— Навіщо люди вигадують так багато зайвих слів? — почула Вірочка та озирнулася навколо себе, бо подумала, що з таким недитячим запитанням звертаються не до неї. Та на дитячому майданчику не було нікого, крім неї та високого незнайомця, який стояв неподалік, схиливши голову. 

— «Без-ви-хідь». Що це означає? — продовжував він розпитувати розгублену десятирічну дівчинку.

— Що тут пояснювати...,— знизуючи плечима, відповіла Вірочка, — це, коли людина відчуває, що нема виходу.

— Так не буває, — дівчинці здалося, що тихий голос лунав звідкілясь здалеку. — Ти входиш в будь-яку подію на початку. І неодмінно наприкінці виходиш з неї. Кожна подія має початок та кінець, тобто, вхід та вихід. І навіть, якщо людина схибила впродовж події, і кінець їй не подобається, той вихід є і нікуди не зникає. Людина просто не хоче його бачити. — чітко промовляв хрипкий голос.  

Вірочка уважно слухала незнайомця. Та як би сумлінно вона не намагалася зрозуміти його, то тільки зніяковіло кліпала оченятами. Зовсім знітившись, дівчинка подумала:

«Він має зважати на те, що розмовляє не з дорослою людиною, а з маленькою дитиною».

— Для мене не має значення, яка людина — доросла чи маленька, — одразу почулася відповідь, яка схвилювала дівчинку. Неочікуваністю. Бо тепер хрипкий голос прошепотів ті слова дівчинці у самісеньке вушко.

Вірочка стривожено глянула в бік високої постаті в довгому плащі, яка так само, нерухомо стояла посеред дитячого майданчика. Ця нерухомість лякала, і в голові дівчинки промайнула тривожна думка: «Якби той, хто стоїть у плащі, непомітно наблизився, та щось прошепотів, то було б зрозуміло. А так... це — дивно...». І допитлива дівчинка, ухопившись за те, що «це — дивно», знехтувала слабенькою думкою про можливу небезпеку, і зацікавлено дивилася на незнайомця.

«Як він це робить?» — не зводячи очей зі співрозмовника, подумала вона. І згадавши про перервану бесіду, промовила:

— Ніхто не схоче бачити те, що не подобається.

— А навіщо створювати такий вихід, який не сподобається? — знущальний шепіт дмухнув холодом просто в лице дівчинці.

У Вірочки аж подих перехопило від того дихання, а ще від захоплення та здивування. Вона з ще більшим зацікавленням роздивлялася того, хто непорушно стояв, схиливши голову, за декілька кроків від неї. І ніяк не могла збагнути, як то можливо, щоб голос сам по собі розмовляв з нею, літаючи навколо.

Вірочка пильно придивлялася до свого співрозмовника, намагаючись розгледіти його обличчя.

«І чому він не знімає капюшон, адже дощ вже припинився».

— Всьому свій час..., — почулася коротка відповідь на неозвучену думку дівчинки. І це вже її не дивувало.

Продовжуючи розмову, тихий голос поблажливо продовжував:

— Сподіваюсь, що тебе це втішить... Слово «без-ви-хідь» не має сенсу ще і тому, що вихід не буває один. Їх завжди декілька. Просто розчарована та зневірена людина їх не бачить. А якщо чогось не видно, це ж не означає, що його нема. Ти згодна? — пролунало здаля.

Через ці постійні зміни відстані між нею та хрипким голосом, дівчинка почувалася розгубленою. А нудні переконливі ствердження незнайомця вже починали набридати Вірочці. Та вирішивши, що ця бесіда, все ж таки, цікавіша за самоту, дівчинка спробувала не звертати уваги на ті дивні звукові спецефекти. І зосередилася на розмові.

— Згодна, — неохоче відповіла вона. І виправдовуючись, додала:

— Але ж я не хотіла, щоб все так скінчилося. Я просто не встигла виконати обіцянку.

— О. Люди завжди жалкують за недосяжним минулим, коли починають бачити де саме вони схибили, — з повчальною байдужістю констатував незнайомець.

— Взагалі-то, коли людина засмучена, то її треба заспокоїти. А ця розмова мене зовсім не втішає, — обурено промовила дівчинка, починаючи жалкувати, що наважилася підтримати цю бесіду.

— Завжди отримуєш те, що маєш отримати. Люди поводяться необачно, забуваючи, що кожен вчинок має наслідки.

— Я не знала про наслідки. Я ще нічого не знаю. Мені лише десять років. Я — ще дитина, — крізь схлипи пробурмотіла Вірочка.

— Тобі — вже десять років. І ти — маленька, але ж людина. І маєш відповідати за свої вчинки, так само як і решта людей. А не заспокоювати себе зайвими словами, які не мають сенсу, — твердо промовив незнайомець.

— Не має сенсу вся ця розмова, — передумавши плакати, сердито вигукнула Вірочка. — Мені зараз сумно і погано тому, що я дійсно в безвиході...

— ... тепер, бо в минулому прогулянка з друзями, або перегляд мультфільму для тебе були важливіші за відповідальність, — знущаючись, перебив її незнайомець. — А дідусь, в тому минулому, виявляється, був недостатньо важливий... — сухо підсумував він.

«Звідки він знає про дідуся?» — зі здивуванням подумала Вірочка. І обурено заперечила: 

— Ні. Дідусь — дуже, дуже важливий. І я б хотіла виправити свою. помилку.

— Помилку... — почулося праворуч, ніби її співрозмовник сидів поруч з нею не лавочці. — Ти помиляєшся, вважаючи, що скоїла помилку.

— А що ж я зробила?

— Ти набула досвіду. І в майбутньому будеш уважнішою та обачнішою.

— Мабуть, це — добре, — задумливо промовила Вірочка. — Та все ж мені доведеться завжди жалкувати, що не встигла втішити дідуся, — із сумом додала вона.

— Людині ніколи не варто втрачати надію. Якщо по-справжньому захотіти, то знайдеться і інший вихід, і той хто зможе допомогти. 

— Нема ніякого іншого виходу, — зітхнула дівчинка. — Бо всіляких казковостей та чарівностей не буває. І час ніхто не зможе повернути.

— Так. Повернути Час ще нікому не вдавалося, — погодився незнайомець.

І загадково додав: 

— Але, час можна трішки призупинити, щоб допомогти одній розумній, сміливій і дуже допитливій маленькій людині. Звісно, якщо ця людина погодиться прийняти допомогу.

Вірочка здивовано подивилася на того, хто стояв у довгому сірому плащі.

— Я? Я дуже хочу виконати свою обіцянку, — промовила вона і не уявляючи на що погоджується, додала:

— І я хочу прийняти допомогу.

— Тож бажання співпали... — лунко прокотилося над дитячим майданчиком.

І хрипкий голос прошепотів біля вуха дівчинки:

— Входячи в подію, пам'ятай, щоб вихід тобі сподобався, ти маєш не схибити. І не барися, бо часу у тебе обмаль. Поки падає ця крапля... 

09.08.24