Вірші
Обличчя війни
(Робота в рамках конкурсу
"Слова на полотні")
Війни обличчя - жах з пітьми очниць,
в яких -
завмерлий крик кривавих таємниць.
Війна - потвора,
створена вбивати,
неволити,
нещадно катувати,
знущатися,
безкарно ґвалтувати,
бездумно нищити,
зухвало грабувати.
Війна - це безкінечне божевілля,
бравади сили в розпачі безсилля.
Війни здобутки - невідновні втрати.
Обірваних життів не перерахувати.
Війна втопила у крові слова Христові.
В невинні душі вп'ялися голки тернові.
Війна, то - найстрашніші сни на яві,
в яких довкіл царює Смерть кістлява.
"Війни обличчям"
передрік Далі
фінал жахливий людства на Землі.
24.07.2023.
2
3
103
Святковий Настрій
для Аліси
Сумує дівчинка Аліса,
бо Настрій Свята загубився.
Може він з дороги збився,
коли ішов широким долом,
котився схилом крутогорим?
Чи, поспішаючи, втомився
і у засніженому лісі
відпочити зупинився?
Може Настрій шлях шукає
від дому
до чужого краю,
де мешкає тепер Аліса...
От тому і забарився.
Зажурилася Аліса,
бо, чомусь, Зимовий Настрій
разом з груднем не з'явився.
Не прикрасила Зима
ласкаві пляжі снігом білим.
Як без снігу святкувати,
дівчинка не розуміє.
І її дитяче серце,
мов бурулька крижаніє
від вітерця тепленького,
що з чужого моря віє.
Не хоче дівчинка Аліса
Зимове Свято помічати.
Бо то - природньо для людини,
за рідним домом сумувати.
Та якось,
чарівним світанком
згадає дівчинка Аліса,
що її козацький рід
біді ніколи не корився.
Що - україночка, згадає.
Норовлива.
Гонорова.
І значить, що ніколи в скруті
Надії й Віри не втрачає.
Розумна дівчинка Аліса
зможе Настрій відшукати.
Бо ні найширша чорна смуга
і ні найгірша в світі туга
не можуть без кінця тривати.
І доречі,
без снігів свята веселими бувають.
Бо на хист життю радіти
стереотипи не впливають. 😉
10.12.23
2
3
150
Спогад
(Робота в рамках конкурсу
"Слова на полотні")
Очка закриваються.
Я вже засинаю.
До теплої долоні щічку притискаю.
Чую тихий шепіт:
"Баю-бай, дитино.
Спи.
І я з тобою трішки відпочину."
Місяць у віконце мені посміхається.
Сон-Дрімота ніжно оченят торкається.
Зірочка вечірня промінцями грає
і мене маленьку лагідно питає:
"Чому ж оченятка ти не закриваєш?
Засинай.
А я здійсню все, чого бажаєш.
Хочеш, вигадає тато веселу забаву?
Або, бабуся казочку розповість цікаву?"
Вередливо Зірочці я відповідаю:
" Ні. Нехай мій тато міцно засинає.
І втомлена бабуся хай відпочиває.
А увісні чудовім
про усі турботи хай мама забуває.
Зіронько яскрава,
є в мене бажання.
Виконай, будь ласка, єдине прохання.
Зроби так,
щоб я завжди пам'ятала,
як мене, маленьку,
молода матуся спатоньки вкладала."
2
6
175
Співочий турнір
Край лісочка росте кущик -
не високий, не низенький.
Віти його ледь прикрило
свіже листя молоденьке.
У сплетених гілочках
Соловейко заховався.
З тьохканням і переливом
під захід сонця
розспівався.
Свою пісеньку весняну
з дзвінким ніжним щебетанням
подружці він надсилає
компліментом-привітанням.
Хоче, щоб усі дізнались,
що є єдина,
незрівнянна,
витончена,
досконала,
скромна,
мила...
ідеальна!
Край лісочку росте кущик,
де співає Соловейко.
А під кущиком -
струмочок прохолодний веселенький.
У струмочку сидить Жаб,
який любить поспівати
й свою подружку-Ропуху,
при нагоді, вихваляти.
Той Жаб кваканням гучним
усіх навколо сповіщає,
що подружка його кремезна
міцну й надійну вдачу має.
Її привабливі бочки
пупирками м'якими вкриті.
І, що його Ропуха мила -
найлупатіша у світі.
Жаб силкується,
аж бульби за щичками надуває.
Соловей не попускає -
голосок свій надриває...
І галантно-романтичні
сутінкові серенади
перетворюються швидко
у співочі гучні батли
Вже й про подружок забули.
І про свої пісні-присвяти.
Є лише тверде бажання
суперника переспівати.
І щовечора
турніри співаки розпочинають.
І далеко за лісочком їхні голоси лунають.
20.04.23
5
1
172
Повернусь
(Робота в рамках челенджу
"Пиши 30 днів")
Пам'ятаю,
як просили, як молили і благали.
Потім мої добрі дії
зраджували й забували.
Пам'ятаю,
як зі свистом сокира догори злітала.
Сморід плоті, що горить,
дуже добре пам'ятаю.
Пам'ятаю,
як зв'язали і безпомічну топили.
Пам'ятаю,
як спіймали
і твердим камінням били.
Пам'ятаю,
як від хат
простоволосу й босу гнали.
Пам'ятаю,
як услід злим шипінням
проклинали.
Відвертались.
Я ж від них втекти подалі намагалась.
Усамітнитись.
Сховатись.
Бо їм нашкодити боялась.
Дар, що маю не просила.
Моя кара - моя Сила.
Саме Життя мене обрало.
І Знання,
як духівницю,
Земля рідна дарувала:
нужденних й хворих лікувати,
від біди їх захищати.
Вони ж,
невігласи і труси,
очі знічено ховали...
і дрижачи від насолоди,
мене без жалю катували.
А я від мук,
страждань і болю
ще сильнішою ставала.
І за злим велінням долі
знов і знову поверталась.
І, знов і знову помирала.
Завжди
люди допомогу
у таких, як я просили.
І на церкву, водночас,
очі злякано косили.
Попи хрестами золотими
людей від мене відганяли.
І урочисто помолившись,
жарке вогнище складали.
Зрадливу, підлу людську вдачу
крізь віки я пам'ятаю.
Гідно в полум'я ввійду.
Повернусь і покараю.
08.10.23.
1
1
113
Забуття
(Робота в рамках челенджу
"Пиши 30 днів")
Уночі в примарнім лісі
під стук серця заспіваю
без слів,
дивну,
про те пісню,
що усе в житті
минає.
І почую,
як в тумані
співчутливо підспіває
мені вовк -
емпат найкращий.
І з собою забере
мою тугу
в темні хащі.
Піду колом-коловратом
наодинці танцювати
під глухі удари бубна,
в який кров
у скронях
грає.
Ладонець у кручії
небо зоряне кружляє.
І метеликами поруч
мої спогади
літають.
Не відчутні,
невагомі,
прозорі, тихі
і примарні.
Ніколи їх я не спіймаю
у сиво-кОсому
тумані.
Диво-світло коловрата
забуття-туман здолає.
Почну спогади збирати,
поки спалах згадки
сяє.
