– Дорога попереду ще довга, – зауважив Гендальф. – Але це дорога додому.
© Гендальф


  Сонце піднялось, а на дві години пізніше в Хупраєзхамі прокинувся в своєму новому і, треба зазначити, просторому приватному будинку Феліція Амон.
  "Одже, на роботу, так? Спробуємо себе в ролі учителя, головне нікого не вбити."
  Дім знаходився доволі далеко від академії магії: в трьох кілометрах, які в майбутньому мають стати постійним маршрутом Амона в тому випадку, якщо там не знайдеться готових до навчання на воєнного мага, бо тоді йому доведеться влаштовуватися вчителем академії.
"Блін, а зарплата то менша, ніж коли навчаєш особисто двох чи чотирьох, стодіваюсь, підфортить."
   Академія являє собою двоповерховий кам'яний дім, поруч теплиця, столова, полігон і гуртожиток.
– О, майстре Амон, – Амон оглянувся. Голос лунав з другого поверху навчального корпусу. – Почекайте, я зараз прийду.
– Так, хто зі знайомих тут може працювати? Чорт знає.
З двійних дверей вийшов низький - близько ста п'яти десяти сантиметрів росту - повний чоловічок в мантії ніжно-фіолетового кольору.
– Сержант Лабай! – Згадав армійського приятеля маг. – А ти виріс в ширину, – чоловіки потисли руки.
– До нас прийшла вісточка, що ви вирішили взяти кілька учнів - я підготував кращих шибеників, які мають здібності до бойової магії, і тих, хто хоче служити в армії. Ну, ходімо, чого ми тут стоїмо? Нам на другий поверх, а хоча ні, краще почекайте тут - я виведу всіх, і ви, лейтенате, виберете самі всіх, що готові та закінчують навчання. Скоро будуть тут, чекайте, стійте тут, а, ні, краще присядьте он на ту лавочку біля полігону, і, цей, гляньте, чи вони сухі, бо ми їх вчора покрасили. Я зараз, – Гено побіг в ті ж двері, з яких і з'явився, а Амоно усміхнувся сам собі.
  "Ні чорта, паразит, не змінився."
– Перепрошую, – Амон розвернувся на голос: перед ним стояв високий бородатий чоловік років п'ятидесяти, з
синіми очима і дуже темно-рудим волоссям по лопатки. – Не підкажете, де можу знайти майстра Авару?
– Я сам не місцевий, тобто не працюю тут, - чоловік зміряв поглядом Амона, від чого тому стало не по собі - так, наче він дивився в душу, так неприємно, і це насторожило мага. – А ви ким будете? Як я бачу, ви не житель Центро чи півдня.
– Я... – чоловік на мить задумався, глядячи у вічі магу. – Град, з Ашкару я.
– Там зараз, здається, йде війна. І як вас занесло в такі далекі краї? Якщо не помиляюсь, дорога займе в одну сторону пів року.
– Не помиляєтеся, майстер маг, – він кисло усміхнувся. – Доріг змій отруйних плетіня нас веде, – і повторив усміх.
– Ви поет?
– Ні. Я – вбивця, – Град підняв плащ і за спиною став видним сильно опущений вниз меч.
– О, воїн значить. Знаю це діло - сам служив у війні з Берфусом; був під стінами Местаїту, – Амон згадав ті криваві три місяці. – Жахливе це було видовище.
– Війна завжди жахлива, потрібно сподіватися, що ми не помремо від удару в спину.
– Ви говорите, як полководець.
– Ним я і був, доки до влади не прийшов цей шмаркач Цейл, на чотири шматки розламавши країну. Ех, призначив би король, царство йому небесне, мене спадкоємцем - тримав би північ в залізних рукавицях миру. Але ні, старий дурень назначив свого старшого сина, а наймолодший, напевно, найтолковіший з усіх чотирьох.
– Можливо, можливо.
  З дверей вийшов чоловік в поношеній сорочці з льону: ні дати, ні взяти - шімфортець. З довгим плетеним волоссям по пояс темного кольору і карми очима суворим поглядом. За ними в слід вийшов Гено з шайкою молодих людей років десяти-шістнадцяти – дітей.
