Вже тиждень у дома сиджу. На годиннику вже десята, Джанет й мати сплять. Батька сьогодні немає у дома. А я йду під покровом ночі стежками старими, лісами страшними. Мені чутно совиний крик і каркання ворон, сухі гілки під ногами шумлять, помах крил, шум, місяць— Усе це лякає. Я ходжу по ночам цими дорогами не вперше та всеодно лячно. Я боюсь, що мене помітять. Я боюсь, що мене впіймають. Страх мене полонить та бажання грати перемагає...
   У місті нічному тиша панує. Лиш з дверей шинка чутно музику веселу.  На дорогах пустка панує. І лише де не де зустрінеш людей по вулицям.
Я прийшов на своє місце й бачу, що зібрався вже натовп, через що я посміхнувся. У цій тиші нічній я почав грати свою мелодію в якій не було більше нот сумних. Вона прийшла до душі слухачам. Друга, третя, шоста, оплески, похвала я б не зупинявся, я б не йшов та скоро світатиме... І знову я йду стежками цими. І знову втомлений. І знову я без сну та це того варте. І ось я перед дверима свого дому. І знов мені страшно, що хтось не спить, що впіймають... Я дивлюсь на ці двері й знову зайти лячно... Я стою та врешті решт наважуюсь зайти. На щастя всі ще сплять і я із спокійною душею йду в свою кімнату, щоб хоч пару хвилин поспати...
Крізь сон чутно скрип дверей, кроки важкі, шепіт... До мене долітають уривки фраз та я не збираюсь  до нох прислухатись.
— Філіпе,ти впевнений?
—Так. 
Це єдине, що я чітко почув. Після цих слів усе затихло і я поринув у сон.
                               ****
– Добрий ранок, серденько. - після цих слів я підійшла до мами й обійняла її. Вона погладила мене по голові.
– Добрий ранок, мамо. - я посміхалась, а вона тим часом вирвалась з обійм і дала мені їсти. Я сідаю за стіл і дивуюсь побачивши батька й не стримую своїх емоцій.
– Тато! - я побігла до нього й обійняла.
– Я теж сумував, Джані.
–Ти на довго?
–Так в мене не має більше ніяких справ. - він на мить став понурим. - Хочеш розповім історію?
– Так! - її карі очі засяяли.
–Тоді слухай. Колись давно...
– Але спершу поїште - перебила мати.
Я чим дуж кинулась до тарілки, а вони посміхнулись. А потім глянули одне на одного й перестали посміхатись.
Через пару хвилин я все доїла й помила за собою посуд. Ми пішли у вітальню й тато почав розповідати історію:
–"Колись давно в гаю зеленому поблизу ставу росла квітка. Вона була не схожа на всі інші квіти. Ця квітка має червоний наче кров стовбур, сині наче небо пелюстки, а серединка срібна наче місяць. Її запах чарівний і не повторний. Бджоли називали цю квітку червоненька, пташки -небесний цвіт, а метелики- сріблянка. Ця квітка була єдиною в цілому світі. Люди навіть не знали про її існування.
Ніхто не знав як вона з'явилась. Дехто казав, що це диво загадкове світу. Інші що це витівки чаклунів.
Одного разу маленька дівчинка сирітка пішла в ліс. Й зайшла в саму глушинь й знайшла галявину де росла ця квітка. Спершу дівчинка любувалась її красою, а потім з цікавістю в очах доторкнулась до квітки. В одну мить все засвітилось різними барвами. Волосся дівчинки стало зеленим, очі синіми наче вода, шкіра білою немов хмаринка. А зі спини з'явились крила, які нагадували павутиння з ранковою росою, яка виблискувала. На голові фіалка красується. А сукня нагадує пелюстки троянд. Фею квітка назвала:"Еліс". Небесна квітка стала матір'ю для неї й навчала дівчинку магії. Спершу ніхто не знав про Еліс та згодом її прозвали матінка природа. Квітка існує й до нині в країні де є сама природа й звірі. Там живе  Еліс, яку люблять й шанують всі. Можливо і ти колись побачиш її. Проте треба дивитись серцем і душею, а не очима".
Ця історія мене розбудила. І я встав з ліжка. Опинившись у вітальні мене батько назвав соньком. Та я не зважав на це. Мама як завжди поралась на кухні зав'язавши своє кучеряве волосся, кольору каштанів. Як вона мене побачила, то запитала: "Чи виспався?"
Я глянув на годинник дванадцята дня.
–Так. - після цих слів я позіхнув.
А мати вже накидала мені їсти й поклала на стіл тарілку з салатом і м'ясом. Я сів й почав снідати.
– Дякую, все дуже смачно, мам. - вона посміхнулась.
– Рада, що тобі сподобалось.
Крізь зачинені двері чулась ще одна історія. Я глянув у вікно.
–Синку, а ти допоможеш мені з садом, ато вже бур'яни поїдають квіти?
