Плескіт хвиль поволі змінювало тихе шелестіння листя, яке виблискувало зеленню під лагідними промінцями вечірнього сонця.

Збентежена Вірочка тепер стояла не на березі моря, а серед затишного саду.

Та цього разу вона дивувалася не чарівній зміні навколишнього краєвиду, а неймовірному різнобарв'ю, яке її оточило.

Яскраві кольори та чудернацькі форми пелюсток незвичайних квітів вразили маленьку дівчинку.

Вірочка з цікавістю, одну за одною, роздивлялася небачені досі дивні рослини. Маленька дівчинка обережно ступала по кам'яній доріжці, і з кожним кроком впевнювалася в тому, що потрапила до казкової країни.

Та придивившись уважніше, розгледіла й добре знайомі квіти.

— От точнісінько, як у бабусі на дачі, - радо промовила дівчинка, кваплячись відігнати нав'язливу думку про казковість.

Але цей сад зовсім не був схожим на бабусину дачу. Він сочився таємничою красою. І навіть те, що здавалося Вірочці знайомим, було надзвичайними.

Тут кожна рослинка була особливою, пишалася своєю гарністю та почувалася прикрасою всього саду.

Поміж численних трояндових кущів грайливо визирали цікаві ромашки.

Під стовбурами старих дерев, вкритих мохом, синіли задумливі дзвоники.

Обабіч охайної доріжки допитливо витягували вгору свої різноколірні стріли міцненькі красені люпини.

А біля огорожі, яку заплели виткі строкаті іпомеї, гордовито яскравіли високі мальви.

Заглибившись у прохолодний затишок саду, Вірочка побачила джерельце, яке плескотало прозорою водичкою у дбайливо зробленому, кам'яному обрамленні.

Раптом, десь на верхівці дерева дзвінко залунала знайома пісенька маленької пташки.

Слухаючи переливчастий спів, дівчинка зупинилася серед чудового саду. Вона повільно поверталася навколо себе, і їй здавалося, що барвисті дивовижі кружляють навколо неї.

— Ой, як гарно... — у піднесенні шепотіла дівчинка.

«Лагода», — несподіваною думкою промайнуло у Вірочки незнайоме слово.

Вона була у захваті і від ніжних звуків, і від чудових ароматів рослин, і від яскравої веселковості квітів.

«Ніхто мені не повірить, що я все це бачила», — бриніла надокучлива думка, змушуючи захоплену дівчинку шкодувати, що крім неї ніхто не бачить навколишньої мальовничості. І дійсно, який сенс насолоджуватися красою, не маючи змоги поділитися враженням з іншими.

«От якби в мене зараз був телефон, я б зафільмувала кожен куточок цього саду», — мрійливо подумала дівчинка, і вкотре подумки обурилася на батьків, які не дозволяли їй брати телефон, коли вона йшла гратися на дитячий майданчик.

Та навіть відсутність, такого необхідного їй зараз, телефону не зіпсувала її чудового настрою. Крокуючи доріжкою чудового саду, дівчинка вирішила не зневірятися.

«Я все це намалюю. Уважно роздивлюся та запам'ятаю», — роздумувала дівчинка.

— Так, обов'язково намалюю! — вголос твердо промовила вона.

Вірочка пригадала, як відвідувала разом із дідусем майстерню його знайомого художника. Там було багато картин. Деякі з них стояли на підлозі, а деякі, накриті білою тканиною, розміщувалися на мольбертах. Вірочці згадалося, як вона нишком, без дозволу заглядала під покрівець, ніби підіймала завісу з таємниці.

І те відчуття уявної таємничості повернуло її до незбагненної реальності, в якій вона опинилася.

Доскіплива дівчинка не полишала спроб з'ясувати де саме вона знаходиться.

Вірочка чудово розуміла, що вся ця дивовижна пригода — неможлива у звичайному житті. І тому, зупинившись на єдиній думці, яка могла пояснити все, що зараз відбувалося, вона знизавши плечима, впевнено промовила сама до себе:

— Звісно, що я потрапила до чарівної країни.

І одразу ж почула знайомий хрипкий голос, який тихим вітерцем прошепотів крізь навколишній спокій:

— Ти ж чудово розумієш, що всілякі чарівності та казковості, то — людські вигадки. А мій світ, як бачиш — справжній.

— А хіба в справжньому світі можливі всі ці неможливості? — із сумнівом запитала дівчинка.

— В моєму світі для мене нема неможливого, — пролунала байдужа відповідь.

— Це як чари? — не вгамовувалася Вірочка, не бажаючи поступатися думкою про чарівну країну, яка починала їй подобатися.

— Це як робота, — поблажливо промовив голос і пояснюючи додав:

— Я тут старанно виконую свій обов'язок. Втілюю бажання того, кого забираю до себе.

Всепоглинаюче задоволення, в якому досі перебувала Вірочка, вмить розвіялося, і вона збентежена, посипала стурбованими запитаннями:

— Ви мене забрали до себе? А "до себе", це куди? Хто Ви? Ви мене відпустите? І що відбувається? — її голос задрижав, бо маленька дівчинка була ладна от-от розплакатися.

— Не бійся. — заспокоював її дивний володар цього чудового місця.

— Все, що ти бачиш, створено не для тебе. Зараз ти — тільки моя гостя. — тихий голос лагідним вітерцем торкнувся волосся дівчинки.

— Цього разу, ти в моєму світі — не надовго. Тож не гай свій час. — останні слова віддаляючись, танули у нескінченній блакиті неба.

І перед розгубленою Вірочкою знову заблискотіло хвилями тихе море.

Дівчинка стояла на піщаному березі, роздивлялася навкруги та намагалася збагнути, у чиєму ж світі вона опинилася. 

11.08.24