійно. Він був злий і боявся, що виплесне лють на Сезаре. "Темрява і Світло, невже люди досі просто мовчали?"

Тут у Верті задзвонив телефон. Характерний звук означав, що дзвінок переадресовується з внутрішньої лінії. Детектив дістав телефон і подивився на екран. Дзвонив управитель. Чоловік одразу ж відповів. Джамбатіста прислухався.

- Де вас носить, детективе Верті? – невдоволено поцікавився керівник міста. – Чи знаєте ви, що я просив повідомляти про результати розслідування?

- Я б на вашому місці, управителю, поводився більш чемно, - відрізав Шарль, - оскільки результати розслідування показали, що ви замішані в серйозних злочинах. Маю зауважити, що не тільки ви. Тому завтра вранці я до вас навідаюсь, аби почути пояснення в неформальній обстановці. Якщо відмовитеся чи не впустите – буде допит у камері і з детектором брехні. Всього доброго.

Сказавши це, Шарль відключився, не давши Гелодарту вимовити ні слова. Джамбатіста лукаво посміхався, слухаючи, як напарник ставить управителя на місце. Верті відчув похмуре задоволення, бо давно мріяв виказати Гелодарту все, що про нього думає.

- Архів поки залишимо тут. Повернемося за ним завтра після арешту всіх цих... - Шарль махнув рукою, не знайшовши цензурного слова, яке описало би вбивць. – Зараз їдемо в жандармерію і впорядкуємо всі матеріали щодо вбивства Ессера. Нехай справою займається хтось інший. Мене вона не цікавить.

*****

Наступного дня Шарль поїхав до резиденції управителя Алітеї. Джамбатісту попросив переконати старих жандармів, яких Вільгельм Сезаре згадав у щоденнику, аби ті допомогли.

- Тобі краще вдасться зрозуміти – можна їх назвати союзниками чи ні, - сказав Верті, накидаючи плащ, - я скоро повернуся.

- Я б краще поїхав з тобою, - похмуро відгукнувся Джамбатіста, - бо вважаю дурістю їхати до Гелодарта самому. Тим паче, коли ти знаєш, у яких злочинах він замішаний.

- Я детектив і можу за себе постояти, - відмахнувся Шарль, ховаючи пістолет у кобуру.

- Ти дурень, та й годі, - хмикнув Сезаре, та далі сперечатися не став.

Резиденція знаходилася в східній частині Алітеї і була чимось на кшталт сімейного замку Гелодартів. Довкола приблизно на дві милі розкинувся сад з незвичайними деревами, затишними місцями для чаювання, альтанками, лабіринтами зі спеціально вирощених кущів, ставками, фонтанами і мисливськими угіддями. Це була величезна територія, доступ до якої мали лише наближені до Гелодартів люди.

Робокар доставив Шарля до високих воріт, викуваних із міцного металу золотистого кольору. Деталі були тонкими і, здавалося, створеними з мережив. Тим не менш, переплетення завитків пробила б тільки потужна вогнепальна зброя.

Підійшовши до вбудованого в ворота комунікатора, Шарль натиснув кнопку дзвінка. Відразу ж заговорив жіночий голос:

- Доброго дня. Назвіть своє ім'я, посаду і причину візиту.

- Шарль Верті з детективного бюро. У мене зустріч з управителем Гелодартом, - відповів чоловік.

Кілька хвилин комунікатор мовчав. Потім жінка промовила:

- Проходьте. Робокар можете повернути додому. За вами під'їде особистий транспорт управителя та відвезе до особняка. Біля входу вам необхідно здати всю наявну зброю. Її повернуть, коли ви будете йти.

В очікуванні транспорту Верти запрограмував робокар на автоматичне повернення на парковку біля свого будинку. Через деякий час прибув один з броньованих робокарів – тих, які завжди супроводжували транспорт Гелодарта. Шарль сів усередину. Робокар був невеликим і призначався для охорони. У такому транспорті зазвичай була вбудована зброя – від лазерних напівавтоматичних гвинтівок до ракетниць і вогнеметів.

По просторій алеї транспорт доставив детектива до особняка. Перед Шарлем вгору вивищувалися широкі сходи з чорного мармуру з червоними прожилками. Автоматичні двостулкові двері ніби призначені для велетнів. Коли Шарль опинився на порозі, стулки безшумно прочинилися. Назустріч вийшов слуга в чорному костюмі з червоною краваткою і комп'ютеризованих окулярах. Він попросив гостя здати зброю. Шарль неохоче розлучився з лазерним пістолетом і револьвером-паралізатором. Слуга запевнив, що поверне зброю пізніше. Він написав щось в месенджері, вбудованому в наручний годинник.

