Вірочка хотіла перепитати на що саме "часу обмаль", та замовкла на полу слові.

Дівчинка встигла побачити, як незнайомець повільно підіймає капюшон, водночас неймовірно швидко наближаючись до неї.

Встигла здивуватися тому, що під капюшоном замість обличчя сіріла пустота.

Встигла побачити свої, широко розкриті очі, які віддзеркалювалися в тій пустоті.

Встигла розгледіти у відображенні своїх очей, як з даху дерев'яного грибка зірвалася запізніла крапля і повільно падаючи вниз, ... зупинилася, не впавши.

А потім сталося диво.

Приголомшена дівчинка бачила, як наче у сповільненій зйомці, брижі в калюжах звільна розтягуються, і збільшуючись, розтікаються по всьому майданчику. І от вже великі хвилі поволі наздоганяючи одна одну, наближалися до її прихистку.

Дівчинка мимоволі відсахнулася від тих млявих сірих хвиль, що сунули просто на неї. І ледь не впала. Бо позаду не було дерев'яного грибка зі зручною круглою лавочкою.

Озирнувшись, дівчинка побачила, що сидить на великому шорсткому сірому камені, який стирчав посеред безкрайого піщаного пляжу.

У тремтячому блакитному мареві танули та зникали силуети багатоповерхівок.

Війнуло солонуватим запахом моря. А від примарної далечини й до краю берега, на якому сиділа здивована Вірочка, блискотіла лазурова гладь, підганяючи шовкові хвилі. Почувся тихий плескіт і лагідне море торкнулося м'якого піску біля самих ніг дівчинки.

Похмуре дощове небо спалахнуло рожевим сяйвом.

Вірочка підняла голову і побачила, як проміні вечірнього сонця розірвали сіру завісу і розфарбовували гарячими кольорами залишки легких хмаринок. Ті дивні картини змінювалися з неймовірною швидкістю. І дівчинка зачаровано спостерігала, як танцювали хмари, ледь торкаючись недосяжного обрію.

Несподівано Вірочка згадала про незнайомця.

Маленька дівчинка оглядалася навколо, розуміючи, що її співрозмовник також зник, і що вона — сама-самісінька на безкрайому пляжі.

Та ця самота її не лякала, а заманювала. Дівчинка відчувала, як її огортав, спокій. Гра сонячних блискіток на млявих хвилях заворожувала її. А тихе плескотіння лагідного моря заколисувало. Повіки Вірочки важчали.

Та не бажаючи підкорюватися нав'язливій дрімоті, норовлива дівчинка промовила сама до себе:

— Цікаво, а де це я опинилася...

— ... Де і як? — задумливо додала вона, відганяючи думки про всілякі чарівності.

Натомість маленька допитливиця вирішила переконатися в тому, що перед нею звичайне море.

Вона роззулася. Встала зі свого сірого каменя І босоніж пішла вздовж білого берега.

— Ну от, нічого дивного не відбувається, — запевняла себе вголос Вірочка, сміливіше ступаючи по мокрому піску окрай берега.

Так крокуючи, дівчинка згадала про торішню подорож до моря з бабусею та дідусем.

Тоді все було таким самісеньким, як і зараз.

І шум моря.

І м'який пісок, що просочувався крізь пальці та зникав під прозорими хвилями.

І ці хвилі так само приємно холодили її ніжки.

Вірочці пригадалося, як вона, тоді, з-під хвиль набирала, такий саме, мокрий пісок у маленьке червоне відерце. Та поспіхом носила його дідусеві, який подалі від води завзято будував замок. Дітлахи, що гралися на березі, обступили дідуся, уважно споглядаючи, як створювалася чудова споруда з баштами та огорожею. А Вірочка заклопотано проштовхувалася поміж захоплених спостерігачів, підносячи будівельний матеріал. Бабуся, навіть, фільмувала те будівництво. А дідусь, задоволений їхньою спільною роботою, сказав, що наступного разу вони зведуть справжню фортецю. Та погода, тоді, несподівано змінилася. Заштормило. До моря вони приходили тільки тепленько вдягнені. І збирати пісок з-попід сердитих сірих хвиль зовсім не хотілося. А потім вони поїхали додому.

Спогад дівчинки розвіяв ледь відчутний вітерець, що приніс приємний солодкий запах. Ніжний аромат був дуже знайомий. І зупинившись, Вірочка силилася згадати, які саме квіти так чудово пахнуть.

Раптом, почувши зовсім поруч пташиний спів, дівчинка озирнулася і зі здивуванням побачила, що стоїть біля квітучого розлогого куща.

— Так звісно, це ж троянди так розпахлися, — вигукнула вона. 

І підійшовши до рослини, розгублено промовила:

— Як же я могла не помітити такий величезний кущ?

Вирішивши, що просто була захоплена приємним спогадом про те як вони з дідусем будували замок з піску, дівчинка задовольнилася таким поясненням. 

Вона з насолодою вдихала пахощі пишних рожевих квітів. І помітила в глибині куща, між темно-зеленого листя маленьку червоногруду пташку, яка сиділа на гнучкій гілочці і співала, то висвистуючи, то тьохкаючи. 

Дівчинка вперше чула таку красиву пташину пісеньку. 

Заслухавшись дзвінкою треллю маленької пташки, Вірочка не зразу помітила, що стоїть не на м'якому пісочку, а в густій траві, яка приємно огортала її босі ноги.

10.08.24.