Частина 2
Дзвін лихо пророкував.
– Залишайтесь тут. - Стурбовано наказав Філіп, а сам побіг у місто.
В місті деякі будинки палають, а люди метушаться, біжать, а хтось ховається у будинках молячись в надії що їх не вб'ють. Лицарі захищають мешканців й б'ються відважно із ворогами та гострі стріли, котрі ворог пуска їх убива. Та його це не турбує, він біг не звертаючи на це все уваги. Він біг до своєї родини.
– Сер! - вигукнув один із рицарів, котрий побачивши Філіпа Віронського немов розквіт. Філіп зупинився й озирнувся. В його очах було видно вагання, бо він бачив із даля дитя,що найбільше вісімнадцяти літ. Він погляд відвів, а рицар змарнів. Це вагання було лиш на мить та чого вартувало? Філіп крок зробив, а в рицаря влучила стріла ворожа й шестеро його обступили. Філіп хотів допомогти та без меча, з одним кинджалом в руках кидатись у бій – це безумство. А рицар стискав у руках меч й хоробро бився,хоч й тремтів, а в очах виднівся страх та він бився. Філіп тим часом не привертаючи уваги заховався за одним із будинків. Та не довго бій тривав. Із рук рицаря меч впав, а ворог своїм замахнувся. Рицар глянув у бік де заховався Філіп. Їхні погляди зустрілись з вуст рицаря на останок пролунало:"Сер". І впало тіло бездиханне на землю, а вороги далі помчали знищуючи усе на своєму шляху. Філіп підійшов до рицаря того, нахилився й очі йому заплющив й сказав:"Спочивай з миром, дитя". Узявши меч покійника він далі пішов та в іншому напрямку. По дорозі він зустрічав кількох вершників із котрими у бій вступав. У одній із таких сутичок він приєднався до решти рицарів, що правда на їхнє здивування.
В маєтку дідуся Хордея панувала метушня. Фотинія тримаючи на руках своє трирічне дитя спускалась у якийсь кам'яний прохід чи то тунель, а може сховок. Едвард намагався вмовити батька спуститись із ними, але той не лише відмовлявся ховатись, а ще й в бій поривався.
– Не дурій на старість літ!- крикнула його дружина- Коли хочеш побитись, то спускайся й вліпи синові дурня, що зрячим що сліпим його переможеш.
– Мамо, як спускаєтесь, то спускайтесь мовчки.
– Милий нащо ти сцену влаштовуєш ти або ховайся або вже йди на поле бою.
– Мамо!? Що ви таке ка...
– Та циць ти! Він буде битись якщо вони залізуть в дім чи сад, а так тут сидітиме, виглядатиме.
– Батьку, - він схопив його за руку -я вас прохаю ходіть з нами.
– Ви ще молоді й не освічені, а я життя бачив на полі бою не раз бував, тож ти ховайся, а за мене не хвилюйся, не пропаду.
Він мовчки відійшов від батька й почав лізти в тунель.
– Синку, зачекай на Еліс.
– А вона не тут?
Він почав назад підніматись. Мигцем оглянувши маєток він до дверей побіг. Бачачи Еліс з даля Едвард вибіг на подвір'я та було запізно її спинять. Єдине що він зміг зробити –промовити з тиха:" Божевільна жінка". Чи це були слова захвату, чи конституція факту він сам не знав.Він повернувся назад.
– Де вона? - запитала Фотинія граючись із дочкою.
– Десь... У місті.
–Що?! - вигукнули обоє.
А у відповідь тиша. Вони ховалась у тунелі кам'яному й тихо всі сиділи ,навіть маленька Клара, прислухаючись до кожного звуку. Почувши кроки на поверхні у всіх серце биття пришвидшилось й вони всі ішли в глиб тунелю.
Не минуло й пів години як вогонь все заполонив. Все палає, чутно крики, плачі. Люди на конях вбивали. В домі, що вогнем палає чутно крики людськії, вони заживо горять. А на вулиці плаче гіркими сльозами сива матір, тримаючи свого сина на руках бездиханного. В цьому жахові я оцепеніла. Страх скував мене всю. Я не знаю де мій брат, сім'я... Я просто падаю на коліна і плачу цей шум, ці крики, звуки копит, що наближаються ,смерть, мерці ,кров, вогонь, сльози. Я прагну цього не бачить і не чуть. Я прагнула кричати від жаху та саме цей жах змушував мене мовчать. Немов кіт я згорнулася на землі й тихо промовляла безліч разів слова котрі лиш знала я й брат в надії що вони мене втішать:"Під час темряви нічної, коли вітер завива. Під час негоди, зливи й грому. Під покровом ночі ми йдемо полювати на скарби та більшого скарбу за любов нам не знайти."
Зненацька, хтось торкається моєї спини у спробі підняти та я вириваюсь й кричу.
– Ш-ш-ш. - обіймає- Все буде добре.
–Ма-мо... - із сльозами на очах й тремтячим голосом мовила я обіймаючи її. Вона незграбно посміхнулась і ще міцніше мене обійняла.
– Нам треба йти - прошепотівши ці слова на вухо вона не послаблюючи своєї хватки мене підняла й понесла промовляючи: " Тихо. Не бійся все буде гаразд" Ці слова не вселяли надії, через пейзаж... І мені здається, що вона хоче заспокоїти цими словами й себе та скільки їх не повторюй легше не стане...
Різкий поворот, міцні обійми,ледь чутне дихання і гучне серце биття й страх котрий видніється в маминих очах.
–Мам - ледь вимовила я.
Вона нічого не відповіла та піднесла вказівний палець до вуст. Я зрозуміла, що маю сидіти тихо. Нам було чутно як кінь скаче й вершник спускається з нього неподалік від нас. Мама була готова бігти, щойно він підійде заблизько та цього не сталось, бо його увагу привернув хтось чи щось інше. Вона не помітно ,на її думку, ішла з міста. І ось вже ішовши по степу й бачачи з даля ліс мама щиро посміхнулась.
– Я ж казала все буде гаразд. - вона прискорила ходу та її посмішка зникла, почувши іржання коня. Зі мною на руках вона бігла полем не озираючись, а я дивилась як вершник бере стрілу, натягає лук
й... Стріла... Мама закричала та далі йшла, а вершник знову бере стрілу, ще якась мить й мама падає, а я неподалік від неї.
– Мамо!
– Джані... Бі..жи. - з її очей покотилась сльоза. Я побігла, а вона із теплотою в очах дивилась мені у слід. Вершник випустив стрілу, яка зачипила низ моєї сукні й потягла мене вниз через що я впала. На коліні виступила кров та це було байдуже. Зламавши стрілу вона далі побігла та скакун був занадто швидким. Вершник схопив Джанет за волосся. Вона намагалась вирватись попри біль та він був занадто сильним. Без всяких зусиль він підняв її й усадив на коня.А її жалюгідний супротив лиш викликав у нього посмішку, яка її злила.
Тим часом Джонатан Віронський дивився на місто котре палає із даля. Хоч йому і не було видно вогню й погрому міста та він про це знав. Він відчував своїм серцем лихо. А також він хвилювався за сім'ю.
– Джанет! - вигукнув він лиш згадавши про ню. Донаван схопив його за руку.
—Джонатане, не йди туди. З нею все гаразд. Твій тато про ню подбає.
— Там моя сестра - Немов не чуючи слів друга відповідає він сердито, відчуваючи свою провину. Та Донован й не думав відпускати його, через що хлопці затіяли бійку. Джонатан оступився й падав назад Донаван протяг йому руку та той не встиг її схопити. Джонатан вдарився потилицею об брилу, його очі заплющились,а тіло впало на землю та Джонатан цього не відчув. Донаван завмер на місці й на нього шоковано дивився та Джонатан не рухався. В голові Донаван виникли найгірші сценарії. Він до нього підбіг й налякано перевірив його дихання. "Він дихає" - пронеслось в його голові, а за цією думкою послідував полегшений видих й з душі немов звалився камінь, який не давав спокійно дихати. Він глянув на брилу й побачив кров, через що почав оглядати голову друга. Знайшовши місце удару й свіжу кров, яка невпинно виступала він оципенів, а руки почали труситися та це було лиш на мить. Донаван швидко дістав флягу й промив водою рану. Промивши її він зняв свою футболку й порвав її для того щоб перев'язати другу голову. Закінчивши він сів поблизу Джонатана й дивився на нього чекаючи, що він отямиться.
Минуло десять хвилин, а Джонатан лежав все так само. Він не подавав жодної з ознак життя окрім дихання. Донаван декілька разів гадав, що Джонатан вже не отямиться ніколи та перевіривши дихання, кожного разу верталась надія. Та попри надію, Донаване, сумління гризло його ум, серце й душу. У цій каторзі він втратив плин часу...