Між людей,
не між дерев,
загубила роки-сльози.
Хай густа трава збере
їх,
мов кришталеві роси.
Згадки, що в траві знайшла,
посріблили мої коси.
І блакитні сльози-роси
у оздобу я складаю...
А ту пісню,
що без слів,
на світанку доспіваю.
17.10.23
1
1
108
Замріяний Листопад
У крихкій блакиті неба
Листопад про літо марив.
Розігнав пухнасті хмари.
І уласкАвлював дерева,
що ніжились в осінніх чарах.
Ранкова тиша кришталева
тужила за пташиним співом.
Бо не бриніли переливи
у знелистяних деревах.
Десь там в заобрійній мандрівці
зграя з тихим сумом лине.
Загубились голосочки...
Тонкі ажурні гілочки
яскраве Сонечко спіймали
і ніжно промінцями грали.
І в напівсонному таночку
золоте листячко кружляло...
... на землю втомлено лягало.
Впліталося в барвистий килим
мереживом тЕпло-пожовклим
і між дерев відпочивало.
Чаклунка Осінь ті листочки
вітерцем розворушила,
закружляла-закрутила.
З землі до неба підхопила...
І ніч похмуру листопадну
зірками з листя освітила.
04.11.23.
0
1
121
Бджола та Оса
(Робота в рамках челенджу
"Пиши 30 днів")
У бувальщині чи в казці...
та не зараз, а давно
все навколо жило в мирі
і доброзичливим було.
Невдячність і Заздрість окремо тулились.
Та, якось разом у лісі зустрілись.
В тіні причаїлись.
Огледілись тихо.
Безшумно ступали.
І шкодити нишком розпочинали
усім, кого між дерев зустрічали.
Бджола і Оса в ту пору дружили.
Як добрі сусідки у злагоді жили.
В теплім дуплі із сім'єю - Бджола.
Оса ж у гнізді між листя гула.
Невдячність і Заздрість
час не втрачали.
З-під тіні дерев спостерігали,
як Бджілка Осу на чай запросила,
як подружку милу зручненько вмостила,
як з радістю щедро її пригостила
духмяним пилком
і медком солоденьким.
Любила Оса такі посиденьки.
Бджілка гостинці осинятам збирала...
Та, раптом, Невдячність Осу обійняла.
А Заздрість їй тихо на вухо занила,
що Бджілці, чомусь завжди більше щастило...
Змарніла Оса.
Пити чай не схотіла.
Забувши гостинці, геть полетіла.
Літо минуло.
Осінь настала.
У злобі діти Оси підростали.
Заздрили хазяйновитій Бджолі.
Мріяли жити у теплім дуплі.
Якось, з-під листя, що золотіло,
розлючені оси роєм злетіли.
Нахабно ввірвавшись в оселю до бджілок,
рушили все, мед крали і пилок.
Жалили оси бджілок без жалю.
Бджілки ж втрачали життя разом з жалом.
Мужньо дупло своє захищали.
Вигнали ос.
Та запам'ятали,
як заздрість
і чорна невдячність Оси
в їхню оселю біду принесли.
20.10.23
0
1
127
Дубочок
В Лісовій Країні
на старій Ялині
комору Білка влаштувала
й запаси на зиму ховала.
Гриби, насіння, шишки,
жолуді, горішки
заздалегідь поназбирала,
щоб взимку не голодувала.
Хотіла, щоб ЩЕ жолудь вліз,
не втримала.
Впустила вниз...
Впав Жолудь на траву м'якеньку
поміж Ялинок зелененьких.
Узимку він під снігом спав.
А навесні стебельцем став.
Тож,
там де Жолудь більчин впав
Дубок маленький проростав.
В густих Ялинках загубився...
Та сонця промінець пробився.
Дубок до нього потягнувся -
Листочком першим розгорнувся!
Плескатим,
ніжним і м'якеньким.
По краю - з хвилькою,
кругленьким.
На здивування тим
Ялинкам:
... не голочка і не хвоїнка...
Для них він дивиною був.
Про себе ж глум постійно чув.
Листочок Дубу червонів,
соромився
й ніяковів.
Його кололи глузуванням.
За іншість -
кара -
кепкування...
Він був один.
І переймався.
Та за стебЕльце,
все ж,
тримався.
Коли ж осінній час настав,
рудим(!)
серед зелених став...
Знущань терпіти не хотів
І з вітром звідти полетів.
Піднявся вгору,
аж до хмар
і скинув всіх образ тягар.
Безмежним
простором полинув...
І бачив
Лісову Країну.
Мов намальовані
краплинки,
тулились у кутку
Ялинки.
А навкруги,
краю не мали,
Дерева-Велетні
стояли.
То підняли руді чуби
Могутні
і міцні
Дуби.
*****
Минув рік у тій країні.
Біля більчиной Ялини
у нашого Дубочка
Було вже
три листочка...
29.10.22
10
4
187
Хмаринка
В небі блакитнім
біла Хмаринка
плавала в просторі, наче пір'їнка.
Червнем зігрітий
пустун-Вітерець
на неї дмухнув і погнав навпростець.
Сердилась Хмарка на дії зухвалі.
Та Вітерець не зважав,
гнав віддалі.
Образилась Хмарка.
Похмурою стала.
Сльозинки-краплинки
на землю
упали.
Сипали з неба рясні перлинки.
З ними образа
стікала
з Хмаринки.
Сонячний промінь небом майнув,
ніжну Хмаринку
м'яко торкнув.
Падали
дощиком
сльози на листя.
Червону Порічку накрили намистом.
З бордової Вишні стікали перлини.
Коштовний кришталь іскривсь на Калині.
Хмаринці всміхались зелені дерева.
Раділа дощу Шипшина рожева.
Жовті Кульбабки веселі стояли,
бо краплі живильні на землю упали.
І Хмарка дивилась згори
й посіхалась.
В чарах веселощ вона розчинялась.
На згадку всі барви червневі зібрала...
Яскравою Хмарка
Веселкою стала.
25.06.22
7
2
167
Шипшина
Люди в Україні цінують рослини:
споконвіку шанують
червону Калину,
обереги на святА
роблять з Житних зерен.
І пісні складають
про квітучий Терен.
Та й Шипшину знають
у кожній місцині:
навесні стоїть в рожевій хмарині,
влітку зеленіє,
соком наливається,
восени червоними плодами пишається.
Має у своєму роді Троянду пихату
Пишну і розкішну,
на барви багату.
Та Шипшина свої квіти не хоче міняти,
бо не зможе без них
корисною стати.
Не вбранням барвистим
Шипшина багатіє.
Якщо комусь в нагоді стане -
от тоді радіє.
І тішить її те, що всім допомагає.
Ділиться вона тим,
що сама і має:
плодами,
листям,
квітами,
чим зможе - допоможе.
А на Троянду ту
не дуже вона й схожа...
І стоїть кущем багатим
колюча Шипшина.
Червоніють рясно ягідки-краплини.
Кожна з них в собі ховає
купку вітамінів,
що тваринці знадобляться,
пташці,
і людині.
Не відразу пригостить ягідкой Шипшина.
Спочатку випробовує
колюча рослина.
Чи до неї за дарунком
гість терплячий завітав?
