Перше березня 2024 року, друга година ночі. На невідомій планеті, на краю всесвіту де не видно жодної зорі та панує абсолютна пітьма побудовано храм з чорного каменю та заліза. Архітектура його була груба та проста, назвати точний вік цієї структури неможливо. В самому центрі храму, у великій залі, на кам'яній плиті, лежить людиноподібна вовчиця. Її зріст близько двох метрів, статура міцна, хутро срібне, волосся на голові довге та темніше за решту волосяного покриву, руки подібні до людських але мають по чотири пальці, а ноги представляють з себе вовчі лапи. Її хвіст довгий пухнастий. Одягнута вона у чорний тактичний костюм, він простий але практичний, рухів не стісняє, бронепластини розташовані таким чином, що вони дають максимальний захист та мобільність. Ця вовчиця лежала тримаючи в руках, у себе на грудях меч, подібний до катани але з рівним лезом. Вона спала довгі мільярди років, поки в цей день не почула своє ім'я, яке прозвучало прямо в її голові: «Муун», − вона відкрила сяючі червоні очі з білою райдужкою та глибоко вдихнула, жадібно хапаючи кисень. Коли Муун вставала, все її тіло почало хрустіти, вона не до кінця розуміла де та коли знаходиться, але голос який розбудив її, впізнала. Вовчиця, використовуючи свій меч, розрізала сам простір двома ударами, відкривши хрестоподібний портал та увійшла до нього. Вона опинилась у знайомому для неї місці, у пеклі. Але все було інакше, не так як відклалося у пам'яті. Небо було як на Землі, майже все було як на Землі, виключенням було місцеве населення. Коли вона вийшла з провулку, її запримітило двоє бандитів бісів, обидва чоловіки. Зріст був близько півтора метри у кожного, на голові чорні рога, є хвіст, кінчик якого подібний до списа, на руках по чотири пальці. Вони вирішили убити Муун, чи тому, що просто психи, чи тому, що п'яні. Це була їх остання помилка, ледь торкнувшись вовчиці, один втратив руку від меча, а іншому відірвали голову, голими руками. Вулиця була залита кров'ю. Муун знову почула своє ім'я, але цього разу вона відчула й запах того, хто кликав її і вона миттєво побігла. За десять хвилин, вона була на межі міста та піднімалась на пагорб, де її вже чекав Старк. Виглядав він як велика людиноподібна сова з чорним оперенням, на якому часто були срібні плями, найбільша пляма була на його обличчі. Очі його були яскраво сині, а в їх центрі зоря, дзьоб чорний. Руки виглядали як поєднання пташиних крил та лап з людськими руками, ноги були пташині, але коліна людські. Хвіст був довгий і досягав підлоги. Зріст рівно три метри, статура міцна та по своєму витончена. Взуття його це високі шкіряні чоботи з кількома ременями без підборів, чорні тканинні штани на ремені з невеликою золотою пряжкою, чорна футболка з короткими рукавами та білим написом «Dominus Temporis», а зверху чорний шкіряний жилет. На правій руці була чорна шкіряна рукавиця без пальців, та кілька срібних браслетів, а на лівій руці срібний електронний годинник. Коли Муун побачила його зі спини − не повірила власним очам, але коли він повернувся до неї, вона кинулась в обійми.

− Старк! Я думала ти помер!

− Я трохи безсмертний, зовсім трохи.

− Але… але я не відчувала тебе коли… коли…

− На той момент я повернувся у свій вимір, разом з Ніам.

− І вона жива?

− Нажаль ні. Вона покінчила з життям. Її психіка не витримала десятків мільярдів років життя… а воскресити її я не здатен.

− Виходить, лишились лише ти, я та Елізабет…

− Так, ну і ми з нею одружені.

− Що? Я звичайно не експерт, але вона тобі… по суті тітка.

− Це ти їй скажи. Коли всесвіт який вона створила доживав своє, Ніам убила себе, а я прийшов зі сльозами до Елізабет… в той день, я дав слабину і вона опинилась у мене в голові, я відчув її почуття до себе… Це був день коли ми перший раз поцілувались. Нічого цікавого.

− Як у вас, богів, все складно.

− А сама то? Безсмертна ще й з душею. І до того ж, ти володієш власною магією.

− Що з тобою?

− В якому сенсі?

− Я відчуваю тебе, ти… інакший. Ти наче…

− Наче знайомий ближче ніж хотілось? Воно й не дивно. Я пограбував пітьму.

− Що ти зробив?

− Пограбував пітьму, витяг звідти всі сутності та душі. В тому числі Аксис, Октавія та навіть Криг. На додачу Столас… і взагалі всіх.

− О господи… на Крига начхати, але чому ти батьків своїх не повернув?

− Для них немає місця в цьому світі. Тато зайвий, як власне і мама. А Столас тут свій є. Навіть… навіть майже точна копія Ніам присутня.

− Чому ти мене розбудив? Чому ти різко згадав, про свої права господаря?

− Мені треба щоб ти декого охороняла. Я б сам це зробив, але пообіцяв Елізабет, що не буду активно втручатись.

− І кого ж я маю охороняти? І від кого?

− Два демони, молода сім'я. Френк та Аурелія. Скоро вони стануть королем та королевою пекла, а зараз вони король та королева своїх кланів. Френк король Каслів, Аурелія королева Гоетії.

− Бляха… і тут Гоетія?

− Так, а Касли це вважай їх більш сучасна версія. Знайди цих демонів, та охороняй. За ними прийде сам Війна. А їх я про це повідомлю, через Смерть.

− Що мені конкретно робити?

− Коли прийде Війна, просто зроби так, щоб демони були живі та здорові після першої зустрічі з ним.

− Добре, але є умова.

− Я уважно слухаю.

− Коли я виконаю це завдання, забери моє безсмертя.

− Та ти знущаєшся. Хочеш прожити життя в цьому всесвіті? Не в утопії?

− Яка ще утопія? Ти… так, я хочу померти в цьому всесвіті. Навіть так, я хочу нарешті померти.

− Що ж вас всіх так і тягне на той світ… добре, зроблю. До речі ледь не забув. – сказав Старк та клацнув пальцями, на шиї Муун з'явився обережний чорний шкіряний нашийник.

− Душить. – сказала Муун та вхопилась за шию.

− Вибач, − відповів Старк та клацанням пальців зробив нашийник трохи слабшим, – не вгадав з розміром.

− Нащо ця хрінь?

− Френк відчуває простір навколо себе і до того ж може бачити сліди магії, а це тебе приховає від нього. Поки нашийник на тобі, тебе ніхто не бачить, але ти не можеш нікого чіпати. Коли ти його знімеш, він втратить всі свої властивості.

− Добре. Тепер я можу йти?

− Так, але тобі треба ще дещо. – відповів Старк та поклав їй у руки синє перо Френка та чорно-золоте перо Аурелії. – Це щоб ти їх вистежила. Удачі. І не смій згадувати мене при них, якийсь час так точно. І вони мають бути живі та здорові за будь-яких обставин, інакше смерті тобі не бачити.

− Я не дурна, буду мовчати.

− І ще одне. Будь обережною. Як показала практика, в цьому всесвіті може знайтись хтось, хто підкорить твоє крижане серце.

Одинадцяте березня, восьма ранку. В лікарні, біля одного з кабінетів сидів Френк, демон-папуга, демон простору та руху, більша частина оперення була насиченого синього кольору, але обличчя було наче злегка висвітлене більш блідним відтінком синього, а очі були повністю жовті. Хвіст у демона наявний, він був довгим але до підлоги не діставав, буквально на пару сантиметрів. Який досить сильно підріс і тепер був вищий за багатьох своїх родичів, зріст яких коливався в межах трьох метрів, та знайомих хоч і не надто сильно. На його ногах була одна пара колін, як в людей, у демонів молодого покоління це норма. А в середині була його кохана дружина Аурелія, демон Останньої зорі, вона являлась поєднанням сови та орла, завдяки мамі, її обличчя було більш витягнуте ніж у батька і мало біле оперення, дзьоб повністю чорний, на голові була частина пір'я чорного кольору, яке імітувало довге волосся але зачіска не така охайна як у матері. Її очі були світло-фіолетові. Тіло у дівчини мало чорне оперення з періодичними золотими плямами, хвіст як і в батька був великий та легко діставав підлоги.. За зростом вона була трохи нижча Френка. живіт в неї збільшився за останні кілька місяців через вагітність. До лікарні на огляд через її вагітність. З кінця грудня в її животі формується яйце, тому вони й прийшли до лікарні вони прийшли щоб дізнатись скільки ще чекати яйце. Френка покликали в кабінет. Лікарем був позаклановий демон Юрій, він родом з частини пекла в якій найбільше українців. Він також був демоном-птахом, простий горобець, одягнутий у просте лікарське вбрання, а зріст трохи більше двох метрів.

