Сповнена депресії осінь самотньо кружляла вулицями не менш депресивного,холодного міста.Холодний вітер танцював з останніми листками що осипалися з дерев.Люди закривали обличчя шарфами і шапками, поспішали сховатися від цього пронизливого колючого вітру в будівлях.Будинки усі були майже однаковісінькі - сірі,з невеликими вікнами,які захищали домашній затишок від осені.Навіть вивіски магазинів - і з тих,здається висотали весь колір.Лише одна будівля змогла зберегти на своїх стінах буро-цегляні відтінки.Це була триповерхова школа,втиснута між двох дев'ятиповерхівок,через що здавалася крихітною.Саме з неї і почнемо розповідь.

 Клас гудів неначе вулик,але коли в кімнату зайшла місіс Браун,всі затихли. Поруч із нею стояла гарненька незнайомка.Вчителька повернулася до класу і  мовила:   

     -Я знаю,що у вас це останній урок на сьогодні,та й часу лишилось небагато,тож я дозволяю вам використати цей час як захочете. Вона повернулася до дівчини:          

   -Нужбо, не соромся,представся.        

-Ем,всім привіт,мене звати Мері,Мері Х'юстон,я новенька, - сором'язливо привіталася невисока русявка з  зеленими очима та волоссям кольору полуденного сонця ,-я буду вчитися разом з вами.



 -Що ж,сподіваюсь ви всі поладнаєте з новенькою,не ображайте її.Сідай,Мері,ось там є вільне місце,-місіс Браун поплескала новеньку по плечах,і вийшла.

Прослунали радісні вигуки,біля Мері зібрався гурт дівчат,вони говорили,сміялися,щось випитували у дівчини,хлопці перешіптувались між собою - їх майже не цікавила новенька.

-Ого,то ти із Гемпшира?-вигукнула веснянкувата блондинка,що якраз приєдналася до кола дівчат.-Далеченько живеш .                                                                                                                     -Батько знайшов тут роботу,от і переїхати довелось...                                                                         -Зрозуміло.Я Ізабелла ,-посміхнулась білявка,-звертайся,якщо чогось не знаєш.                        -Добре,-кивнула Мері.

Згодом,коли новенька дізналася імена усіх своїх однокласниць та однокласників,усі найсвіжіші новини міста і необхідні для виживання в дівчачому колективі стандарти моди,цікавість до неї трохи ущухла і мері змогла полегшено зітхнути і роздивитися нових знайомих.Раптом,її уяву привернула дівчина,якої вона не помічала серед новонав'язаних подруг.Вона неймовірно відрізнялася від усіх дівчат,і не тільки тим,що мала досить довге волосся,яке стікало шовковими потоками з її пліч .Колір її волосся був білим,абсолютно білим,неначе сніг,який кружляє в небесах,іще не втративши своєї прекрасної чистоти з падінням на землю.Незнайомка була заглиблена в читання .

-Невже вона альбінос?-здивовано подумала Мері,їй доводилося чути про людей із таким кольором волосся.Вона торкнулася плеча Ізабелли.

-Хто та дівчина?- спитала вона і показала на дівчину що привернула її увагу.                             -Ось та дивачка?Це Мія Магоні. Не спілкуйся з нею,вона ненормальна.Як подивиться тобі в очі,то стає дивно ,аж лячно.Тому вона ніколи не піднімає очей з підлоги.    
Мері подивилась на Мію.                                                                                

-В неї дивна зовнішність,але ми повинні дружити з усіма людьми,незважаючи на те,нормальні вони,чи альбіно...  

Вона не договорила.Погляд дивної дівчини відірвався від книжки і впав на Мері.

-Н-не біла... шкіра не сніжно біла...Вона не альбінос?!- сполохались думки в її голові.Чорні як ніч очі Мії Магоні пронизали її наскрізь.В тих очах зачаїлася глибина космосу,що затягувала у себе,паралізуючи і позбавляючи сил,ця темрява,що таїла у собі значно більше,ніж простий матеріальний світ.Мері стало справді страшно,її душу неначе пригнічувала та темрява.Раптом дівчина відвела погляд і знову заглибилась у свою книгу.Мозок Мері знову почав працювати,а тіло рухатись.Нахлинула втома,неначе після цілого дня виснажливої праці.

-Ей,новенька,з тобою все нормально? - долинув голос Ізабелли.

-Так,все гаразд - стрепенулась на її голос Мері.Раптом неначе гостре лезо тишу пронизав дзвінок,сповістивши учням про кінець ще одного тяжкого шкільного дня.Мері озирнулася,але дівчини з білосніжним волоссям уже не було - мабуть,вона розчинилась серед потоку людей,що штовхались в коридорі,кваплячись додому.

