Що правда, що легенда, що казка. побудована однаково. Що для нас зараз легенда то колись правдою було. А легенду правдиву брехнею прекрасивши, так казку створили в котру повірили люди. Що казка, що правда, що легенда все з одної вистави. .Легенди живуть у нас не згинуть вони у світлій пам'яті. Зерно посіяне правдою проросте, а брехнею зів'яне. Малесенька ледь вагома брехня переросте у казку брехливу, яку творили на свій розсуд, щоб їм було добре. Я не кажу що казки погані, але ж ці казки були легендою, а ще раніше правдою. Легенда – це те що було колись без краси, без брехні усе як було, а казка це та сама легенда лиш має брехню,яку детально творили крізь віка і століття...
                          1281р.
Міарен. Подалік від людей й міста, десь коло лісу, ставу й галявини просторої схована хатина. В котрій живе сім'я. Батько, мати, син й дочка. В тому будинку, майже ніколи ніхто не гостює, а коли хтось завітає, то це лиш батьковий друг- Крістофер Ганк. Вони з ним знають одне одного ще з двадцяти літ, а познайомились на тренуваннях. Колись у тому домі лунали сміхи веселі весь час та зараз лиш тоді коли брат повернеться з навчання і то не довго, бо він то знов кудись піде, то зовсім вже не цікаво з ним. Але що можна хтіть коли йому вже чотирнадцять літ? Коли в нього зовсім інше в голові ніж у молодшої сестри різниця із якою у шість літ. Мати віддає увесь свій вільний час дітям, а батько як тільки приходить у дім знову розповідає своїм дітям давні легенди, історії, оповідки, а інколи й розповіді з поля бою. Дівчинка захоплено це все слухає й її карі очі сяють від захвату. Та в братових синіх очах видно холод і байдужість до цих історій. Він прагне їх більше не чуть й йде до мати, яка його обійме і пригорне до свого серденька. Він з нею говоритиме на кухні допоможе й чути сміх з двох різних кімнат. Та минали ці дні і йшов батько й син знов з дому. А дівчата у двох займались чимось, готували, прибирали,. про щось говорили, шили. Та через рік пішла й Джанет вчитись. Навчання у них з братом було різне. Джонатан вивчав історію, рослини, карти, бої на мечах, як виживати одному серед незнайомої місцевості, як орієнтуватися у просторі, вчився битись, стріляти,воювати, стратегії, тактиці. А в неї етика, манери, танці, манера спілкування, готування, шиття, і ще багато дамських навичок. Для неї спершу ці уроки були цікавими та швидко набридло. І по правді  вона трохи заздрила братові й вважала його заняття цікавішими. Але Джонатан хотів займатись іншими справами його душа линула до зовсім іншої справи. І він боявся розчарувати батька й людей, котрі вірять у Віронських і від кожного сина цього роду чекають великих здобутків...
І так і було багато віків. Згодом, хоч один із синів ставав лицарем...
     
– Гей, Джонатане, ми йдемо на одну із галявин, що коло ставу, підеш із нами?- запитав юнак з яким вони пересікаються на деяких заняттях. На думку Джонатана цей хлопець нічим крім прогулянок більше не займався, бо в навчанні взагалі не тямить і ледь відповідає на запитання.
– Ні, в мене інші плани.- байдужо відповів їм.
– Знову ідеш додому, хоч раз би розвіявся? - Він немов знав, що Джонатан не піде, але всеодно запитав,чи то в насмішку, чи то із ввічливості.
– Так. Додому йду. - Додому він сказав так немов про інше місце думав. Джонатан дивився, як пустіє заклад, чекаючи поки всі вийдуть до останку із другого корпусу. Де навчання проходить без лицарської підготовки. Там вивчають крім історії й рослин, мистецтво, читають книги, пишуть вільно, навчаються гри на музичних інструментах. Він ішов до великої кімнати де були всі музичні інструменти. Він шукав серед них віолу, яка його чарувала своїм ніжним й прекрасним звучанням. Він її шукав серед сотні інших інструментів, бо лиш на ній грав. Бо лиш вона йому була до душі. І не скаже він про це нікому. Знайшовши її він сів й почав грати повільну, сумну мелодію, яка була у нього на душі. Він усі свої почуття крізь мелодію проявляв.