− Ну що лікарю? – спитав Френк.

− За два тижні, це вже крайній період, яйце буде. – відповів Юрій.

− Є якісь поради щодо його знесення? – спитала Аурелія.

− Ви ознайомлювалися з спеціальної літературою? – поцікавився Юрій. – Якщо так, забудьте, що там написано. У вашому випадку це не спрацює.

− Чому це? – спитав Френк.

− Зараз, пошукаю в базі даних схожий випадок. – відповів Юрій та почав шукати на комп'ютері необхідні документи. – Ось він! Запис зберігся, чудово. Третя ітерація Столаса, вагітність… так батьком був Паймон.

− Стоп… одна з попередніх ітерацій мого батька була жінкою? – спитала Аурелія.

− Так, не знаю як так вийшло. – відповів Юрій. – Якщо коротко, у могутніх демонів все йде не дуже… як сказати… не дуже безпечно для оточуючих. Коли Столас… зносила яйце, постраждало дванадцять лікарів, троє загинули.

− Це якось вирішується? – спитав Френк.

− Варіантів всього два. Або ви маєте бути присутні поруч і виконувати роль моральної підтримки для своєї дружини, щоб їй було простіше контролювати себе. Або більш дикунська але не менш ефективна технологія. У нас є спеціалізовані кімнати, вони можуть витримати силу будь-якого демона, а потім безпечно розсіяти її.

− Добре, тобто десь через півтора тижні прийти до лікарні щоб бути під наглядом? – поцікавилась Аурелія.

− Ні-ні-ні, після інциденту з Бафомет, лікарі їздять до демонів, а не навпаки. – відповів Юрій.

− Якого ще інциденту? – спитав Френк.

− Я й забула… років десять тому моя тітка їхала в лікарню щоб знести яйце. А так сталося, що в той день чейсери налетіли і поранили її в живіт. – відповіла Аурелія. – Яйце не вціліло, а Бафомет більше не може мати дітей.

− Так, це був жахливий день… − сказав Юрій.

− Але як ваші кімнати можуть допомогти якщо ви їздите до демонів? – спитав Френк.

− Вони являються частиною вантажівок. Проблем не має бути. – відповів Юрій. – І ми надішлемо до вас одних з найкращих лікарів.

− Дякую. – сказала Аурелія.

− Загалом… можете йти, через тиждень до вас приїдуть лікарі і будуть стежити за вашим станом. – сказав Юрій. – Гарного вам дня та міцного здоров'я.

− І вам. – відповів Френк.

Аурелія відкрила портал, який виглядав як кільце зі світло-фіолетового вогню, та увійшла в нього разом з Френком. Вони опинилися у себе вдома.

Вже спільний маєток Френка та Аурелії лише пару тижнів як був відремонтований під їх смаки. Сучасні великі вікна, міцні чорні масивні двері. Всередині стіни були ідеально білі, підлога мала чорне покриття, але в спальнях були м'які пухнасті килимки. Стеля ж мала простий сірий колір, а також в ній були вбудовані світильники. Більша частина меблів були чорних або темно-сірих кольорів. Через колір стін, створювалась ілюзія наявності великої кількості простору, тому майже всюди були різноманітні рослини, як Земні так і пекельні. Як королівська родина, Френк та Аурелія мають слуг. Але мінімальну їх кількість. Причина в тому, що король Каслів любив робити все самостійно і через це він, маючи неймовірні знання в магії, майже не використовував їх, покладаючись переважно на власні значні сили. Подружжя переодягнулося у свій домашній одяг. Френк одягнув світло-коричневі капці, сірі спортивні штани та проста біла футболка, все було обережне та ідеальне. Аурелія же взула домашні кросівки, прості широкі фіолетові штани та світло-коричневий светр, після чого вона сіла на диван у кімнаті для відпочинку і почала плакати. Френк сів поруч з нею та обійняв, щоб заспокоїти.

− Що сталося, зіронько?

− Все складно, надто багато всього.

− Знаю…

− Як ти тримаєшся? На нас стільки всього покладають, а ти стоїш як титан.

− Коли мої батьки були убиті, а мене зробили принцом… я зламався. Мені намагалися полегшити страждання всіма доступними методами, але цього було мало. В якийсь момент я спробував втопити весь той біль у наркоті та алкоголі. Ефекту не було як і залежності. За пару годин я випив кілька сотень літрів алкоголю і був не те що при свідомості, я був ідеально тверезий. А потім як якийсь рятівник прийшов Рауль, він навчив мене керувати своїми емоціями.

− Пробач я…

− Він допоміг, він врятував мене… якби не він… я б покінчив з життям. Якщо біль не згасає, а приглушити його не можливо… Тобі не треба вибачатись чи нервувати. З моменту смерті батьків і до зустрічі з тобою я й не жив, просто існував, придушуючи всі ті емоції. Тому я скажу те, що мав сказати давно. Дякую тобі, ти стала моїм промінчиком надії… моєю зіркою у пітьмі.

Френкова сповідь змусила Аурелію заспокоїтись. «Ми справимось, я впевнена», − сказала вона та поцілувала свого чоловіка.

− Я розумію чому тобі важко. Коронація через тиждень, яйце скоро, а потім і дитина. Але так, ми справимося, головне бути разом.

Коли Френк та Аурелія заспокоїлись, вони продовжили свої підготування до коронації та знесення яйця, обидві події важливі для них. За ними спостерігала Муун, вона перейнялася їх закоханістю та простотою. Але на даний момент, вона була для них простим наглядачем, який мав лише спостерігати, та бути готовим до бою в будь-який момент.

Десята тридцять ранку. Демон-сова Столас, батько Аурелії, був у себе в маєтку в робочому кабінеті поруч з бібліотекою, перечитував одну з книг своєї попередньої ітерації, а також готувався до майбутньої коронації. Він мав зріст у три метри, його оперення чорне, червоні очі, срібний дзьоб, його ноги були пташиними і мали дві пари колін, одна як у птахів, інша як у людей, вона власне і являється основною, руки були поєднанням пташиних крил, людських рук та пташиних лап, кігті на пальцях охайні, трохи загострені та срібного кольору. Він одягнутий у білу сорочку з невеликою червоною краваткою, зверху темно-сіре пальто яке частково виконувало роль піджака, внутрішня частина якого створена із зоряної тканини, її особливість в тому, що вона виглядає в точності як зоряне небо. Брюки закривали лише ту частину ніг яка мала оперення. Пташиний хвіст довгий та дістає до підлоги, самий його кінчик має срібні плями. Майже ніхто в пеклі не знав хто буде новим королем та королевою пекла, відомо лише те, що це буде хтось з Гоетії або Каслів, тому всі основні демони мають бути присутні там. Двері до кабінету відчинились і в них зайшов Андреалфус, демон Полярної зорі та повелитель крижаних вітрів. Його оперення було переважно білим, навіть дзьоб був білого кольору, голова досить витягнута та гостра, також частина пір'я володіла невеликою кількістю блідо-синіх вкраплень, очі насичено-блакитні. Ноги мають дві пари колін, як і в абсолютної більшості демонів старого покоління. Статура вельми струнка, зріст близько трьох метрів, хвіст ковзає по підлозі, одягнутий у чорні штани, блакитні черевики на невеликих підборах, а зверху білосніжний піджак під яким була блакитна сорочка.