Вже з'явився місяць тьмяний на небі та сонце йому місцем не поступалось.Лиш тоді Джонатан розплющив свої очі,лиш тоді він встав на ноги.
– Джонатан!- з посмішкою на вустах вигукнув Донаван- З тобою все гаразд? Я так за тебе переймався. Я такий радий що ти...
– Замовкни. - Суворо промовив він.
– Вибач я не хотів.
Джонатан глянув на нього із злістю в очах, стиснувши руку в кулак. Від цього погляду Донавану стало зле йому здавалось що ще трохи й Джонатан на нього накинеться,а від блакитних очей, йому здалось, віє холодом. Джонатан пішов у місто, а Донаван вирішив, що краще його не чіпати й дивився йому у слід.
Він ішов не зупиняючись дивлячись на у вись що розмалювалась у кривавий колір... У його серці панував неспокій,злість й хвилювання. Опинившись у місті він відчував,як той вогонь торкається його, а з тіла піт ллється. Знаходитись там було нестерпно й важко. Він ледве міг дихати.Та попри всю важкість він ішов далі. Вершники давно покинули місто забравши багато награбованого добра й взявши цінного товару на продаж. Усі будинки котрі він бачив палали, а деякі вже згоріли. На вулиці він бачив із людей лише мертвих мешканців й рицарів. У місті було чутно лише шум палаючих будівель. Йому було чутно лише запах диму,крові й мерців... Його нудить, він ледве думає. Ледве йде... Ледве дихає... Падіння... Перед очами туман. А потім темінь та у тій темряві він чує, як хтось його гукає. Він біжить на той крик та нікого не знаходить.
– Синку! - знову йому чутно. Він біжить на звук і бачить з даля батьків. На вустах посмішка з'являється, ще пару кроків і він біля них.
– Джоні, як ми тебе сильно любимо з батьком- обіймає його мати, а батько дивиться на нього сумно й злегка посміхаючись.– Не забувай цього, чуєш? Ніколи не забувайте як сильно ми тебе любимо із сестрою. Філіп торкається її плеча. Вона відходить у бік посміхаючись.
– Грай і на інших не зважай. - після цих слів він обіймає сина - Я люблю тебе із Джані понад усе на світі і якщо я змусив чимось тебе думати інакше то пробач. Я мав помітити це раніше.
– Я не розу...
Батько посміхнувся.
– Все ти розумієш, синку просто не хочеш прощатись. - він навиду ще сильніше посумнішав і здавалось що він от-от заплаче. Філіп глянув на дружину вона схвально йому кивнула. – І ми не хочемо прощатись... Та...
Він заперечно кивнув.
–Мусимо. - договорила Еліс замість чоловіка
–Не кажіть так. - Він сумно на них дивився "Прощатись?! Хто збирається це робити? Точно не я!" -Думав він.- я не хочу.
– А хто хоче? - Батько торкнувся його плеча - розумієш не завжди люди хочуть казати одне одному прощавай інколи це рішення однієї із людей, інколи спільне, а інколи ніхто із них не хоче прощатись,але мусять.
–Тат... - він глянув на Еліс - Мам...
– Не сумуй, синку - посміхалась вона. – нам вже час.
– Що? Ні. Це сон. Я просто сплю і скоро прокинусь й ми будемо разом.
– Ти правий– це всього навсього сон. А може це щось більше ніж просто сон? Може це просто ілюзія, або реальність, а що коли це межа між реальним і містичним? Тисячі запитань і жодної відповіді. Це так несправедливо.- він глянув на сина- Не чесно... Жорстоко...Та таке життя.
– Але...
–Синку бережи свою сестричку. – вона гладила його кучеряве волосся й посміхалась як завжди. Яскраве світло, котре сліпить ледь при відкриті очі й спів птахів, котрий ледь чутно, повітря до якого ти вже звик, все перед очами розмите. Прокинувшись ти віриш, що це був лиш сон та оглянувшись довкола ти розумієш що ні. Та всеодно плекаєш надію прокинутись й обняти батьків, сестричку... Ти бажаєш у це вірити, але якась частинка тебе кричить "Не годуй себе ілюзіями. Буде лиш гірше коли вони розіб'ються". Та ти всеодно віриш у краще, бо так легше. Ти шукаєш по серед вулиць, не знаючи чому,знайомі обличчя. В надії що там їх не має... Або... Для того,щоб знати чи живі вони чи... Мер-т-т-ві...Ти завмираєш на місці не в змозі поворухнутись.Твоє серце стискається у грудях, ти ледь стримуєш сльози та всеодно віриш, що це ілюзія. Щоб переконатись ти робиш боязкий крок вперед, згодом ще один і так ти стоїш дивлячись прямо на нього. Ти вже не в силах стримати сльози. Ти вже не віриш у сон, у твоїй голові хаос й заперечення та правді ніде дітись, особливо коли ти бачиш її власними очима.Ти відчуваєш порожнечу у серці, для тебе світу не існує. Ти не чуєш нічого, а твій погляд прикутий до батька бездиханного. Без сил ти падаєш плачучи й тремтиш. Ти забуваєшся як дихати.
Саме тоді згасла в моїх очах надія.
Саме тоді згасло сонце, а блакитне небо потемніло.
Ніч настала та небо вогнем запалало.
А земля кров'ю налилась.
І саме тоді в твоїй голові згадуються давні рядки котрогось із людей, що прославився колись:"Все хороше колись закінчиться.
Замість удачі прийде нещастя.
Замість хоробрості страх.
Замість відваги боягузтво.
Замість щастя горе..."
І тепер ти розумієш ці рядки. Ти розумієш сенс та прагнеш його не знати й не розуміти...
Саме це змінює людей... Він мовчки йшов по місту яке палає. Він йшов не бачачи нікого й нічого. Темні хмари вкрили небо й почалась злива, вогонь до в кола зникає, у вись піднімається чорний згусток диму, а на вулицях не видно нічого та це все не має значення для нього. Він все іде сам не знаючи куди. Хтось би сказав що дощ сумує з людьми, а хтось що люди сумують із дощем... А хтось, що це просто збіг.
Джонатан зупинився й глянув у вись.
"Дощ"- подумав він - "Де ж ти був раніше коли я задихався?Де ж ти був коли заливався я гіркими сльозами? Де ж ти був як тільки-но почалась пожежа? Чом ти зараз прийшов, коли вже майже все згоріло?"
Чутно якийсь шурхіт й тихі розмови в далені- це люди гомонять. Він ішов на цей звук, не бачачи шляху. Згодом було видно світло - було багаття маленьке. Джонатан дивився довкола прагнучи побачити там знайомі обличчя, почути знайомі голоси.
–Дядьку Едварде, дідусю!- вигукнув він із полегшенням.
– Джоні?!- бабуся Дрізела підбігла до нього й почала ретельно його оглядати. - Слава Богу, з тобою все гаразд. Ми так переймались. Ти не бачив Еліс з Джані й Філіпа?
– Я їх не бачив, окрім батька...- сльози знову почали текти і стало знову зле.
– І де він?- вона намагалась побачити постать свого сина у пітьмі.
–Він...- я заперечно хитаю головою- Ме... - я не можу вимовити це слово. - Більше не з... - це так важко вимовити. Мені здається якщо я це скажу то він навіки загине.
– Ти хочеш сказати, що мій син мертвий.
–Бабусю...- "Що я маю їй відповісти?"
– Мамо - Едвард торкнувся її плеча - йому і так важко, не чіпайте його. Краще присядьте й заспокойтесь нічого не можна стверджувати до поки не буде впізнано усі тіла.
Дядько Едвард глянув на мене своїми карими очами і я зрозумів, що краще б я нічого не казав. І ці очі весь час за мною спостерігали прагнучи дізнатись чи правду я кажу. Фотинія тихо співала Кларі колискову, а я був коло них дивлячись на ню. Хоч в моєї двоюрідної сестри й було золотисте волосся й блакитні очі та я всеодно дивлячись на ню я бачив свою сестричку замолоду. Я згадував наші міцні обійми, друкування, її посмішку й сміх, її надуті щічки, карі оченята, що дивились прямо в душу й любов що зігрівала сердце. І я чую в голові слова матері:" Синку бережи свою сестричку". Ковтаючи гіркі сльози я гладжу по малесенькій голівці Клару.
"Я про тебе подбаю."
Того вечора ніхто не спав, усі чекали світанку, щоб поглянути на своє місто, свої будівлі, своїх знайомих. Ще сонце на небі не з'явилось, а всі йдуть у місто дивлячись довкола, зелена трава чорною стала, видно спалені будівлі й вчорашні пейзажі згадуються в моїй голові із страхом я ступаю вперед. Заплющивши очі я бачу знову той вогонь, батька, дим і дощ.
