Пролог
1 розділ
Частина 1
Частина 2
Пролог
Ця історія давня як весь світ...
Хтось кохав, хтось втрачав.
Хтось себе губив серед сотню думок людських.
Хтось безперервно творив, хтось марнів.
Хтось воював за свободу, хтось змирився з неволею..
Хтось помирав за правду й волю, а хтось не зважав.
Хтось надихав, хтось забирав.
Хтось визволяв, а хтось поневолював.
Хтось віддавав усе що мав, а хтось до останнього забирав без жалю.
Хтось рятував, а хтось вбивав.
Хтось покараним був, а хтось виправданим.
Хтось врятувався, а хтось загинув.
Хтось справедливим й добрим був, а хтось їх не знав.
Комусь на зміну доброти й щедрості прийшло зло й безпощадність.
І нам не згадати усього що було та пам'ятиме земля й історія...
                             251р. н.е
Це часи коли полювали на чаклунів й відьом. Це часи коли вони зазнавали гніту. Це часи коли вони себе захищали, помирали, тікали. Тоді на них зійшла уся ненависть людського народу. Хоч який опір чинили та в них не було тих сил, щоб врятуватись від цих жахіть. І ніхто не знає з чого все почалось та всі знають коли це скінчилось...
   У 269р.н.е. прийшов до влади у Юдольфі юнак, котрий не мав ні титула, ні роду та було у нього , щось набагато краще ніж це все. Він отримав трон без зусиль, проливши кров царську й вельмож. Він не був ні знаттю, ні лицарем. Він не тримав ні разу меча в руках та часто з ним зустрічався лицем до лиця. Він на вигляд був звичайним непримітним юнаком вісімнадцяти літ та в середині нього жила сила незнана ще нікому із роду його. Та тоді про це ніхто не знав. Тоді ніхто не звернув із королів інших земель увагу на події в Юдольфі й даремно. Вони гадали, що все утихне, забудеться. І спершу так і було. Та в середині країни панували інші закони. Саме у той час коли все мирно й тихо було. Готувалася справжня катастрофа для роду людського. Тоді новий король потаємно від усіх збирав у країні вже своїй чаклунів і відьом. Деякі із них лиш почувши про солодку і так жадану їхнім серцям "справедливість" погоджувались на пропозицію. А другі лиш це почувши вже хтіли йти та узрівши ту силу, яка йому була підвладна залишалися й союзниками ставали. Тоді жоден із прибічників його не знав чим це все обернеться й закінчиться. Тоді ніхто не знав, що так звана справедливість стане помстою, а згодом і винищенням людської раси...
       Та коли збагнули усі вже було запізно...
Й ось почалась війна люта , котра не знала жалю. За тих часів лютих альянс королів усіх земель зібраний був. І всі гадали , що їм робить та більшість з них вирішили здатись сподіваючись на милість. А хтось прийшов на зустріч уже зрадивши всіх. Ті хто відвернувся й здався сподіваючись на милість короля чаклунів безжально вбитий був,ставши непотрібним... Спершу усі чаклуни цьому раділи та згодом усе зайшло занадто далеко. Декому вже не була сила терпіть людські крики. Не сила була дивіться на здирення шкіри іще з живих людей. Через, що чаклунський рід на дві половини розділився. Одні за, а інші проти. Та краще б усі були за. Бо ті що. проти не лише зневажались, а й за допомогу людям, страждали довше й болючіше. Їх зрадниками нарікали й теж вбивали.
А що ж люди? А вони навчилися жить без тепла й в темноті. Вони навчилися мертвими буть, хоч іще могли дихать. Кожен із них знав, що не буде спасіння та кожен вірив у краще майбуття. Мабуть, саме тому король чаклунів ще більше радів бачачи у їхніх очах безнадію й страх. Як писали очевидці цих подій:" Його не так благання й крики тішать, як страх й безнадія в очах. Він немов ,бачачи це, витягує із них усе, що ще ледь жевріло у їхніх серцях..." 
  А альянс королів довго не протримав після тих подій. Із тридцяти учасників залишилось лише чотири вірних союзників та кожен з них зрадив чи підставив іншого заради себе. Тай толку з того альянсу й зборів? Коли вони не могли напасти чи хоч завдати удару? В них був лише один план і це врятуватись, а якою ціною не важливо. Кожен із них чекав, щодня удару по собі. Вони чекали смерті в образі правителя чаклунів. Вони його виглядали у страху.