− Столасе, мені потрібна твоя допомога.

− Я тобі вже не один раз допомагав. Навіть після… 2018 року.

− Це пов'язано з Розою.

− Розлучення оформлювати не буду, хоча й я вас одружував. І якщо вона знову стала чоловіком, я допомогти не можу.

− Знаю, я намагався сам все вирішити, але… вона зникла.

Столас, використовуючи телекінез, дістав з шафи білосніжний шар та взяв у руки, його очі стали заповнюватися мільйонами зір, як і сам шар. За кілька хвилин він сказав: «Вона не в пеклі. Ти впевнений, що вона не вкрала в тебе нічого?».

− Впевнений на всі сто.

− А я ні. Чи ти забув ким вона була?

− Я пам'ятаю ким вона була, але вона змінилась. Двічі…

− Хочу нагадати, що у неї така каша в голові була… я здивований, що вона взагалі не психлікарні.

− Я перевірю свої закляття, але я сумніваюсь, що вона втекла на Землю.

− А я ні. Вона не може сховатись від моїх очей, а ти б її такому не навчав. Тому… рекомендую своїм людям на землі віддати наказ на її пошуки.

− Це вже крайність.

− Ну вибач, щоб я міг заглянути на Землю, мені треба туди вийти, місяць проводити цілу сотню ритуалів і лише тоді, і не раніше, я зможу знайти когось там.

− Добре… так чи інакше, дякую за допомогу.

Андреалфус відкрив портал та повернувся до свого маєтку, виконаному у білих та срібних тонах. Він пішов до своєї бібліотеки, щоб дізнатись яке закляття зникло це може полегшити пошуки Рози.

О першій годині дня, до Френка завітав Рауль, старший ні шість років брат та демон емоцій і почуттів. Його оперення було блакитним, навколо очей є зона виділена більш світлим відтінком, самі очі були рожеві, дзьоб чорний, хвіст ковзає по підлозі, його ноги мають одну пару колін, одягнутий він у білосніжний костюм з темно-синьою, злегка розстебнутою, сорочкою. Він хотів разом з братом навідатись на Землю як в старі добрі часи ще коли їх батьки були живі, але демон простору не міг піти з братом. Френк не хотів покидати свою дружину поки вона вагітна, до того ж йому як нікому іншому потрібно готуватись до коронації, оскільки його хочуть зробити королем, але знають про це лише одиниці.

− Ти нудний як завжди звичайно, але я тебе трохи розумію і заздрю. – сказав Рауль.

− Серйозно? Ти і заздрість?

− У тебе є постійні стосунки і дитина на підході, а я… вільна пташка, − усміхнувшись сказав Рауль, − та зараз я починаю задумуватись над цим.

− Невже знайшов когось? Хто вона?

− Нікого я не знайшов, хоча визнаю, що намагався.

− На Землю я з тобою не піду, але якщо хочеш можу тебе самого випустити. За умови, що ти почнеш шукати собі наречену. – запропонував Френк та широко посміхнувся.

− А якщо без знущань і жартів?

− Якщо без них то тримай браслет. – відповів Френк та відкрив невеликий портал, з якого вилетів невеликий плетений чорний браслет та закріпився на лівій руці Рауля.

− Ти зберіг їх серйозно?

− Звичайно зберіг, це ж пам'ять.

Рауль подякував та набув людської форми. Зріст зменшився до одного метра дев'яноста сантиметрів, його шкіра була злегка засмаглою, райдужка очей рожева, волосся срібне з кількома світло-блакитними пасмами. Разом з цим змінився і його одяг, замість брюків були темно-сині джинси, замість сорочки − проста біла футболка, замість піджака – світло-сіра кофта на змійці. «І я тепер нижчий за тебе, чудово.», − прокоментував Рауль, після чого Френк присів на коліна та обійняв брата, з невеликою насмішкою. Демон емоцій одягнув затемнені окуляри після чого торкнувся двома пальцями до браслета та перенісся на Землю, у Берлін.

Третя година дня, Манхеттен. На одному зі складських приміщень знаходилася база злочинців, тут у них був склад зброї, наркоти та транспорту. Разом з цим там вони тримали свій сейф з усіма збереженнями. Та раптом на базу напали, на перший погляд може здатись, що напад здійснює цілий загін військових або поліції, але насправді це все робить одна людина. Тридцятирічний Ентоні Коллінз, він же людина-армія. Він прийшов туди при параді, одягнутий у чорний куленепробивний костюм, навіть сорочка чорна та захищає від ударів ножем. Його статура міцна, але він не виглядає як жива купа м'язів, зріст близько ста дев'яноста сантиметрів. Його волосся світле та коротке, обличчя має гострі риси та ідеально поголене, а його очі сірі. Ентоні являється так званим «привидом», це особливі військові яких навчали володінню ледь не усіма видами зброї, десяткам бойових мистецтв, та десяткам мов. Їхня фізична та психологічна підготовка знаходяться на небачених рівнях. А для того, щоб вони з небаченою холоднокровністю убивали всіх, для них була вигадана окрема релігія, суть якої у поклонінні Смерті. «В цьому світі є лише один бог, і це Смерть.», − такий їх девіз. Ентоні прийшов на цей склад оскільки йому замовили ліквідацію лідера цього злочинного угрупування. Злочинці були одягнуті у прості спортивні костюми та крадені бронежилети, озброєні по різному, хтось з пістолетом, хтось з гвинтівкою. Ентоні йшов наче танк, він активно використовував переваги свого екіпірування і ніхто не міг його спинити. Він вбивав швидко та безжалісно. Ті хто намагався втекти від нього, вмирали в муках, оскільки своєю втечею вони зневажали смерть. Коли він був вже біля дверей до кабінету в якій сиділа ціль, перед ним стало троє останніх бандитів, вони тримали в руках ножі, вони розуміли, що можуть померти але все одно стояли. Цим їм вдалося викликати повагу з боку Ентоні, він повернув пістолет до кобури та взяв зі столу пластикову карту. Вони напали на нього втрьох, одному він одразу перерізав горло, іншому вибив очі та встромив картку в горлянку. Третій же став на коліна і почав благати про пощаду, Ентоні зламав йому шию та пройшов у двері. Там він мовчки вистрілив у голову цілі, після чого дістав з кишені телефон, сфотографував тіло та вийшов з приміщення.

За десять хвилин Ентоні був в іншому районі міста та вже спускався до підвалу. Там його очікував вже очікував старий знайомий, а за сумісністю роздавач контрактів. Чоловік років п'ятдесяти з темно-сірим волоссям та легкою сивиною, у сірому костюмі, ім'я Джон Мур.

− Ентоні, з поверненням!

− Ось телефон. – відповів Ентоні та поклав телефон з фото ліквідованої цілі перед Джоном. – Чекаю наступну ціль.

− Ентоні, слухай. Ти не єдиний найманець на Менхеттені, дай іншим попрацювати.

− Ціль.

− Буквально один чи два тижні, так і замовлення для тебе накопляться, і інші попрацюють. Грошей в тебе вдосталь, часу також. Порозважайся, відпочинь.

− Тиждень.

− Два.

− Тиждень, бо я тебе знаю.

− Добре-добре. Тиждень значить тиждень. Гроші вже на твоєму рахунку.

− Дякую. − Ентоні вийшов з приміщення та попрямував до кафе повечеряти, а після у спальні райони міста, до свого будинку.

Дев'ята тридцять вечора. Рауль завітав до малого приватного банку у Берліні, в ньому його сім'я зберігала кошти та документи, для комфортного проведення часу на Землі. Одним з банкірів був старий знайоми Олаф, п'ятдесятирічний чоловік з сивим волоссям, та гострими рисами обличчя, його очі просто сірі і він завжди носить темно-сірий костюм. Рауль підійшов до його стійки привітався та зняв окуляри, показуючи свої очі.

− Рауль! Старий чортяка!

− Хто б казав, старий пердуне. Як у тебе справи?