– Не бійся це просто потрібно прийняти й пережити - із холодним виразом обличчя промовив Едвард. Я був здивований його словами.
– Дядьку.
– Поговоримо потім - його вираз був не змінним. Решта ішла німо нажахана побаченим, хтось казав: " Нічого не залишилось. Усе згоріло. Що тепер робити?"
– Шукайте людей й приносьте їх на головну площу. Поранених також сюди. А, жінки з дітьми хай приносять воду й пошукайте в лазареті медичні трави, або на галявині хто розбирається в них. – наказав Хордей рішуче. - Нікому не відлинювати від праці, а то поб'ю ціпком. - Він грізно ним помахав й тричі стукнув. - чого стоїте? А ну до роботи!
Усі похапцем прийнялись до роботи крім жінок із немовлятами. А дідусь до мене підійшов й тихо промовив:"Відвели мене до сина". Я глянув довкола намагаючись впізнати шлях та він був туманним. Спершу я відвів дідуся й дядька, який ішов за нами на місце де бачив її в останнє...
"Я не мав її залишати"- подумав я бачачи, як відпустив її руку й покинув тут... Далі я йшов невпевненим кроком. Мені було важко впізнати дорогу й шлях. На цій вулиці рицарів було найбільше та я їх тоді не бачив і в кожному із них я вбачав з даля батька. Ми пробували так що найменше з пів години та врешті решт натрапили на його тіло. На нього дивитися було важче ніж вчора. При світлі дня я бачив чітко його обличчя й відкриті карі очі котрі втратили свій колір й стали білими. Його волосся було спаленим, а шкіра на макітрі об печена. На одязі кров засохла. Хто б на нього глянув не впізнав би в ньому Філіпа Віронського та й я сумнівався із дядьком та дідусь Хордей запевняв, що це його син тому що на пальці був фамільний срібний перстень із фіолетовим каменем, а на іншій обручка. Дядько дивився сумно, не про мовивши ні слова, як і я. Дідусь стояв перед ним на колінах говорячи щось собі під ніс.
– Треба йти. Джонатане відведи но мене до маєтку мого.
– Добре.
Пройшовши пару кроків я озирнувся й побачив як Едвард впав на коліна й мені здавалось, що він плаче. Ми ішли із дідусем мовчки до маєтку. І десь на пів шляху він зупинився й прислухався до кожного звуку.
– Він нас бачить?
– Хто? Дядько? - я озирнувся - Він не бачить нас, а ми його.
– Чудово, пішли до річки Ендлес.
–Навіщо?
– Тут був нестерпний вогонь, а коні не звикли до такого жару, тому вони біля річки освіжаються й нам це не завадить. - він озирнувся й дивився на мене скляними очами. - Мені потрібно поїхати до старого друга.
–Діду, але як ви доїдете не бачачи шляху? Краще з кимось каретою.
– А я забувся що я–сліпець. Мабуть, доїду так само як і ходжу довіряючи чуттям.
–Але...
–Не хочеш допомагати то йди геть.
–Діду...
– Або мовчи.
Хордей ішов навмання ні разу не спіткнувшись й не впавши. А я за ним спостерігаючи не вірив власним очам. Його вже не видно і я за ним іду. Тепер не я провідник, а він будучи сліпцем веде мене, хто б побачив гадав що збожеволів чи спить. Коло річки й справді були коні. Вони були готові бігти почувши шум, та дід тихо ступав тримаючи в руці польові ягоди. Невпевнено скакун понюхав його руку й з'їв ягоди. Хордей гладив скакуна по гриві, а той у відповідь іржав. Він заліз на скакуна без проблем попри те що на коні не було ні сідла ні поводів. Скакун побіг, а дід міцно вхопився за гриву й наказував коневі бігти в інший бік. А я повернувся до міста й взявся до роботи разом із іншими. Головна площа вкрилась мерцями й сльозами рідних. Дехто не міг знайти своїх дочок, онук, сестер і це давало віру у краще. Дядько Едвард приніс труп брата із скляними очами й холодним виразом та я знав що йому гірко, як і мені, я знав що він тримається з останніх сил, як і я. У згорівших будинках були тіла, які неможливо упізнати і лиш за допомогою прикрас люди вбачали в них своїх дітей, братів, батьків. Та легше було впізнавати тих хто жив у маєтках. Едвард мене запитує:" Де Хордей", а я відповідаю, що не знаю.
Кінь був швидким й невпинним. Через чотири дні, без зупинок на сон й перепочинок вони були в столиці Міарену– місті Потест.
Він зліз із коня й зайшов у замок. Перед троною залою його зупинили й намагались не впустити туди вигадуючи сотню причин. Та йому було на це байдужо він обножив свій меч, котрий давно синові віддав й був готовий нападати та вони узрівши меч роду Віронських відійшли в бік. Увійшовши у трону залу він побачив, як Теос сидів на ньому й читав, якісь документи і казав:Чудово. Він навіть не звернув увагу, що до нього увірвались. Він немов чекав поки Хордей прийде.
– Теосе, Кенріс згорів до тла.
– Я видам кошти й людей на відбудову міста, а також на поховання людей. Міг просто листа написати, а не приходити сюди.
–Насправді я хотів обговорити події в Кесенському перевалі.
Він ще досі читав документи й не зважав на нього.
–І що саме тебе цікавить?
– Те як події в Кесенському перевалі пов'язані із подіями у Рефенклоді?
Він поклав документи в бік й підняв свою руку до обличчя.
– І як вони по твоєму пов'язані?
– Так само як і напад на моє місто з вашими діями.
– Невже я чую звинувачення у мій бік, від мого друга?
Хордей стиснув ліву руку в кулак.
– Після того що ти зробив не смій мене іменувати своїм другом. Стільки людей загинуло, через твою дурість.
–Яке зухвальство. Ти увірвався у мій тронний зал із обноженим мечем в руках, звинувачуєш мене і погрожуєш й іменуєш місто Кенріс своїм – він глянув на Хордея своїми кривавими очами з під лоба–Це прямий шлях на ешафот.
– Ахаха - Хордей сміявся.- єдиний кого мають стратити –це ти. Ти наказав своїм людям зробити заворушення в Рефенклоді, а потім напасти на загони новобранців, які були в Кесенському перевалі й підлаштувати, що це зробили віаренці, щоб вони допомогли нам завоювати Віарен.
– Цікава байка та доказів нуль. На цей раз я пробачу тобі, твоє зухвальство й нісенітницю.
– Пробачиш? -Хордей сміявся та це був сміх відчаю чи божевільного. Хордей розвернувся й збирався йти.
– Я чув Філіп загинув - Хордей завмер, а Теос посміхнувся- мої тобі співчуття. Як там Едвард? На твоєму місці я б оберігав його, бо суддів часто вбивають злочинці разом із сім'ями.
–Я зрозумів.
– І на далі не забувай слідкувати за своїм ротом.
–Більше цього не повториться.
– Я на це сподіваюсь, бо наслідки будуть катастрофічні для тебе.
– Я вас запевняю.
– Хордею, ваш онук непоганий боєць.
– Йому більше до душі музика.
– Шкода.
–А мені ні.
–Побачимо як вирішить доля.
– Так, побачимо.
Хордей пішов, а до кімнати зайшов рицар.
–Ваше високосте, вам прийшов лист.
– Можеш іти.
Інший поклонився й пішов, а Теос розгорнув листа й почав читати.
"Мабуть ти давно чекаєш на мою звістки. Як ви вже могли чути відбуваються чудові заворушення в Рефенклоді вони навіть звернулися до короля Віарену Вільгельма ІІІ і той був настільки обурений цим звинуваченням, що стратив гінця й надіслав його голову назад у Рефенклод. Принц Скорпіус прийняв це за оголошення війни й завдав удару не дочекавшись вказівок батька. Вільгельм ІІІ оголосив війну цим боягузам. Також відбулося пару незначних подій: у Рефенклоді загинуло п'ятеро людей від невідомої хвороби у всіх випало волосся й вони втратили свою вагу й виглядали немов скелети на який одягли шкіру. Ні лікарі, а ні священники не змогли зарадити бідолахам. Багато хто гадає, що це витівки відьом та я б помітив присутність їхню в королівстві. Також до мене дійшли чутки, що колишньої королеви не стало по дорозі до палацу, її з'їли звірі й птахи, а рештки збирають вже третій день. Також після своїх дій Скорпіус утратив прихильність батька. Його високість Селестин навіть погрожував відати престол серу Луї, який походить із родини ковалів. Також Луї іменують кривавим рицарем поля бою. А ще я чув що у в'язниці Морс сховано той самий перстень, який було втрачено два століття тому і котрий приходиться братом мечу й каменю. Це всі звістки від вашого шанованого П.Л."
