Листя старих лип ловило пустотливих зірок сяйво. Намагання ліхтарів світло дати було марним. Попід сутінком дерев, серед хитких мерехтінь, дуже швидко і нечутно прослизнула сіра тінь. В темряві, з-попід кущів, жовті вогники блиснули й крадькома, в густій траві між деревами гайнули... Мале сіре кошеня вміло вже ховатись спритно. І вважало за найкраще бути тихим й непомітним. Кожен вечір з укриття навкруги дивився пильно. Тільки впевневшись в безпеці, вибігав гуляти вільно. І наважившись присісти на лавочці, біля двору, прижмуряючись, дивився в вікна сяючі угору. Уночі манив його світ багатоповерхівки. Й забував про небезпеку Сірий, що не мав домівки. Забувалась непотрібність, що зробилася природньой. Навіть, забував про те, що завжди він був голодний. Жовте світло з людських вікон лилось в темряві ласкаво. Жовті очі кошеняти мружились від плям яскравих. І невзмозі розрізнити: чи то - вікна, чи то - зорі... Тінню увісні пливло в жовтім проміні прозорім. ....... Дощ накрапував легенький. Перехожий поруч сів... Й над маленьким кошенятком парасольку він розкрив. Дивна то була картина. Кошеня на лавці спить. Від дощу його прикривши, поруч чоловік сидить. ........ І крізь марево у сні, кошеня щось відчувало... Бажане і невідоме хвилей спокою вкривало. Щось примусило його очі широко розкрити... Й подивитись на людину не ховаючись, відкрито. Недовіра, острах, розпач в жовтій глибині ховались. Розуміючи напругу, добрі очі посміхались. І, коли м'якої шірстки рука лагідно торкалась, пригинаючись за звичкой, кошеня вже не лякалось. Наостанок, пригостив Сірого чимось смачним. І, хоч лагідно всміхався, виглядав чомусь, сумним. Чоловік малому лишив добро й тугу. Сам пішов. Сірий знав(!) , що не відпустить те, що тільки що знайшов! Жовті вогники в очах впевненістю мерехтіли. Залишатись непотрібним кошеня вже не хотіло. Стало лячно, що людину воно втримати б не встигло, й мале дике кошеня слідом підтюпцем побігло. Чоловік в під'їзд зайшов. Двері гучно зачинились. Кошеня сидить назовні. Миті, наче, зупинились... А в очах переконання, що воно не помилилось... І важкі залізні двері... трішечкі... привідчинились. ....... Ця історія про те, що нам зовсім невідомо... Може зустрічі навмисні з тими, хто не має дому... (бо ж беззахисні найліпше добру душу відчувають) І... очами кошенят янголи нас обирають?.. . 17.08.22