– Майстре Амон, це наші кращі учні, які тільки і чекають, що їх візьме в навчання майстер-маг.
– Не підкажете, де мені знайти деректора Авару? – Мовив рижий воїн.
– А, Амон, поговоріть з учнями, а я проведу цього джентельмена до директора.
– Звісно.
    В учні Феліція Амон вибрав трьох дітей: десятирічного білобрисого худоватого сироту Маклуху; шістнадцятирічну, з волоссям ніжно-жовтуватого кольору по пояс і очима без зіниці з райдужкою змішаного блакитного і ніжно-зеленого кольорів, Калі Малькрон; пятнадцятирічного Бундука з очима і волоссям каштанового кольору - міцно складеного, навіть для двадцятирічного, сільського хлопчину. Академія була для бідних дітей, адже багатих з дитинства навчають цим талантам найняті батьками маги. Авара - Перлина Імпакіру - славилася тим, що настільки ж багата, як і крон. А ще любов'ю простого народу до інших і своєю щирістю. Їй прийшло в голову побудувати академію, де маги зможуть знаходити собі учнів, адже цей процес доволі довгий і клопіткий, а ще, щоб не збанкрутувати, за учня потрібно платити. Це нікого не зупиняло, а юні маги йшли на навчання вже з мінімальними знаннями.

   Біля будинку Амона стояв чолов'яга, рослий, як на імпакірця, широкоплечий і з прищуреними голубими очима, одягнений у вигорівший до рудого чорний плащ. По полотняні сорочці розметалося волосся, що було коротким і темним. Лице покривала щетина кольору сажі, на спині - похідний мішок поверх каплеподіброго щита з верхом рівним, як в тарча.
– Багато в нас стало іноземців, – Амон обернувся до учнів. – Ні слова, я говорю.
– Маг Амон Феліція? – Прошипилявив чоловік.
– Доброго дня. А ви не бажаєте представитися? – Саркастично мовив маг.
– Тур, – незнайомець зняв мішок і, діставши з нього лист, протягнув магу. – Амон Феліція?
– Амон Феліція і мої учні, – він вказав на трьох молодих людей і, відкривши конверт, почав читати.
«Доброго дня, мене звуть Валін Балк. Я - голова каравану, хоча караван - це не те слово, швидше, братства поселенців, які йдуть на схід через весь Ехон. Через пустощі сходу до Драконових гір, через них в нічийні землі. Ми хочемо заснувати нове місто, почати життя з чистого аркуша і, звісно, вас ми не просимо залишиться з нами назавжди, якщо ви тільки самі цього не захочете. Нам в дорозі потрібний маг і, маючи рекомендацію від архі-магічки леді Аври Перлини про вас, як відповідального мага, доблесного воїна і просто хорошу людину, я пропоную вам найнятись до мене на час подорожі з зарплатнею в два золотих в тиждень... – на цьому маг поперхнувся повітрям – ...звісно, за участь в боях чи будь-яку іншу допомогу нам, вам буде нараховується премія. Також вас буде супроводжувати майстер Тур зі своєю дюжиною. Рекомендую вам запастися провізією і речами особистого користування, адже дорога нас чекає далека. Якщо ви згодні, то наша братія буде чекати вас шістнадцятого червня в місті Броди, біля Ефрели. Майстер Тур знає, де це, і подальший маршрут, яким і поведе вас. Якщо ви не встигнете, час дороги буде оплачено в п'ять срібних у тиждень.
  З повагою, Валін Балк.»
– Майстер Тур, коли виїжджаємо? – Очі мага загорілися жадністю.
– Хм…Було б добре завтра зранку, на сході сонця.
– Гаразд. А де зустрінемось?
– Якщо ви дозволите мені і моїй дюжині переночувати в дворі вашого будинку, то це могло б значно зекономити час,  – Амон задумався і не знайшов мінусів у цій пропозицій.
– А вас скільки?
– Четверо, разом зі мною. 
  «І це дюжина? Потріпало твоїх вояк життя.»
– Тоді я піду за покупками, а вас зустріне моя покоївкам – Айрі, вона вас розмістить в кімнатах.
– Дякуємо, сер.