Мія неспішно йшла вулицями міста,якого вона чомусь не могла  полюбити від школи,в якій не любили її.Вона як завжди йшла,схиливши голову і втупивши погляд униз.Вона дуже рідко піднімала очі з долівки,адже знала,який вплив її погляд має на людей.Та це не єдина причина. Мія Магоні кожного дня ходила,розглядаючи бруківку,щоб не бачити жахливих створінь,яких не вигадати й найхворішому розумові,що спокійно пливли вулицями,подорожували на спинах перехожих і звивались біля її ніг.
-Чорт,чому сьогодні їх так багато?! - роздратовано думала дівчина,обходячи ще один клубок сплутаних ледь прозорих тіл.Мія прискорилась,прагнучи якнайшвидше сховатись від цих вулиць,що кишіли монстрами в холодному,непривітному,але всеж безпечному  домі.Раптом вона відчула,як щось збило її з ніг. Гравітація зробила своє - потилиця сповна  відчула болісні обійми землі,а в очах потемніло.
-Що щойно сталось? - промайнули думки в  голові.Коли Мія Магоні розплющила очі,вона краєм ока побачила досить миловидного юнака,що розглядав дівчину з неприхованим здивуванням і цікавістю.Потім він схаменувся і простягнув їй руку ,допоміг їй підвестись.
- Ох,пробачте мені,я страшенно поспішав, нічогісінько не помічав,це моя провина!!-у винуватому замішанні почав гарячково вибачатись хлопець.
-Н-ні,нічого страшного,я теж винна,що не дивилась поперед себе,- трохи затинаючись мовила Мія,дивлячись у підлогу.На щоках чомусь розлилось прохолодне тепло - вона вперше так близько говорила з людьми,та ще й з хлопцем.
-Ой,перепрошую,але я страшенно поспішаю,- спохопився юнак і знову кинувся бігти.Дівчина спантеличено подивилась йому вслід,вперше за дуже довгий час не звертаючи уваги на монстрів. Раптом погляд Мії упав на щось блискуче.



Неподалік лежало золота шпилька,що нагадувала перо. Дівчина підняла його з землі.

Стривайте!-розвернулась Мія,щоб віддати дивну шпильку,але незнайомець неначе крізь землю провалився.

Що ж,нічого не вдієш,-зітхнула головна героїня,-мабуть,доведеться мені залишити в себе цю прикрасу до наступної зустрічі.Десь в глибині душі вона відчувала,що скоро побачить незнайомця знову.
Відчувши,що при згадці про хлопця,чийого обличчя вона майже не бачила,на обличчі чомусь знову розквітає лоскітливий прохолодний жар,Мія стріпнула головою і чимдуж поспішила із місця трохи неприємної і незручної,але доленосної зустрічі.Та усмішка все одно час від часу мимоволі грала на її обличчі...Сповнена депресії осінь самотньо кружляла вулицями не менш депресивного,холодного міста.Холодний вітер танцював з останніми листками що осипалися з дерев.Люди закривали обличчя шарфами і шапками, поспішали сховатися від цього пронизливого колючого вітру в будівлях.Будинки усі були майже однаковісінькі - сірі,з невеликими вікнами,які захищали домашній затишок від осені.Навіть вивіски магазинів - і з тих,здається висотали весь колір.Лише одна будівля змогла зберегти на своїх стінах буро-цегляні відтінки.Це була триповерхова школа,втиснута між двох дев'ятиповерхівок,через що здавалася крихітною.Саме з неї і почнемо розповідь.

 Клас гудів неначе вулик,але коли в кімнату зайшла місіс Браун,всі затихли. Поруч із нею стояла гарненька незнайомка.Вчителька повернулася до класу і  мовила:   

     -Я знаю,що у вас це останній урок на сьогодні,та й часу лишилось небагато,тож я дозволяю вам використати цей час як захочете. Вона повернулася до дівчини:          

   -Нужбо, не соромся,представся.        

-Ем,всім привіт,мене звати Мері,Мері Х'юстон,я новенька, - сором'язливо привіталася невисока русявка з  зеленими очима та волоссям кольору полуденного сонця ,-я буду вчитися разом з вами.

 -Що ж,сподіваюсь ви всі поладнаєте з новенькою,не ображайте її.Сідай,Мері,ось там є вільне місце,-місіс Браун поплескала новеньку по плечах,і вийшла.

Прослунали радісні вигуки,біля Мері зібрався гурт дівчат,вони говорили,сміялися,щось випитували у дівчини,хлопці перешіптувались між собою - їх майже не цікавила новенька.

-Ого,то ти із Гемпшира?-вигукнула веснянкувата блондинка,що якраз приєдналася до кола дівчат.-Далеченько живеш .                                                                                                              
-Батько знайшов тут роботу,от і переїхати довелось...                                
-Зрозуміло.Я Ізабелла ,-посміхнулась білявка,-звертайся,якщо чогось не знаєш.                        
-Добре,-кивнула Мері.