− В мене? Це в тебе як? Як там Френк живе? Я вашу сім'ю майже два роки не бачив.

− У Френка все чудово, в грудні одружився, а зараз вже на дитину чекає.

− А ти досі по вечіркам ходиш? Не набридло?

− Я пташка вільного польоту, чого ти хотів?

− Ну Френк завжди був дорослішим за тебе. А як батьки поживають?

− У 2022 в будинок проникли зловмисники і вбили їх. В той день і я міг відійти на той світ але прийшов Френк з поліцією та врятував мене. – Рауль збрехав, він не хотів говорити простій людині всю правду. – А взагалі я прийшов як і завжди, до сховища якщо можна.

Олаф був шокований від такої новини і висловив свої співчуття, після чого без зайвих питань та слів провів Рауля до сховища та відкрив його окремою ключ-картою. Всередині було чотири скрині, демон взяв ту на якій було вказане його ім'я, з неї він дістав: паспорт, гаманець з грошима та банківськими картками, ліцензію на носіння зброї та водійські права. Він попрощався з Олафом та покинув банк. Після цього він орендував собі срібний спортивний кабріолет та почав свою невелику відпустку по Німеччині.

Шоста година вечора. Ентоні зайшов до свого двоповерхового будинку та змінив свій костюм на простий домашній одяг. Спортивні сірі кросівки, прості джинси та світло-сіра футболка. У вітальні він розпалив камін, а коли вогонь був достатньо великим дістав з шафки флакон зі спиртом, медичну вату та голку. Він протер безіменним палець на правій руці спиртом, а також обеззаразив голку, після чого уколов собі пальця та вичавив дванадцять крапель крові у вогонь. «Не сьогодні», − сказав Ентоні, коли впала остання крапля та прикрив рану на пальці ваткою. Це був простий щоденний обряд, необхідний для його релігії.

В цей же час Джон Мур відкрив двері в підвалі до гарно облаштованої кімнати, злегка схожої на храм, в самому центрі якої стояла кам'яна статуя Андреалфуса в обладунках з чистого срібла в повний зріст звичайно. В тій же кімнаті було ще близько двадцяти чоловік, майже вся контора найманців представляє з себе культистів, які вклоняються демону Полярної зорі. Цей день вони запам'ятають надовго, оскільки раптово температура в кімнаті почала падати, всі свічки згасли, а очі статую засяяли насичено-блакитним кольором.

− Повелителю! – сказав Джон на вклонився, за ним повторили решта найманців.

− Встаньте з колін. – сказав Андреалфус.

− Чим ми заслужили на таку честь, мілорде? – спитав Джон.

− Моя дружина знаходиться в цьому місті. Без тіла. Ваша завдання знайти її та повернути до мене. Той хто це зробить, стане особистим слугою після смерті.

− Ми все зробимо, повелителю! Але нам потрібно більше інформації про неї.

− Оскільки вона без тіла, я пропущу опис її зовнішності. Вона гарно володіє магією тіней, а також одержимі нею матимуть сяючі рожеві очі. Вона гарний боєць тому буде шукати собі відповідне вмістилище.

− Дякую, ми це врахуємо.

− І ще одне. Візьміть цей амулет. – сказав Андреалфус, та перед ногами його статуї з'явився амулет у вигляді пентаграми з чистого пекельного срібла. – Він належить їй і тягнеться до неї. Якщо ви знайдете її вже в тілі, убийте тіло церемоніальним кинджалом, це відправить її до мене миттєво.

− Дякую, що довіряєте нам. – відповів Джон, беручи амулет у руки. – Ми повернемо її вам.

Температура в кімнаті піднялася до нормальної, а статуя знову стала звичайним елементом інтер'єру. Джон віддав наказ усім найманцям екіпіруватись, він особисто поведе їх шляхом, що вкаже амулет.

Сьома вечора, Ентоні збирався лягати спати, та раптом почув шурхіт. Він одразу одягнув на себе бронежилет та взяв пістолет з ножем у руки, а також одягнув пояс з кількома магазинами для зброї, ліхтариком, кастетом та шокером. Оглядаючи будинок, він побачив кілька неприродніх тіней. Перші два рази він подумав, що йому просто здалося, але на третій раз з'явилися підозри, які одразу були розсіяні вибитими вхідними дверима та п'ятьма найманцями. Почалася стрілянина у вітальні, Ентоні мав явну перевагу завдяки навичкам. Чотирьох він просто застрелив, а останньому перерізав горло. Коли Ентоні вирішив зібрати речі та втекти, його оточила тінь яка не дала йому зрушити з місця. Раптом він відчув легкий удар по грудях та впав на коліна, в очах з'явилось рожеве сяйво і вони повністю залилися ним, ні райдужки, ні зіниці, нічого. Тіні розсіялись, а Ентоні встав з колін, але тілом його володіла Роза.

− Нарешті в плоті! Ще й у непоганій формі… лишилось лише знайти чим себе зайняти.

− Геть з мого тіла! – крикнув Ентоні у власній голові та повернув собі контроль над тілом, очі повернулися до нормального стану.

− Пручаєшся! Так навіть цікавіше, будеш чудовим співрозмовником. – відповіла Роза, в якості голосу в його голові.

До будинку увірвалося ще сім найманців, Ентоні вже встиг підняти ніж з пістолетом і був готовий до бою, та раптом його очі знову засяяли, тепер всім знову керує Роза. Вона відкинула в бік зброю та налетіла на противників з голими руками. Першого вона наскрізь пробила рукою, другому відірвала голову однім ударом, третьому та четвертому вона вирвала хребти і задушила їх ними. П'ятому Роза зламала шию об стілець, а потім, використовуючи зламані дерев'яні ніжки того самого стільця як списи, прибила шостого до стіни за голову, а сьомого через живіт і випустила йому кишки рухом руки. Після цього вона повернула контроль над тілом до Ентоні.

− Якого…

− Я думала, що буде довше та веселіше.

− Пішла геть з моєї голови!

− Слухай, зараз сюди приїдуть копи і ще найманці бонусом. Можливо розумніше буде втекти?

− Можливо.

Ентоні, використовуючи термостат, активував вибухівку закладену в будинку, за кілька хвилин буде вибух, тому він покинув територію будинку через задній двір. Коли прибула наступна партія найманців стався вибух, частина з них загинули миттєво, а частину відкинуло у бік вибуховою хвилею. Вони отримали десятки переломів, а деякі навіть опіки та осколкові рани. Ентоні вже був на півшляху до своєї бази з більш професійним спорядженням.

Дев'ятнадцята тридцять п'ять, Ентоні увійшов до покинутої багатоповерхівки та спустився у підвал, де через потаємних прохід потрапив у систему підземних тунелів побудованих на випадок війни, щоб громадяни могли переховуватись. Через них він увійшов до окремого заготовленого комплексу для привидів. «А не погана в тебе квартира… хто ти?», − спитала Роза.

− Не твоє собаче діло. А тепер вали з мого тіла.

− Зазвичай люди називають таких як я або богами, або демонами і намагаються вигнати, або ж вклоняються.

− Я служу лиш одному богу.

− І кому ж це ти служиш?

− Смерті.

− Я чула про це… ви серйозно вірите, що він вас в свою армію забере? Він навіть демонів та ангелів до себе не бере. Ну один раз до нього перебігла пара сотень ангелів після зникнення бога, але це навіть не рахується.

− Йди геть з мого тіла.

− Не зараз, ще рано.

− А коли ж тоді буде вчасно?

− Вісімнадцятого березня. Може зробимо все простіше? Назви свої умови і ми вирішимо все.

− Ти йдеш тут і зараз, ось мої умови.

− Не ці умови, мені потрібні ті за яких я можу побути в тобі, не шкодячи.

− Тоді я хочу знати, що ти таке. І мені потрібні гарантії того, що ти підеш.

− Мене звуть Роза, моє ім'я не має місця у великому клані Гоетія… але мій чоловік… Андреалфус, я впевнена ти його знаєш. Ну а до пекла я обов'язково повернуся, надто велика подія щоб пропускати.