–Звісно.
Я завжди мамі допомагав поратись з нашим садом. Тому що мені це подобалось й ніхто більше не допоможе з цим. Допомагаючи з квітами я посміхався й втома кудись відступала. А їхній аромат заспокоював душу. І мати бачила мене щасливим, через що сама посміхалась. Вона знала, що я люблю квіти, хоч про це я їй не казав. Зазвичай ми розмовляли працюючи та від коли встали за роботу не промовили ні слова. За роботою час швидко сплинув. І ось ми все зробили. На обличчі матері було видно смуток й я згадав ранішню розмову... Й це не давало мені спокою я хотів запитати та знав, що відповіді не буде.
   Через два дня тиші й занепокоєння батька ми почали збирати речі й їхати до нашого дідуся Хордея й дядька Едварда. Дорога була далекою й важкою. Під час зливи зламалось колесо й батько його лагодив із кучером. А коли лунав грім й била блискавка Джанет лякалась й чим дуж мене обіймала, а я їй на вушко казав давні слова, котрі були лиш для нас двох:
–"Під час темряви нічної, коли вітер завива. Під час негоди, зливи й грому. Під покровом ночі ми йдемо полювати на скарби та більшого скарбу за любов нам не знайти."
Негода по трохи стиха.  Вітер шепоче колискову свою й ми по трохи засина.
На світанні гомін людей й сонячне проміння мене пробудили. Відкривши очі я побачив, що ми вже були в місті Кенріс. Ще пару годин й ми були коло маєтку дідуся. В цьому маєтку нічого не змінилось з нашого останього візиту. Все такі старі сходи й давні полотна. Все ті самі стіни й портрети на них. Все такі довгі й самотні коридори котрі пилом припадають. Скульптури все ті самі та й сам маєток пережив не одного із родичів моїх. Сам маєток був зроблений із дерева дуба. Лиш єдине що змінилось у цьому домі це вигляд родичів наших й пару нових портретів. Тай наші родичі все були такими самими. Дідусь розповідав про пригоди свої давні й шрами котрі залишились на згадку. І кожен раз він казав такі слова:" Я б і далі воював коли б не осліп. Ми із королем Теосом не одну війну пройшли разом. Ми із Теосом воювали пліч опліч й всі вороги боялись нас замолоду. Ці шрами - це історія моя й згадка". Дядько Едвард й мій батько як завжди обговорювали події у їхньому житті й оскаржували дії якоїсь із осіб. Інколи мій батько злився на Едварда й в них виникав конфлікт який через певний плин часу забувався. Ці сварки виникають через їхній різний світогляд на цей світ. Та мене непокоїли не ці сварки, а їхні нічні прогулянки й стурбованість котру усіляко вони ховають.
Будучи тут я не зраджував собі й по вечорам грав. Та раз на шумних вулицях, котрі при світлі дня цвітуть я  зустрів давнього друга й за ним біг аж поки не наздогнав.
– Привіт, Донаване
Він здивувався.
–Хто ти такий й звідки мене знаєш?
–Донаване, це ж я Джонатан Віронський. А знаю тебе бо колись ти проник у двір мого дідуся й обкрадав сливи.
Донаван посміхнувся й сказав:
–А ти змінився й вищим став.
– А ти все такий самий від коли ми бачились в останнє, хоч з тих пір минуло три роки. -  я поплескав його по плечі
–Бував вже у палаці?
– Так, але там немає нічого особливого. Як й в зустрічі з правителем.
–Щасливчик.
– Ага, навчаюсь непоклодаючи рук. Вчусь битися на мечах й захищати цей край. Й забуваю про вільний час із своїми захопленнями. А ти робиш все що заманеться. То хто з нас щасливчик?
– А що тобі заважає робити те що тобі заманеться?
– ... А хто сказав, що я не роблю те що хочу?
– Невже ти перестав бути золотим синочком?
– Та ну тебе. - я махнув рукою , розвернувся й іду. Донаван хапає мене за руку.
– Джонатане, я не хотів тебе образити.
– Я знаю.
–Тоді чому ідеш?
– Я не знаю. -
Після цих слів вони обоє посміхнулись
– Ти на довго приїхав?
— Точний час не знаю, але ми поїдемо, щойно  батько розбереться зі своїми всіма справами.
– А які плани на завтра?
– Поки що ніяких, але я так думаю, що проведу час із тобою.
– Чудово. Ходімо. - він махнув рукою й пішов у перед, а Джонатан за ним. А поки вони йшли то згадували колишні літа з яких Джонатан розумів, що він за своє життя не потрапляв ні в які пригоди й не бешкетував.  Та це не засмучувало його він просто не розумів чому його друг завжди лізе й створює неприємності знаючи, що за це він здобуде суворе покарання й для чого це все? Джонатан не боїться покарань,він просто не бачить сенсу в цих дурощах юнацьких, котрі не мають мети.