Обережний(?) ,
щоб зірвати плід,
що в колючках зростав?
Хто зуміє
норовливій Шипшині раду дати,
той дарунки вітамінні зможе в неї взяти.
Бо під сонцем ціле літо
вона користь призбирала,
щоб властивості цілющі
у нагоді комусь стали.
Непримхлива і корисна.
Шипом вколить ненавмисно.
В кущі сховала вітаміни.
Ось така вона - Шипшина.
17.10.22
2
1
164
Горішки
Зелений кожушок тепленький
приховав горіх міцненький.
Від застуди захистив
і в безпеці дав зрости.
ЛІтні дні поволі збігли
і горішки всі достигли.
Кожушки вздовж розірвали,
з серЕдини виглядали.
Дерево-горіх віталось.
Щедрим врожаєм пишалось.
ДонИзу гіллячко хилилось -
горішків рясно зачепилось.
Гілкам важко вже тримати...
Почали їх вниз скидати.
Горіхи сипалися градом
Час настав горіхопаду!
Щильно на землі лежали
і гуртом ми їх збирали.
Як до краю я дійшов,
горішок з діркою знайшов.
І це ж треба ще зуміти
таку дірку просвердлити!
Взнав:
могли так пригоститься
Дятел, Сойка і Синиця.
Ще дірявий відкотився...
На травичці примостився.
Пуста горіхова шкарлупка
прихистила жучків купку.
Такі горішки у нас вродили(!):
з врожАєм нас залишили,
пташок щедро пригостили
і комашок прихистили.
17.09.22
5
4
218
Грибочки
Ні на що воно не схоже
та його впізнає кожен.
Не рослинка, не тваринка,
а маленька цікавинка.
Не примхливе, любить тишу.
В лісі мешкає частіше.
Під дощем любить купатись
та під шляпкою ховатись.
Рано вранці, в тихій мжичці,
під деревами, в травичці,
на косуленій доріжці
воно стоїть собі на ніжці.
В схованки постійно грає.
Тільки шляпка виглядає...
Сховав шляпку під листочком
і назвав себе Грибочком.
Знаний той Грибок сім'єю -
ціле царство під землею -
Грибниця, що не має меж.
З безліччю грибних мереж.
Між собой гриби не схожі.
Добрі є, а є й ворожі.
Витривалі є, є чуйні.
Є корисні, є отруйні.
Як гриби розпізнавати,
При бажанні можна взнати.
А, щоб їх с користю вживати -
слід властивості вивчати.
Гриби ж багато чого можуть
Всім, хто прийде - допоможуть:
комусь хворобу подолати,
а когось нагодувати.
02.10.22
3
1
214
Розмова
про
ГРУДЕНЬ
- Якщо в річці воду темну
кригою Мороз спиняє...
- ... то Зима у свою чергу
хазяйнувати
починає...
- ... і з холодною пихою,
стримано попереджає,
що теперішньому року
час відпущений спливає.
Якщо Вітер, мов з досади,
в лісі сумно завиває...
- ... то Хурделиця гнівиться,
що тварин не налякає.
Бо вдяглись в пухнасті шубки
Заяць, Білка і Лисиця.
А в теплій нірці Їжачку
прогулянка у лісі сниться.
- А, якщо похмурим ранком,
навіть горобців не чутно,
бо малечі не до співу,
коли голодно і скрутно.
Від негоди і морозу
їх дерева не сховають.
- Незахищені пташки
поміч у людей шукають.
- Якщо під хмарами важкими
ворони з карканням кружляють..
- ... незабаром піде сніг -
птахи нас так попереджають.
А як піде і впаде, то вже довго
не розтане.
- Бо, до замерзлої землі
промінь Сонця не дістане.
Тож, холодне біле Сонце
без тепла яскраво сяє.
Місяць у похмурі ночи
сум за хмарами ховає.
Якщо з холоду і вітру
тихі вулиці відлюдні...
- Непомітно
з Листопада
опинились ми у Грудні!
Якщо, Грудень,
то - свята...,
а свята - то подарунки!
- А ще: крига, сніг, мороз.
- Вікна в гарних візерунках!
- Зорі довгими ночами
до пори без сил згасають.
А вночі маленькі діти
лягають спати, а не грають.
- Діти увісні ростуть,
коли сниться, що літають...
І тому, можливо,
в Грудні
дні зростати починають.
05.12.22
2
1
95
Млинці
З далеких мандрів повернувшись,
вмилася талою водою.
Зітканою з хмар і сонця,
підперезалася плахтою.
Під веселий спів пташок
вплела легкі вітри у коси.
І надягла віночок з трав,
огорнутий в ранкові роси.
Причепурившись,
Весна юна почала підготування
до особливого сніданку
зі святковим частуванням.
Весна
оздоблення квітуче
крилом легенько зачепила
і трішки пишної краси
собі до столу прихопила.
Підлетіла під хмаринку,
взяла у дощика краплинку.
Впіймала між густих туманів,
дрібку казкової омани.
У вітерця взяла на втіху
жменьку пустощів і сміху.
Від радості все навкруги
співало,
квітло і буяло.
Там, танцююча Весна,
без міри
щастя назбирала.
Приспівуючи,
все змішала у чарівному чавунці
і в небі на гарячім Сонці
почала пекти...
млинці.
Легкі, пишні, золоті,
з медовим ароматом квітів,
ніби сонечки маленькі,
найсмачніші млинці в світі.
Поспішаючи до неї
з шановливим привітанням,
звідусіль
живе збиралось
на святкове частування:
стрибало,
бігло і летіло,
повзло,
йшло і тупотіло,
тюпало і цокотіло,
пурхало і дріботіло.
Весна щедро пригощала всіх
тією смакотою.
Приправляючи млинці
усмішкою й добротою.
Веселі й ситі
святкували час господарочки-Весни.
А про Зимову скруту й голод
швидко забули ласуни.
Поснідавши,
усі розбіглись,
устрибали, розійшлися,
розповзлися, розлетілись...,
та...,
кмітливі дітлахи
ненадовго залишились...
і пекти
смачні млинці
у доброї Весни навчились.
Люди той секрет весняний бережуть.
Не забувають.
З тих пір
сонцями-млинцями
Весну діти зустрічають.
13.04.23
4
7
231
Грудень
На прИгірку,
в густих хАщах,
самотня хатка заховалась.
І стежинка потайна,
ще під схилом
обірвалась...
Біля пагорба слідів,
навіть, звірі не лишили,
А далекі голоси
хмара з снігу заглушила.
В тій хатинці
живе Грудень
(як почне хазяйнувати).
Вночі з дому йде у справах,
вдень лягає спочивати.
Нелегка робота -
бути першим місяцем зимовим,
Треба все підготувати,
щоб закінчився Рік казково.
Білим снігом-оксамитом
вкриє спляче буйнотрав'є.
Річки в кризі
заіскрить діамантів різнобарв'єм.
Вітри скличе,
щоб вони вшанували Рік співанням.
Позасвічуває зірки,
щоб здійснилися бажання.
А, як у сутінках ранкових,
розкриє навстіж сонцесхови,..
То знов почує від людей
невдоволені розмови...
- довга ніч? -
то, щоб земля могла міцно засинати.
