"Хочу спати, потім буду думати що мені робити. "

Стук у двері.

"Ну що знову!"

-Сандра, я входжу.

Розплющивши очі і повернувши голову до дверей .Побачила чоловіка зі спогадів.

Високий, волосся світліше за моє і очі темно-сині, одягнений стримано.

"Що йому потрібно, якщо правильно пам'ятаю він просто так не заходив до неї в кімнату, хочу спати, очі самі  закриваються. "

-Ти настільки погано себе почуваєшся, що навіть не можеш привітати батька?

"Теж мені батько на букву М."

Не хотілось говорити з ним, він мені ніхто, тому мала повне право.

-Сандра я до тебе звертаюся! Я знаю що ти не спиш.

"Дратує. "

-Я втомилася, хочу спати,-спокійно як лялька відповіла батькові.

Пауза в кілька хвилин.

-Може прогулянка в саду тебе підбадьорить? Що думаєш? , -голос пролунав спокійно, але з нотками здивування.

"Сад? Якщо це той сад у якому вона постійно гуляла, на околиці має бути дзвіниця. Хм..."

-Добре батько, я прогуляюся перед вечерею.

-От і гарно, буду чекати.

" Мужик ,ти чого так перехвилювався ? Зачекай, це через те що я характер показала?"

-Сандро, ти пам'ятаєш, хто дав тобі ті ліки?

"Чого це він такий лагідний став?"

-Я сама їх зробила.

-... Ось як...

"Що це з ним? Засмутився? "

Розплющивши очі, я подивилася на нього.

"Батько" сидів на стільці біля мого ліжка. Голова опущена, руки складені в замку спокійно лежать на колінах.

-Чому ти засмучений?

Чоловік здригнувся ,і подивився мені в очі .

-Тато сумний, бо лялька зламалася, чи через те, що дочка хвора?

" У мене немає емоцій, не можу їх відчувати,але я чудово розуміла ,шющо відчувають інші. В очах цієї людини читався страх із провиною. Смішно. З початку довів до такого стану, тепер шкодує. "

Він не відповів, мовчки встав, розвернувся і попрямував до виходу.

"Хто б сумнівався. І на що вона сподівалася весь цей час"

Я заснула.

Темрява, вона така тепла і заспокоює.

- ... ані!

- Пані, прокидайтеся.

-Щось сталося? Хтось помирає?

Я це вимовила так немов просто привіталася, без емоцій і навіть інтонації не було.

-Ні що ви... просто скоро вечеря... а граф сказав, що ви хотіли прогулятися перед цим, - перелякано і навіть із запинками вимовила дівчина.

"Точно дзвіниця, ну що ж, час привітатися зі спокоєм, ми обидві цього хотіли."

Я мовчки встала, покоївка допомогла привести себе до ладу.

- Пані, яку сукню хочете вдягнути на прогулянку?

У руках дівчина тримає дві сукні, як на мене, занадто багато рюшів, бантів та й яскраві вони, потрібно щось чорного, темно-зеленого, темно-червоного, ну хоча б білого кольору.

-Відкрий шафу.

На секунду вона оторопіла, але слухняно відчинила дверцята шафи.

- Темно-червоне з чорними вставками.

-Що?,- очі дівчини округлилися, а голос пролунав тихо.

-Дістань сукню темно-червоного кольору з чорними вставками, - спокійно повторила і взяла чашку чаю, яку принесла дівчина заздалегідь.

Сукня виявилася не такою пишною, облягала стегна, звужувалася в колінах і потім розходилася. Виглядала як кльош у вигляді спідниці. Верх був схожий на класичну блузку, тільки на талії був корсет.

"Чудово і крові видно не буде, хоча я ж зістрибну так що це буде так собі видовище. "

...

Біля входу в сад я зупинилася.

"Свідки мені не потрібні, та й не дозволять мені піти, треба її залишити. "

-Як твоє ім'я.

-Марта, пані.

-Марта, я хочу прогулятися на самоті, а ти поки приготуй чай, як повернуся, вип'ю його перед вечерею.

У неї аж очі заблищали, посмішка з'явилася.

-Звісно моя Пані, буду на вас чекати.

 "Вона ще дитина. "

Я розвернулася і пішла алеєю. Прямо до каплиці.

^Спогади^

Як Сандра років 17 і вона зустріла кронпринца .Хлопець проявив ввічливість і тільки, а вона подумала що він її розуміє, сама невинність.

Наступна картинка, дівчина в саду і побачивши його, пішла за ним, але побачила, як той цілує іншою.

І все, що я потім пам'ятаю, це біль.

"Як ти могла полюбити його, він же тупий. Взагалі як він став кронпринцом? Цей покидьок став останнім мечем, що пронизав твоє серце. Я розумію тебе, коли ти одна і немає нікого, кому можна довіряти. Не переживай, залишилося хвилин десять і ми з тобою будемо дивитися приємні сни."

Ця думка викликала таку радість. Тепло поширювалося по тілу.

- Міледі?

Я зупинилася.

"Хто? Чому мені постійно заважають."

-Міледі, ви куди прямуєте?

Обернувшись, я побачила хлопця років двадцяти п'яти, руде волосся, зелені очі й осудливий погляд.
Це голова лицарського ордену нашої сім'ї сер Дарон.

-Міледі?!

" Це прозвучало грубо, хоча він мене ненавидит. Хочу спати. "

Позіхнула.

Він подивився на мене з неприхованим презирством. 

-Сер Дарон, я просто гуляю, тож можете йти куди йшли, - розвертаюсь і починаю йти.

Аж раптом мене хапають за руку.

-Щось сталося? - дивлюся хлопцеві в очі.

"Він злиться, але чому? Дивний. "

-Приберіть руку бо я не можу продовжити прогулянку.

-Так я вам заважаю? - він злився і стискає мені руку сильніше.

- Можна й так сказати.

Він відпустив мене, розвернувся і пішов до виходу.

"Чому всі тут такі дивні."
...
"Дзвіниця десь поверхів 7-8, це чудова новина. Ну що ж залишилося піднятися."