– Джонатане дивись. Це річка Ендлес. Вона протікає з нашого краю до Віарену. Кажуть коли панує негода й ви потрапите в цю річку, то течія вас віднесе буйним потоком до Віарену.
– І що? Ти думаєш я не знаю про неї й в перше бачу її?
– Ні. Але глянь, який краєвид.
Він глянув довкола й справді краєвид прекрасний.
— Від коли ти любуєшся краєвидом місцевості?
—Не знаю ( він знизав плечима). Мабуть, це тому що я подорослішав.
Я глянув на нього й поміряв його поглядом уважно. Він був в одязі на котрому не було ані пляминки бруду чи подряпини. Солом'яне волосся, котре ледь торкається плечей, охайно зачесане , а з переду зав'язане у хвіст, щоб не лізло волосся в його болотні очі. На руках видно пару недавніх подряпин, скоріше від куща колючого чи від хащів не пролазних.
— Можливо ти й забув про слова розваги? - глузливо запитав я. 
— Ці слова я ніколи не забуду. Та дитячий шал по трохи зника.
– Та ну?
— В мене вже зовсім інші вподобання.
— І що тобі до вподоби тепер?
— Лицарство.
( ці слова неаби як здивували мене)
— Тепер ясно чому ти змінився.
— Тоді може завтра потринеруємось у двох.
— Давай, але один раз, бо я приїхав відпочивати.
— Домовились. 
Донаван простягнув руку. Джонатан потиснув його руку й повертались до міста.
— І давно ти гуляєш посеред ночі Джоні?
— Ні. Сьогодні просто такий день.
— Невже доля тебе змусила сьогодні прогулятись посеред ночі?
— Доля... - я опустив свій погляд у низ після цих слів. Бо для мене доля це вердикт який не можна порушувати й від якого я радо утікаю. Бо долею мені судилось навік воїном буть, як пращури мої благородні. Тому долею мені суджено забути про свій дитячий запал.
І попрощались перед воротами маєтку Віронських. Вечором цього ж дня в мене не вийшло вийти з маєтку. Тому я повернувся у свою кімнату та потрохи засинав. Я прокинувся о десятій нарешті виспаним. Зробивши усі ранішні справи я пішов у сад дідуся й насолоджувався видом саду й кожною квіткою. Я встав на коліно щоб насолодитись ароматом білих троянд.
— Привіт.
Ці слова налякали, я втратив рівновагу і вже будучи на землі я побачив обличчя мого друга який реготав з мого виду. Ще сміючись він простягнув мені руку, щоб допомогти піднятись. І ось я вже на ногах.
— Дякую. Чим я завдячую таким раннім візитом?
— Я хочу з тобою помірятися силою.
— Тут?
— Звісно ні. Збирайся.
Я повернувся до маєтку й взяв свого меча.
— Ходімо. Я пішов по переду та поступився місцем Донавану, котрий знав шлях краще за мене. Будучи на місці він поклонився й обножив свій меч. Я все повторив. Й ми почали поєдинок.
"Хочу чим швидше з цим покінчити"
Я напав першим він ухилився. Я завдав ще пару ударів котрі він відбив. Наші мечі протистояли одне одному намагаючись повалити іншого. Та це не вдавалось через, що Донаван зненацька штовхнув мене. Я трохи втратив рівновагу та не впав. Він замахнувся мечем я ухилився та кінчик меча мене поранив. На щоці почала іти кров.  Я крикнув: "Обережніше! Це тобі не палками битись з деревами"
— Я знаю - він ходив довкола мене. Я чекав на удар. Він зробив ривок я ухилився й кінчиком свого меча був ззаду його шиї.
– Здаєшся?
Він кинув меча з рук. Я опустив свій.
— Чудовий поєдинок, Джонатане, може ще к...
— Ні. Це був перший і останній з тобою поєдинок.
— Невже зі мною так легко боротись, що ти більше не хочеш?
Я скоса на нього глянув.
— Я повторюсь. Я більше не битимусь ні з тобою ні з іншими. Це зрозуміло?.
— Так...
Джонатан пішов не сказавши ні слова. І це було в перше коли я бачив його таким, як зараз. Я вирішив, що його краще не зачіпати.
