Тур підійшов до лежачого мага, навколо якого зібралися його учні.
– Що з ним? Чому на його шиї луска?
– Побічний ефект, – буркнув Бундук. Брови Тура поповзли в верх.
– Дозволите пояснити? Це доволі довго і складно... – Тур кивнув. –  Магія дарує силу, але вона і забирає багато. Вчитель Амон з легкістю покриє два гектари рівнини метровими кам'яними штирями, тому що навчився і звик трансформувати магію в енергію такого плану і використовувати її так. Щоб підняти клинки, вчитель складав дуже складну формулу: спочатку створив щось схоже на нитки – в магічному жаргоні так їх і називають - нитки магії - і прикріпив їх повністю по довжині клинка. З їх допомогою, силою волі керував клинками. Сама по собі магія не має ніяких схильностей до конкретної школи, будь то школа Чистого Розуму, Кам'яного Кулака, Вогняного Танцю, Світлої чи Темної Некромантії. Це як руки: якою навчився, тією і просто писати. Тобто маніпуляції з каменем для майстра - це права рука, а формули з школи Чистого Розуму - це як спроби писати лівою - складно. А лускою покрило шию того, що магія діє як каталізатор до мутації.
– Світла Некромантія, – мрійливо протягнув Бундук.
– Так тебе зацікавила? – Калі підняла брову. – Я думала, тебе зацікавила школа Безтілого Кулака.
– Я схожий на вояку? Я натура тонка і ніжна, – Калі щиро здивувалась.
–А що ти проти вояк маєш проти? – Прошипів Червоний над вухом хлопця так, що той підстрибну від несподіванки.
– Ой, чорт забирай! Нічого, просто не моє це: летіти в бій, рубати на право і на ліво людей... Краще я буду займатися лікуванням, заживляти рани, вправлятися вивихи і подібне.
– Вождь, можна його Подушкою назвати?
– Він не наш і не з півночі, – буркнув вождь.
   Луска злізла з шиї мага, що щиро здивувало і не на жарт налякало Амона, коли, він почесавши шию, помітив на пальцях луску.
  «Перестарався, чорт забирай.»
    На ніч вони зупинилися в кабаку на відшибі села. Зняли читири кімнати: одну для воїнів, одну для мага, одну для хлопців і одну для Каллі. В Амона були сумніви, на рахунок відсутності вошей на ліжках, але робити було нічого і його таке ліжко влаштувало. Вечеряли всі за одним столом. Їли бульйон, який за смаком нагадував суміш паперу і недовареної картоплі. Місцеві косились на них хмурими поглядами, щось бурмотіли собі за своїми столами. Коли вже збиралися йти по кімнатах, в двері ввійшли двоє людей. Доволі оригінальні індивідууми: жінка-меністрель і молодий високий хлопець  незрозумілого роду занять. За спиною у нього був звичайний похідний мішок, поверх вигорівшої сірої сорочки довга, чорна мантія без рукавів, червоні шаровари і легкі, плетені з шкірі драконідів, тапочки, які носять жителі балінтора. Пояс прикрашали парні шаблі, на шиї красувався дивний талісман на ланцюжку з білого металу і явно не срібла в формі змії, яка оплітала меч. Жінка, близько тридцяти п'яти років, одразу прикувала до себе увагу чоловіків: струнка фігура і пишні груди підкреслювала груба сорочка червоного кольору, яку в талії оплітав довгий, широкий шовковий пояс, штани з коричневої шкіри з тих же драконідів і високі шкіряні черевики, як не дивно, з шкіри драконіда. На поясі теж висіла шабля, а на спині гітара.
– Калліс, а Калліс, а не хочеш сьогодні зіграти щось нове? Я ж бачив: ти щось нове записала, – життєрадісно говорив юнак.
– Ще не готово. Крім того, довго ти мене надумав отруювати своєю присутністю, Кай?
– Ну, і де моя плата? – Слідом за ними в двері ввійшов новий незнайомець.