- мало снігу? -
от, як завірюхи скличу,
будете замети мати!
Знає сивий Грудень:
люди -
мов, примхливі малі діти.
Якою б не була пора,
ніколи їм недогодити:
Влітку - сонце(!).
Їм - спекотно.
Восени - дощі(!) -
самотньо.
Взимку - сніг(!)
іде не рідко.
Весна...
минає дуже швидко...
Та, на ті людські докори
мудрий Грудень
не зважає.
В своїй зАтишній хатинці
вдень,
як звик, відпичиває.
Увечері ж
дістане з хмари яскраву місячну підкову
і сяйвом
чистого кришталю
прикрасить
мовчазні діброви.
12.12.22
2
1
162
Шпаки та горох
У весняній прохолоді
під гучні Шпачині співи
ми з мамою на огороді
під горох грядкИ робили.
Шпаки з дерев спостерігали,
як ми земельку розгрібали.
Побачивши,
як хробачки із своїх нірок виглядали,
нетерпляче і дзвінкіше
розумники
за-ще-бе-та-ли.
Коли горох ми в землю клали,
ще шпаків зграйки позлітались.
Голосніше заспівали(!) -
ніби,
на бенкет зібрались.
Коли ж земелькою пухкою
горох у грядках ми прикрили,
Шпаки
обурено замовкли.
А потім
хвацько засвистіли
і з шурхітом розкривши крила
до сусідів полетіли.
27.03.23
5
1
222
Чорногузи
В Україні всі дерева ще зеленими стояли,
коли, в серпні,
Чорногузи
у вирій зграї позбирали.
На останок над домівками Лелеки покружляли...
З першим сонячним промінням
у далеку путь рушали.
Звичним напрямком у небі
птахи відстані минали.
Тим шляхом споконвіків
Бузьки-прадіди літали.
Ввірили вітрам знайомим Чорногузи свої крила.
Аж до Африки
несла їх спогадів родинних сила.
Путь далеку,
нелегку
Бусели-Бузьки долали.
Все тому, що певно, знали -
в тих краях, куди летіли -
Чорногузів-казкарів
з нетерпінням вже чекали.
Кожен раз, коли Лелеки в Африці відпочивали,
про краї чужі
незнані
малюкам оповідали.
Незвичайні
і цікаві були історії Бузькові.
І збиралися тварини
послухать про місця казкові.
Про мешканців лісів зелених.
Про луки росами сріблені.
Про лани зерном багаті,
річок чистих перекати.
Про примхливий норов моря.
Про сніги на крутих горах.
Про піски і каравани.
Про оманливі тумани.
Коли ж набридне відпочинок
і теплі Африки болота,
скінчають разповідь Бузьки,
бо згадують за перельоти.
І, знову
в небо
підіймають птахів надійні крила сильні.
І поспішають повернатись Лелеки
гніздам своїм вірні.
В краю ж ріднім
у Бузька
нема спочинку з мандрування:
гніздо,
яйця,
пташенята,
годування,
виховання...
Так, дбайливий Чорногуз
вдома спокою не знає.
Ось тому Боцюн у нас
казки і не розповідає.
Хоча,
багато чого бачив
і багато чого знає...
18.11.22
4
3
167
Весняні барви
Привітний,
чемний
Квітень-місяць -
талановитий живописець.
Весна йому подарувала
Веселки фарби чарівні,
щоб різнобарв'єм уквітчав
яскравий килим на землі.
Яке все буде кольорове...
Весна
мрійливо уявляла
і тихим,
свіжим,
ніжним ранком
у тумані танцювала...
... а в синім небі
на хмаринці
Квітень
свій мольберт
мостив
і палітру, повну фарб...
ненароком
упустив.
Бризки
барвами
Веселки
розлетілися навколо
і, куди не гляне око,
все яскраво-кольорово:
волошкОво-лазурове
і фіалково-бузкове;
і барвінково-блакитне
і калиново-бордове;
чорнобривисто-гаряче
і зелено-моріжкОве...
І, щось кульбабове жовтіє
крізь таючу імлу ранкову.
Посміхаючись,
Весна
картину Квітня
роздивлялась
і почула - щось з дзижчанням
крізь тумани пробивалось.
З палітри бризками
ВербІ квіточкИ позолотило
і до золота того
перші бджілки полетіли.
29.03.23
5
5
244
Листопад
Шляхетно-сірим небом Листопада
поважно
сиві Хмари пропливали.
Холодний Дощ додолу тихо падав.
Важкі,
прозоро-чисті
рясні Краплі
(ні, не калюжами(!)),
люстерками ставали.
З нахабства Вітру,
що забув про чемність,
в люстерках
Краплі хвильками тремтіли.
Зухвало Вітер розганяв осінність.
Від подиху його
Дерева тріпотіли...
В легкій дрімоті,
крізь примарні брижі,
в прозоре відображення вдивлялись...
Деревам марились
осінні дивовижі...
Той сон запам'ятати намагались.
Про Вересень
веселий, безтурботний...
Про Жовтень
пишний, теплий і привітний...
Про Листопад -
в поважності самотній,
холодно-стриманий,
і вчинками примітний:
- Мороз невчасно може запросити.
- І з Вітром, і з Дощем товаришує.
- Останнє листя любить посріблити.
- Від Вітру Краплі кригою рятує.
Обурене тремтіння зупинялось.
Краплинки діамантами ставали.
І з неба у люстерка милувались
поважні Хмари
й коси підправляли.
30.11.22
4
4
161
Вітри
У самУ серЕдину зими,
в темну ніч,
коли народжується
Місяць,
Спокій Лісу сплячого
стривоже
тільки помах крил нічної птиці.
І ввижаються
засніжені дерева білим маревом
крізь темряву сумну.
А беззоряне
глибоко-чорне небо
обіймає німоту земну...
Всі стежинки обірвав на краю
в особливу ніч
Господар Лісу.
Від очей небажаних
накинув на дерева
видиво-завісу.
ЗакінчИвши всі подготування,
в звичнім спокої очікував вістей,
від сичів та сов,
що розлетілись,
зустрічати бажаних гостей.
На галявині, що схована у хащах,
(за законом давнього завіту)
в ніч останню Свята Сили Року
стрінуться
вітри
з усіх куточків Світу.
І на честь гостей,
у ніч казкову,
Часу хід поволі зупиняється...
Але то - велика таємниця,
про яку людина не дізнається.
Першим прилетів,
огорнутий туманом
Вітер,
що у теплім морі народився.
Хвилями розгойдував дерева.
Змив сніги.
Дощами Ліс умився.
Подих Вітру:
свіжий, ніжний, теплий
в скриньку потайну сховав Господар Лісу:
- У нагоді стане незабаром,
навесні.
Поклав її поблизу.
Вихором над лісом закружляв
Вітер
із далекої пустелі.
І над сплячими деревами здійнялись
чи-то з крапель, чи з піску хурделі.
Спекою
спинив дощі миттєво
Суховію і Самум Володар.
В другу скриньку,
сонячному Літу,
подих жару заховав Господар.
Третім прилетів нестримний Вітер
з гір високих, схованих у хмарах.
Подувом поривчастим,
сердитим
зніс без жалю залишки від жару.