" Я йшов сам не знаю куди. Залишатись у місті було нестерпно, бо кожен обговорював наш рід. І як на зло я був у самому центрі цих розмов. А у дома.Таємниці, дурні байки, великі сподівання.Я опинився у якомусь занедбаному саду, у котрому бур'яни поїдали усі квіти. Поблизу не було ні маєтку, ні будинку котрому би належав цей сад, якщо його можна так назвати. Я почав обходити його й знайшов стежку кам'яну, яка вкривалась мохом. Не задумаючись пішов цією стежиною й вона завела мене у дерев'яну хижину, яка гнила. Я озирнувся назад та все вкрив туман, тому на осліп біг чим дуж з цього місця та яким би шляхом не біг все повертався до цієї хижини. Двері із жахливим скрипом відчинилися. Я обножив свій меч й зайшов у хижину. На моє здивування вона виглядала у середині, неначе нова.  В середині на поличках було багато пляшечок  із дивними написами й різнобарвною рідиною. Зненацька посеред кімнати впала книга. Я оступився й зачепив баночки із зіллям з'явився туман. А коли він розвіявся, то перед моїми очима постала така картина: Жінка із довгим рудим волоссям, карі очима і ластовинням на обличчі. Одягнена у лахміття.


Її ведуть двоє воїнів. Вона щось шепоче й вони падають. Вона чаклувати почала й будинок по трохи зника.Я до неї підійшов, вона дивилась мені у вічі. Зненацька примара схопила мене за зап'ястя й дивилась немов це не вона примара а я. Вона до вуха мого нахилилась й прошепотіла: "Revenite"*
Я стояв перед цією хиженою немов нічого й не відбулося. Із цікавістю й острахом я зайшов у будинок. У середині усе було перевернуте. Пляшечки із зіллям були розбиті. Стіни вкриті павутинням.  А на підлозі валялись сувої й вирваті сторінки із книг. Я вийшов із будинку і побачив, що туман розвіявся. Швидким кроком я йшов по стежині і сам не знаю чому озирнувся та туман заховав будиночок і решту шляху котрим пройшов. А коли повернувся у сад то він розвіявся разом із туманом.
"Ну й дивна дивина" - подумав я й пішов з тих країв. Сонце по трохи сідало й ніч обіймала світ поступово. Коли у місто прийшов, то денний гомін зник, а нічний тільки-но розпочався. Я повернувся до маєтку якраз на вечерю. Сидячі за столом усі мовчали крім моєї сестрички Джані котра розпитувала де я був і що робив. Я їй посміхався й ввічливо відповідав за нами підтягнулась наша мати,тітка Фотинія й бабуся Дрізела,а чоловіки все мовчали а ж поки ми не пішли зі столу. У своїй кімнаті я лежав на ліжку й все чекав коли проб'є годинник першу ночі. Я спостерігав за кожною секундою. Для мене хвилини перетворились у години котрі повільно сплива. Я чув кожне цокотіння годинника, кожний його звук. Очікування— мука тяжка, що дратує й з кожною пробитою годиною дарує сил, щоб чекати. І ось нарешті годинник пробив першу ночі. Я спускаюсь в низ по сходах та чую, що хтось наближається. Я ховаюсь за кутком й не умисне підслуховую їх.
Один із співрозмовників швидко йде, а інший його хапає й каже:" Він би ніколи цього не зробив"
– Батьку, він вже це зробив. І єдине що на нього чекає – стра
– Синку, ти не розумієш, що коїш. Якщо це було скоєно, то на те були вагомі причини.
— Так і ці " вагомі" причини – влада.
– Послухай мене ,синку, я зі всім розберусь. Не лізь в це.
— Батьку. - він опустив голову до низу- вже запізно... З чимось розбиратись.
– Все з'ясується і ти побачиш, що даремно переймався. Він торкнувся його плеча.
А інший стис руку в кулак і скрізь зуби процідив:" Так батьку" На цьому розмова закінчилась. Я не бачив облич, але мені було ясно, що дідусь Хордей розмовляв, або з моїм батьком, або із дядьком Едвардом. Але скоріш за все із дядьком, бо вони часто сперечаються на політичні теми. Як тільки вони пішли, то я до дверей і під покровом ночі я йшов роздобувати собі віолу. Я не вмію зламувати замки та це і не потрібно, коли в тебе є дублікат ключів, котрі *випадково* загубив сторож. І ось я знову тримаю в своїх руках свою віолу й іду грати.
– Джонатане.
Ці слова не аби як злякали мене. Серце биття прискорилось, мене охопив страх. Я глянув на свій інструмент й вирішив, що хай буде, що буде та грати я не покину. Не озираючись промовив: Я — музикант Після цих слів на душі легше стало. А на очі навернулись сльози.
— Я навіть не буду запитувати, що ти робиш Джоні. - Донаван посміхнувся й додав - І як давно крадеш чужі інструменти?
Після цих слів на мене немов камінь звалився й не вимовив злість на весь світ.
— Що ти? Звідки ти? Чому? Якого біса?   - Донаван перебив мої безглузді запитання.
– Небось ти ще й вмієш грати?
Я незграбно посміхнувся.
— Що? Й на чому я маю по твоєму грати?
Він показав на віолу котру я тримав в руках. Не те що це малий і легкий інструмент про який можна забути, що він в тебе в руках та я забув.