–Я сподівався,що це відбудеться куди раніше, та маємо, що маємо...
****
З тих пір минуло майже два тижні. Дідусь незвично був мовчазним, а дядько Едвард казав:" не надіятись, що з Еліс й Джані все гаразд, бо це мене знищить" та тітка Фотинія тільки-но почувши ці слова злісно зиркала на нього блакитними очима й казала:"Не слухай його. Усе з ними гаразд ти тільки вір". Через це вони сварились й намагались донести мені свою власну правду. Та я їх не слухав, мені було відомо що тато й мати зі мною попрощались і я не надіявся на її теплу посмішку, на її погляд сповнений любові й ніжні обійми, проте я всеодно вірив, що не тільки моя сестричка жива,а й мати...
Віра– дивна річ. Ти знаєш що її не стало та всеодно віриш. Пам'ятаю хтось писав:
"Нам легше повірити в брехню солодку ніж у правду гірку.
Нам складно прийняти реальність жорстоку тому ми віримо в ілюзію солодку.
Ми знаємо правду, ми знаємо реальність, ми знаєм, що ілюзія мине та бажаєм нею жить до останнього моменту, бо так легше..."
Колись мені здавались безглуздими ці слова, ха, невже це іронія?
Місто відбудовували усі гуртом потрохи. Багато сімей і родин вже поховали своїх близьких, а решта шукали їх й незнаходження тіл давало надію. Всі тіла лежать в лазареті.
Лазарет напів зруйнований,мармурова підлога вкрита тілами людей, де-не-де валяються залишки стелі. Сюди приходять щоб помолиться й поговорити із рідними. Едвард навколішках стоїть перед братом згадуючи минуле. Він говорить до мерця та вірить що він його чує деб той небув... Він з ним говорить, щоб той не почувався покинутим та цими розмовами Едвард мучить себе даючи собі віру що брат його чує й десь тут поряд стоїть пильно спостерігаючи за ним.
Минуло ще два дні й знайшли Еліс посеред галявини та собаки безпритульні знайшли її швидше й понівечили тіло, останки валяються по всій галявині.У горі ворон кружляє каркаючи.
–Це недобрий знак!- кажуть люди та насправді вона просто голодна, як і всі звірі.
Минув ще один день і настав час прощатись... Я знову плачу та намагаюсь стримати сльози. Священик проповідь веде, а я дивлюсь на них сплячих.
–Не плач- дядько Едвард торкнувся мого плеча- ти глянь Філіп сміється з нас,а Еліс лагідно нам посміхається. Їм добре.
Я на нього глянув він теж посміхався, а сльози скупі текли по обличчю. Йому теж болить та він посміхається, як так можна?
Похорон закінчився на ньому я був немов мрець блідий. Повернувшись у тимчасовий будинок я продовжував бути беземоційним, мені здавалось що разом із ними поховали й мене із сестрою...
Тієї ночі у наш дім завітав Крістофер Ганк.
–Міг би прийти і раніше. Похорон вже давно закінчився.
–Я не мав можливості.
–Кажи, що хотів й іди.
–Філіп просив відати це тобі, якщо з ним щось станеться.
Едвард здивувався.
– Ти прийшов виконати прохання друга, та не прийшов на його похорон, який відбувся у
– Я хотів...– "Філіп Віронський,хіба ви з ним не в близьких стосунках. Гадаю тобі буде краще якщо ти не будеш брехати мені." - він згадав недавній діалог–Але не міг. І це–він пальцем показав на зав'язаний стос листів-–має залишитись між нами. Я вже піду.
Зачинивши двері Едвард пішов у кімнату, сів за стіл й запалив свічку. Він відкрив перший лист.
"1262р 25 травня.
Я мав щось більше тобі сказати замість слів:"До зустрічі, братику". Я мав би пояснити свої дії та насправді,я їх вважаю безглуздими. І мабуть це в перше в житті коли я роблю щось безглузде. Зміною все гаразд, місце перебування не скажу, бо ще назад додому повернуть. Але можу запевнити, що знімною все гаразд. А ти як? Доречі як проходить твоє навчання у судді?
Моєму братику Едварду Віронському."
–Якого? 1262 рік. Не може бути. Він взяв іншого листа.
"1262р. 27 травня.
Сьогодні я їхав на возі у одне місто ( колись скажу як називається) і колесо зламалось й я допомагав його ремонтувати—було важко. Саме місто розкішне. Недивно, що його так нахвалюють, ти б його бачив. Але колись я візьму тебе із собою ти лиш підрости. Як мама й тато? Скажи їм щоб не переймались я не пропаду."
— Ні. Інший лист.
"1262р.31травня.
Я вже три дні працюю на кухні. Ну як працюю, віддаю борг, бо навів гармидер й щось розбив у закладі б'ючись із п'яницями. Я переміг у цій бійці, хоч трохи теж отримав на горіхи. Скажу так моє обличчя дуже близько познайомилось із своїм відображенням й не один раз. Тай від леді я отримав кувшином по обличчю. Бідне моє личко... Моя порада, якщо п'єш у незнайомій компанії,то тримай язик на замку й слідкуй, що говориш, а краще думай і не пропонуй помірятися силою. А ще не перепивай я два дні не міг відійти від п'янки. А ти там як? Сподіваюсь в неприємності не потрапив?"
–Ти все-таки писав нам.
"1262р. 14червня.
Давненько я не писав. І мені прикро, просто я не міг дозволити собі паперу й чорнил. Злодії це ще ті гади. Я весь цей час працював у коваля й платив за житло і їжу. Ця робота нестерпна, від печі віє жаром і ти ще куєш у цій дарі, навіть сонце пече, а коли віє вітер це таке блаженство. За те робота гарно оплачується й я зміцнів."
"1262р. 20 червня.
Я поїхав у інше місце й став працювати помічником у лікаря. Інколи мені здається, що я в нього працюю ще й прибиральником. А як там у вас справи?"
Він викинув усі листи й брав перший ліпший.
" 1262р.17січня.
Сьогодні мені повернулись усі листи що я писав. Мабуть краще їх відати особисто. Та я всеодно тобі пишу й сподіваюсь, що вони дійдуть."
"1262р.22вересня.
Привіт, Едві. Ти на мене злишся? Відколи пишу тобі листи жодної відповіді. Вибач, мабуть ти гадаєш, що я вас покинув та це не так! Я обов'язково повернусь лиш знайду себе... Братику, не злись на мене. Я теж за вами сумую й хочу знову зустрітись."
"1262р.11грудня.
Ти мені так і не відповідаєш. Мабуть я маю розповісти причину свого зникнення. Знаєш я захоплююсь тобою Едварде. Ти мав би як і я стати воїном та замість цього ти заперечив це й здивував люд. Ти хоч уявляєш як здивував мене, тата й весь люд? Вони говорять про тебе ти уявляєш Едві лиш про тебе. Ти вирішив стати суддею й провчитись у нього десять років. Мій молочний братик пішов проти батька й громадської думки. І я подумав, а чим я гірший? Тому й вирішив знайти щось для себе. Та знаєш знайти справу яка до душі не так легко."
–Завдяки мені? Чому ти не відав ці листи тоді коли повернувся? Чому не намагався пояснити?
—"Едварде, привіт, я так сумував за тобою. Доречі я дещо маю для тебе.
—Мені нічого не потрібно особливо від тебе."
–Тепер я почуваюсь винним.
******
Я не виходив нікуди вже пару днів з похорону. Я чув слова розради сотні раз та для мене вони пустими були. Я закинув гру й поринув у світ пустоти. Для мене світ зів'яв і я не бачив більш його барви яскраві. Хоч би що не казали, хоч би як не звеселяли. Я все залишався сумним і казав, що все гаразд. Я сховався від усього й мабуть давно вже загинув в душі...
Та на жаль після двох тижнів такого існування мене витягли на двір й дали віолу в руки щоб я заграв та мелодія тікала із моїх рук. Я знову у своїй кімнаті замкнувся та на цей раз дивлюсь не у вікно, а на віолу що в моїй кімнаті стоїть.
Ніжні струни, тиха мелодія котра засмучує й в одночас дратує–я намагався грати та руки трусяться, а струни рвуться
Я йшов за мрією сліпо.
Музику полюбив позабувши про обов'язки.
Ти пробач мене батьку, за те що не став я тим ким мене ти вбачав.
Я біг сам не знаючи куди.
Немає сил далі йти.
Я здаюсь.
І в котре кажу "пробач"
Без сил впав, а на щоках сльози бренять. - Ось таке моє життя, хоча ні, існування!