" Мої муки, мій болю. Вас я проганяю та все повертаєтесь до мене. О, мій суме, скажи чом я не зізнаюсь. Скажи, чому страх мене безволить? Я лину лиш до музики. Нею жадаю жить. З нею жадаю буть. Лиш коли граю я радію. Ох, чом не скажу я їм? Чом я їх не засмучу, чому не можу розбити усі надії й сподівання їхні? Чому свої я мрії руйную заради чужих мені людей?! Ох, будь прокляте звання Віронських! Хтось каже це честь, а для мене це муки й прокльон. Коли б не це прізвище, тоді грав би я для всіх, замість того, щоб ховаться й грать на самоті! Ніхто крім мене й ночі не знає про це. Ніхто більш не чув моєї гри, не відає ніхто, що я музикант... Не знає ніхто й не взнає..." - ці думи його терзали душу й ум. Він хтів  сотні раз сказать, та кожен із них боявсь. Він ладен був кричать про це та замість цього мовчав... Він міг грать аж до світання. Інколи у вихідні дні тут пропадав. І кожен раз як повертався додому брехав дивлячись у вічі. Мати йому вірила  й обіймала кажучи відпочивать, а батько хвалив і казав:" Що так тримать" Та ці слова похвали з батькових вуст, його ще дуж терзали. Він часто був сумний й знову гадав про своє. Він дивився у вікно на природу.
—Братику, а про що ти думаєш?- запитала вона  занудившись на нього дивитись.
— Ні про що, я любуюся красою нашого весняного саду.
Вона побігла теж глянути.
– Гарно. Але тобі не набридло ним любуватись?Ти відколи повернувся на нього й дивишся. - вона немов обурилась на те що брат прийшов і не грається із нею.
— Ну що тут поробиш, коли він мене заспокоює?- він дивився на сад, який відволікав від усіх його турбот.
— Братику, що сталось?! - вона його зненацька обійняла й додала- якщо тебе хтось ображає то наш тато...
Він її перервав.
– Нічого не сталось. Просто я дуже втомився й від занять голова болить. - "Я хочу обдурити її чи самого себе?"
– Тоді не вчись! - вона схрестила руки, надула щічки й стукнула правою ніжкою об підлогу.
Він засміявся, погладив її полові й сказав:
– Якщо не буду вчитись, тоді нічого не знатиму. - він їй ніжно посміхався.
– А навіщо тобі все знати?- вона задумалась- Хіба не можна вчити лише,те що тобі подобається?
– Нажаль це так не працює. Ти маєш знати усе, бо колись воно знадобиться. А інколи ти не можеш займатись справою, що тобі до душі.
– Ну ти ж займаєшся, тим що тобі подобається?
Він здивувався такому запитанню й зразу згадав про віолу.
" Вона знає? Ні це неможливо."
Він завмер на місці й думав.
– Невже ти не знаєш чим любиш займатись? - вона дивилась на нього здивованими очима.
– Знаю. - не задумавшись відповів я.
– Чудово! І чим? - її очі збільшились й вона не давала проходу мені.
" Чорт!"- пронеслось в думках.
– Ну... Ем... - " Я влип. Вона ж не відстане." - Розумієш мала я цікавлюсь багато чим і одне обрати не можу.
– Тоді розкажи про все чим цікавишся.
– Це буде дуже довго й нудно краще розкажи про свої заняття ти ж у нас скоро станеш прекрасною леді. - Я мимоволі посміхнувся. Але вона на це тільки скоса глянула.
– Якщо твої захоплення нудні, то мої заняття ще нудніші в сто раз.
– Невже на стільки все погано?- сміючись запитую
– Все гаразд. - вона задумалась- Ну вчителька етикету сказала:" Що мені потрібний час. І що не було на її віку такої дівчини, яку б вона не змогла навчити манерам." Це майже похвала, бо не все втрачено.
– Зрозуміло - я посміхався дивлячись на ню. Мені подобається її щирість й наївність та в одночас мене вона лякає, бо з такими рисами їй не вижити в цьому світі. Я знову глянув у вікно.
– Братику, може підемо у сад й глянемо на квіти з близька?
"Вона немов прочитала мої думки"
Я погладив її по голові.
– Ну якщо ти так хочеш то глянемо. - я почав іти, а вона за мною бігти немов маленька собачка, яка хоче погратися зі мною. В саду я відчував цей прекрасний запах, пташки весело щебетати. Я розглядав кожну квітку, насолоджуючись її запахом. Це справді мене заспокоює. А сестричка дивилась на мене чи то через нудьгу, чи через цікавість.
– Братику, невже ці квіти розглядати цікавіше, ніж зімною погратись? – вона дивилась у надії, що я від них відірвуся й обоє як колись пограємось у спіймали.