— На віолі? Та я навіть не знаю як називається цей інструмент, не те що як на ньому грати. - Слова летіли поперед моєї думки. Й ця ідіотська посмішка не злазила з мого обличчя. Вона немов мій захист.
– Тоді що ти робиш тут? - він показав на землю й додав - у такій пізній годині? - Донаван посміхався й трошки знущався. Але йому було просто цікаво чим закінчиться виступ одного брехуна.
— Виношу з дому сміття. Щоб віддати людям котрі знають, що з цим робити.
— У другій ночі.
— Так
— І твої тобі повірили?
— Так.
— Вони ідіоти?
— Ні ,просто не знають.
Він засміявся й поплескав мене по плечі.
— Сподіваюсь ти граєш краще ніж брешеш.
Він махнув рукою й кудись пішов, а я стояв на місці чи то від того що мене спіймали на гарячому чи від сорому.
— Ну чого стоїш?
Я не знав, що відповісти.
– Ти тут будеш грати?
Я заперечно хитнув головою.
— А де?
Я мовчки пішов на своє звичне місце й почав грати ламану мелодію, бо мені спершу було не пособі та коли розігрався, то усі навколо зникли і був лише я й віола. І ось знову похвала й захоплені очі слухачів, котрі чекають на нову мелодію. Та посеред цього я бачив свого друга, який не проявляв жодних емоцій окрім серйозності. Десь у пів четвертої я закінчив свій вуличний концерт й пішов повертати інструмент. А Донаван мовчки ішов зі мною. Я повернув віолу на місце й закриваючи на замок заклад Донаван сказав : " Ти сам написав мелодію?"
— Так. - я сяяв від радості та не подавав виду, бо це в перше коли я сказав комусь, що сам пишу музику котру граю.
– В тебе є великий талант. Не марнуй його.
Я нічого не відповів, хоч і знав, що він має на увазі. Й мені стало гірко на душі. Знову...
Він торкнувся мого плеча.
– Ти мій друг і я тебе підтримаю завжди.
Я посміхнувся. А Донаван повернув мене назад і рукою показав на місце де  я позичаю музичний інструмент й де дають концерти актори, співаки і музиканти .
— А там твоє життя. 
—Дякую - крім цих слів я не міг нічого сказати. Мені було приємно, що він в мене вірить та в одночас гірко, бо цього ніколи не буде.І ось я знову зустрів світанок й при ранішньому сонцю повертаюсь до дому. І ось я відчиняю двері й завмираю на місці.
– Джонатане? - вона протирає свої соні очі й позіхає. - Де ти був?
– В саду.
Моя маленька сестричка стоїть на сходах й дивиться на мене з підозрою.
— В таку рань?
– Я хотів подихати свіжим повітрям.
– Не бреши. - знову позіхнула, а я напружився - ти ходив дивитись на квіти поки ніхто тебе не бачить.
– Цілком вірно. - краще і не придумаєш - Ну що поробиш коли я так люблю квіти? ( жартував я)
— Братику, а ти не хочеш розказати мені казочку?
— Ні як я тобі можу відмовити? - ми разом піднімались до її кімнати і перед дверима я сказав: Тільки пообіцяй, що нікому не розкажеш про квіти.
– А це важливо?
– Ні, але мене вважатимуть диваком.
– Через квіти?
— Розумієш, Джані, - я присів на коліна й гладив її по голівці - чоловіки, особливо лицарі не цікавляться квітами.
– Чому?
– Бо так заведено.
– Дурні правила.
– Цілком з тобою згідний. Ну ходімо спати?
Ми лягли разом. Вона мене обійняла, а я почав розповідати якусь історію від якої сам й заснув. А коли прокинувся, то поблизу нікого не було. Мій погляд пав на годинник котрий пробив другу дня. Я підійшов до трюмо сестри на котрому лежала записка. В котрій йшлося про, те що я міцно сплю й вони всі пішли на пікнік. Цілий день я провів у маєтку лежачи на ліжко й читаючи пригодницьку книжку в котрій ішлося про лицарів і їхні пригоди, подвиги. А як тільки настала ніч, то ми із Донаваном пішли разом на мій виступ. Проте наступного дня він вирішив додати моєму костюму витонченості, бо чорний плащ ,маска такого ж кольору й віола хоч і виглядали загадково та не розкривали красу музиканта. Тому мій образ змінився. Тепер замість чорної маски я носив білу , а на додачу до неї перчатки також білого кольору. На голові був капелюх темно синього кольору із блакитними пір'їнами. Плащ залишився незмінним. Та тепер під ним в мене був гарний темно синій костюм із срібними запонками і вишитими білими нитками узорами, котрі додавали костюмові ще більшої краси. І мені чомусь цей образ нагадував про бал-маскарад. Але якби я був на цьому балу, то точно граб би роль принца чи красеня пірата, а може був би загадковим музикантом, котрим я і є. Мимоволі від таких думок на моїх вустах з'явилась усмішка. А мій друг стояв і схвально похитував головою, а в його очах я бачив невимовний захват.