− Що ж… оскільки за нами полюють найманці…

− Чому це за нами?

− Бо у них секта в якій вони вклоняються твоєму чоловіку. А тепер я продовжу. Оскільки за нами полюють і я бачив на що ти здатна, можеш бути в моєму тілі, але я буду вимагати дещо.

− Назви свою ціну, я впевнена що оплачу.

− Я вирішую коли ти можеш керувати і я хочу, щоб в кінці мене вбив воїн сильніший за мене.

− З першим… згодна… а от з другим, прошу пояснень. Це твої релігійні особливості?

− Я маю загинути гідно, в бою з рівним мені. Така воля Смерті.

− Це більше схоже на Війну ніж на Смерть… Добре, буде тобі гідний противник… Але для початку, візьми дзеркало до рук.

− Нащо?

− Просто візьми. Необов'язково дзеркало це може бути що завгодно з відображенням.

Ентоні пішов до ванної кімнати та став перед дзеркалом. Спочатку він там бачив себе та вже за кілька секунд відображення почало мінятись, людський образ почав зникати. Натомість у дзеркалі він побачив те як насправді виглядає Роза. Орлиця з червоним оперенням, витягнутою головою, чорним дзьобом. Очі рожеві і мають чорну підводку навколо. «Тепер ти побачив як я виглядаю, красуня правда?», − спитала вона.

− О мій бог… я… не вірю в це.

− Чому ні?

− Я не вірю, що демон може виглядати... так. Безумовно істота… неземна але я не можу назвати це пекельним. Швидше… швидше якась розповідь у жанрі фентезі чи триклятий мультик.

− Пекло зовсім не таке як його описують у ваших книжках. Це цілий світ, до якого майже половина людей потрапляє.

− Прямо зараз ти зламала весь мій світогляд… Я не можу в це повірити.

− Але доказ перед тобою, навіть більше, доказ в тобі. Смерть ніколи не був богом.

− Так чи інакше, я продовжу вірити в нього. Мене ніщо не переконає у зворотному.

− Після того як потрапиш в пекло побачимо. Але якщо треба, то будь ласка, я тебе не обмежую. У нас буде веселий тиждень, одягнись підходяще.

Ентоні попрямував до роздягальні та дістав зі своєї шафки вже підготовлену повністю чорну уніформу. Міцні військові чоботи, військові штани на яких закріплено чотири пістолети, два зі сторони спини та два по бокам, запасні магазини до них, а також два ножі. Зверху була військова куртка та бронежилет, на спині закріплено рюкзак, в який він поклав всі речі першої необхідності: гроші, медикаменти, їжу, боєприпаси. А також він закріпив на ньому автоматичну гвинтівку та сокиру. Уніформа була створена з багатошарової тканини та кевларовими прокладками, це надавало їй куленепробивність та стійкість до ударів ножами. «А непоганий у тебе смак, друже», − сказала Роза, а також їй сподобалось тіло Ентоні зовнішньо. Воно не перекачане, але й не худе, також на ньому нема жодного татуювання, лише шрами від куль та порізів. Нажаль амулет Рози все ще у Джона і він вже йде у бік бази Ентоні з цілою армією найманців.

Десята вечора. Столас вечеряв з Долорес, своєю дружиною у своєму маєтку. Більша частина її тіла мала темно-коричневе оперення, голова біла, дзьоб блідо-жовтий, очі сині, частина пір'я на голові імітувало довге зачесане назад волосся, ноги мають будову таку саму як і в Столаса, вона нижча за нього на десять сантиметрів. Хвіст присутній, але через її любов до масивного вбрання, він майже весь час прихований під одягом. Долорес була одягнута у срібне плаття, подароване її донькою восени минулого року. Андреалфус зруйнував приємну обстановку своєю появою.

− Вибачте, що перервав вечерю, але справа термінова. – сказав він.

− Андреалфус, в тебе взагалі нема такого поняття як особистий простір? – спитала Долорес.

− Знайшов Розу? – спитав Столас.

− Так знайшов, а вона знайшла собі вмістилище. – відповів Андреалфус.

− І з яких це для тебе проблема? – спитав Столас.

− З тих як вона, хоча точніше сказати вони, убили дванадцять послідовників. – відповів Андреалфус. – Я вже з ними поговорив і з їх слів, Роза не захопила контроль над тілом.

− Це дуже цікаво. Але нащо ти прийшов? – спитала Долорес.

− Мені потрібен дозвіл на вихід у світ смертних. – відповів Андреалфус.

− Ти геть втратив здоровий глузд. – прокоментувала Долорес.

− Я не маю таких прав. – сказав Столас.

− Ні, ти їх маєш. – відповів Андреалфус. – Ти принц, твоя дочка королева, твоя сестра королева та старший монарх, твій дядько король та старший монарх. Я тебе прошу.

− Ти відчепишся? – спитав Столас.

− Так. – відповів Андреалфус.

− Ну тоді, я дам тобі можливість один раз вийти на Землю, без тіла. – сказав Столас. – Але це буде за однієї умови. Більше ти не будеш звертатися до нас, якщо у тебе будуть проблеми зі шлюбом.

− Долорес? – звернувся до сестри Андреалфус.

− А я тут до чого? Дозвіл я дати не можу, а твій шлюб це лише твої проблеми. – відповіла Долорес.

− То ти згоден? – перепитав Столас.

− Так, я згоден. – пригнічено відповів Андреалфус.

− Тоді йди за мною. – сказав Столас та встав з-за столу.

Вони вийшли з їдальні та попрямували до кабінету принца Гоетії. Вже на місці, поки Столас готував всі необхідні папери, вирішив поцікавитись щодо культів: «Андреалфус, а які в тебе послідовники на Землі? Я про категорії населення і подібні речі.».

− Переважно прості працівники, іноді солдати чи найманці.

− А ти, я дивлюсь, не перебірливий… В цьому й полягає напевно головна різниця між нами. Ти береш собі тих хто накази виконує, а я тих хто їх віддає. Хоча ще є Соломон, але його я не хочу зайвий раз згадувати. У тебе є якісь впливові особи?

− Пара штук.

− А в мене тисячі. Політики, бізнесмени, мільйонери та мільярдери, навіть одного трильярдера під крило вдалось взяти. Я собі набираю тих хто вже керує. Можу розпочати або скінчити війну лише однім словом. Можу створити або знищити державу в будь-якій частині світу.

− Дуже цікаво, але мені потрібен дозвіл на вихід.

− Через два дні буде.

− Тобто через два дні?

− Я не маю влади дати тобі такий доступ тут і зараз, на все потрібен час. А поки, можеш зайнятись підготовкою до коронації.

Дванадцяте березня, Берлін, четверта година ранку. Рауль напивався в одному з нічних клубів, до нього намагались залицятись деякі дівчата, навіть пара хлопців робили спроби, але він всім їм відмовляв, зі зрозумілих причин. За рахунок своєї демонічної природи він дуже повільно п'янів та швидко тверезішав, особливо в порівнянні з простими людьми. Все йшло прекрасно, поки двоє п'яних свиней, яких чомусь приписують до людей, не влаштували бійку, навіть охорона не могла допомогти. Раулю довелось втрутитись, використовуючи свої сили, в комбінації з його впевнений та спокійним голосом, це давало йому можливість легко влізти в голову людини. Коли хлопці заспокоїлись, їх вивела охорона. Решту вечірки демон провів, спостерігаючи за людьми, його увагу привернув підозрілий хлопчина років двадцяти приблизно, який спочатку довгий час кружляв навколо якогось чоловіка, заможного якщо судити по одягу і загальній поведінці, а потім вивів його в бік. Люди нічого не чули, але Рауль почув звуки ударів ножа та плескання крові, йому довелося вкласти одному з відвідувачів ідею викликати поліцію, оскільки в нього самого телефону не було. Вже за п'ятнадцять хвилин приїхала поліція та призупинила вечірку, відвідувачів було виведено на вулицю, а місце злочину вже почало досліджуватись. Почалося опитування всіх відвідувачів нічного клубу, але все ускладнювало те, що більша частина з них була у нетверезому стані. Коли черга дійшла до Рауля, він спокійно давав відповіді на всі питання поліції, а коли в нього спитали чи бачив він когось підозрілого і чи може він намалювати його фоторобот, він відповів, що може, якщо йому дадуть папірець з олівцем. За пару хвилин він намалював ледь не фотореалістичний портрет чоловіка, з довгим білявим волоссям, звичайно намальовано все сірими кольорами, але у правому нижньому кутку він підписав ті особливості які не зміг передати на малюнку. Коли це побачив один з офіцерів, він був у повному шоці та сказав: «Це ж мій син…», − він терміново почав вишукувати його серед відвідувачів та успішно знайшов, після чого почав окремий допит. Син намагався відбрехатись, але поліцейський розкусив його брехню та заарештував, як головного підозрюваного. Для Рауля відпустка вже була трохи спаплюжена, оскільки йому доведеться витратити частину свого дорогоцінного часу на співпрацю з поліцією, що однозначно не входило в його оригінальні плани.