–Хіба не ти хотіла на них глянути? Іди сюди я тобі розкажу як вони називаються. - я посміхався, чекаючи на її реакцію.
–Ну, Джонатане, це ж так нудно. – вона опустила руки й зробила сумне обличчя. Й схопила мене за руку- Ну, давай пограємось, братику. Будь ласка.
Вона так мило виглядає, коли просить мене з нею погратись.
– Ну як я можу відмовити моїй любій сестрі? - Я вщіпнув її за щічку й побіг, а вона за мною. Вона намагалась до мене доторкнутись та я постійну ухилявся. Через що вона падала й сміялась. Їй було весело, а я радів, тому що люблю робити її щасливою. Ми так розважались а ж то сутінків.
    На них дивилась мати із радістю в серці. А батько повернувшись підійшов до своєї коханої обійняв її й поцілував у щічку, а потім глянув на те як їхні діти граються. Поки не було дітей в будинку, вони у двох за вечерею говорили про роботу.
– Еліс, а ти пам'ятаєш нашу першу вечерю?
– Звісно. Як я можу забути, те як за тобою прийшли люди, щоб надіти кайдани, а ти з ними побився?
–Зате було весело.- посміхнувся й доторкнувся до потилиці.
– Звісно, Філіпе, ви тоді пів закладу розгромили. Тебе ще місяць в той заклад не пускали. А навіщо ти запитуєш?- вона глянула на нього з цікавістю, йому навіть здалось, що в її синіх очах промайнула іскра.
– Ну я б хотів вас, міледі, запросити на незабутній ,для нас двох, вечір. Бо ви мені так припали до серця.
– Та невже?! Ну якщо, ви не боїтеся мого чоловіка, то запрошуйте.- в її очах спалахнув вогонь.
– Невже у такої молодої дівчини вже є чоловік?
– Я вам більше скажу, в мене ще є двоє прекрасних діточок.
– А на вигляд більше двадцяти п'яти й не має.
– Сер, ваші лестощі безнадійні, бо занадто сильно я кохаю свого чоловіка.
– Міс, я лиш хочу провести цілий день з вами.
Вона встала зі столу і підійшла до нього хитро посміхнувшись.
– А я гадала вий вечір хочете зі мною провести. - вона нахилилась до вуха й прошепотіла- тільки ти і я. У двох.
Ці слово пришвидшили серце биття... Він потягнув її до себе. Їхні погляди зустрілись. Вони віддалися почуттям і для них весь світ немов зупинився. Вони відчули ту юнацьку любов, котра горіла у їхніх серцях колись... Вони почали пристрасно цілуватись. Він взяв її на руки, їхні вуста не відривались одне від одного. Та зненацька вони завмерли...
  Я дивився на своїх батьків і не знав, що сказати з одного боку я все їм зіпсував, а з іншого самі винні. Ми так простояли пару хвилин. Кожен із нас гадав, що сказать. І мені здавалось, що ми дивимось одне на одного й не блимаємо, це мені нагадує, те як батько намагається налякати супротивника. Від цієї ситуації стало зле.
– Не зважайте на мене я вже йду, можете розважатись далі- я розвернувся й пішов на двір. Я дійсно не знав, що мені сказати і як реагувати.
– Братику, щось трапилось?
– Все гаразд. - посміхнувся я наіграно, намагаючись не виглядати розгубленим.
–Джонатан, ти мене лякаєш. - тремтячим голосом сказала вона й почала відходити від мене.
– Що?!- Її слова мене занепокоїли- Чому?
– Ти виглядаєш недобре, а усмішка - вона здригнулась- немов у монстра.
– Мала, я просто втомився від тебе тікати. Якщо по правді, то в мене зовсім немає сил. - після цих слів я ліг на землю й поклав руку на лоба. Й думав про те що побачив, насправді мені було байдуже, на те що вони робили. Та в одночас було незручно. А вона стояли й дивилась на мене, боючись підійти. 
   На наступний день нас знову залишила на батькового знайомого митця. Цей митець малює портрети людей і зазвичай коли ми приходимо, то й нас для розваги, бо не має чим зайнятись. Та сьогодні Роберт був дуже зайнятий малював,  якусь леді. То ж ми були у двох. Цікаво, що зараз роблять батьки.
— Братику, про що думаєш?
— Та так, дрібниці.
— Може, пограєм?
— Може..
— А чому ти сумний?
—Я такий завжди.
— Ти завжди сумний?
— Ні.
— То чому засмучений?
— Просто.
— А це як?
— Не знаю.
— А тоді хто знає?