– Ще трохи й всі дівчата твої - промовила його мати додаючи до костюму останні штрихи.  
   З того дня не тільки моя музика чарувала люд, а й мій вид. Чутки про Нічного Музиканта гули і в день й в ночі. Слух дійшов і до моїх родичів, що правда думки стосовно мене різнились та вони всі зійшлись на тому що я ще засяю як ніколи. Ці розмови про "Нічного музиканта" тішили мене.
Протягом двох тижнів виявилось, що Донаван поціновувач музики, бо він не лише хвалив чи критикував мою гру, що правда друге він робив вкрай рідко, а ще й казав, які саме ноти грати. Також  він брав два квитки на концерти інших музикантів, щоб ми мали змогу подивитись на їхню майстерність й перейняти її собі.
  Дні минали швидко і мені здавалось, що з кожним світанком ось-ось настане кінець щасливих днів. Батько і далі навчав мене битись на мечах й ці тренування пригнічували мене.  Я знав як тримати меч, блокувати удари, напасти та останнім часом немов все здобув. Я непогано бився та останнім часом поєдинки зі мною стали легким. Мене б Донаван переміг. В мене не булу ні бажання, ні сил, щоб себе примусити. Тому занять я цих уникав і батько мене по декілька годин чекав.
І на запитання:" Де ти був?" Я завжди жартуючи відповідав:" З Донаваном бешкетував"
         Ранок восьмого липня. Сонце ледь торкнулось мого обличчя своїм сонячним промінням, а пташки тільки-но почали щебетати. В маєтку панувала тиша і я солодко спав та холодна вода, котра вилилась на мене із дерев'яного відра прямо в обличчя, не лише порушила мій сон й спокій, а й налякала через що я впав із ліжка. Я підняв свою голову й дивився в батькові карі очі, котрі здавались холоднішими за воду. " Невже він знає?" - ця думка пролунала в моїй голові. Я застиг в очікуванні невідомо чого. 
– Збирайся. Сьогодні ми будемо тренуватись без відпочинку й до першої зірки.
Я глянув на годинник. П'ята ранку. Година сну , може більше. Сьогодні не гратиму.
Одягнувшись й взявши меч, ми пішли на тренування навіть не поснідавши. Початок тренування був обнадійливим та через п'ять хвилин вістря батькового меча торкалось моєї шиї і я із радістю випустив із рук свій меч.
– Ще раз.
Я підняв свій меч. Через дві хвилини спробував напасти та мій удар було заблоковано й використано проти мене. Я впав на землю й знову вістря коло шиї.
– Ти занадто сильно відкриваєшся. Після цих слів він продемонстрував правильний напад. А закінчивши додав - Ще раз.
І знову меч коло моєї шиї.
– Не забувай про захист. Ще раз
Програш.
– Одним захистом ти не виграєш, потрібно нападати й захищатись. Ще раз.
Програш
– Слідкуй не тільки за діями суперника, а й за своїми. Ще раз.
Програш
– Ти можеш краще. Ще раз!
Програш.
– Ти мене взагалі не слухаєш. Давай ще раз!
І так до обіду.  Я ледь здатен втримати в руках меч. З мене піт стікає немов струмком, а перед очима туман. І вже знесилений я падаю на землю важко дихаючи.
– Даю п'ять хвилин на відпочинок.
" Тату ти знущаєшся" - хотів йому сказати та не міг промовити ні слова. А він тим часом кудись пішов. Через пару хвилин я ледь підвівся й взяв батькову фляжку води. Й помітивши, що його немає пішов.
      Чоловік , що спостерігав за ним завмер на місці. З його рук падають яблука.
– Джонатане - він збирався бігти та рука дружини не дала.
– Хай іде.
Філіп дивився як син все далі йде і йому здавалось, що він вже ніколи не повернеться. Сина вже не видно на шляху, а батько все дивиться туди, немов бачив усі їхні моменти разом. Його перші кроки, посмішку, сині мов небо очі, перше тренування, захват, обійми. Від цих спогадів на очі навернулись сльози, а серце горіло від болю, бо він розумів, що вони із сино з плином часу все сильніше стають чужими. І колись настане, той день коли він піде й ніколи не повернеться.
- Філіпе, все буде добре - тихо промовила Еліс й поцілувала його в щічку - ходімо.
Вона пішла, а Філіп все дивився у даль.
- Так важко відпускати своїх пташенят - промовив вій й пішов до маєтку.
    А тим часом Джонатан прийшов до хижини свого друга. Донавані батьки мене привітали й накрили на стіл. Я подякував їм і після обіду сів на диван й заснув.
    У маєтку дідуся Хордея.
– Я його не розумію.
– Не засмучуйся любий.
– Чого йому не вистачає?