А що народ? Вони молились, тікали, благали та всеодно помирали...
А що король чаклун?А про це ніхто не знав... Він весь час гордим був. За ці пару літ зміцнів, порозумнів, на виду змінився. Якщо колись був худорлявим й на вид не дасиш п'ятнадцяти літ. То зараз як не глянеш то перед тобою сильний чоловік двадцяти літ. Та що в нього на душі не знав ніхто, як і його думи.
Як писали очевидці:"Лиш при каторзі він всміхнеться, лиш при ній радіє та коли скінчиться знов марніє" 
   Чари мав король наймогутніші з понад усіх навіть давні з ним не зрівнялись би. Та на лихо йому чи на радість вони про це знали. Й тому життя свої віддали лиш би його спинить. Та він про це не зміг дізнатись, бо пташка, що вічно йому майбуття пророкує змовчала, а ж поки не стало запізно. Вона наслала йому видіння для зловтіхи.
Трона зала Юдольф.
Сидів на троні король й думав на кого далі напасть, п'ючи із келиха п'янючий напій. Та зненацька узрів перед очима свою погибель. Келих впав, напій ,немов, червоною кров'ю розлився по мармуровій підлозі. Та він на це все не зважав,він дивився на видіння це. Він бачив як меч над його головою здіймався й він був безсильний чи то проти короля, чи то проти меча. Побачивши це він у в'язницю побіг злістю сповнений. А вона все сиділа й його чекала...
Почувши кроки знайому, вона посміхнулась. А як стояв уже перед нею, пташка гордо зацвірінькала.
– Невже, смерть свою побачив, що до мене в перше за стільки літ явився? Вибач я б тобі двері відчинила та ключі від клітки не в мене.
Він глянув на неї невдоволено. Вона злегка, на мить почала тремтіть, бо не раз знала, що буває після цього погляду. Та вона в душі раділа, бо знала, що кінець скоро прийде його пануванню.
– Давно я не бачив, щоб ти так нахабніла. І либонь радієш тому, що узріла? Та я б тремтів, знаючи, що від мене ти так дано ховаєш одне із видінь.
Вона посміхнулась.
– А знаєш чому я не боюсь?
Він нічого не відповів.
– Бо знаю, що мені нічого не буде поки не повідаю тобі усе.
– Тоді ти знаєш, що буде коли змовчиш. - задумався- чи варто нагадати? Останні його слова прозвучали немов стверджувально. І після цих слів її охопила біль страшна, яка з'їдала із середини. Вона хотіла від болю кричать та не могла й писку вичавити. Вона чула як кістки її ламаються та за мить знову цілими ставали. Коли це скінчилось, вона лиш посміхнулась.
– Я тебе слухаю.
– Загинув останній дракон на землях цих. Загинули всі древні чаклуни знаючи про смерть свою близьку від твоїх рук. Та на щастя для мене і людей й на лихо твоє, вони усю магічно силу свою віддали. У драконічім подиху меч загартували. І в тому мечі його вогонь й душа. А чаклуни магію свою віддали у камінь магічний й перстень цінний, а крихту собі залишили, щоб знов сюди повернуться.
– Чому замовкнула!?
– Ну смерть ти свою і так бачив чи бажаєш ще й почуть?
Він розвернувся й пішов чим душ з відти. Знаючи, що вже нічого не змінить. Він декілька годин гадав, що йому робить. Він знав, що нападати для нього зараз безумство, а чекати - відкладена страта. Але він знав, що древні не дадуть людям таку силу на завжди. І він був готовий піти на ризик лише через один здогад. Через пару годин роздумів він зібрав військо й вони вже були біля стін замку.
    Віарен,північ, трона зала.
- Мій королю- забіг лицар - там він!
– Готуйтеся до бою. -. не звернувши уваги відповів він.
– Але...
Його перебили.
– Негайно вставайте на позиції й бийтесь! Сьогодні ми здобудемо перемогу й мир для всіх земель. З цими словами він одягнув свою корону з новим камнем кольору зоряного неба. Перстень криваво чорний. І взяв у руки меч.
Лицар побіг до виходу та побачив синій вогонь у дальньому кутку. Та промовчав і побіг до своїх побратимів.