Маннхеттен, перша година ночі. Джон увійшов до одного з барів міста, разом зі своїми бійцями. Вони вирізали всіх відвідувачів та працівників, лишивши лише одного чоловіка. Сорокалітній Альфред Прайс, привид як і Ентоні, але на відміну від нього, та й узагалі всіх привидів. Він зрадив віру у Смерть, а натомість приєднався до культу Андреалфуса. Альфред був досить худим, але це не заважало йому бути небезпечним противником у ближньому бою. Його зріст був сто вісімдесят сім сантиметрів. Волосся довге та зачесане назад, мало темно-коричневий колір. Очі зелені. А одягнутий він у чорний костюм з білою сорочкою та чорною краваткою.

− Ну привіт, Альфред. – привітався Джон.

− Чого ти хочеш?

− Треба декого вбити.

− Ну я бачу, ви вбили тридцять людей щоб поговорити зі мною. І якщо мені не зраджує пам'ять, то в тебе ледь не армія найманців та Ентоні.

− Ентоні як раз треба убити і до того ж він десь під землею.

− Ну тут вам справді армії буде мало. Але який мені з цього зиск?

− Ентоні зараз одержимий дружиною Андреалфуса. А він завжди винагороджує за вірність.

− Я думав демони не виходять з пекла.

− То допоможеш чи ні?

− Звичайно, наш повелитель потребує моєї допомоги. І на додачу я проведу вас у підземні тунелі, якщо коди доступу не змінили.

− От і чудово.

Четверта ранку. Ентоні прокидається і виявляє, що він зовсім не там де заснув. «Якого…», − спитав він, підводячись на ноги.

− І тобі доброго ранку. – відповіла Роза.

− Що ти робила зі мною поки я спав?

− Нічого забороненого.

− Ще раз таке утнеш і я Смертю клянусь, викину тебе на смітник.

− Добре-добре. Але перед цим я тобі всі органи попсую.

Раптом з коридору були почуті кроки, Ентоні взяв гвинтівку у руки та обережно вийшов в коридор, де в нього одразу відкрили стрільбу. Його уніформа справді рятує від куль і він цим користується. Четверо бійців він поклав миттєво та попрямував до найближчого виходу, але там на нього чекав Альфред та Джон з амулетом у руках. Роза взяла контроль над тілом, використовуючи телекінез, притягнула до себе свій старий амулет та кинула у власну тінь, тим самим сховавши його. Потім повернула тіло до Ентоні. Шлях назад був перекритий найманцями, але вони вже не стріляли, всі чекали на поєдинок між двома привидами. Альфред дістав з внутрішньої кишені піджака ніж, а Ентоні закріпив гвинтівку на спині та зняв ножа з поясу.

− Зрадник! – крикнув Ентоні.

− В тобі зараз живий доказ того, що Смерті плювати на нас. – відповів Альфред.

− Смерть вирішить на чиєму боці правда. – сказав Ентоні.

− Класно, бій між привидами, а в мене найкраще глядацьке місце. – прокоментувала Роза у голові.

Вони повільно підійшли один до одного та почали бій на ножах. Вони були майже рівні, Ентоні мав невелику перевагу, незважаючи на те, що він був довго без відпочинку, купу амуніції на собі ще й організм витрачає багато сил на демона всередині. Бій йшов лише пару хвилин і був перерваний одним з найманців, якому спала думка втрутитись у бійку та вбити Ентоні. Як наслідок Роза взяла контроль над тілом, та, нікого не вбивши, розтворилась у тіні. Вже в міському парку, вона віддала контроль Ентоні та спитала: «А чому той привид бився проти тебе?».

− Він увірував в твого чоловіка, а значить зрадив нас.

− Ну це майже в його стилі. Він любить брати собі щось… чи когось простого.

− Ні, він далеко не простий. Альфред небезпечний як і всі привиди. Як вони нас знайшли?

− Андреалфус дав їм мій старий амулет, а вже він вів їх до мене. Я його забрала та сховала у тіні. Якщо заляжемо на дно, нас будуть шукати дуже довго.

Берлін, сьома ранку. Рауля розпитували у поліцейському відділку, до нього було багато питань через документи, гроші, те як він з'явився з нізвідки. На його очі не сильно звертали увагу, думаючи, що він змінив їх колір лінзами або пластичними операціями. Так чи інакше, Рауль спокійно відповідав на всі запитання, що йому ставили, разом з цим вкладаючи думку про його звільнення, у голови поліцейських. За десять хвилин він вже промив їм мізки достатньо, щоб його випустили, що власне і сталось. Він повернувся до орендованого автомобіля та повернув його до салону, сьогодні в його планах ще трохи порозважатись та повернутись у пекло. Близько дванадцятої години дня він пообідав у випадковому кафе і пішов насолоджуватись архітектурою міста. О четвертій вечора він повернувся до банку, де після короткої розмови з Олафом повернув всі речі, що взяв, у сховище. Рауль попрощався зі старим знайомим, після чого сховався в одному з провулків міста, де його не буде видно, та перенісся до пекла, у свій маєток.

Шоста ранку за пеклом, срібний палац у центрі столиці небес. Архангел Метатрон мав світло-коричневі очі, волосся темно-сіре та коротке, він носить окуляри з золотою оправою. На ньому завжди одягнуто чорний светр під яким білосніжна сорочка. Темно-коричневі штани на чорному шкіряному поясі та чорні туфлі. З лівої кишені видніється золотий годинник. Німб відсутній, крила приховані, але коли він їх демонструє то це темно-сірі величні крила, їх лише два. Пересуваючись з допомогою тростини, увійшов до кабінету Михаїла, старшого але не найсильнішого серафима. Він мав блакитні очі, його шкіра була світла, волосся довге та чорне і заплетене в невеликий хвіст. Статура міцна але витончена, а крила його були великі та білосніжні. В кабінеті також був і архангел Габріель, він був одягнутий у білий костюм під яким був сірий светр. Його волосся було майже досягало плечей та мало світло-каштановий колір, а з його спини росло три пари крил, всі золотого відтінку. Метатрон повідомив, що була виявлена висока активність Війни на Землі, у пеклі та навіть на небесах. Деякі ангели почали бунтувати. Габріель в черговий раз запропонував спустити Самаеля на вершників, щоб той убив Війну.

− В минулий раз, він убив в кілька разів більше ніж самі вершники. – відповів Метатрон.

− Але він майже їх спинив, це ідеальна можливість покінчити з апокаліпсисом. – сказав Габріель.

− Убивство вершників не відмінить апокаліпсис, вони не його джерело чи причина, вони його вісники. До того ж Війна зараз сильний як ніколи, дякуючи війни РФ проти України. А Смерть… він завжди сильний. – відповів Михаїл.

− Брате, це єдиний вірний варіант. – сказав Габріель. – Я розумію, що Самаель небезпечний, але він корисний та сильний. Ніхто до нього не міг вершникам нічого протиставити. А він двох вбив. Двох!

