"Ось так: потроху лівою, тепер правою…"
© Чорний
«Дім в якому»

  Тіло боліло немилосердно. Амон жахливо не любив дешеві таверни: по-перше, він легко п'янів і не міг зупинитися; по-друге, ліжка тут завжди жахливі, і виспатися на них неможливо. А тут ще й маг прокинувся напівсидячи від того, що його хтось трясе.
– Господня срань, згинь, нечистий! – У відчаї простогнав чоловік.
– Амон, давай вставай. Немає чого дихнути: вже до полудня доходить, а ми ще не вийшли з таверни. Непорядок.
   Важкі і могутні лапи Тура підняли мага на скрипучу підлого, яка, на думку Амона, скрипіла так само, як і його кістки.
  На десятий день подорожі маг Амон Феліція і троє його учнів - Маклуха, Бундук і Калі Малькрон - в супроводі вождя Тура і його дюжини воїнів прибули в караван-сарай. На рівнині перед ними розкинулось справді місто на колесах! Близько трьох тисяч фургонів, десяток тисяч худоби і коней табунами паслись навколо табору, а довкола табору простяглася гола земля, вищіпана нескінченними зубами тварин.
– Скільки ж тут людей...– щелепа мага не могла закритись.
– Милостивий Боже… – Зікфрід відтворив міміку мага.
– Ей! Хто ви!? – Всі оглянулися на голос.
   До них наближався воїн років тридцяти п'яти, роздягнений по пояс, до лівої частини грудей трьома ремінями кріпилась металева пластина – символ местіноських найманців - а два короткі мечі висіли у нього за спиною.
– Я Тур, і я… – почав представлятися вождь.
– І хто ж тобі ріжки поламав, бичок? – Огризнувся той.
– В мене запрошення від містера Валіна Балка, – Амон дістав з рукава мантії конверт і протягнув його незнайомцю. Той підійшов, наче перед ним не було озброєних людей, взяв конверт і дістав лист, скоса кинувши оком на незнайомців.
– Я - Дуне Чорний. Перший екер першої хвилі те'еке, відповідаю за оборону караван-сараю, я розпоряджу, щоби… – він зупинився і, хвилину промовчавши, гучно вилаявся. – Кехент цік бехи, шо-глі гул силобов кваки!
– Я тебе зрозумів, – прошипів Червоний. – Ми знайдемо того, хто відведе нас до начальства.
– Цікаві слова він знає, – мовив Зікфрід. Бундук, Амон і Червоний  гляну на воїна з цікавістю. – Він сказав приблизно щось таке: "Клянусь, – Зікфрід понизив голос, – грудьми богині, не мова, а крик згвалтованої жаби."
   Калі стало соромно просто знати переклад, брови Бена піднялися високо вгору; Тур нахмурився; Грозова Хмара гучно заржала, мало не звалившись з коня; Маклухо загорівся, як і Кала; Бундук задумався, а Амон з Червоним переглянулися і розсміялися одначасно, наче давно репетирували.
«Местіноські вислови краще не перекладати», – подумав про себе Зікфрід.
   Порозпитувавши людей, блукаючи між фургонів, людей і тварин, з бідою на половину, перед вечером їм вдалося знайти Валіна. Це був невисокий бочкоподібний чоловік років п'ятидесяти, з сивою, майже облисілою головою, нагладко вибритий, з живими карими очима і суровим поглядом. Тур зі своїми людьми взяв у нього гроші, а Амона з учнями Валін попросив залишитися в фургоні.
– Чорні божі очі! Очам своїм не вірю, – припадаючи на коліно вигукнув маг. – Благаю, вибачте за наглість, я не хотів розкривати вашу особистість, четвертий з десяти.
– Піднімись, а то, иш ти, знаєш, учні трохи твої шоковані, – чоловік усміхнувся очима, але лице його лишилося без змін.
– Вибачте їм їхню необізнаність, - протараторив маг і повернувся до учнів. - Падайте на коліна!
– Так, ану всі встали, – владно мовив старий маг. – А тепер, коли всі стоять, присядьте на лаву, і ти представиш всіх.
– Т-так. Це - Калі Малькрон, – він вказав на дівчину, та легко поклонилася, – це - Бундук, а це - Маклухо. Перед вами магістер Пін - четвертий з десяти магів кругу.
– Приємно познайомитися...