– Залишайтесь тут. - Стурбовано наказав Філіп, а сам побіг у місто.
В місті деякі будинки палають, а люди метушаться, біжать, а хтось ховається у будинках молячись в надії що їх не вб'ють. Лицарі захищають мешканців й б'ються відважно із ворогами та гострі стріли, котрі ворог пуска їх убива. Та його це не турбує, він біг не звертаючи на це все уваги. Він біг до своєї родини.
– Сер! - вигукнув один із рицарів, котрий побачивши Філіпа Віронського немов розквіт. Філіп зупинився й озирнувся. В його очах було видно вагання, бо він бачив із даля дитя,що найбільше вісімнадцяти літ. Він погляд відвів, а рицар змарнів. Це вагання було лиш на мить та чого вартувало? Філіп крок зробив, а в рицаря влучила стріла ворожа й шестеро його обступили. Філіп хотів допомогти та без меча, з одним кинджалом в руках кидатись у бій – це безумство. А рицар стискав у руках меч й хоробро бився,хоч й тремтів, а в очах виднівся страх та він бився. Філіп тим часом не привертаючи уваги заховався за одним із будинків. Та не довго бій тривав. Із рук рицаря меч впав, а ворог своїм замахнувся. Рицар глянув у бік де заховався Філіп. Їхні погляди зустрілись з вуст рицаря на останок пролунало:"Сер". І впало тіло бездиханне на землю, а вороги далі помчали знищуючи усе на своєму шляху. Філіп підійшов до рицаря того, нахилився й очі йому заплющив й сказав:"Спочивай з миром, дитя". Узявши меч покійника він далі пішов та в іншому напрямку. По дорозі він зустрічав кількох вершників із котрими у бій вступав. У одній із таких сутичок він приєднався до решти рицарів, що правда на їхнє здивування.
В маєтку дідуся Хордея панувала метушня. Фотинія тримаючи на руках своє трирічне дитя спускалась у якийсь кам'яний прохід чи то тунель, а може сховок. Едвард намагався вмовити батька спуститись із ними, але той не лише відмовлявся ховатись, а ще й в бій поривався.
– Не дурій на старість літ!- крикнула його дружина- Коли хочеш побитись, то спускайся й вліпи синові дурня, що зрячим що сліпим його переможеш.
– Мамо, як спускаєтесь, то спускайтесь мовчки.
– Милий нащо ти сцену влаштовуєш ти або ховайся або вже йди на поле бою.
– Мамо!? Що ви таке ка...
– Та циць ти! Він буде битись якщо вони залізуть в дім чи сад, а так тут сидітиме, виглядатиме.
– Батьку, - він схопив його за руку -я вас прохаю ходіть з нами.
– Ви ще молоді й не освічені, а я життя бачив на полі бою не раз бував, тож ти ховайся, а за мене не хвилюйся, не пропаду.
Він мовчки відійшов від батька й почав лізти в тунель.
– Синку, зачекай на Еліс.
– А вона не тут?
Він почав назад підніматись. Мигцем оглянувши маєток він до дверей побіг. Бачачи Еліс з даля Едвард вибіг на подвір'я та було запізно її спинять. Єдине що він зміг зробити –промовити з тиха:" Божевільна жінка". Чи це були слова захвату, чи конституція факту він сам не знав.Він повернувся назад.
– Де вона? - запитала Фотинія граючись із дочкою.
– Десь... У місті.
–Що?! - вигукнули обоє.
А у відповідь тиша. Вони ховалась у тунелі кам'яному й тихо всі сиділи ,навіть маленька Клара, прислухаючись до кожного звуку. Почувши кроки на поверхні у всіх серце биття пришвидшилось й вони всі ішли в глиб тунелю.
Не минуло й пів години як вогонь все заполонив. Все палає, чутно крики, плачі. Люди на конях вбивали. В домі, що вогнем палає чутно крики людськії, вони заживо горять. А на вулиці плаче гіркими сльозами сива матір, тримаючи свого сина на руках бездиханного. В цьому жахові я оцепеніла. Страх скував мене всю. Я не знаю де мій брат, сім'я... Я просто падаю на коліна і плачу цей шум, ці крики, звуки копит, що наближаються ,смерть, мерці ,кров, вогонь, сльози. Я прагну цього не бачить і не чуть. Я прагнула кричати від жаху та саме цей жах змушував мене мовчать. Немов кіт я згорнулася на землі й тихо промовляла безліч разів слова котрі лиш знала я й брат в надії що вони мене втішать:"Під час темряви нічної, коли вітер завива. Під час негоди, зливи й грому. Під покровом ночі ми йдемо полювати на скарби та більшого скарбу за любов нам не знайти."
Зненацька, хтось торкається моєї спини у спробі підняти та я вириваюсь й кричу.
– Ш-ш-ш. - обіймає- Все буде добре.
–Ма-мо... - із сльозами на очах й тремтячим голосом мовила я обіймаючи її. Вона незграбно посміхнулась і ще міцніше мене обійняла.
– Нам треба йти - прошепотівши ці слова на вухо вона не послаблюючи своєї хватки мене підняла й понесла промовляючи: " Тихо. Не бійся все буде гаразд" Ці слова не вселяли надії, через пейзаж... І мені здається, що вона хоче заспокоїти цими словами й себе та скільки їх не повторюй легше не стане...
Різкий поворот, міцні обійми,ледь чутне дихання і гучне серце биття й страх котрий видніється в маминих очах.
–Мам - ледь вимовила я.
Вона нічого не відповіла та піднесла вказівний палець до вуст. Я зрозуміла, що маю сидіти тихо. Нам було чутно як кінь скаче й вершник спускається з нього неподалік від нас. Мама була готова бігти, щойно він підійде заблизько та цього не сталось, бо його увагу привернув хтось чи щось інше. Вона не помітно ,на її думку, ішла з міста. І ось вже ішовши по степу й бачачи з даля ліс мама щиро посміхнулась.
– Я ж казала все буде гаразд. - вона прискорила ходу та її посмішка зникла, почувши іржання коня. Зі мною на руках вона бігла полем не озираючись, а я дивилась як вершник бере стрілу, натягає лук
й... Стріла... Мама закричала та далі йшла, а вершник знову бере стрілу, ще якась мить й мама падає, а я неподалік від неї.
– Мамо!
– Джані... Бі..жи. - з її очей покотилась сльоза. Я побігла, а вона із теплотою в очах дивилась мені у слід. Вершник випустив стрілу, яка зачипила низ моєї сукні й потягла мене вниз через що я впала. На коліні виступила кров та це було байдуже. Зламавши стрілу вона далі побігла та скакун був занадто швидким. Вершник схопив Джанет за волосся. Вона намагалась вирватись попри біль та він був занадто сильним. Без всяких зусиль він підняв її й усадив на коня.А її жалюгідний супротив лиш викликав у нього посмішку, яка її злила.
Тим часом Джонатан Віронський дивився на місто котре палає із даля. Хоч йому і не було видно вогню й погрому міста та він про це знав. Він відчував своїм серцем лихо. А також він хвилювався за сім'ю.
– Джанет! - вигукнув він лиш згадавши про ню. Донаван схопив його за руку.
—Джонатане, не йди туди. З нею все гаразд. Твій тато про ню подбає.
— Там моя сестра - Немов не чуючи слів друга відповідає він сердито, відчуваючи свою провину. Та Донован й не думав відпускати його, через що хлопці затіяли бійку. Джонатан оступився й падав назад Донаван протяг йому руку та той не встиг її схопити. Джонатан вдарився потилицею об брилу, його очі заплющились,а тіло впало на землю та Джонатан цього не відчув. Донаван завмер на місці й на нього шоковано дивився та Джонатан не рухався. В голові Донаван виникли найгірші сценарії. Він до нього підбіг й налякано перевірив його дихання. "Він дихає" - пронеслось в його голові, а за цією думкою послідував полегшений видих й з душі немов звалився камінь, який не давав спокійно дихати. Він глянув на брилу й побачив кров, через що почав оглядати голову друга. Знайшовши місце удару й свіжу кров, яка невпинно виступала він оципенів, а руки почали труситися та це було лиш на мить. Донаван швидко дістав флягу й промив водою рану. Промивши її він зняв свою футболку й порвав її для того щоб перев'язати другу голову. Закінчивши він сів поблизу Джонатана й дивився на нього чекаючи, що він отямиться.
Минуло десять хвилин, а Джонатан лежав все так само. Він не подавав жодної з ознак життя окрім дихання. Донаван декілька разів гадав, що Джонатан вже не отямиться ніколи та перевіривши дихання, кожного разу верталась надія. Та попри надію, Донаване, сумління гризло його ум, серце й душу. У цій каторзі він втратив плин часу...