- Управитель Гелодарт зустріне вас через кілька хвилин, - повідомив він, - чекайте.

І пішов.

Шарль роззирнувся. Він знаходився у великому холі ніжно-кремового кольору з золотими вкрапленнями у вигляді барельєфів. Підлога встелена білою плиткою. Навпроти починалася сходи, що вели на другий поверх. Ліворуч і праворуч знаходилися двері. У кутку стояла широка софа бронзового кольору. Крім цього, Верті помітив безліч портретів. Всі чоловіки на картинах були невловимо схожі. Зацікавившись, детектив повільно пішов уздовж стіни, розглядаючи портрети. У чоловіків були масивні квадратні обличчя, міцно стиснуті губи і суворий погляд. Їх ніяк не можна було назвати привабливими. Хоча останні з династії Гелодартів виглядали більш симпатичними. Придивившись, детектив помітив чорні цятки на білках очей управителів. У жінок такого не було. "Бо вони з інших сімей", - подумав він.

- Детективе Верті, - зі сходів спускався Маддерн Гелодарт, вбраний у бордовий військовий костюм. Шарль коротко кивнув на знак вітання. Управитель сьогодні був незвично спокійним і навіть люб'язним. – Вчора під час телефонної розмови ви висловлювалися досить різко. Звісно, я теж погарячкував. Але прошу пояснити, що ви мали на увазі, кажучи про мою причетність до серйозних злочинів.

Управитель і так все знав, але навмисне ламав комедію. Шарль не став його квапити.

- Так, я був різкий, - погодився Верті, - вибачте за таку поведінку. А щодо злочинів...

- Ходімо, мабуть, у сад, - запропонував Гелодарт, - тут часто ходить прислуга. Не хочу, щоб хтось перервав нашу розмову.

Управитель повів детектива за сходи. Там виявилася скляні двері, що вели на галявину, за якою і починався сад. Викладена червоним каменем стежка вела повз плантації осінніх троянд. Літні квіти давно відцвіли, зате осінні милували око розмаїттям відтінків і форм. Мініатюрні східні дерева визирали з-за декоративних каменів. Невеликий став був повністю засипаний червоним листям, що осипалося з дерев. По краях стежок встановлені маленькі квадратні ліхтарики. Ймовірно, Гелодарти любили гуляти в саду вечорами.

- По-перше, задам питання, - почав Шарль, не бажаючи гаяти часу, - в Алітеї були вбиті дівчата. І мова не про одну-дві жертв. Втім, ви повинні знати про це. Чому ні одне з убивств не було розкрите?

- Яке відношення ці події мають до смерті мого сина? – незворушно запитав Гелодарт. Детективу так і хотілося врізати в його брехливу пику, та він стримався.

"От же сволота, він чудово обізнаний про діяння Ессера", - подумав Верті, - "і сам займався тим же. Ще й дружину вбив".

- Безпосереднє, - відрізав Шарль, - тому я чекаю вашу відповідь.

- Так, мене поінформували про різке збільшення злочинності в місті, - озвався Маддерн, - і якщо ви думаєте, що ніхто нічого не зробив...

- Я не думаю, а знаю, - детектив втрачав самовладання, - бо ця гидота триває більше двохсот років. Здається, приблизно тоді ваші предки стали управителями Алітеї. Цікаво, що колишня управителька безслідно зникла. Як і більшість її підданих.

- Ви в чомусь звинувачуєте моїх предків, детективе?

Шарль зловісно посміхнувся. Ще ніколи йому не було так гидко з кимось спілкуватися.

- Я? Та навіть не думав, - в'їдливо сказав він, - але знаєте, управителю, збігів надто багато. І це викликає певні питання.

- Мені теж хотілося б задати важливе питання, - втрутився Гелодарт, коли в бесіді настала пауза, - ви вже з'ясували, хто вбив Ессера?

Верті відповів, не роздумуючи:

- Птаха помсти.

Його співрозмовник зупинився.

- Як ви сказали?

Шарль вловив у голосі Маддерна нотки хвилювання і здивувався. До цієї миті управитель чудово зберігав самовладання і не виказував емоцій.

- Птаха помсти, - повторив Верті, - та сама, яка, за легендами, супроводжує Хранительку Алітею і карає справжніх злочинців.

- Мій син не злочинець, - різко заперечив Гелодарт.