− Не зовсім вбив. – поправив Метатрон. – Вони втратили тіла, але їх сутність розпорошена по всесвіту. Коли почнеться апокаліпсис, вони повернуться. Щоб їх убити треба знищити всесвіт.

− Що там у пеклі? – спитав Михаїл.

− Вісімнадцятого березня буде коронація, можливо це одна з причин активності Війни. – відповів Метатрон. – Френк… він миролюбний. Він справді не хоче війни з нами, можливо це і є проблема.

− Якщо він зможе створити мир, треба зробити все щоб він був вічним. – сказав Михаїл.

− Брате, нам потрібен Самаель. – сказав Габріель. − Лише він може здолати вершників, принаймні він перший хто на це був спроможний.

− Я поговорю з ним, можливо. – відповів Михаїл. – Просто відчепись від мене з цією навіженою ідеєю. А тепер йдіть. Обидва.

Чотирнадцяте березня, друга година дня. Джон та Альфред були в кімнаті для поклоніння Андреалфусу, вони хотіли повідомити про свою невдачу і втрату амулета. В кімнаті знизилась температура, а привид-зрадник відчув удар по грудях та впав на коліна. З його вуст тихо пролунало: «Так…», − тіло почало вкриватись інієм, шкіра бліднішати, а очі опустіли та почали сяяти блакиттю. Голос також змінився, став трохи нищим і наче крижаним.

− Повелителю! – сказав Джон та схилив коліно. – Ми вас чекали.

− Де моя дружина? – спитав Андреалфус.

− Втекла, а амулет сховала у власній тіні.

− Коли це сталось?

− Дванадцятого березня, ще вдосвіта.

− Ви трикляті дилетанти, жоден з вас не заслуговує на мою повагу!

− Пробачте, повелителю. Ми ведемо активні пошуки по всьому місту, рано чи пізно ми знайдемо їх.

− У нас є час до півночі сімнадцятого березня.

− А що відбудеться тоді?

− Мене та Розу насильно затягнуть у пекло і я не зможу покинути його в жодній формі.

− Ми цього не допустимо! Прошу, пройдіть за мною.

Джон провів Андреалфуса до сусіднього приміщення, всі хто там знаходились одразу впізнали повелителя та схилили коліна, а потім всі почали більш активно розшукувати Розу та Ентоні. Ніщо не мотивує людей так сильно як демон Полярної зорі в поганому гуморі.

Чотирнадцята сорок, Ентоні пообідав в кафе, йому довелося витратити гроші, щоб поїсти в комфортних умовах і додатково заплатити людям за мовчання та відсутність питань. «Слухай, якби я була у руля, нам би не треба було їсти.», − сказала Роза, вона все ще хотіла взяти тіло під контроль та добре розважитись. Ентоні же, наче увімкнув режим старшого брата і відмовляв їй у всьому, до того ж вона почала переймати деякі його якості. Роза стала більш стриманою та холоднокровною, але цього ще не помітила. Причина таких змін у характері стала одержимість Ентоні та його психологічна підготовка, він просто сильніший за демона та цим фактом повільно вносить зміни у її свідомість. І на відміну від різних заклять чи гіпнозу, ці зміни перманентні. Зі схожою ситуацією зіткнувся й сам Андреалфус, але оскільки він домінуюча сутність в тілі, змінюється він в рази повільніше.

Пошуки Ентоні та Рози затягуються і тому демону Полярної зорі довелося піти на крайню міру. Він частково покинув тіло Альфреда та почав блукати по всьому місту у вигляді сутності, яка в разі необхідності може миттєво повернутись до тіла. Близько шостої вечора йому пощастило знайти Розу та відкрити туди портал. «Розо, пора додому.», − сказав Андреалфус.

− Якщо зможеш її забрати, забирай. – відповів Ентоні.

− Я не піду додому. – сказала Роза взявши контроль над тілом. – Не зараз так точно.

− Розо, прошу по хорошому. Якщо я тебе не поверну, це зробить Столас. – сказав Андреалфус.

− Та я повернуся в пекло! Вісімнадцятого березня я буду вже там! – ледь не з криком відповіла Роза.

− Вісімнадцятого березня ми вже маємо бути там! – крикнув Андреалфус. – Інакше Столас за обома прийде.

− А нащо ти йому жалівся тоді? – спитала Роза. – Не жалівся і все було б добре!

− Я вас обох переб'ю, − втрутився у розмову Ентоні, − ви обидва йобані психи. Я не знаю які відносини у вас являються нормою, але у вас точно проблеми.

− Не лізь у це смертний! – крикнув Андреалфус.

− Пізно, я вже вліз. – відповів Ентоні. – Швидше твоя тупа дружина мене втягнула в це. Хочеш щоб я не ліз? Вбий мене. У чесному поєдинку тоді ти і її повернеш, і мені ласку зробиш, відправивши мене у лави війська Смерті.

− Клятий сектант. Не могла обрати когось… розумнішого? – спитав Андреалфус.

− Твоя курка тебе не чує. Ми тут один на один. – відповів Ентоні, дістаючи ножі.

− Срати я хотів на твої правила бою. – сказав Андреалфус та клацанням пальців зламав ноги Ентоні. – Ти думаєш, що я серйозно буду битись з тобою? – спитав Андре, зламавши руки. – Буду гратись в твої ігри? – спитав він, стискаючи грудну клітину ногою. – Відповідь проста. Ні. А тепер, я поверну свою дружину в пекло і себе не забуду. – сказав Андреалфус, формуючи з криги кинджал. – Сподіваюсь більше не побачимось.

Демон Полярної зорі встромив кинджал прямо в голову Ентоні, тим самим повернувши Розу до пекла. А після повернувся туди сам, більш вишуканим та безкровним способом, просто покинувши тіло та перемістивши сутність в потрібний вимір. На цьому його тимчасовий доступ до світу живих скінчився і для повернення необхідно отримати новий дозвіл.

Ентоні відкрив очі та побачив, що він в зовсім іншому місті. Інші будівлі, інші запахи, інше небо. Він оглянувся, побачив місцевих жителів, побачив вивіски. Ентоні зрозумів, що потрапив до пекла. Це викликало в нього гнів та пригнічення. Він був одягнутий у ті самі речі, що й перед смертю, навіть рюкзак був на спині. Єдина зміна у його зовнішності полягала в тому, що його очі стали повністю білими. Ентоні встав та почав просто йти по вулиці, з подивом оглядаючи все та всіх. В якийсь момент його оточили старі знайомі. Це були бандити яких він убив при виконанні свого останнього контракту. Всі вони втратили людську подобу і виглядали як помісь людей та пацюків.

− Вітаю в новому світі, привиде. – сказав один з них. – Схоже твій бог не прийшов за тобою.

− Нажаль так… не прийшов. Нажаль для вас. – відповів Ентоні та рефлекторно спробував дістати пістолет, але його не було як і будь-якої зброї яка була при ньому.

− Важко без пістолетика?

− Справлюсь руками. – відповів Ентоні.

Привид став у бойову стійку та був готовий до нападу. У бандитів була вогнепальна та холодна зброя, це його не вб'є, він з часом переродиться але це приблизить його до остаточної смерті. На щастя для Ентоні, його рефлекси та навички загострилися так, що він міг ухилятися від куль. До того ж його пальці, в якийсь момент, стали довші та гостріші, подібними до ножів. Ними він в рази ефективніше убивав нападників, але скоро його почала оточувати також поліція та інші банди. Його рюкзак розірвався і на його місті опинилось два чорних великих пташиних крила, вони чимось схожі на ангельські, а руки повернулись у нормальний стан. Ентоні підсвідомо використав їх та злетів у повітря, після чого направився геть з міста. Коли його від потенційної свободи відділяло кілька митей, він вдарився всім тілом об невидимий купол та каменем впав на землю. Це було одне з багатьох заклять, що тримали душі грішників в межі міст. Працюють вони лише по відношенню до душ, що прибули в той же час істоти саме народжені у пеклі здатні вільно пересуватися, ігноруючи це поле. Ентоні швидко зрозумів, що для виходу йому не достатньо просто полетіти геть, тому він повернувся до міста і почав його вивчення, а також почав збирати інформацію. В першу чергу його цікавили Роза та Андреалфус і більше нічого, ці два демони справді винні в тому, що він втратив життя, а також віру.