—Того що й тобі, брате. - сказав із проходу Едвард.
– Не лізь у розмову не знаючи її теми. - сказав Філіп вставши зі столу.
– Твій син такий самий як ти. І  це вся тема розмови. І йому потрібно те й що й тобі.
– Едварде, не починай. - промовив злісно Філіп.
–  Я краще піду. - промовила Еліс, але на неї ніхто не звернув уваги й мабуть не почули, бо брати дивились одне одному в очі злісними поглядами й мовчали. Першим порушив мовчанку Едвард.
– Скоро і Джонатан піде здобувати собі славу не сказавши ні слова рідним, щоб довести свою цінність.
Філіп важко видихнув й промовив:
– Едварде, не починай!
– Брате, почав ти, а я закінчую.
– Скільки води з того часу минуло, а ти все ще мені це згадуєш при кожній можливості, може вже досить?
– Досить?! Ти втік не сказавши ні слова. Ти покинув мене, батька й мати! Й протягом всього цього часу - він вказав на нього пальцем-  від тебе не прийшло жодного листа. А потім повернувся в наш дім сказавши із посмішкою на вустах лиш:"Привіт". І все. А ні пояснень, а ні вибачень не було сказано. І після цього всього ти кажеш досить? Філіпе, ніколи не буде досить, я навіть на смертному ОДРІ тобі не дам про це забути.
– Навіщо псувати собі й мені настрій цими спогадами?
– Ти все такий самий як і тоді... - він опустив голову в низ й дивився на підлогу.
– Едварде, мене не було тільки рік.
– Не в цьому річ.
– На сьогодні достатньо - він постукав його по плечі - нам обом потрібно відпочити.  Інший брат скинув його руку із свого плеча й сказав:
– Тобі пиха чи гординня заважає визнати власні помилки?
– І в котре я прошу пробачення за свій вчинок.
– Подорослішай нарешті й зрозумій свої помилки!
– І в котре я чую цю відповідь.
– І чутимеш...
– Знову все те саме. - Філіп посміхнувся з легка. - Що ти хочеш від мене почути?
– Ось коли твій син безслідно зникне лиш тоді ти зрозумієш.
– Брате не лякай. Я й так боюся що він накоїть тих самих помилок...
– Вибач, даремно я завів про це мову. Знову.
– Поганий день?
– Я програв справу.
– І тому ти вирішив виграти суперечку в якій маєш рацію й привід мене вдарити у болюче місце?
" Тоді чому мені здається, що боляче лиш мені?"
– Едварде, будеш пити?
– Я мабуть відмовлюсь.
– Ну тоді питиму в барі, на одинці до світанку.
– Неси алкоголь.
Через пару хвилин вони весело говорили за кухлем міцного кон'яку. А ж поки це не побачила Фотинія, котра сильно обурилась.
– Посеред білого дня.
– Мила, в мене був важкий день.
Вона підняла брову.
– Він програв справу й засмутився.
– Й ви вирішили підняти собі настрій?
– Так! -Сказали в одночас вони. Фотинія важко видихнула й пішла із вітальні.
– Фотинія, випий, розслабся й перестань бути змією. - сказав жартуючи Філіп. Та жінку це лиш сильніше розлютило. Вона хотіла, щось відповісти та вирішила змовчити.
            На годиннику пробило дев'яту вечора і лиш тоді я прокинувся.  Я не сказав ні слів подяки, ані допобачення. Я нічого не сказав, а побіг немов навіженний. На дворі вже були запалені ліхтарі, прилавки всі закриті й люду не було видно, але чутно. Я біг не зупиняючись ні на мить поки не побачив маєток. Біг змінився на ходу повільну, а стурбованість на обличчі замінила байдужість. Скрип дверей порушив на мить сміх, який лунав із вітальні. Чоловіки весело говорили  за келихом алкоголю. А жінки сиділи у верхній кімнаті й теж говорили про своє. Ніхто навіть не помітив, що я лиш повернувся, тому я вирішив, що ніхто не помітить як я піду.   
                      У своїй кімнаті сиділа дівчинка котра читала ту саму книгу про пригоди й мріяла. Та побачивши, крізь ледь при відкриті двері, чиюсь тінь із цікавістю в очах поклали книгу й пішла за силуетом. Вона була на сходах й бачила, як брат вийшов на двір й не роздумуючи пішла за ним. Навіть літом вечори були прохолодними. Джонатан ішов не підозрюючи, що за ним слідкують. Спершу він пішов до свого друга й переодягнувся. Дівчинка навіть не могла повірити, що із Донаваном вийшов її брат, котрий був схожий на принца з історій. Позичивши віолу хлопці пішли на місце свого виступу. І як тільки він почав грати й посміхатись,серце дівчинки шалено застукатіло, а на щічках з'явився рум'янець.  У цей вечір вона побачила красу ночі.