- Скажіть це дівчатам, яких він катував і вбивав, а ще краще – їхнім сім'ям, - Верті підвищив голос. Глибоко вдихнувши, він продовжив уже тихіше: - Мені невідомо, хто така ця Птаха помсти, але завдяки її втручанню вдалося дістатися до мотиву смерті вашого сина і знайти докази причетності до вбивств дівчат не тільки Ессера, але й вас самих.

- Ви маєте на увазі архів Вільгельма Сезаре? – втомлено запитав управитель. Детектив здригнувся й подивився на Гелодарта. Той цілився в Шарля з пістолета, який був захований під мундиром. – Я зрозумів, що ви почали щось підозрювати, коли дізнався про ваші запити в електронний архів. Гадаєте, в архів можна зазирнути, і ніхто цього не помітить? Довелося попросити людей, щоб вони за вами простежили. Я підозрював, що Вільгельм віддав не всі матеріали. Його будинок буде знищений. Вас і вашого напарника, на жаль, доведеться вбити.

- Хтось усе одно здогадається, - крізь зуби процідив Шарль. Він ненавидів себе за легковажність. Як можна було допускати, що управитель спокійно здасться і відправиться у в'язницю? Навіщо Верті поліз сюди сам, без підготовки, не взявши підмогу?

"Ще й Джамбатісту втягнув у це лайно", - промайнула неприємна думка.

- Всіх, хто почне щось підозрювати, буде усунено, - сказав Маддерн, - своїм жертвам я давав хвилину на те, аби втекти з саду. Але вас доведеться вбити відразу.

Він звів курок. Шарль пильно дивився в чорне дуло пістолета і ні про що не думав. Готувався почути постріл і... кінець.

Щось просвистіло, і Верті побачив, як в око Гелодарта увіткнувся короткий арбалетний болт. Управитель впустив пістолет, заволав і провалився на землю. Кров з рани потекла по обличчю, спотворюючи його до невпізнаності.

- Кричи, Гелодарте, скільки завгодно, - з-за декоративних кущів вийшла жінка, - тебе ніхто не почує. Чи не це ти говорив своїм жертвам? Сину кобеля, ти заслужив на повільні муки! Але мені хочеться, щоб ти якомога швидше здох.

Вона підняла арбалет і вистрілила в ногу Маддерну. Той, підвівшись, знову впав. Гелодарт щось вигукував і намагався повзти до кущів. Ще ніколи цей незламний чоловік так панічно не кричав. А жінка, перезаряджаючи арбалет, стрімко йшла до нього. Шарль зауважив, що незнайомка дуже бліда, а темний одяг був їй великуватий. Коротке чорне волосся було розпатлане, обличчя виснажене, на шиї помітні рани, але лють у синіх очах була майже матеріальною.

- Стійте... - детектив зібрався спинити месницю. На його плече лягла рука.

- Не треба, детективе, - ошелешений Шарль побачив Ширі Лінн. Її мішкуватий одяг зник. Замість нього дівчина вбралась у вільні чорні штани і куртку з яскраво-зеленими лініями на плечах та манжетах. – Це необхідно зробити.

Жінка з арбалетом продовжувала вганяти в управителя болти доти, поки Гелодарт не перестав ворушитися. Тоді презирливо плюнула в перекошене обличчя мерця.

- Не думала, що вбивство цього виродка виявиться таким приємним заняттям, - вона закинула арбалет на плече і повернулася до Шарля, - детективе, ви, звісно, сміливець, оскільки прийшли викрити виродка Гелодарта, але який же ви ідіот, - незнайомка вигнула губи в посмішці, ніби заново вчилася всміхатися. Проте вона схвально дивилася на здивованого Верті. - Йти сюди одному? Вирішили, що ви безсмертний, чи як? Проте ви зробили величезну роботу. І розслідування потрібно довести до кінця...

- Хто ви і що відбувається? – не витримав Шарль. – Навіщо вбили управителя? Його слід судити.

Жінка з арбалетом хрипко засміялася. Ширі, чия рука досі лежала на плечі чоловіка, лишилася незворушною.

- Ви такі наївні, детективе, - промовила вона і жорстко додала, - та хто б дозволив вам судити цього морального виродка? Майже вся влада зосереджена в руках Гелодартів! І управитель не один такий. Нікчемні потвори! Єдине, що можна з ними зробити – вбити без будь-якого слідства, бо вони ніколи не зупиняться. Ширі, твій загін займається іншими канібалами?

- Так, Хранителько, - відповіла Лінн, - на даний момент майже всі знищені. Їх наближені особи, що чинять опір, утримуються у в'язницях.

- Зачекайте, то ви - Хранителька Алітея? – не повірив Шарль. – Ви існуєте насправді?

