Перо іскрилось у руках,причаровуючи до себе погляд і неначе зігрівало долоні.

-Цікаво,ця прикраса - його сімейна реліквія,чи що?- розмірковувала Мія Магоні,розглядаючи шпильку.Раптом у голові спалахнув здогад.

-Ні,тільки не кажіть, що він поспішав на побачення і це подарунок його...д-дівчині?! -стрепенулась вона,зашарівшись.-Він мабуть засмутився,загубивши це,треба буде швидше знайти його і повернути шпильку!

З такими намірами дівчина прямувала до свого будинку.Вона стала на трухлявому ганку перед старенькими дерев'яними дверима,що нагадували про колишнє багатство і пишність будинку і повернула ключ у замку.

Двері відчинились зі скрипом,змінивши глуху порожнечу осіннього міста на дзвінку порожнечу оселі,яка колись ще пам'ятала тепло родинного вогнища.

-Привіт,я повернулась,- гукнула у вітальню,освітлену холодним сонцем, до єдиної постійної жительки дому,старенької тітоньки Рози.Довгі роки вона наглядала за Мією,як за рідною і берегла дім від остаточної самотності.Незважаючи на вік,її волося усе ще зберігало молодечий чорний полиск.Ноги тітки Рози останнім часом майже не слухались,тож вона цілими днями сиділа біля старенького чорно-білого телевізора серед хитромудрого павутиння плетива  і мережив з найрізноманітнішими візерунками і скидалась на чорну птаху,що заплуталась у тенетах величезного павука.

Мія зайшла у свою кімнату,замкнула двері.Срібні промені пробивалися крізь потріскане в декількох місцях віконне скло,через що на стінах і стелі цвіли веселки.Вона перевдяглась у буденний одяг і стомлено впала на ліжко,проте потилиця і філейна частина ще не забули поцілунку з землею,тому відгукнулись болем і знищили млявість.Дівчина витягнула шпильку,що одразу спалахнула золотими іскрами на сонці.

-Хмм,я така неуважна, навіть не чула кроків до чи після того як ми зіткнулись,лише незрозумілий шурхіт,-подумала Мія,-треба бути уважнішою,а то просто головним болем не відбудешся наступного разу...наступного ...

Я йду темним коридором.Мама заборонила мені йти до сестрички,сказала що вона дуже хвора,і що їй треба спати.Але я так хочу її побачити,сказати,що вона скоро видужає,хочу,щоб сестричка знову був радісна.Йду цілу вічність у темряві.Мені так страшно.Нарешті двері до сестриної кімнати...Сестричка спить.Вона страшенно бліда.Заходжу,тихенько гукаю до сестрички,та вона не відповідає,мабуть дуже міцно заснула.У кімнаті дуже темно і дзеркала чомусь завішані.Але з одного завіса трохи спала.Звідти щось блищить.Підходжу до дзеркала,відхиляю завісу....Світло! Біль!Боже,як нестерпно болять очі!Я кричу,та ніхто мене не чує...Мама з татом..,ви прийшли!Чому ж ви стоїте так нерухомо?Прошу,допоможіть мені,невже не бачите,як мені боляче?Мамо,тату,куди ж ви зникли?Так боляче!Очі заливає щось червоне.Мамо,тату!Чому ви просто лежите на підлозі?!

Ранкові промені зблідлого  від холоду сонця зазирали у вікна і стрибали повсюди,переливаючись усіма можливими  кольорами. Мія повільно розплющила очі і замружилась від світла.

-Знову той самий сон.

Він снився Мії щоночі,тому перестав бути нічним кошмаром,лише затертою до дірок платівкою з напівреальних,химерних фрагментів свідомості.Дівчина задивилась на грайливе проміння.

-Прокляття!Я ж спізнююсь у школу!- раптом вигукнула вона,підскочивши з ліжка.Похапцем одягнувшись і поснідавши,вона вискочила з дому і мерщій подалась у школу.

-Треба ж таке, я вперше запізнилась за останні чотири роки,-думала Мія,вдало оминаючи водночас людей,стовпи і монстрів,всеодно дивлячись униз,  на шляху до школи.

-Ну-ну,хто це в нас тут.-почувся голос збоку і наступної миті дівчина упала,перечепившись об щось,її міцно схопили  і заштовхали у провулок .Мію тримали дві дівчини,третя,очевидно лідер компанії дівчат із сумнівним майбутнім стала перед нею.

-О,це ж наша міс Принцеса,яка навіть на нас,смертних дивитися не бажає,почувся єхидний  голос,-впізнала мене?

Мія якусь хвилю мовчала.                    

-То це ти,-повагом мовила вона.

Еге ж,і зараз я зіб'ю тобі пиху,вона злорадно посміхнулась і наблизилась до дівчини.

-Міє,подивись на неї,ти ж знаєш силу свого погляду - внутрішній голос забринів у голові.Вона підняла очі,усе ще уникаючи поглядом обличчя нападників і вжахнулась - безліч монстрів різних розмірів чіплялись за одяг і волосся дівчат,навколо них аж кишіло напівпрозорими чудовиськами.Мія стисла в руці шпильку,яку тримала усю дорогу. Очільниця трійці  занесла руку для удару.

-Щоб не думала,що краща за нас,-прошипіла вона,а з нею усі монстри. Раптом,Мія стрепенулась.Звідкись почувся тендітний шурхіт і вона відчула,як позаду неї задзвеніла темрява

-Хмм,я думав,що дівчата мають бути милими та люб'язними,- пролунав поруч  знайомий голос.

-Це ж той хлопець! - метнулась думка у голові дівчини.

Рука нападниці зависла у повітрі.Завмерли і монстри,потім,почали  хаотично  метатись,вони,здається,все більше панікували,стали люто шипіти і...розсипатись.Дівчата,звільнені від тягаря створінь,що нависали на них  злякано,відступили,а тоді й зовсім навтьоки пустились. Мія здивовано обернулась.Прямо за нею стояв власник брошки. 

-С-скільки ви там були?!-підскочила здивована дівчина.

-Просто проходив повз.

-Ой,я ж зовсім забула,-спохопилась Мія.-ви вчора загубили це,-і,опустивши голову,простягнула незнайомцю шпильку.

-Ох,я думав,що вже ніколи не знайду її,- щасливо вигукнув юнак,зрадівши без меж і на хвилі щастя щиро обняв Мію. 

-?!-неначе полум'я з пір'їнок охопило дівчину і вона зашарілась із голови до ніг.

-Щ-що,що,що ви робите?!-широко розплющивши очі, вона завмерла від несподіванки.Хлопець  одумався і відсторонився з легким рум'янцем на щоках. Раптом, дівчина з подивом зазначила,що весь час дивилася на юнака,а не в підлогу.

-Пробачте,- посміхнувся хлопець,- просто ця шпилька неймовірно важлива для мене,-і приязно подивився на Мію.
-Я Елін.
Їхні погляди уперше зустрілись.

-Я Мія...

-Його очі...-здивувалась вона,-чорні, неначе космос...

-Між іншим,-подав голос Елін,-хто вона,ця дівчина,що намагалась тебе вдарити?Ти її знаєш?
-Гадки не маю,хто це,просто напевно було б незручно,якби я сказала,що не пам'ятаю її...