  Високий і жилавий, з коротким волоссям, він хмуро окинув поглядом зал. Вдягнений у чорну мантію виглядав майже як маг, якщо не враховувати дивний предмет, що висів у нього на поясі – рукоятка клинка близько сорока сантиметрів довжиною з круглою суцільною ґардою, висіла на спеціальному кріплені, вверх клинком, якого не було. Зі зброї в нього нічого не було на виду, але несло від нього чимось не дуже приємним.
  «Забери мене драконід, скільки крові ти пролив?»
   Тур одразу напружився, відчувши це. Червоний повторив дію вождя. Коли погляд чужака впав на компанію, Туру одразу він не сподобався: надто був незрозумілий.
– Ось, – Калліса поклала в долоню чоловіка три срібних монети еспрійської чеканки.
  Незнайомець наблизився до столу.
– Дозволите? – Звернувся він до Тура.
– Ким ти будеш?
– Названий я.
– І чий ти названий шмаркач? – Червоний прошипів, кладучи руку на руків'я ножа. Вождь жестом втихомирив воїна.
– Беовульфа з Міждоріг.
– Славний вождь, бачив такого, а коли тебе назвали?
– Сім років тому, в битві при Холодних Лісах.
– Стій, ти ж… – щелепа Тура опустилась. Амон за весь час дороги вперше побачив у очах старого воїна страх змішаний з майже фанатичною благодатю. – Зікфрід Найслабший?!
– Я, – коротко відповів Зікфрід.
– Та бути не може?! Зікфрід Найслабший же має татуювання на лівій руці в кольорі і в нього немає лівого ока! – Найслабший кисло усміхнувся і повернувся до Грозової Хмари лівою стороною лиця і вона побачила пов'язку на місці лівого ока.
– Татуювання, – з цим словом він закотив рукав, і на передпліччі, перед їх поглядом, з'явилося в'язання білих узорів.  – А ти, я так думаю, Грозова Хмара? – Жінка зі значимими зусиллями ковтнула і кивнула. – Ти - Бен, ти - Червоний Зод, а ви - Тур з Ески. Чи не знайдеться у вас роботи для вільного воїна?
– Присядь і спочатку розкажи про те як там на півночі, – Тур посунувся і дав місце Зікфріду. – Коли ми залишали її, там була кровопролитна війна. Що там зараз?
– Ти покинув два роки тому, так? – Тур кивнув. – Після смерті Паршиві Справи і Ніколи в битві під стінами Фроусу мій вождь Беовульф склав зброю і оголосив, що клан Снігового Підгіря не буде більше битись. Ми осіли, склали зброю і стали захищати поля, жінок, дітей і старців сивоголових від злодумців, – воїн важко видихнув. – Минулої весни мене з Зірвишапка відправили в Строім за ячменем, бо врожай осінню був малим і не вистарчало зерна на посіви. Коли ми повернулися від Снігового Підгіря, не лишилося нічого, окрім руїн. Всіх вбили сікачі Білого Бьорна. Я шукав помсти, але з часом зрозумів, що вона не поверне моїх друзів до життя. Відтоді я в мандрах і добрід аж сюди. Даремно льється кров на півночі.
– Ми супроводжуємо караван на схід і, думаю, наш замовник буде радий найняти тебе. Я йому розкажу, що в нас на півночі ти - жива легенда.
   Амон помітив що після того, як Зікфрід Найслабший представився, всі воїни півночі стали ставитися до нього з повагою і страхом. Не перечили і не сміли слово проти йому сказати. Трохи знаючи традиції північних воєнних, благо, йому довелося знати кілька найманців з тих земель в час останньої війни з Берфусом, він пам'ятав, що є воїни, яких поважають всі, і в чию адресу навіть найлютіші вороги не скажуть поганого слова. Таких воїнів називають данами.
– Ам… перепрошую майстре Зікфрід, а що у вас в мішку рухається? – Маклуха якимсь дивом вже був біля воїна і тикав пальцем в мішок біля його ніг.
– Це? – Він засунув руку в мішок. – Ненсі, – разом з цим він дістав звідти солідно відгодовану білу курку.
– А… – маг був шокований.