- Уявіть собі, - хмикнула Алітея, - гадали, що легенди про мене - це вигадка? Хоча воно й не дивно. Хранителі нечасто відкриваються людям. От і мені не варто було довіряти Гелодартам... Та чи треба розповісти правду вам, детективе?

- Треба, - втрутилася Ширі, - йому можна довіряти.

Алітея з якимсь подивом глянула на Лінн. Потім скуйовдила і так сплутане волосся. Шарль помітив на її зап'ястях сліди від кайданів - глибокі, огидні рани - і здригнувся від жахливої здогадки.

- Зробімо ось що, - мовила жінка, - ми з детективом підемо в резиденцію і поїмо. Я втомилася. А ти привези детектива Сезаре. Впевнена, йому теж буде цікаво дізнатися, у що він вплутався.

- Джамбатіста живий? – схвильовано запитав Шарль.

- Як тільки ви розділилися, за ним вирушили мої лейтенантки, - відповіла Ширі, - я скоро повернуся.

Вона зникла в глибині саду.

- А ми посидимо в моїй резиденції, - заявила Алітея, сміливо йдучи до будівлі. Було помітно, що попри браваду, вона трохи накульгувала й іноді кривилася від болю. Що ж із нею сталося?

- То це ваш дім? – здивувався чоловік.

- Аякже, - кивнула жінка, - скоти Гелодарти відібрали у мене все. Тільки вбити не змогли. Хоча намагалися.

- Ви не дуже схожі на Хранительку, - зауважив Верті.

- Вас бентежить відсутність ореолу світла? Або моє змарніле обличчя? – Алітея скривилася. – Може, манери суперечать образу Хранительки? Хотілося б подивитися, якими стали б ви після двохсот років у підземеллі... Давай на "ти", Шарлю. Ненавиджу цей лицемірний етикет.

Детектив ледь помітно посміхнувся. Хранителька починала йому подобатися своєю прямолінійністю та чесністю. Навіть грубість у висловлюваннях не бентежила.

- Це ти вбила Ессера? – поставив він запитання, що досі не давало спокою.

- Ширі, - відповідь детектива вельми здивувала, - я в ніч маскараду ще була в полоні, тож ніяк не змогла б цього зробити. Крім того, Ширі вбиває, так би мовити, зі смаком. Переодягнутися в Птаху помсти і вбити молодшого канібала туфелькою – до такого ще треба додуматися. Зате я повеселилася, слухаючи її розповідь.

Вони зайшли в особняк через ті ж скляні двері. Тут було так само тихо. Чи то прислуга пішла, чи їх змусили прийняти нову господиню. Хранителька привела чоловіка в їдальню – найбільш затишну кімнату в особняку. Там був накритий стіл на чотирьох осіб. Побачивши їжу, Шарль згадав, що зранку нічого не їв. І як він здатен тверезо оцінювати ситуацію, коли харчується тільки енергетичною кавою?

- Пригощайся, Шарлю, - Алітея вже щось жувала, - оце смакота! До речі, раджу потім зібрати загін жандармів і дослідити сад на наявність органічних решток. Деяких жертв Гелодарти закопували під деревами і кущами. Нарешті цих божевільних псів немає в моєму місті!

- Як сталося, що тебе позбавили волі? – запитав Верті.

- Який ти нетерплячий, - ліниво мовила Хранителька, - почекаємо Ширі й твого напарника. Не хочу двічі повторювати одне і те саме.

Шарль не став сперечатися. Зараз йому слід було обміркувати останні події. Гелодарта немає. Хранителька Алітея існує. Ширі – досвідчена войовниця. Світ очевидно перевертався з ніг на голову.

Незабаром з'явився Джамбатіста у супроводі Ширі і ще однієї дівчини – невисокої білявки в чорному одязі з помаранчевими смугами на грудях. Верті згадав про напарницю Птахи помсти – Немесіду.

- Шарлю, я не розумію, що відбувається, - заторохтів Сезаре. Його плащ був брудним, подекуди в краплях крові. – Спочатку в жандармерії почалася перестрілка. Мене хотіли вбити, незважаючи на те, що я намагався розповісти правду. Потім прийшли дівчата в чорному і повбивали всіх, хто чинив опір. Потім мене забрали, повідомивши, що везуть до тебе. Як це все розуміти?

- Зараз усе зрозумієш, Джамбатісто, - Алітея потішалася з монологу Сезаре, - сідай і поїж. Ширі, Немесідо, сідайте. Будете доповнювати мою розповідь. Детективи, дозвольте представити капітанесу Ширі Лінн і лейтенантку Немесіду Дікейнос із Війська особливого призначення.