Вже з'явився місяць тьмяний на небі та сонце йому місцем не поступалось.Лиш тоді Джонатан розплющив свої очі,лиш тоді він встав на ноги.
– Джонатан!- з посмішкою на вустах вигукнув Донаван- З тобою все гаразд? Я так за тебе переймався. Я такий радий що ти...
– Замовкни. - Суворо промовив він.
– Вибач я не хотів.
Джонатан глянув на нього із злістю в очах, стиснувши руку в кулак. Від цього погляду Донавану стало зле йому здавалось що ще трохи й Джонатан на нього накинеться,а від блакитних очей, йому здалось, віє холодом. Джонатан пішов у місто, а Донаван вирішив, що краще його не чіпати й дивився йому у слід.
Він ішов не зупиняючись дивлячись на у вись що розмалювалась у кривавий колір... У його серці панував неспокій,злість й хвилювання. Опинившись у місті він відчував,як той вогонь торкається його, а з тіла піт ллється. Знаходитись там було нестерпно й важко. Він ледве міг дихати.Та попри всю важкість він ішов далі. Вершники давно покинули місто забравши багато награбованого добра й взявши цінного товару на продаж. Усі будинки котрі він бачив палали, а деякі вже згоріли. На вулиці він бачив із людей лише мертвих мешканців й рицарів. У місті було чутно лише шум палаючих будівель. Йому було чутно лише запах диму,крові й мерців... Його нудить, він ледве думає. Ледве йде... Ледве дихає... Падіння... Перед очами туман. А потім темінь та у тій темряві він чує, як хтось його гукає. Він біжить на той крик та нікого не знаходить.
– Синку! - знову йому чутно. Він біжить на звук і бачить з даля батьків. На вустах посмішка з'являється, ще пару кроків і він біля них.
– Джоні, як ми тебе сильно любимо з батьком- обіймає його мати, а батько дивиться на нього сумно й злегка посміхаючись.– Не забувай цього, чуєш? Ніколи не забувайте як сильно ми тебе любимо із сестрою. Філіп торкається її плеча. Вона відходить у бік посміхаючись.
– Грай і на інших не зважай. - після цих слів він обіймає сина - Я люблю тебе із Джані понад усе на світі і якщо я змусив чимось тебе думати інакше то пробач. Я мав помітити це раніше.
– Я не розу...
Батько посміхнувся.
– Все ти розумієш, синку просто не хочеш прощатись. - він навиду ще сильніше посумнішав і здавалось що він от-от заплаче. Філіп глянув на дружину вона схвально йому кивнула. – І ми не хочемо прощатись... Та...
Він заперечно кивнув.
–Мусимо. - договорила Еліс замість чоловіка
–Не кажіть так. - Він сумно на них дивився "Прощатись?! Хто збирається це робити? Точно не я!" -Думав він.- я не хочу.
– А хто хоче? - Батько торкнувся його плеча - розумієш не завжди люди хочуть казати одне одному прощавай інколи це рішення однієї із людей, інколи спільне, а інколи ніхто із них не хоче прощатись,але мусять.
–Тат... - він глянув на Еліс - Мам...
– Не сумуй, синку - посміхалась вона. – нам вже час.
– Що? Ні. Це сон. Я просто сплю і скоро прокинусь й ми будемо разом.
– Ти правий– це всього навсього сон. А може це щось більше ніж просто сон? Може це просто ілюзія, або реальність, а що коли це межа між реальним і містичним? Тисячі запитань і жодної відповіді. Це так несправедливо.- він глянув на сина- Не чесно... Жорстоко...Та таке життя.
– Але...
–Синку бережи свою сестричку. – вона гладила його кучеряве волосся й посміхалась як завжди. Яскраве світло, котре сліпить ледь при відкриті очі й спів птахів, котрий ледь чутно, повітря до якого ти вже звик, все перед очами розмите. Прокинувшись ти віриш, що це був лиш сон та оглянувшись довкола ти розумієш що ні. Та всеодно плекаєш надію прокинутись й обняти батьків, сестричку... Ти бажаєш у це вірити, але якась частинка тебе кричить "Не годуй себе ілюзіями. Буде лиш гірше коли вони розіб'ються". Та ти всеодно віриш у краще, бо так легше. Ти шукаєш по серед вулиць, не знаючи чому,знайомі обличчя. В надії що там їх не має... Або... Для того,щоб знати чи живі вони чи... Мер-т-т-ві...Ти завмираєш на місці не в змозі поворухнутись.Твоє серце стискається у грудях, ти ледь стримуєш сльози та всеодно віриш, що це ілюзія. Щоб переконатись ти робиш боязкий крок вперед, згодом ще один і так ти стоїш дивлячись прямо на нього. Ти вже не в силах стримати сльози. Ти вже не віриш у сон, у твоїй голові хаос й заперечення та правді ніде дітись, особливо коли ти бачиш її власними очима.Ти відчуваєш порожнечу у серці, для тебе світу не існує. Ти не чуєш нічого, а твій погляд прикутий до батька бездиханного. Без сил ти падаєш плачучи й тремтиш. Ти забуваєшся як дихати.
Саме тоді згасла в моїх очах надія.
Саме тоді згасло сонце, а блакитне небо потемніло.
Ніч настала та небо вогнем запалало.
А земля кров'ю налилась.
І саме тоді в твоїй голові згадуються давні рядки котрогось із людей, що прославився колись:"Все хороше колись закінчиться.
Замість удачі прийде нещастя.
Замість хоробрості страх.
Замість відваги боягузтво.
Замість щастя горе..."
І тепер ти розумієш ці рядки. Ти розумієш сенс та прагнеш його не знати й не розуміти...
Саме це змінює людей... Він мовчки йшов по місту яке палає. Він йшов не бачачи нікого й нічого. Темні хмари вкрили небо й почалась злива, вогонь до в кола зникає, у вись піднімається чорний згусток диму, а на вулицях не видно нічого та це все не має значення для нього. Він все іде сам не знаючи куди. Хтось би сказав що дощ сумує з людьми, а хтось що люди сумують із дощем... А хтось, що це просто збіг.
Джонатан зупинився й глянув у вись.
"Дощ"- подумав він - "Де ж ти був раніше коли я задихався?Де ж ти був коли заливався я гіркими сльозами? Де ж ти був як тільки-но почалась пожежа? Чом ти зараз прийшов, коли вже майже все згоріло?"
Чутно якийсь шурхіт й тихі розмови в далені- це люди гомонять. Він ішов на цей звук, не бачачи шляху. Згодом було видно світло - було багаття маленьке. Джонатан дивився довкола прагнучи побачити там знайомі обличчя, почути знайомі голоси.
–Дядьку Едварде, дідусю!- вигукнув він із полегшенням.
– Джоні?!- бабуся Дрізела підбігла до нього й почала ретельно його оглядати. - Слава Богу, з тобою все гаразд. Ми так переймались. Ти не бачив Еліс з Джані й Філіпа?
– Я їх не бачив, окрім батька...- сльози знову почали текти і стало знову зле.
– І де він?- вона намагалась побачити постать свого сина у пітьмі.
–Він...- я заперечно хитаю головою- Ме... - я не можу вимовити це слово. - Більше не з... - це так важко вимовити. Мені здається якщо я це скажу то він навіки загине.
– Ти хочеш сказати, що мій син мертвий.
–Бабусю...- "Що я маю їй відповісти?"
– Мамо - Едвард торкнувся її плеча - йому і так важко, не чіпайте його. Краще присядьте й заспокойтесь нічого не можна стверджувати до поки не буде впізнано усі тіла.
Дядько Едвард глянув на мене своїми карими очами і я зрозумів, що краще б я нічого не казав. І ці очі весь час за мною спостерігали прагнучи дізнатись чи правду я кажу. Фотинія тихо співала Кларі колискову, а я був коло них дивлячись на ню. Хоч в моєї двоюрідної сестри й було золотисте волосся й блакитні очі та я всеодно дивлячись на ню я бачив свою сестричку замолоду. Я згадував наші міцні обійми, друкування, її посмішку й сміх, її надуті щічки, карі оченята, що дивились прямо в душу й любов що зігрівала сердце. І я чую в голові слова матері:" Синку бережи свою сестричку". Ковтаючи гіркі сльози я гладжу по малесенькій голівці Клару.
"Я про тебе подбаю."
Того вечора ніхто не спав, усі чекали світанку, щоб поглянути на своє місто, свої будівлі, своїх знайомих. Ще сонце на небі не з'явилось, а всі йдуть у місто дивлячись довкола, зелена трава чорною стала, видно спалені будівлі й вчорашні пейзажі згадуються в моїй голові із страхом я ступаю вперед. Заплющивши очі я бачу знову той вогонь, батька, дим і дощ.