Згодом,коли новенька дізналася імена усіх своїх однокласниць та однокласників,усі найсвіжіші новини міста і необхідні для виживання в дівчачому колективі стандарти моди,цікавість до неї трохи ущухла і мері змогла полегшено зітхнути і роздивитися нових знайомих.Раптом,її уяву привернула дівчина,якої вона не помічала серед новонав'язаних подруг.Вона неймовірно відрізнялася від усіх дівчат,і не тільки тим,що мала досить довге волосся,яке стікало шовковими потоками з її пліч .Колір її волосся був білим,абсолютно білим,неначе сніг,який кружляє в небесах,іще не втративши своєї прекрасної чистоти з падінням на землю.Незнайомка була заглиблена в читання .

-Невже вона альбінос?-здивовано подумала Мері,їй доводилося чути про людей із таким кольором волосся.Вона торкнулася плеча Ізабелли.

-Хто та дівчина?- спитала вона і показала на дівчину що привернула її увагу.                            
-Ось та дивачка?Це Мія Магоні. Не спілкуйся з нею,вона ненормальна.Як подивиться тобі в очі,то стає дивно ,аж лячно.Тому вона ніколи не піднімає очей з підлоги.    
Мері подивилась на Мію.                                                                                

-В неї дивна зовнішність,але ми повинні дружити з усіма людьми,незважаючи на те,нормальні вони,чи альбіно...  

Вона не договорила.Погляд дивної дівчини відірвався від книжки і впав на Мері.

-Н-не біла... шкіра не сніжно біла...Вона не альбінос?!- сполохались думки в її голові.Чорні як ніч очі Мії Магоні пронизали її наскрізь.В тих очах зачаїлася глибина космосу,що затягувала у себе,паралізуючи і позбавляючи сил,ця темрява,що таїла у собі значно більше,ніж простий матеріальний світ.Мері стало справді страшно,її душу неначе пригнічувала та темрява.Раптом дівчина відвела погляд і знову заглибилась у свою книгу.Мозок Мері знову почав працювати,а тіло рухатись.Нахлинула втома,неначе після цілого дня виснажливої праці.

-Ей,новенька,з тобою все нормально? - долинув голос Ізабелли.

-Так,все гаразд - стрепенулась на її голос Мері.Раптом неначе гостре лезо тишу пронизав дзвінок,сповістивши учням про кінець ще одного тяжкого шкільного дня.Мері озирнулася,але дівчини з білосніжним волоссям уже не було - мабуть,вона розчинилась серед потоку людей,що штовхались в коридорі,кваплячись додому.

Мія неспішно йшла вулицями міста,якого вона чомусь не могла  полюбити від школи,в якій не любили її.Вона як завжди йшла,схиливши голову і втупивши погляд униз.Вона дуже рідко піднімала очі з долівки,адже знала,який вплив її погляд має на людей.Та це не єдина причина. Мія Магоні кожного дня ходила,розглядаючи бруківку,щоб не бачити жахливих створінь,яких не вигадати й найхворішому розумові,що спокійно пливли вулицями,подорожували на спинах перехожих і звивались біля її ніг.
-Чорт,чому сьогодні їх так багато?! - роздратовано думала дівчина,обходячи ще один клубок сплутаних ледь прозорих тіл.Мія прискорилась,прагнучи якнайшвидше сховатись від цих вулиць,що кишіли монстрами в холодному,непривітному,але всеж безпечному  домі.Раптом вона відчула,як щось збило її з ніг. Гравітація зробила своє - потилиця сповна  відчула болісні обійми землі,а в очах потемніло.
-Що щойно сталось? - промайнули думки в  голові.Коли Мія Магоні розплющила очі,вона краєм ока побачила досить миловидного юнака,що розглядав дівчину з неприхованим здивуванням і цікавістю.Потім він схаменувся і простягнув їй руку ,допоміг їй підвестись.
- Ох,пробачте мені,я страшенно поспішав, нічогісінько не помічав,це моя провина!!-у винуватому замішанні почав гарячково вибачатись хлопець.
-Н-ні,нічого страшного,я теж винна,що не дивилась поперед себе,- трохи затинаючись мовила Мія,дивлячись у підлогу.На щоках чомусь розлилось прохолодне тепло - вона вперше так близько говорила з людьми,та ще й з хлопцем.
-Ой,перепрошую,але я страшенно поспішаю,- спохопився юнак і знову кинувся бігти.Дівчина спантеличено подивилась йому вслід,вперше за дуже довгий час не звертаючи уваги на монстрів. Раптом погляд Мії упав на щось блискуче.

Неподалік лежало золота шпилька,що нагадувала перо. Дівчина підняла його з землі.

Стривайте!-розвернулась Мія,щоб віддати дивну шпильку,але незнайомець неначе крізь землю провалився.

Що ж,нічого не вдієш,-зітхнула головна героїня,-мабуть,доведеться мені залишити в себе цю прикрасу до наступної зустрічі.Десь в глибині душі вона відчувала,що скоро побачить незнайомця знову.
Відчувши,що при згадці про хлопця,чийого обличчя вона майже не бачила,на обличчі чомусь знову розквітає лоскітливий прохолодний жар,Мія стріпнула головою і чимдуж поспішила із місця трохи неприємної і незручної,але доленосної зустрічі.Та усмішка все одно час від часу мимоволі грала на її обличчі...