Я ткаю на верстаті золотими нитками своє майбуття. Та десь колись ненароком візьму чорні нитки. Моє полотно прекрасне й захоплююче. В кожній із ниток спогад яскравий і неповторний. Хоч не з золота вони та кожен б відав за одну із них усе на світі. Та я не єдина ткаю та про мене вони не знають.... Я ткаю із братами та сестрами різні полотна й кожне з них різне й особливе по своєму. Моє ім'я — пам'ять. І я ткаю полотно із спогадів усіх. І мені байдуже чи щасливі вони чи ні. Я ткаю з того що є. Мої нитки — жовті й сині. Інших попросту не дано. Моє ім'я — життя. Моє полотно таке як є без прикрас й перебільшень. Я ткаю нитками то безбарвними, то синіми,то жовтими, то чорними й червоними. Завжди нитки змінюють свій колір. Завжди стається щось неочікуване, незбагненне, захопливе, сумне, болюче... Хоч мене іменують по різному та ім'я моє — випадок. Я є хорошим чи ні залежно від ситуацію. Дехто мене уникає , а хтось шукає. Я з'являюсь рідко й то на мить. Я лінивий верстач та й ниток в мене мало. Я — мрія, яка літає вище хмар. Я ткаю із сестрою один верстат. Ми ткаємо на пару років вперед. Кожна із нас додає свої нитки. Моя сестра — бажання. І ми ткаємо дивне полотно. І ми з нею не розлий вода. Майже завжди приходимо до людей у двох. Ще ні разу не сперечались. Я — думка весела, сумна, незрозуміла, розумна, дивна й для кожного своя. Моя сестра- ідея. Вона яскрава, смішна, захоплива, незрівнянна, інколи дурна. Ми з нею одна монета та з різних сторін. Як сідаємо ткати то сперечаємось. Моє полотно то рівне ,то хвилясте , а де не де є обрив. А її рівне з різними силуетами. Мене звати Доля і я давно не ткаю. Мною нехтують ,уникають. Мої полотна вже давно порвались у якийсь момент я перестала іх латати. Я латала знову й знову та користі нуль. Тому й змирилась. Я часта гостя у людському світі та місця в ньому мені не має. Я заздрю Життю яке ткає без перестану. Мої полотна давно стали попелом... Та ніхто із нас не запитував: " А з чого наші нитки?" І ми часто гадали над цим. Кожен схилявся до своєї, дехто до чужою. Та мені як і кожному запала в душу гадка Життя: " Наші нитки складаються з відчуттів. У кожної людини щось різне змушує її радіти., посміхатись. Наші нитки відображають силу їхніх емоцій до того чи іншого дійства. Вот скільки ткаю та золоті люблю понад усе. Коли їх візьму у руки то відчуваю, якесь тепле відчуття, посміхнусь ненароком, серце б'ється у грудях немов божевільне, я відчуваю немов любов мене огортає. Й немов у цій нитці усе хороше що було й буде. Я це відчуття й не можу забути... Та коли цю нитку почати ділити це відчуття зникає й губиться серед інших шукаючи свою частинку. З того я й збагнув що радість не приходить одна. З'являється це відчуття коли коїться щось нове, цікаве, смішне. Приходить у любові, у коханні, у колі друзів. Інколи приходить коли ти зайнятий улюбленою справою, слухаєш музику яка до душі, малюєш слухаючи серце, готуючи. Як на мене щастя має багато форм й приходить коли заманеться завжди різна та неповторна. Тому я давно перестав гадати, що змушує щастя з'являтись. Бо неможлива дізнатись про те що не має початку й кінця. І я вірю що щастя ткає своє полотно золотисте. І вірю що всі хороші відчуття саме вона поєднала. І вірю що всі хороші нитки ідуть від неї. А погані від сестри смутку. І я вірю у це усім своїм серцем..."