– Не бійся це просто потрібно прийняти й пережити - із холодним виразом обличчя промовив Едвард. Я був здивований його словами.
– Дядьку.
– Поговоримо потім - його вираз був не змінним. Решта ішла німо нажахана побаченим, хтось казав: " Нічого не залишилось. Усе згоріло. Що тепер робити?"
– Шукайте людей й приносьте їх на головну площу. Поранених також сюди. А, жінки з дітьми хай приносять воду й пошукайте в лазареті медичні трави, або на галявині хто розбирається в них. – наказав Хордей рішуче. - Нікому не відлинювати від праці, а то поб'ю ціпком. - Він грізно ним помахав й тричі стукнув. - чого стоїте? А ну до роботи!
Усі похапцем прийнялись до роботи крім жінок із немовлятами. А дідусь до мене підійшов й тихо промовив:"Відвели мене до сина". Я глянув довкола намагаючись впізнати шлях та він був туманним. Спершу я відвів дідуся й дядька, який ішов за нами на місце де бачив її в останнє...
"Я не мав її залишати"- подумав я бачачи, як відпустив її руку й покинув тут... Далі я йшов невпевненим кроком. Мені було важко впізнати дорогу й шлях. На цій вулиці рицарів було найбільше та я їх тоді не бачив і в кожному із них я вбачав з даля батька. Ми пробували так що найменше з пів години та врешті решт натрапили на його тіло. На нього дивитися було важче ніж вчора. При світлі дня я бачив чітко його обличчя й відкриті карі очі котрі втратили свій колір й стали білими. Його волосся було спаленим, а шкіра на макітрі об печена. На одязі кров засохла. Хто б на нього глянув не впізнав би в ньому Філіпа Віронського та й я сумнівався із дядьком та дідусь Хордей запевняв, що це його син тому що на пальці був фамільний срібний перстень із фіолетовим каменем, а на іншій обручка. Дядько дивився сумно, не про мовивши ні слова, як і я. Дідусь стояв перед ним на колінах говорячи щось собі під ніс.
– Треба йти. Джонатане відведи но мене до маєтку мого.
– Добре.
Пройшовши пару кроків я озирнувся й побачив як Едвард впав на коліна й мені здавалось, що він плаче. Ми ішли із дідусем мовчки до маєтку. І десь на пів шляху він зупинився й прислухався до кожного звуку.
– Він нас бачить?
– Хто? Дядько? - я озирнувся - Він не бачить нас, а ми його.
– Чудово, пішли до річки Ендлес.
–Навіщо?
– Тут був нестерпний вогонь, а коні не звикли до такого жару, тому вони біля річки освіжаються й нам це не завадить. - він озирнувся й дивився на мене скляними очами. - Мені потрібно поїхати до старого друга.
–Діду, але як ви доїдете не бачачи шляху? Краще з кимось каретою.
– А я забувся що я–сліпець. Мабуть, доїду так само як і ходжу довіряючи чуттям.
–Але...
–Не хочеш допомагати то йди геть.
–Діду...
– Або мовчи.
Хордей ішов навмання ні разу не спіткнувшись й не впавши. А я за ним спостерігаючи не вірив власним очам. Його вже не видно і я за ним іду. Тепер не я провідник, а він будучи сліпцем веде мене, хто б побачив гадав що збожеволів чи спить. Коло річки й справді були коні. Вони були готові бігти почувши шум, та дід тихо ступав тримаючи в руці польові ягоди. Невпевнено скакун понюхав його руку й з'їв ягоди. Хордей гладив скакуна по гриві, а той у відповідь іржав. Він заліз на скакуна без проблем попри те що на коні не було ні сідла ні поводів. Скакун побіг, а дід міцно вхопився за гриву й наказував коневі бігти в інший бік. А я повернувся до міста й взявся до роботи разом із іншими. Головна площа вкрилась мерцями й сльозами рідних. Дехто не міг знайти своїх дочок, онук, сестер і це давало віру у краще. Дядько Едвард приніс труп брата із скляними очами й холодним виразом та я знав що йому гірко, як і мені, я знав що він тримається з останніх сил, як і я. У згорівших будинках були тіла, які неможливо упізнати і лиш за допомогою прикрас люди вбачали в них своїх дітей, братів, батьків. Та легше було впізнавати тих хто жив у маєтках. Едвард мене запитує:" Де Хордей", а я відповідаю, що не знаю.
Кінь був швидким й невпинним. Через чотири дні, без зупинок на сон й перепочинок вони були в столиці Міарену– місті Потест.
Він зліз із коня й зайшов у замок. Перед троною залою його зупинили й намагались не впустити туди вигадуючи сотню причин. Та йому було на це байдужо він обножив свій меч, котрий давно синові віддав й був готовий нападати та вони узрівши меч роду Віронських відійшли в бік. Увійшовши у трону залу він побачив, як Теос сидів на ньому й читав, якісь документи і казав:Чудово. Він навіть не звернув увагу, що до нього увірвались. Він немов чекав поки Хордей прийде.
– Теосе, Кенріс згорів до тла.
– Я видам кошти й людей на відбудову міста, а також на поховання людей. Міг просто листа написати, а не приходити сюди.
–Насправді я хотів обговорити події в Кесенському перевалі.
Він ще досі читав документи й не зважав на нього.
–І що саме тебе цікавить?
– Те як події в Кесенському перевалі пов'язані із подіями у Рефенклоді?
Він поклав документи в бік й підняв свою руку до обличчя.
– І як вони по твоєму пов'язані?
– Так само як і напад на моє місто з вашими діями.
– Невже я чую звинувачення у мій бік, від мого друга?
Хордей стиснув ліву руку в кулак.
– Після того що ти зробив не смій мене іменувати своїм другом. Стільки людей загинуло, через твою дурість.
–Яке зухвальство. Ти увірвався у мій тронний зал із обноженим мечем в руках, звинувачуєш мене і погрожуєш й іменуєш місто Кенріс своїм – він глянув на Хордея своїми кривавими очами з під лоба–Це прямий шлях на ешафот.
– Ахаха - Хордей сміявся.- єдиний кого мають стратити –це ти. Ти наказав своїм людям зробити заворушення в Рефенклоді, а потім напасти на загони новобранців, які були в Кесенському перевалі й підлаштувати, що це зробили віаренці, щоб вони допомогли нам завоювати Віарен.
– Цікава байка та доказів нуль. На цей раз я пробачу тобі, твоє зухвальство й нісенітницю.
– Пробачиш? -Хордей сміявся та це був сміх відчаю чи божевільного. Хордей розвернувся й збирався йти.
– Я чув Філіп загинув - Хордей завмер, а Теос посміхнувся- мої тобі співчуття. Як там Едвард? На твоєму місці я б оберігав його, бо суддів часто вбивають злочинці разом із сім'ями.
–Я зрозумів.
– І на далі не забувай слідкувати за своїм ротом.
–Більше цього не повториться.
– Я на це сподіваюсь, бо наслідки будуть катастрофічні для тебе.
– Я вас запевняю.
– Хордею, ваш онук непоганий боєць.
– Йому більше до душі музика.
– Шкода.
–А мені ні.
–Побачимо як вирішить доля.
– Так, побачимо.
Хордей пішов, а до кімнати зайшов рицар.
–Ваше високосте, вам прийшов лист.
– Можеш іти.
Інший поклонився й пішов, а Теос розгорнув листа й почав читати.
"Мабуть ти давно чекаєш на мою звістки. Як ви вже могли чути відбуваються чудові заворушення в Рефенклоді вони навіть звернулися до короля Віарену Вільгельма ІІІ і той був настільки обурений цим звинуваченням, що стратив гінця й надіслав його голову назад у Рефенклод. Принц Скорпіус прийняв це за оголошення війни й завдав удару не дочекавшись вказівок батька. Вільгельм ІІІ оголосив війну цим боягузам. Також відбулося пару незначних подій: у Рефенклоді загинуло п'ятеро людей від невідомої хвороби у всіх випало волосся й вони втратили свою вагу й виглядали немов скелети на який одягли шкіру. Ні лікарі, а ні священники не змогли зарадити бідолахам. Багато хто гадає, що це витівки відьом та я б помітив присутність їхню в королівстві. Також до мене дійшли чутки, що колишньої королеви не стало по дорозі до палацу, її з'їли звірі й птахи, а рештки збирають вже третій день. Також після своїх дій Скорпіус утратив прихильність батька. Його високість Селестин навіть погрожував відати престол серу Луї, який походить із родини ковалів. Також Луї іменують кривавим рицарем поля бою. А ще я чув що у в'язниці Морс сховано той самий перстень, який було втрачено два століття тому і котрий приходиться братом мечу й каменю. Це всі звістки від вашого шанованого П.Л."