  
   Він часто задумувався: «Скільки ж важать ворота Попелища? Скільки тисяч тон важить цей кам'яний блок, товщиною двадцять метрів і шириною стільки ж?». Він піднімався вверх на вісім метрів і впускав всередину сотню караванів за місяць. Це було золоте місто. Ходили легенди, що замість бруківки тут золоті злитки, але це брехня. Бруківка - жовтий мармур. Пройшовши близько кілометра вглиб гори-цитателі, він побачив тисячі і тисячі вогнів торгової площі, яка своїм розмахом могла б висміяти розміри багатьох міст, і подих в нього перехопило. Він чув голоси, які говорили на всіх мовах Великої Батрійської Імперії, а також Малих Королівств, Співдружності Вільних Феодалів. Чув голоси чорношкірих варварів з Оази, і навіть вільного народу йкарів. Він чудово знав це місто, знав його темні сторони, знав, що тут відбувається темними ночами у вічно темному місті, скільки проливається крові в темних кутках і провулках вічно темного королівства. Та цього разу він прийшов сюди не як охоронець каравану, хоча для прикриття він використав саме цей лик. Він прийшов як той, хто хоче віддати борг перед тією, що його врятувала від вигнання з Університету, і взагалі він хоче врятувати прекрасну діву, яку підло захопили вороги, а він, як принц на білому коні, врятує її від лап бандитів.
  «Ага, принц на білому козлі», - він усміхнувся своїм думкам і провів рукою по важкому гаманцю, який він випадково "позичив" в свого роботодавця, - «Позичив на вічне віддання».
  Йому довелося докласти великих зусиль, щоб не розсміятися вголос, а це йому не треба: тут дуже хороша акустика. Він помолився і попросив благословення у Вічного Воєводи і своєї покровительки - Багаторукої Крадійки.
   «Як кажуть побожні люди: "Боги, допоможіть"», - усмішка ховалась під темним, але не чорним полотном: чорне буде дуже виділяти його в напівтемряві міста, і це теж йому не треба. "Серйозно? Чорний? Аха-ха-ха", – розсміявся в його голові вчитель Бахтешур, як і колись, почувши про його ідею маскування для виконання нічного завдання. Вчитель тоді йому сказав, щоб він уважно дивився на тіні і знайшов той колір, який найчастіше зустрічається.
  «Тінь як тінь», - тоді ще подумалося учневі.
   Волосся він обмотав навколо шиї, хвіст пустив по грудях. Кроки були безвучними. Тінь пробиралась в глибину, і він спустився таємними тунелями на два рівня вниз, де сортували полонених. О, якби підгорний народ знав, кого вони взяли в полон! Але вони не знали, що в них у полоні спадкоємиця знищеного Еден'Т'єленей. За неї живу будь-хто, в кого досить грошей, віддав би стільки, що  можна було б купити весь світ. Мало того, що остання з еден'Т'єленей, так ще й королівської крові! За таку дружину можна і святу війну почати.  В якій камері вона, він не знав, але відчував мітку, яку лишив на ній. Вона була б зла, якби про це взнала. Хоча Деві підозрювала, що щось не так, адже він завжди її знаходив, але мітки на живі створіння окрім проклятого народу ніхто не вміє ставити, а його справжнього походження, крім нього, ніхто не знав.
  «А, чорт! Я вікно в кімнаті не закрив! Мене містер Адамс вб'є… Так, досить про погане. Вдих-видих, вдих і видих. Ага, варта. Чорт, магію використовувати не хочеться…трубка! Хе-хе, де ти, мій порятунок? Мій? Ні - порятунок для принцеси! Стоп, а не королеви? Ось-ось. Так...»
– Всі до воріт рівня!  – Прокричали зі сторони виходу, і Кею довелося заховатися за темною колоною.
– Що там? – Запитав один з вартових, високий і худий.
– Вас викликають! – В світло факела вбіг чоловік років тридцяти.
– Хто? – Поцікавився інший вартовий.
– Лорд рівня.
– Ти жартувати вирішив, Ік Куг?
– Ану, пішли, – мовив рослий.
– Ти йому віриш, Сун?
– Не думаю, що Ік Куг буде жартувати.
– Пішли.
– Як я тобі, Немо? – Воїн обернувся
– Чудово, майстре! 
– Я і не… – болт з чвакаючим звуком, супроводжуючись металевим дзвяканням, ввійшов у плече Немо.