  
   Бен прокинувся близько обіду. Голова розколювалась, було таке враження, наче в неї забили цвяхи. Таке явище, як похмілля, в Бена було рідкісним, оскільки пив він рідко і мало, або багато і ще рідше. Вилізши з-під покривала, він помолився і сів, спостерігаючи як довговолоса жінка з дивним іменем - Ірна Грозова Хмара - варила суп. Зі спини вона була схожа на чоловіка: міцні руки і плечі, ширші ніж в нього вполовину, на голову вища від Бена.
– Раночок Бен, як голова? – Грозова Хмара мішала в котлі щось їстівне.
– Угу. Жах. А-а-а, а де мій щит? – Під головою був круглий щит Тура, а не праскоподібний Бена. – Вождь.
– А ти думав, зубна фея? – Прохрипів з нотками дружелюбного сміху Червоний, чищачи нагрудник.
– Ну, зубна фея начебто надто мала, щоб сперти п'ятикілограмовий щит. І чого Тур постійно бере мій щит на люди?
– Ну, він просто зручний? – Запропонувала Хмара.
– І красивий, – додав Червоний.
– На нім класна гаральтина: ворон на білому тлі під чорним полем.
– Геральдика. Часник додала в суп?
– Так, – рудоволоса жінка усміхнулася.
   Тур швидко наближався до табору залишків його дюжини. Розбили вони його за містом, щоб не тратити гроші, яких в них вже не було, отримавши за найм одразу тижневу платню, її спустили: Червоний купив собі нового щита і шолом; Грозова Хмара нову кольчугу і закупилась стрілами, наконечниками, древками і оперенням для них, щоб можна було в дорозі себе чимсь зайняти; Бен  який приєднався до їх дюжини в Скалії - це в Дулірі - відновив геральдику на щиті, що був єдиним його пристосуванням для самозахисту, і купив собі хорошого довгого меча - наче меч був як меч, нічим непримітний, але на якість це не впливало; Тур собі прикупив наплічники і наколінники, а на решту грошей були куплені коні для подорожі.
– Хей, збирайте барахло, я знайшов де нам переночувати, задарма.
– І де ж? – Бен збирав свої речі в мішок.
– В мага. В нього, я вам скажу, дім, як в короля півночі.
– Якого з чотирьох? – Усміхнулась Грозова Хмара.
– Хм… я й не знаю.

   Дорога вилась змією через ліс. За два дні в сідлі Амон почав проклинати все, на чому стоїть світ. В паху натерло від сідла, а злізши з коня ввечері, не міг звести ноги до купи, а зад, здавалося, весь день били дошкою чи скалкою. Учні на диво легко звиклись з тваринами, а от кобила самого мага мала характер, і такий, що не побажаєш ворогові такого коня. Під час їзди не завжди його слухалася, часто зупинялася, щоб почувати траву, яка росла між коліями дороги чи на її узбіччі, тому він назвав її в честь своєю колишньої начальниці, Авари Перлини – Перлина. Дивно, що рудоволоса жінка Грозова Хмара чудово поладнала з тваринами, і ті її прийняли. Люди півночі були доволі цікавими співрозмовниками. Червоний, наприклад, чудово розбирався в знахарстві і поповнив книгу мага кількома хорошими рецептами, як от мазь для пришвидшення загоєння ран; а Бен розповів секрет, як уникнути укусів комарів: "Досить просто взяти білий шмат полотна і кинути його на мурашник, за хвилин п'ять змінити сторону, натертись ним і комарі не будуть до тебе чіплятись" – сказав чоловік. А взагалі магу сподобався цей Бен, хоч він був релійною людиною, яких в імпакті було мало, та й здорово дивився на світ не затуманленим релігією поглядом, і, коли Амон запитав:
– Чим ти можеш довести, що Бог існує? – Той з усмішкою відповів.
– А ти можеш довести, що його немає? – Він вказав на небо. – Як ти доведеш, що магія не дар божий? Чи як ти доведеш, що магія не є Богом? Наш світ надто складний, щоб в ньому розібратися, але такі речі, як вірити чи не вірити, вибір кожного, і я не в праві судити людину лиш за одне це.
  А коли вони зупинилися, першим вечором на привалі готував Бен: дивну червону страву під назвою борщ - він покорив серце мага - кращого супу той в житті не їв.