Лісовий Господар заховав в третій скриньці клубочинь-примару.
Для Осіні
бешкетно-норовливій
різкий той подих стане вдалим даром.
Із країв північних,
що навіки
вкрили крига і сніги без краю.
Наостанок
завітав студений Вітер
і зігнав кошлаті хмари в зграю.
Спритна Віхола
сама
сховалась
в скриньці з візерунком.
Для наступної Зими
вона стане подарунком.
Свято в лісі вдало закінчилось.
Від цікавої забави
всі втомились.
Дерева до землі Вітрам вклонились.
Гості по домівках розлетілись.
Час ходу прискорив.
Мясяць народився.
Небо-лан зірками рясно вкрився.
А, коли за темним небокраєм
заіскрилась ніжна
Зоряниця.
в Лісі сплячім хутко прибиралась
клопотлива вправна
Сніговиця.
Позліталися сичі і сови.
Ну, а стомлений Господар Лісу
познімав з дерев і склав охайно,
до нагоди,
видиво-завісу.
19.01.23
6
2
200
Молоко
Сказав тато:
" Хлопцю з міста
з'їздити в село корисно.
Там
ти днів згаять не зможеш -
бабі з дідом допоможеш."
З братом ми ходили вчора
вперше,
пасти кіз у полі.
Все навколо було білим,
Наче снігом застелило.
Зранку
в полі білі квіти,
свіжою росою вмиті.
Ніжні пелюстки среблили -
Сонця промінці ловили.
Досхочу напаслись кози.
Додому бігли по дорозі.
Поверталися квапливо,
хвалькувато
й пустотливо.
Квітів ми для кіз нарвали,
щоб і вдома смакували
без упину і завзято
й молока дали багато.
З нетерпінням ми чекали
поки молочка нам дали.
З насолодою смачненьке
пили молоко
біленьке.
З усмішкою брат сказав
та на глечик показав:
"... кози ж
білі
квіти їли,
молоко, того - і біле."
Я сьогодні з'ясував -
старший брат пожартував.
Поле вдень було накрите
килимом із
жовтих квітів.
Кози жовті квіти їли -
молоко ж,
всерівно - біле. 😉
10.07.2022
4
7
177
Друг
(розповідь
двох британських
лабрадорів)
........
Друг
новий у нас з'явився.
Недалеко оселився.
З нами з радістю гуляє.
Й вподобання розділяє.
Кроки Друга відчуваєм,
і назустріч поспішаєм.
Бо, нудьга тягнеться часом,
коли з Другом ми не разом.
Не стоїть довго на місці.
Не любить рухатись по мірці.
М'ячем з нами любить грати
і по вулиці гуляти.
І негоду Друг подужа -
сміливо ходить по калюжам.
Стоїм тихо як гукає...
Ми ж сховались - він шукає.
Коли Друг відпочиває,
ми за ним спостерігаєм,
щоб небезпеку розпізнати.
Бо він біди вже встиг зазнати.
Чули
між людей розмову,
що наш Друг тікав із дому.
Бо,
якась лиха істота,
яка вилізла з болота,
на країну їх напала.
Друга
нашого лякала.
Були ще й такі слова:
Терор.
Обстріли.
Війна.
Другу, щоб майбутнє мати,
захист
довелось шукати.
Він довго подорожував.
За своїм домом сумував.
Як поряд з нами оселився,
побачив нас
і звеселився.
Друг
з нами спілкуватись вміє.
І ми все добре розумієм.
Те, що він дивно розмовляє,
для дружби
значення не має.
Тепер наш Друг
напевне знає(!),
що захист він надійний має.
Ніхто(!)
не матиме нагоди
при нас
завдати йому шкоди.
05.11.22
4
1
145
Слимачки ;)
Скаржилась бабуся мамі
на страшного шкідника.
І казала,
що не може позбутися
Слимака.
І в садку,
і в огороді
це чудовисько живе.
Все, що тільки не побачить,
неодмінно, вмить зжере.
Що проблема то - велика,
я відразу зрозуміла.
І страшного злого
Монстра
дуже чітко уявила.
Ситуація критична.
Нічого і сумніватись.
Я до порятунку саду
вирішила приєднатись.
Здивувалась...
Взялась мама нову сукню прасувати...
Дуже дивно:
чому тато став гостинці пакувати?
Усі дуже поспішали.
Ніхто мені не встиг сказати:
То ми їдемо у гості?
Чи бабусю рятувати?!
Як приїхали.
З порогу
(ситуація ж - важка)
Дідуся я попросила показати
Слимака.
Ми прийшли на огород,
де всі овочі ростуть.
І дідусь мені сказав:
"Тут чудовиська живуть."
Я уважно подивилась.
Аж до грядки нахилилась.
Там,
де огірки стелились,
малі дивні оселились.
То були такі
м'якенькі,
беззахисні
і пухкенькі
дуже милі малючки -
мляві й сонні слимачки.
Поки я їх розглядала,
дідусь став розповідати:
Їх до рук не треба брати -
можна опіків завдати.
Треба їм під листям жити -
пташка може їх схопити.
Зрозуміла,
що мені треба краще їх сховати.
Щоб малі не зголодніли,
треба їх нагодувати.
Листям малюків прикрила.
Тінь і затишок створила.
І пішла щось назбирати -
слимачків нагодувати.
Полуничку
і суничку,
вишню,
жимолость,
порічку.
Огірок вони знайшли,
поки з дідом ми прийшли.
Дідусь всім сказав,
що я -
слимакова захисниця.
Стримано відповіла:
"На моєму місці
так
кожен зміг би повестися."
На бабусю озирнулась.
І бабуся посміхнулась.
😊
25.08.22
4
2
180
Про Берізку
Грайливий
юний Березень
Берізці посміхнувся.
І тільки-но промінчиком до неї потягнувся..,
почув Синиччин славень,
що дзвінко залунав.
Він ввічливо і з радістю
співачку привітав.
Хотів
Берізці Березень зорі показати.
Зібрався Хмарки сірі у небі розігнати...
Та
танучу Бурульку довелось втішати.
А крапельки-сльозинки
у струмок збирати.
Хотів
Берізку Березень Сонечком зігріти...
Та мав
в негайних справах у поля летіти.
Розтопити Сніг зтемнілий,
що в ярках сховався.
Таловини підсушити,
щоб МорІг піднявся.
Коли ж,
нарешті,
Березню вдалося все владнати,
йому пора настала
Квітень зустрічати.
Оглядаючи усе, про що турбувався,
озирнувся на Берізку
і замилувався.
Під яскравим Сонечком
ніжилась Берізка.
Тонкі віти у бруньках
схилилися низько
до м'якого килимка
з зеленої травички.
А у гіллячку в гніздечку
співала Синичка.
Пробиваючи доріжку
крапелькам-сестричкам,
їй підспівував
Струмочок із талої водички.
Коли ж
Березню до Квітня
один день лишався
Він Берізці подарунок зробити зібрався.
Хотів
відтаявшу Берізку
огорнути шаллю
зітканою Промінцями з чистого кришталю.
Щоб під пологом прозорим
Берізка
зігрівалась,
а як зла сльотА нагряне -
від негоди сховалась.
Та,
як завжди поспішав,
бо кликали Тумани.