Після гри, десь в третій ночі, коли вони повертали віолу Джанет набридло ховатись й вона підійшла до них й запитала:" І що ви в двох робите?" Почувши ці слова вони обоє злякались й схопились за сердце. А озирнувшись сказали:" Не можна так лякати людей"
– Джонатане це справді ти?
– Ні.
– Ну, тоді можна з вами познайомитись?
– Що?
Вона показала пальцем на Донаван й сказала:" Я його не знаю"
– І добре - відповів Нічний музикант.
– Брате, а батьки знають?
– Джані, давай це залишиться тільки між нами трьома. - він дивився в її очі очікуючи відповідь.
– Гаразд.
– Ти обіцяєш?
– Так. Я обіцяю.
– Моя дівчинка - він погладив її по голівці й додав – Ходімо, вже пізно.
       П'ята ранку. Наші нічні гуляки вже солодко сплять. З ранку як Джанет прокинулась, брата не було в маєтку за те тато був. Й розповідав історії котрі дівчинка немов не чула. Вона була у роздумах своїх. З одного боку вона пообіцяла не казати, а з іншого це ж такий тягар ховатись від сім'ї. Й ці думки не давали їй спокою. А дивлячись в батьківські очі вона відчувала провину й потребу розповісти та вона трималась із останніх сил.
– Щось не так, серденько? - Після цих слів вона розповіла батькові усе й відчула немов тягар упав із її плечей. Це була перша її таємниця й перше зізнання. Після почутого батько змінився на лиці й покарав дочку замкнувши її в кімнаті. А сам стояв перед дверима й чекав поки син повернеться. Інші запитували " Що трапилось і чому він тут стоїть?" Та він нічого не відповів. Чекаючи він думав, що сказати синові. Три години очікування й він відійшов від дверей щоб щось перекусити.
        Сьома вечора. Двері знову відчиняються, сестра із стіни злегка виглядає.
– Вибач - промовляє вона й настрій у мене псується. Я розвертаюсь, щоб піти й чую крик батька: "Джонатане! Стій." Я біжу сам не знаючи куди. Мати дивиться крізь вікно мені у слід. Сестра побігла за мною. Батько теж хотів та Еліс його зупинила сказавши : "Йому потрібен час". Всю дорогу сестра вибачалась, а я із сльозами на очах злісно ішов й не звертав на ню уваги. Нас Донаван помітив і підійшов до нас.
– Вийшов знову прогулятись? - запитав він та я не зважав. І чергові слова вибач, котрі промовила сестра дали зрозуміти другові, що трапилось. Він зупинив мою сестру, а я далі пішов не озираючись.
– Відпусти! - зі сльозами на очах кричала вона.
– І що це дасть?
– А? - незрозуміла вона.
– Ти не дотримала свого слова й зруйнувала йому життя. І гадаєш він пробачить?
– Я не руйнувала життя, а дала більше можливостей.
– Але це його життя. І якби він хотів, то давно розповів.
– Але...
– Ти не вправі вирішувати за нього. До того ж ти пообіцяла, а обіцянки потрібно виконувати.
Вона завмерла на місці, а Донаван пішов за другом та загубив його слід. Та через годину  він знайшов його біля річки Ендлес. Не сказавши ні слова він підійшов й торкнувся його плеча. Джонатан озирнувся. Й тихо сказав: "Це кінець"
– Або початок. - хлопці обоє озирнулись.
– Ба-т-тьку... - він схилив голову. Донаван пішов з того місця залишивши їх у двох.
– То ж музика?
– Так - із сльозами на очах промовив я.
– І, що за інструмент?
– Віола.
– Тільки на ній граєш?
– Ні, але вона найбільше до душі.
Філіп повільно підійшов до сина.
– І як тебе називати нічним музикантом чи Джонатаном?
–...
– Синку- Філіп обійняв його - Чому ти мені не сказав?
– Ти все життя присвятив лицарству й чекав від мене того самого.
– Ви і є моє життя. - він ще сильніше обійняв мене- Пробач. Я не хотів від тебе нічого вимагати.
Після цих слів я сильніше заплакав і його обійняв.
– Але, якби ти сказав мені... Ні. Маємо, те що маємо. Якщо тобі це до душі, тоді цим й займатимешся. І тобі більше не доведеться тримати меч в руках.
– Ні!
– ?!
– Я не хочу, щоб інші знали.
– Боїшся, того що вони скажуть? Послухай старого уважно. Хай люди кажуть, що заманеться, а ти не зважай і не бери близько до серця.
– Дякую.
– Але це не відміняє твого покарання.
Я посміхнувся. Ми у двох повертались назад. Згодом на стежці зустріли мого друга. Котрий побачивши наші посмішки сам зрадів. Ми вийшли на поле з якого бачили весь Кенріс. Десь в далині хтось , щось палив, бо ми бачили дим. Ми вже збирались іти далі та зненацька почули дзвів.