     Як тільки король людей об'єднав усі три речі, чаклуни відчули вітер котрий забрав у них всі сили. І через пару хвилин  на них полетіли стріли отруйні. Багато хто загинув. Багато хто утік. Багато хто сховався. А дехто біг до воріт, бо туди стріли не потрапляли.
Згодом настала тиша, яку порушив наказ:"Відкрити ворота!". І тільки вони відкрились чаклуни почали тікати та не їхній правитель. Він пішов до троної зали. У цій суматосі ніхто на нього й уваги не звернув із лицарів. Та той який спостерігав за цим помітив і пішов за ним. У троній залі він розглядав синє полум'я котре горіло, гріло та не обпікало.
"Саме це називають вічним вогнем?"- прозвучало в нього в голові та ці думки обірвав голос людського короля.
– Ви такі жалюгідні, більшість твого війська вже вбито.
Та це не викликало ніяких емоцій у другого.
– А чого ви хотіли? Ми ж стали вами.
Ці слова розлютили правителя Віарену. Й він підходив до свого супротивника. Який немов змія, який чекав чи то моменту напасти, чи дій правителя. Правитель підійшов достатню близько до чаклуна й замахнувся мечем. Чаклун зайшов у полум'я весь. Меч його поранив та не смертельно. Краплі крові впали у вогонь й зникли. Чаклун посміхнувся й теж зник. А король людей чув крики сотні голосів :" Кинь! Знищ! Відпусти! Поки ще не пізно, кинь!!!" Та чи то страх, чи то відчуття сили змусили залишити речі собі. За мить вогонь зник. А король розвернувся і пішов немов нічого тут і не сталось. На світанку усі вже святкували перемогу. 277 р. здобув перемогу рід людський.
З тих пір короля прославляли.
Не знаючи усього.
А історію цю знали усі.
Та не такою якою вона була насправді. Додав король правди трішки своєї й десь змовчав. В історії його героєм були лиш люди, а решта причетних забулась. З тих пір багато води утікло, багато чого змінилось... На деяких землях чаклунів радо зустрічали. А на деяких проганяли. Та на землях Віронських вони були під забороною. Після цієї перемоги й промайнувшої слави Віарен зазнав своїх бід. Троє синів після смерті батька поділили країну на три..Старший правив Віареном, який славиться заморськими скарбами й великою продовольчістю.  А середній правив Теонесом ( Тіонес місто, а згодом край, який славиться своїми коштовностями й багатствами добутих із земель.)
А молодший Міареном ( Великий край, де багато лісів, полів, степів. Й прекрасних місць. Та нажаль він повністю закритий від моря, через що веде торгівлю тільки з Віареном й Ченосом.) Старший отримав не тільки Віарен, а й всі три магічні речі. А згодом він хотів мати й всі землі. Та його права рука- керівник війська завадив йому забравши меч й пішов в край Міарен де залишився там навік. З тих пір на землях Віарену роду Віронським не раді й дві країни стали ворогами. Цей воєн навчав тамтешніх чоловіків основам війни, тактиці й стратегії. Згодом Міарен почав славитися родом Віронських й сильними вояками, які завжди допомагали сусіднім країнам, крім Віарену. І скільки б століть не минуло вони все вороги. Скільки б часу не промайнуло, а кожен пам'ятає все, що було колись. Та ніхто крім двох людей не знає що сталось у тій троній залі насправді. І чи справді, то був кінець? Чи початок того ж самого тільки крізь віка? А чи справді чаклун помер? Чи може він зник у часі небуття? Може, він ще живий?   Може,він закутий у кайдани? Але хто його закував, може, древні чаклуни? Та чи може він з відти утікти чи навік йому там бути скованим?



© Сандра Мей ,
книга «Міарен».
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (3)
Генрі крадієць сенсу
Пролог
В загалі - дуже цікаво, майстерно написано, лише потребно вичитування. Але, що хочу казати - здалося для пролога завеликим, але я не дуже у цьому тямлю якщо чесно - було цікаво та приємно читати, гарний слог
Відповісти
2022-11-04 07:09:39
1
Генрі крадієць сенсу
Пролог
Історія королівства цікава, вірш дотепний, дуже ярка частина усього прологу, та я ще раз повторю, дуже не поганий слог. Напевно, це в загалому, цікаво, який буде сюжет
Відповісти
2022-11-04 07:11:23
1