Озирнувся.
Посміхнувся.
І в небі розтанув.
17.03.23
3
0
301
Кошеня
Листя старих лип
ловило
пустотливих зірок сяйво.
Намагання ліхтарів світло дати
було марним.
Попід сутінком дерев,
серед хитких мерехтінь,
дуже швидко
і нечутно
прослизнула сіра тінь.
В темряві,
з-попід кущів,
жовті вогники блиснули
й крадькома,
в густій траві
між деревами гайнули...
Мале
сіре кошеня
вміло вже ховатись спритно.
І вважало за найкраще
бути тихим й непомітним.
Кожен вечір з укриття
навкруги дивився пильно.
Тільки впевневшись в безпеці,
вибігав гуляти вільно.
І наважившись присісти на лавочці,
біля двору,
прижмуряючись,
дивився в вікна сяючі
угору.
Уночі манив його світ багатоповерхівки.
Й забував про небезпеку
Сірий, що не мав домівки.
Забувалась непотрібність,
що зробилася природньой.
Навіть,
забував про те,
що завжди він був голодний.
Жовте світло з людських вікон
лилось в темряві ласкаво.
Жовті очі кошеняти
мружились
від плям яскравих.
І невзмозі розрізнити:
чи то - вікна,
чи то - зорі...
Тінню увісні пливло
в жовтім проміні прозорім.
.......
Дощ накрапував легенький.
Перехожий поруч сів...
Й над маленьким кошенятком
парасольку він розкрив.
Дивна то була картина.
Кошеня на лавці
спить.
Від дощу його прикривши,
поруч чоловік сидить.
........
І крізь марево
у сні,
кошеня щось відчувало...
Бажане
і невідоме
хвилей спокою вкривало.
Щось примусило його очі широко розкрити...
Й подивитись на людину не ховаючись,
відкрито.
Недовіра,
острах,
розпач
в жовтій глибині ховались.
Розуміючи напругу,
добрі очі посміхались.
І, коли м'якої шірстки
рука лагідно торкалась,
пригинаючись за звичкой,
кошеня вже не лякалось.
Наостанок,
пригостив Сірого чимось смачним.
І, хоч лагідно всміхався,
виглядав чомусь, сумним.
Чоловік малому лишив добро й тугу.
Сам пішов.
Сірий знав(!) ,
що не відпустить те,
що тільки що знайшов!
Жовті вогники в очах впевненістю мерехтіли.
Залишатись непотрібним
кошеня вже не хотіло.
Стало лячно,
що людину воно втримати б не встигло,
й мале дике кошеня
слідом підтюпцем побігло.
Чоловік в під'їзд зайшов.
Двері гучно зачинились.
Кошеня сидить назовні.
Миті, наче, зупинились...
А в очах переконання,
що воно не помилилось...
І важкі залізні двері...
трішечкі...
привідчинились.
.......
Ця історія про те,
що нам зовсім невідомо...
Може зустрічі навмисні
з тими,
хто не має дому...
(бо ж беззахисні найліпше добру душу відчувають)
І...
очами кошенят
янголи нас обирають?..
.
17.08.22
3
0
178
Березень
Гуляв
Котик
ранком біля свого ґанку.
Мружився Промінчику,
що яскраво сяяв
і Сніжку блискучому,
що повільно
танув...
Ніжачись на сонечку,
Котик задивився,
як Струмок виблискував,
мерехтів,
іскрився.
До водички талої
гомінкою зграєю
Горобці зліталися.
Пурхали,
купалися.
Голосно цвірінькали.
Бійку починали...
І за метушнею
на Котика
мрійливого
зовсім не зважали.
Нахабству спритних Горобців
Котик дивувався.
Щоб забути їх зухвальство
в неба синь
вдивлявся...
Бачив він, як
з Хмарками Вітри танцювали
і котів з пухнастими хвостами
малювали...
Шматочки хмарок впали з неба
на,
вже не міцно сплячу,
Вербу.
Від м'якого дотику вона прокидалась.
І бруньки на тонких вітах
котиками(!) розкривались.
ПтАшки
пісеньку дзвінку
почув Котик у садку.
Він, спочатку,
потихеньку
свою
пісню замурчав.
І, не втримався,
щосили(!)
по-котячі занявчав:
про яскраві Промінці,
про сміливців-Горобців,
І про танучий Сніжок,
про ВербУ і про Струмок,
ВітрІв з Хмарками танок,
ну..., і зовсім трішечки -
про сусідку-кішечку.
На двОрі Котик нагулявся,
наспівався,
нанявчався.
І у настрої веселім
повернувся до оселі.
У цьому радісному стані
і досі він перебуває.
Не спить
і їсти перестав.
На двір біжить
і там співає
про те,
що Березень настав!!!
07.03.23
3
0
287
Омана
Історія ця дивна розпочнеться
в забутому кутку старого саду,
де все росте,
кому як заманеться,
здичавіло
і стало не до ладу...
..........
Так трапилось,
що невідомо звідки
зросла
й розквітла в зарості кропиви
руда
тендітна
і незвична квітка.
На погляд бур'янів -
шляхетна і вродлива.
А квітка та
уявлення не мала
про суть свою
і про свою природу.
Як слід поводитись не знала.
Не знала із якого роду.
У тому ж місці і пори тієї
Чортополох
колючкой підіймався.
Ще не відчувший сутності своєї,
знайти своє обличчя
намагався.
Ще не зацвів,
ще молодий й зелений.
Та рід його, відомий всім сусідам.
Нечема знаний,
впертий та шалений.
Міцний,
стійкий
і непідвладний бідам.
От, тільки сам Будяк,
(не бачачи себе)
і, оглядаючи
привабливе цвітіння,
щоку колючу в роздумах шкребе.
Упевнений,
що й сам - ніжне створіння.
Свого сусіда пильно розглядала
(про зовнішність свою не мала гадки)
й себе у шпичках гострих
уявляла
міцним бутоном
в щільних, цупких складках.
Красуня
майже впевнелась,
що мала
брутальний вигляд
і той лад тримала.
Але...
за мовою уважно слідкувала...
Бо з сутністю її
все те
не співпадало...
Таке сусідство стало
здивуванням
для багатьох рослин
простих і диких.
Бо не жадала панна спілкування.
Будяк,
соромлячись(!) ,
мовчав, мов без' язикий.
...........
Веселий коник -
жвавий і грайливий,
що випадково поряд опинився,
стрибання зупинив своє квапливе.
Й на ту кумедну парочку дивився.
Радів тому,
що сам напевне знає:
хто є такий,
і як він виглядає.
І, що нікого удавати з себе
йому не треба.
05.09.22
4
4
180
Павук
Павук - майстер рукоділля
досконало плете сітку.
Павутиннячко прозоре
часто зустрічаєм влітку.
Сітка та - для полювання
(це так звикли ми вважати😉),
а Павук - лише мисливець,
здатний всіх комах вбивати...
Та, навіщо ж
Павуку
стільки часу витрачати,
сподіваючись,
що поряд муха буде пролітали...
Примітивна
людська думка
павуків,
напевне, тішить.
Та, насправді звісно, все -
набагато цікавіше.
.............