— Я думав ти знаєш.
— Ні я не знаю, братику.
—Дізнаєшся скажи.
— Добре. - дивиться на нього.
Я посміхнувся.
— Що смішного?
— Ти. - погладив по голові сестру.
— Я не смішна! - запевнила вона.
— Ага. - я відвів погляд й посміхався.
— І що це значить ?
— Що я з тобою погоджуюсь.
— Гаразд ,на це й раз пробачу.
Я знову почав сміятись.
— Джонатане! - вона вдарила по підлозі правою ногою, руки склала разом й надулась.
— Сестричко, ти така мила коли сердишся.- не припиняв сміятись.
— Ну все. - вона глянула на мене з під лоба карими очима. Цей її погляд змусив припинити мене сміятись.
— І чого ти на мене так дивишся?
— А що не можна?
— Не можна.- вона дуже на мене злилась.— Скажеш коли перезлишся, сестро?
— .... - а у відповідь тиша.
" Я взяв книгу і читав, а ж поки сестра не видерла її з рук. На цей її жест я намагався забрати книгу. Та мені це не вдалось. Я поклав її на ліжко, взяв подушку й сів на ню. Вона кричала злізь й била ту подушку. А я сміявся. Та це не тривало довго до кімнати зайшов батьковий друг і почав нас малювати. Через що ми мали сидіти не порушно. В нього з'явилось натхнення і він почав нас малювати.  Через що ми були непорушними. Насправді я серйозний і не люблю гратися та з сестрою я знову стаю дитиною.
  До вечора було вже три картини, які бачили наші батьки . Вони звісно посміялись з картин і одну забрали. Пощастило що картина була маленькою. Та це не змінило їхнього рішення повісити її. Ця картина нас із сестрою злила.
  Наступного дня я збирався до навчального закладу. 
— Братику, ти куди?- вона швидко зірвалася з ліжка й мене обійняла- не пущу!
— Маленька, я не надовго- я її гладжу по голівці. - ну все маю йти.
– Не пущу.- вона ще сильніше мене обійняла.
Я посміхнувся, до неї нахилився й сказав:" А коли повернуся принесу тобі яблука".
Вона мене відпустила й із сяючими очима запитала:" Чесно?!"
— Так- знову погладив по голові й посміхнувся.
Вона почувши мою стверджувально відповідь почала мене пихатий й казати:"Йди!"
— Що вже не хочеш, щоб я залишився?
—Звісно хочу, але тобі треба йти! І ти ж не на довго. То ж чим швидше підеш тим швидше прийдеш і принесеш яблука.
—А якщо прийду без них?
—Толі я ображусь, бо ти збрешеш. - вона знову надула щічки. 
—Ну гаразд сестричко я вже піду, а ти тихенько, бо мати розбудиш. Я пішов стежкою, яку ми самі й протоптали. Насправді, що цим шляхом, що іншим різниці немає. Хоча тим, що я йду карети не проїдуть. Я встаю рано, бо мені іти приблизно пів години до міста, а до закладу ще двадцять хвилин. А ще годинне тренування після яких зразу на заняття. На тренуваннях у нас базова підготовка : пробігти п'ять кругів довкола палацу, віджимання, присідання, бої на дерев'яних мечах, бої рукопашні. Після тренувань навчання зі своєю групою. У нас стосунки не дуже, хоч колись товаришували. Якщо коротко я до них не лізу, а вони до мене, я з ними не спілкуюсь, а вони зімною. І це був мій вибір. Я не найкращий й не найгірший у навчанні, я десь посередині. Є теми, котрі мене цікавлять й ні, та я тримаю планку зі всіх них. І так день у день. І ця сіра рутина немов поїдає. І єдине, що рятує це віола. Цього року я припинив грати для себе. Цього року я наважився зіграти для інших. І я грав посеред ночі ,ховаючи свій вигляд, для незнайомців. Мені кидали гроші, хвалили й це гріло серце. Мене прозвали нічним музикантом. І про мене почали усі говорить, а я слухав і радів. Хоч вони й не знають хто я, та мені вистачає визнання. Я грав по ночах коли виникала нагода і завжди на одному місці. Спершу майже ніхто не слухав. Згодом збирались люди та ніхто не чекав. А коли місяць промайнув, то вже люди чекають мене на цьому місці. І так з рік. Я грав у зливу, мороз й негоду. Я не грав лише по вечорах, коли у дома бував. Та це бувало рідко. Бо зазвичай я жив у гостинному дворі, через, те що йти довго й завдань багато.