Немесіда мовчки сіла справа від Ширі. Уважні темні очі розглядали Шарля. Дівчина не здавалася небезпечною, проте її звання говорило саме за себе.

- Що це за Військо? Чому я про нього нічого не знаю? Хто ви і де управитель? – Джамбатіста так і сипав запитаннями.

Заговорила Немесіда, оскільки Хранителька демонстративно промовчала і почала їсти десерти. Ширі теж мовчала. Видно, питання було надто простим.

- Військо особливого призначення – спеціально створений підрозділ для збереження балансу в різних світах. Ми також займаємося затриманням злочинців, які загрожують цілісності й безпеці міст і світів, запобіганням міжсвітових конфліктів, усуненням осіб, що загрожують існуванню Хранителів і виконуємо окремі рятувальні місії. Військо поділене на невеликі загони, аби було зручно переміщатися світами.

Далі було коротке пояснення про те, хто такі Хранителі, й знайомство Сезаре з Алітеєю. Та відсалютувала йому кубком з трав'яним чаєм.

- В цьому місті ми займалися порятунком Хранительки, - підхопила Ширі, - вона довгий час не виходила на зв'язок. Навіть Хранитель Едейле її не бачив. Спочатку мій загін збирав інформацію. З'ясувалося, що замість Алітеї містом керували Гелодарти. Довелося вжитися в ролі містянок і шукати, де утримували Хранительку. Це була споруда, що пригнічувала силу Хранителів та створена на прохання Гелодартів.

- І я навіть знаю, хто доклав до цього руку, - відгукнулась Алітея, - тип по на ім'я Мо Санде. Невідомо, які цілі він переслідував, але присягаюся, що помщуся цьому шматку лайна за кожен рік свого ув'язнення! Крім того, канібалам було мало просто замкнути мене. Вони вирішили витягнути силу Хранителя. Наївні мудаки вважали себе богами! Хоча і я не особливо розумна, раз їм довірилася. Але у них не вийшло, оскільки зробити це неможливо. От і лишили мене в тій будівлі, закуту в кайдани, повільно втрачати здоровий глузд. Але, на щастя, вчасно з'явилася Ширі з загоном. Вона відвернула увагу Гелодарта вбивством Ессера. Навіть мої вартові були задіяні до пошуків убивці молодого засранця. Немесіда знешкодила пристрої довкола споруди, які здіймали тривогу, якщо на територію забиралися сторонні, і забрала мене. До сьогодні Гелодарт не здогадувався, що я на волі. Яке ж у нього було обличчя, коли я вганяла болти йому в дупу... Втім, продовжуй, Ширі.

- Більше нема чого додати, - Лінн знизала плечима, - хіба що я всіляко намагалася привернути увагу детективів до нерозкритих убивств дівчат. У кафе "Сон" у вигляді юнака теж була я.

- Варто було б здогадатися, - пробурмотів Шарль, - я ж не випадково зіткнувся з тобою на вулиці.

- Правильно, - підтвердила Ширі, - і, проводжаючи вас із особняка Марри Лінн, я навмисне згадала про канібалів півдня.

- Але навіщо було все так ускладнювати? - не розумів Верті. - Ти могла б просто розповісти...

- І ви б повірили, детективе? - озвалася Немесіда. Її насмішливий голос із сильним акцентом звучав тихо, проте впевнено. - Все життя ви вірили, що Ессер був хорошим хлопцем. Що б ви сказали, якби вам хтось сказав, що Гелодарти канібали?

- Я б... - детектив опустив голову. Дікейнос прекрасно розуміла, що він хотів додати.

- Не повірили, так? Можливо, розповіли б комусь із знайомих. Ви мали самі докопатися до істини, знайти докази, пов'язати події. Щоб не лишилося місця для сумнівів.

- Зачекайте, то Гелодарт мертвий? - до Джамбатісти повільно доходив сенс всього сказаного. - Кого ж ми будемо судити?

- О, ще один борець за справедливість, - в'їдливо відповіла Алітея, - не хвилюйтеся, шановні детективи, Військо залишить вам усіх спійманих людей, які чинили опір і сприяли приховуванню правди. І я щиро вірю, що вони отримають сповна.

- Не сумнівайся, отримають, - підтвердив Верті, - правда, перед судом варто перевірити і співробітників правоохоронних органів. Не хочу працювати з тими, хто знав про звірства і заплющував на це очі.

- Частина мого загону допоможе вам, - сказала Ширі. Шарль вдячно кивнув. Детективам і Війську належало виконати величезну роботу.