Уночі,
коли на небо зірки вийшли погуляти,
а маленькі діти в ліжках
стали міцно засинати,
Казкар-Місяць
сни чарівні
шле на землю з срібним пилом.
І вони лебяжим пухом
м'яко
линуть небосхилом...
Та, кружляючи
повільно,
потрапляють... в павутиння.
І примарно-срібна сітка
поглинається світінням.
То спалахують веселкой
легкі сни -
кришталі дрібні.
і крізь сітку павутиння
ллють добро,
дітям потрібне.
Сни ж важкі,
сумні
і темні
павутиння не відпустить.
Ворожбит-Павук
ніколи
смолу-смуток не пропустить.
Сни,
що мали просочитись дітям в подушку
сльозою,
з першим променем,
уранці,
упадуть в траву росою.
Після ночі
візерунок Павук пильно оглядає.
Місце, де порвалась сітка
срібной ниткою латає.
І чаклунсько-павучинний танок
починає знову.
Ну, а вдень
комахи в сітку
потрапляють випадково.
09.08.22
,
3
3
201
Дощик
Звикли чути: "... Дощ іде...",
якщо Дощ вміє ходити,
може, варто дослідити,
що ж він ще може робити?...
Якщо чуєш,
рясний стукіт
у вікно,
на дворі ж - журкіт.
То терпіння Дощ втрача -
ДРІБОТІТИ
він почав.
Якщо, дивлячись в віконце,
крізь імлу не знайдеш сонця -
то наш Дощ тумани нищить
МЖИЧИТЬ,
МРЯЧИТЬ
І МИГИЧИТЬ.
Якщо склом,
тяглись
донизу,
краплі
й злізли
по карнизу -
то сумує Дощ, хандрить.
Від нудьги він
КРАПОТИТЬ.
Може Дощ бешкетувати
і запрошень не чекати.
Раптово з хмарки
ВИПАДАЄ.
В калюжах бульбашками грає.
А є Дощ потужний,
сильний.
Його носять хмари сиві,
переповнені водою.
ЛЛЄТЬСЯ
Дощ з тих туч
СТІНОЮ.
А, якщо хтось Дощ роззлючить,
він стає смурним й колючим.
Кличе вітер.
Мов мечем
СИПЛЕ краплі
і СІЧЕ.
А буває Дощ-дитинка.
З сонцем грається в краплинки.
З теплим промінцем гуляє.
І під сонцем
НАКРАПАЄ.
Хтось любить під дощем гуляти...
Та, краще все ж, спостерігати
за ним в вікно.
І для порядку:
ще й з теплим чаєм і оладком.)
28.09.22
4
0
254
Коло Року
Теплим поцілунком ніжно
Березень
торкнувся Вишню.
Сонцем
серце їй зігрів
і красуню розбудив.
Через місяць розквітала.
Квітень
з радістю вітала.
Віти
цвітом огортала.
Нареченою стояла.
Вишня
Травнем
лице вмила.
Пелюстками землю вкрила.
Пестила гілками трави.
Милувалась на заграви.
Червень
чари дарував:
Вишні соку сили дав.
Там, де гілочки квітчались,
раптом ягідки з'являлись.
Липень
спекою щедрив.
Наскрізь Вишеньку прогрів -
щоб його не забувала,
взимку,
увісні,
згадала.
Серпень
росами вітав.
Прохолоду й спокій дав.
В листячку пташок ховав -
Вишню співом розважав.
Осінь
ті, серпневі, роси
вплела хмарам в сиві коси,..
що дощем на Вишню впали.
Зелень-листя
жовтим стало.
Ліг від подиху
Зими
килим жовтий на землі.
Вітер
Вишеньку приспав,
А Мороз
зачарував.
.....
Теплим поцілунком, ніжно...
09.07.21
3
1
177
Весна
Холодна й стримана
Зима
упевнена, що недарма
недолюблює Весну -
занадто
життєрадісну.
..........
Дзвінких не чути голосів?..
Квітів не бачити краси?..
Марити у нескінченнім сні...
То - не для юної Весни!
...........
Щоб позбутися
обом
зайвого роздратування,
Зима з Весною,
як уміють,
уникають спілкування.
Коли ж треба нагадати,
що Зимовий час спливає,
Весна
пташок-вістівників
Зимі
тактовно посилає.
Холодна непривітність неба
птахів сміливих не лякає.
Мов, окличники Весни -
Гайвороння чорна зграя
крізь сірі хмари
галасливо
Сонце сонне сповіщає,
щоб яскравІшало(!) ,
бо скоро Весна із мандрів завітає.
Метушливі малі
Плески,
ледь додому прилетіли,
одразу прийнялись до справи,
що Весна їм доручила.
До річок,
що в кризі спали,
дзвінкими зграйками злітались.
І під їх весняний гомін
стрімкі води прокидались.
Посланців-птахів
весняне синє небо обіймає.
Вже навколо спів
Шпаків
переливами лунає.
І дерева під ту пісню
марево Зими скидають.
І весняні ніжні квіти
свої очі розкривають.
З-за обрію курликання
знайоме долинає.
Не журяться
Веселики -
розлуки час минає.
Додому летять з радістю
Журавлі-посли.
Тепло Весни
Веселики
на крилах принесли.
На ВЕсну все чекало.
А вона
без галасу
нАзирцем настала.
З Хмарки теплим Дощиком
землю поливала.
Вплетала квіти в коси.
Веселку фарбувала.
З Сонечком у схованки
в зеленім лісі грала.
За Вітерцем над річками
навздогін літала.
Затишні гніздечка пташками дарувала.
Й солов'їним співом
Літо
зустрічала.
02.03.23
5
3
210
Лютий
Пухнаста Віхола,
втомившись,
тихо наспівує вві сні,
що недалечко до Весни.
Коротшає зимова нічка.
Та Лютий буркотить за звичкой.
Щоб нагадати про повагу,
Старий
розбудить для розваги
Віхолу, що задрімала.
Щоб пісню-тугу заспівала.
Під спів із сумом пригадає,
що здавна інші назви має,
що був колись не тільки лютий...
Та той первинний час забутий.
Коли він був ще юним
Лютнем,
то почувався буйним
Крутнем.
Стрімких Вітрів не зупиняв,
І з Хуртовинами кружляв.
Вві сні був теплим
Бокогрієм.
Про зустріч із Весною мріяв...
Та прокидався
Зимобором
морозним, лютим і суворим.
Палац Зими стеріг,
бо - Кришень.
Снігами володів,
бо - Сніжень.
Як Казибрід,
без застороги,
заметами ховав дороги.
Про те, що Межень пам'ятав.
Зими кордони пильнував.
Поміж Морозом і Теплом
останнім рубіжем ставав.
Здавна Лютий бував різним:
похмуро-теплим,
сніжно-грізним.
Зимовий норов не змінив.
Він, лише з часом постарів...
А звичку буркотіти має -
за неповагу докоряє.
Йому, в його поважнім віці,
одноманітність набридає.
Хотів би, щоб не забували -
його ж не тільки Лютим звали.
І в пам' яті ще збереглись
ті назви,
що він чув колись.
11.02.23
4
3
382
Зима
З Морозом,
на стрімких Вітрах,
Зима старанна завітала
і на вибагливий свій розсуд
вона хазяйнувати стала.