–Я сподівався,що це відбудеться куди раніше, та маємо, що маємо...
****
З тих пір минуло майже два тижні. Дідусь незвично був мовчазним, а дядько Едвард казав:" не надіятись, що з Еліс й Джані все гаразд, бо це мене знищить" та тітка Фотинія тільки-но почувши ці слова злісно зиркала на нього блакитними очима й казала:"Не слухай його. Усе з ними гаразд ти тільки вір". Через це вони сварились й намагались донести мені свою власну правду. Та я їх не слухав, мені було відомо що тато й мати зі мною попрощались і я не надіявся на її теплу посмішку, на її погляд сповнений любові й ніжні обійми, проте я всеодно вірив, що не тільки моя сестричка жива,а й мати...
Віра– дивна річ. Ти знаєш що її не стало та всеодно віриш. Пам'ятаю хтось писав:
"Нам легше повірити в брехню солодку ніж у правду гірку.
Нам складно прийняти реальність жорстоку тому ми віримо в ілюзію солодку.
Ми знаємо правду, ми знаємо реальність, ми знаєм, що ілюзія мине та бажаєм нею жить до останнього моменту, бо так легше..."
Колись мені здавались безглуздими ці слова, ха, невже це іронія?
Місто відбудовували усі гуртом потрохи. Багато сімей і родин вже поховали своїх близьких, а решта шукали їх й незнаходження тіл давало надію. Всі тіла лежать в лазареті.
Лазарет напів зруйнований,мармурова підлога вкрита тілами людей, де-не-де валяються залишки стелі. Сюди приходять щоб помолиться й поговорити із рідними. Едвард навколішках стоїть перед братом згадуючи минуле. Він говорить до мерця та вірить що він його чує деб той небув... Він з ним говорить, щоб той не почувався покинутим та цими розмовами Едвард мучить себе даючи собі віру що брат його чує й десь тут поряд стоїть пильно спостерігаючи за ним.
Минуло ще два дні й знайшли Еліс посеред галявини та собаки безпритульні знайшли її швидше й понівечили тіло, останки валяються по всій галявині.У горі ворон кружляє каркаючи.
–Це недобрий знак!- кажуть люди та насправді вона просто голодна, як і всі звірі.
Минув ще один день і настав час прощатись... Я знову плачу та намагаюсь стримати сльози. Священик проповідь веде, а я дивлюсь на них сплячих.
–Не плач- дядько Едвард торкнувся мого плеча- ти глянь Філіп сміється з нас,а Еліс лагідно нам посміхається. Їм добре.
Я на нього глянув він теж посміхався, а сльози скупі текли по обличчю. Йому теж болить та він посміхається, як так можна?
Похорон закінчився на ньому я був немов мрець блідий. Повернувшись у тимчасовий будинок я продовжував бути беземоційним, мені здавалось що разом із ними поховали й мене із сестрою...
Тієї ночі у наш дім завітав Крістофер Ганк.
–Міг би прийти і раніше. Похорон вже давно закінчився.
–Я не мав можливості.
–Кажи, що хотів й іди.
–Філіп просив відати це тобі, якщо з ним щось станеться.
Едвард здивувався.
– Ти прийшов виконати прохання друга, та не прийшов на його похорон, який відбувся у
– Я хотів...– "Філіп Віронський,хіба ви з ним не в близьких стосунках. Гадаю тобі буде краще якщо ти не будеш брехати мені." - він згадав недавній діалог–Але не міг. І це–він пальцем показав на зав'язаний стос листів-–має залишитись між нами. Я вже піду.
Зачинивши двері Едвард пішов у кімнату, сів за стіл й запалив свічку. Він відкрив перший лист.
"1262р 25 травня.
Я мав щось більше тобі сказати замість слів:"До зустрічі, братику". Я мав би пояснити свої дії та насправді,я їх вважаю безглуздими. І мабуть це в перше в житті коли я роблю щось безглузде. Зміною все гаразд, місце перебування не скажу, бо ще назад додому повернуть. Але можу запевнити, що знімною все гаразд. А ти як? Доречі як проходить твоє навчання у судді?
Моєму братику Едварду Віронському."
–Якого? 1262 рік. Не може бути. Він взяв іншого листа.
"1262р. 27 травня.
Сьогодні я їхав на возі у одне місто ( колись скажу як називається) і колесо зламалось й я допомагав його ремонтувати—було важко. Саме місто розкішне. Недивно, що його так нахвалюють, ти б його бачив. Але колись я візьму тебе із собою ти лиш підрости. Як мама й тато? Скажи їм щоб не переймались я не пропаду."
— Ні. Інший лист.
"1262р.31травня.
Я вже три дні працюю на кухні. Ну як працюю, віддаю борг, бо навів гармидер й щось розбив у закладі б'ючись із п'яницями. Я переміг у цій бійці, хоч трохи теж отримав на горіхи. Скажу так моє обличчя дуже близько познайомилось із своїм відображенням й не один раз. Тай від леді я отримав кувшином по обличчю. Бідне моє личко... Моя порада, якщо п'єш у незнайомій компанії,то тримай язик на замку й слідкуй, що говориш, а краще думай і не пропонуй помірятися силою. А ще не перепивай я два дні не міг відійти від п'янки. А ти там як? Сподіваюсь в неприємності не потрапив?"
–Ти все-таки писав нам.
"1262р. 14червня.
Давненько я не писав. І мені прикро, просто я не міг дозволити собі паперу й чорнил. Злодії це ще ті гади. Я весь цей час працював у коваля й платив за житло і їжу. Ця робота нестерпна, від печі віє жаром і ти ще куєш у цій дарі, навіть сонце пече, а коли віє вітер це таке блаженство. За те робота гарно оплачується й я зміцнів."
"1262р. 20 червня.
Я поїхав у інше місце й став працювати помічником у лікаря. Інколи мені здається, що я в нього працюю ще й прибиральником. А як там у вас справи?"
Він викинув усі листи й брав перший ліпший.
" 1262р.17січня.
Сьогодні мені повернулись усі листи що я писав. Мабуть краще їх відати особисто. Та я всеодно тобі пишу й сподіваюсь, що вони дійдуть."
"1262р.22вересня.
Привіт, Едві. Ти на мене злишся? Відколи пишу тобі листи жодної відповіді. Вибач, мабуть ти гадаєш, що я вас покинув та це не так! Я обов'язково повернусь лиш знайду себе... Братику, не злись на мене. Я теж за вами сумую й хочу знову зустрітись."
"1262р.11грудня.
Ти мені так і не відповідаєш. Мабуть я маю розповісти причину свого зникнення. Знаєш я захоплююсь тобою Едварде. Ти мав би як і я стати воїном та замість цього ти заперечив це й здивував люд. Ти хоч уявляєш як здивував мене, тата й весь люд? Вони говорять про тебе ти уявляєш Едві лиш про тебе. Ти вирішив стати суддею й провчитись у нього десять років. Мій молочний братик пішов проти батька й громадської думки. І я подумав, а чим я гірший? Тому й вирішив знайти щось для себе. Та знаєш знайти справу яка до душі не так легко."
–Завдяки мені? Чому ти не відав ці листи тоді коли повернувся? Чому не намагався пояснити?
—"Едварде, привіт, я так сумував за тобою. Доречі я дещо маю для тебе.
—Мені нічого не потрібно особливо від тебе."
–Тепер я почуваюсь винним.
******
Я не виходив нікуди вже пару днів з похорону. Я чув слова розради сотні раз та для мене вони пустими були. Я закинув гру й поринув у світ пустоти. Для мене світ зів'яв і я не бачив більш його барви яскраві. Хоч би що не казали, хоч би як не звеселяли. Я все залишався сумним і казав, що все гаразд. Я сховався від усього й мабуть давно вже загинув в душі...
Та на жаль після двох тижнів такого існування мене витягли на двір й дали віолу в руки щоб я заграв та мелодія тікала із моїх рук. Я знову у своїй кімнаті замкнувся та на цей раз дивлюсь не у вікно, а на віолу що в моїй кімнаті стоїть.
Ніжні струни, тиха мелодія котра засмучує й в одночас дратує–я намагався грати та руки трусяться, а струни рвуться
Я йшов за мрією сліпо.
Музику полюбив позабувши про обов'язки.
Ти пробач мене батьку, за те що не став я тим ким мене ти вбачав.
Я біг сам не знаючи куди.
Немає сил далі йти.
Я здаюсь.
І в котре кажу "пробач"
Без сил впав, а на щоках сльози бренять. - Ось таке моє життя, хоча ні, існування!
Коментарі