П'ятнадцяте березня, крижані пустки материка Сатани, які повільно перетікають у пустелю палаючих пісків, десь близько полудня. По крижаній землі але під палючим сонцем, йшов чоловік. Зріст близько двох метрів, на правому боці обличчя шрами від кігтів, волосся срібне та неймовірно довге, є коротка але густа борода. Одягнутий чоловік у обладунок кольору людської крові, а на його поясі був закріплений клапоть тканини, що закривав ноги зі спини, нижня його частина була трохи нижче колін. Ім'я цьому чоловіку Війна і він нарешті пробився до пекла з метою розв'язанні війни проти небес. Вершник зняв рукавиці і вони миттєво згоріли, потім дістав з кишені чорний перстень та поклав на долоню правої руки. Війна закрив очі і перстень злетів на пару сантиметрів, в радіусі кількох сотень кілометрів поверхня почала сяяти золотим світлом, яке почало злітати та направлятися прямо в кільце. Коли вся ця сила була поглинута, Війна одягнув перстень на безіменний палець правої руки та сказав: «Доброго ранку, Люцифере.».

− Де я? Хто… Війна… − сказав голос Люцифера з перстня. – Нащо я тобі?

− Мені потрібні рештки твоєї сили і бажано ти сам.

− Для чого?

− Вісімнадцятого березня, у пекла буде новий король та королева. І вони мені дуже не вигідні.

− Я тебе прошу, якщо хочеш убити Джека та його обраницю − вбивай, мені плювати на нього. Він мене убив.

− Джек тут ні до чого. Його посадили в твою клітку, а коронують Френка та Аурелію.

− Пам'ятаю їх, з двох кланів… Касли та Гоетія. Мене вбили в день їх весілля. Чому ти хочеш їх убити?

− Не обов'язково вбивати, можна підкорити. Але причина та сама. Вони миролюбні, вони не хочуть війни з небесами.

− І правильно роблять, я в останні десятиліття також перехотів цього. Та війна буде апокаліпсисом.

− Знаю, тому я хочу її розв'язати.

− Роби, що хочеш. Я труп, можеш забрати мою силу, передати її комусь чи зжерти її, мені без різниці. А ну і до того ж, я ослаблений. Я відчуваю як знаходжусь на рівні демонів, від мене нема користі.

− Ну чому одразу нема користі? Ти потужна батарейка.

− Я своє слово сказав, я в цьому участі приймати не буду, а силу мою бери якщо хочеш.

«Як забажаєш.», − сказав Війна та зняв перстень з руки, сутність Люцифера впала в сон. Тепер вершнику потрібен той хто прийме силу і використає її так як це буде вигідно для нього. І в нього вже є непоганий кандидат на цю роль. Грішник який піде на все щоб помститись двом демонам. Ентоні Коллінз, він точно не відмовиться від такого дарунку.

Шістнадцяте березня, дев'ята ранку. Ентоні Коллінз вже встиг заробити собі ім'я в масштабах міста. Його описують як неспинну силу убивств та руйнувань, а разом з цим темним ангелом. На його думку, така поведінка приверне увагу демонів до нього і можливо це буде Андреалфус з Розою. Ентоні убивав переважно тих кого убив при житті, через якийсь час вони воскресали, знову нападали і знову помирали. Деяких ідіотів які поставили помсту вище власного життя він вже убив остаточно. За його голову призначили нагороду у п'ятсот тисяч іонів, разом з цим за ним почала полювання поліція та інші силові структури. Один з противників Ентоні допустився страшної помилки, він взяв освячену зброю. Коли привид убив нападника освяченим ножем, зрозумів, що ця зброя дуже корисна в пеклі, особливо якщо хочеш вбивати все та всіх щоб привернути увагу. О десятій ранку до Ентоні з-за спини підійшов Війна та поклав руку на плече зі словами: «Ентоні, у мене до тебе пропозиція.», − привид миттєво розвернувся та встромив ніж у живіт вершнику, але той без жодних проблем дістав його та повернув у руки власнику.

− Що ти таке? – спитав Ентоні.

− Я Війна, брат Смерті. Ми вершники апокаліпсису.

− Чому я маю тобі вірити?

− Бо я можу дати тобі ту силу яку ти заслужив.

− Чого ти хочеш в обмін? Не вірю, що це через добре серце.

− Я даю тобі силу, ти мстишся і вона лишається при тобі. А в обмін ти в потрібний момент виконуєш одне моє прохання. Я ще точно не знаю, це може бути вбивство, а може бути і просте залякування.

− Якось все надто просто. Напевно я…

− Погодишся. Ти ж бажаєш помсти за те, що в тебе забрали ті кляті демони. – перебив Війна та трохи затуманив свідомість Ентоні.

− Я відчуваю як ти лізеш мені в голову. Це тобі не грає на користь... – Ентоні відчув сильний головний біль. − Моя відповідь так.

− Як я люблю коли все йде за планом.

Війна міцно схопив Ентоні та дістав перстень. Він приклав його до лоба привиду та почав втискати до тих пір поки кільце не опинилося в глибині мозку, а рани не почали загоюватись. Особистість Люцифера була стерта, а рештки його сили почали розтікатися по тілу Ентоні.

− Нащо ти мені перстня в голову запхнув? Контрабанда?

− Я дав тобі силу, як і обіцяв. Розважайся.

Війна зник так само як і з'явився. Ентоні, перебуваючи у трохи гіпнотчиному стані, вирішив освоїти нові сили. Він не планував коритись Війні, єдиним богом для нього все ще був Смерть. Ентоні став ще небезпечнішим, рештки ангельських сил та освячений ніж дають неймовірну комбінацію. Вбити його, та навіть просто поранити, стало неймовірно складно, до того ж тепер на нього не діяли захисні закляття міст грішників. Раніше через крила його жартома могли назвати ангелом, але зараз це ідеально його описує, він хоча й має лише частку сили, але її більш ніж достатньо.

Роза, одягнута у сірий костюм з чорним светром, увімкнула новини по телевізору і побачила, що у місті грішників номер сто тридцять дев'ять Ентоні влаштував різню. Демониця мала зріст трохи нижчий від свого чоловіка, статура більш витончена ніж у нього, а хвіст дістає підлоги. На ногах дві пари колін. Через новини по телевізору, а також через те, що вона останні тижні почуває себе інакше, вона влаштувала сварку з Андреалфусом.

− Він через тебе це влаштував!

− Я його просто убив, він у будь-якому разі сюди б потрапив.

− Я це розумію, але він думає, що потрапив сюди через нас!

− Та не хвилюйся, він грішник і за межі міста не вийде.

− Я б не була такою впевненою…

Обидва демони почали дивитись на пряму трансляцію з протистояння армії та Ентоні і там було видно як привид повільно наближався до бар'єру. Всі хто це бачили думали, що він труп. Але сталося те, що ніхто не міг очікувати, Ентоні вийшов за межі міста. Очі у Рози ледь не випали від здивування, Андреалфус же сів на диван і з порожнім поглядом у стіну спитав: «Як?».

− Треба йти до Столаса, він може допомогти. – сказала Роза.

− Не може. Я пообіцяв, що не буду більше просити його про допомогу.

− Чудово! Просто прекрасно! Тоді хіба до Френка.

− Ти вже забула мою першу зустріч з ним? Я нагадаю, все пройшло не дуже.

− Тоді ми трупи…

− Ентоні не зможе нас знайти так швидко. У випадку чого швидко втечемо. І не варто забувати, що за ним зараз всі армії полюють.

− Я була в нього в голові, армія для нього й раніше не була сильною проблемою, а зараз тим паче.

Для пекла це було вперше за десятки років, щоб грішник покинув межі міста, ще й так відкрито. На перехоплення Ентоні було направлено вже професійну армію з позакланових демонів. Ніщо не має зірвати майбутню коронацію.