– Хлопчики, давайте без різких рухів? – У проході стояли люди: двоє на колінах, один перезаряджав арбалет, інший цілився в Ік Куга, ще троє стояли з мечами наголо, а перед ними - постать в чорному плащі, яка методично прийнялась набивати трубку табаком.
– Хто ти, сука? – Проскрипів Немо, присівши на коліно.
– Не грубіянь – негоже так говорити з незнайомцями.
– Хто ви?
– Ти робиш значні успіхи, – він - голос постаті, безсумнівно належала чоловікові - закінчив набивати трубку і почав по кишенях шукати, чим прикурити. Не знайшовши нічого, він видихнув так журливо, що роль Ромео в імперських театрах була б гарантована йому одним цим видихом. – Введіть їх до лорда рівня, а, і покличте тих дурнів, які пост покинули.
– Деметриус, ти зловив зрадника! Що ти хочеш в нагороду? Таких найманців, як ти, майже не лишилось у світі, – лорд рівня Хай довго розпинався, похваляючи найманця. Той натягнув усмішку і слухав. Слухав у піввуха і літав далеко-далеко від того місця. – То що ти хочеш взамін свого подвига?
«Чого? Подвига? Ну він задолиз, навіть не розрізняє начальство і підданих, так, стоп, він же не з цих?»
– Якщо буде ваша воля, – Деметриус зробив поклон, – я хотів би вибрати рабиню і взяти відгул на тиждень - з'їздити з нею в Підгір'я.
– Гаразд. От тобі від мене дозвіл, – яблукоподібний чоловік почав писати на папері. – Вибирай яку хочеш і відпочинь. Ти в нас вже два роки служиш і проявив себе неодноразово як чудовий підданий.
  Доглядач хмуро дивився на Деметриуса, який йшов перед рабинями і в кожної щось розпитував. Більшість з них тихо бурмотіли, інші мовчали, треті ж намагалися накинутися на чорного найманця.
– Ця згвалтована, – Деметриус не питав, це був факт, сказаний металевим голосом.
– Ні. Вона з іншими побилась, от їй в дали.
– Звідки ж в тебе подряпини на грудях? – Той машинально поправив сорочку, яка відкривала шматочок грудей. – Я так розумію: ти такий слабак, що вже і жінку мусиш брати силою, – і знову це було не питання, а факт, сказаний вже не металевим голосом, а повним огиди і легковажності. – Що ж нам робити? А давай так: я беру двох, і мовчу про тебе, згода? 
– Добре-добре.
– Ось... ти - темненька, і... о, ти - руденька, давайте за мною.
  Він ввійшов у кабінет старшого інквізитора Ґло Кти. Старий чоловік сидів за паперами і мовчки писав звіт  верховному лорду.
– Інквізиторе?
– О, Деметриус, радий тебе бачити. З чим завітав?
– Тут порушення святих заповідей.
– Хто посмів? Чи це лиш офіційна версія, а ти мені скажеш оригінал?
– Ні, це мій доніс, – він всівся у крісло напроти інквізитора Ґло, чия шкіра, де раніше були брови, високо піднялася вверх. – Згвалтування іновірської жінки-рабині.
– Ех… сам знаєш, що за це буде: лорд Яна лютуватиме, якщо почує про згвалтування навіть і рабині.
   «Матріархат страшна штука, а дурість стає смертнийм вироком», - подумалося найманцеві.
– Так, дівчатка, дозвольте представитися: я – Деметриус, ваш друг і хазяїн. Останнє ненадовго, не переживайте, скоро все буде пучком. А ви хто?
– Тріс з Вареника, – мовила темноволоса.
– Парка з… – Деметриус перебив.
– По тобі одразу видно, що ти з клану Тіней: росла, широкоплеча, руда. Так, йдіть мийтесь, щоправда, вода там, в бочці, не дуже гаряча, і лягайте спати до мене: дім, як бачите, в мене невеликий - дві кімнати. Тому одна спить тут, на дивані в прихожій, біля бочки з водою, а інша - зі мною на ліжку. Ах, і головне - я не джентельмен і місце давати нікому не збираюся. Завтра в мене важкий день. І я вас прошу: не тікайте, бо вам гірше буде. Завтра буде важкий день, здається, я повторююсь.
  «Так, завтра - на коней і на самий схід», - мелькнуло в голові перед сном.