Змахнувши
крилами легкими,
сніжинки-блистки розсипала
і мерехтливим чорним
шовком
нічне небо застеляла.
З зірок
сяючу кужіль
в невагому нитку пряла
і прозору
органзу
в візерунках тонких ткала.
Витонченою завісой
гаряче Сонечко прикрила,
щоб воно холодним(!) сяйвом
яскраво на сніги світило.
І студеним промінцем
на світанках вишивала -
крихкою срібною
ламЕ
річки сплячі обрамляла.
Вечорами
із Морозом
казкові квіти малювала.
Вишуканою
парчею
в будинках вікна прикрашала.
Блискучий білий
оксамит
з Вітром в небі полоскала
й ним безсонними ночами
дбайливо Землю сповивала.
І дрімаючі дерева
пухкою ковдрою вкривала,
щоб вони,
під спів Хурделиць,
затишно відпочивали.
..................
Коли ж почула,
як Синичка
про ВЕсну дзвінко заспівала-...
... від березневої відлиги
вбрання коштовне рятувала...
... і на стрімких Вітрах,
в безмежні
і невідомі
сині далі,
(під охороною Морозу),
Зима з скарбами
відлітала.
21.02.23
4
0
308
Метелик
Наприкінці зими,
у сховку,
Метелик переполошився.
Крильцятами здригнув легенько.
Прокинувшись, заворушився.
Подумав, що він все проспав...
І час Весни давно настав.
Зі сну знесилений і кволий
з щілини темної,
поволі
до підвіконня ледь дістався.
І навкруги все роздивлявся.
Побачив він яскраві квіти,
бутони і зелені віти.
І, звеселившись,
не помітив,
що був теплом долонь зігрітий.
Метелик перестав тремтіти.
Від ласки не хотів летіти -
в долонях він відпочивав
і запах Літа відчував.
Добром долоні огортали,
дбайливо,
ніжно зігрівали.
Водичкой з медом пригощали.
І обережно,
поміж квітів,
на підвіконнячко поклали.
Метелик відпочив,
зігрівся.
пожвавішав, бо підкріпився.
Злетів.
На квіточці усівся
і у віконце подивився.
За склом холодним і прозорим,
забувши норов свій суворий,
Лютий
хугою легкою
літав...
за мушвой сніговою.
Грати з сніжинками не звик
веселий і прудкий Метелик
Тож, не побачивши Весну,
він позіхнув...
І знов заснув.
06.02.23
4
1
240
Поранені будинки
Вже майже рік руйнують Харків.
Лікарні, дитсадки і парки...
Летять снаряди в наші школи.
Напівзруйновані будівлі
покинуті і охололі.
...
Маленька дівчинка і мама
зимовим Харковом гуляли.
Проходячи повз сум споруд,
дитина мамі розказала,
що знає:
"Всі оці будинки - живі.
Поранені, як люди.
Коли майстри їх підлікують,
то знову в них все добре буде."
...
Будівлі ж мовчазною чергой
стоять рядком,
плечем в плече.
Неначе велетні в скорботі.
Без вікон, ніби без очей.
Напівзбезлюднено-порожні.
Їх смуток холодом пече.
Хіба ж могли вони чекати,
що їх залізо посіче.
Будівля, створена митцем,
того не здатна зрозуміти:
кому маніяк стає взірцем,
тому лишається звіріти.
...
Дитина з мамою гуляли.
Знайомі вулиці минали.
Поки сирени не лунали,
повільно йшли
і розмовляли.
Біля розбитого цеглиння
мама мовчки зупинилась.
На півзруйновану будівлю гімназії
вона дивилась.
І донечка із нею поруч
бетон й заліззя розглядала.
Трішки помовчала.
І маму словами втіхи здивувала:
- Ось, подивись, школа - жива.
Від холоду лиш скрижаніла.
Її полагодять,
бо в неї
серце із бетону
ціле(!) .
Мама побачила:
в стіни,
що розірвав снаряд ворожий,
на арматурі - шмат бетону,
за формою на серце схожий.
...
Прикрасу міста.
Давню цінність.
Гімназію.
Комфорт житла.
Зомбованих неповноцінність
все б в руйнування затягла.
...
Та харків'янка п'яти рочків,
сковзне по крижаному скельцю.
І посміхнеться:
"Хто ж нашкодить
з бетону зробленому Серцю?"...
... в якому, попри біль і холод,
блИстки мрії животіють,
що дочекається людей,
які турботою зігріють.
15.02.23
6
1
383
Соняшники
Сонечко, жучок-поштарик,
пролітаючи у справах,
здалеку побачив квіти
Соняшників золотавих,
що стояли на узбіччі сизою травою ввиті.
На широкому листочку сів,
щоб трохи відпочити.
- Як же ви тут опинились?
Край дороги притулились...
Місце вам - оране поле
З чистим простором навколо.
Соняшники дивувались:
іншого життя ж не знали...
І під гуркіт автотраси
їхня відповідь лунала:
- Вітер-доля розважався,
захватив нас, насінинки,
та розсипав край дороги
на запилену стежинку.
Пролежали неприкриті під осінніми дощами.
Від зимових буревіїв затулялись бур'янами.
Навесні пригріло Сонце...,
й почали щось відчувати...
Ніби, чорні одежинки
стали, раптом, малуваті.
В землю корінці вростали так,
що вже не зрушить Вітер.
Догори тяглися стебла,
виклик кидаючи світу!
Як заведено у роді - поклик Сонця відчували
і яскраві,
променисті
жовті очі відкривали.
Сонечко уважно слухав.
Та - пора йому летіти...
На подяку за притулок
добре, шось, хотів зробити.
Соняшників дружній гурт
побажання одне мав,
щоб поштар, на своїх крильцях,
привіт Сонцю передав!
Сонце рухалось у небі зі світанку до закату.
Сонечко злетів до нього
привіт дружній передати.
Шановливо
і з повагой
Сонцем ті слова приймались,
бо випробування долі Соняшники не злякались.
А присутністю своєю
пил дороги прикрашають
та у будь-яких умовах
гідність духу не втрачають.
Щоб віддячить за вітання,
проміні згори спускало.
Соняшники золотаві
теплом м'яко обіймало.
Ті ж, розкривши жовті очі,
посміхалися до Сонця,
простягаючи до нього
міцні листячка-долонці.
21.07.22
4
0
344
Зимова Квіточка
Знаєш(?),
квіти є, трояндами звуться.
Примхливими і ніжними
на позІр здаються.
Бувають і ніжні...
Та я квітку знала,
яка цікаву історію мені розказала.
На кущі трояндовім,
у затишку, між листя,
ціле літо красувались запашним намистом
неймовірні пишні квіти,
садиби прикраса.
Холоднішало.
Й садок жив в осіннім часі.
Квіти пелюстки скидали,
листячко злітало.
Кущі й дерева засинали
і Зиму чекали.
Та, не знаючи про зміни
(що бува нерідко),
на трояндовім кущі прокинулась Квітка...
Навкруги з цікавістю вона озиралась
І садок, туманом вкритий,
Квітка роздивлялась.
Сонце з нею,
крізь хмаринки,
промінцями гралось.
І згадавши тепле літо, Квітці посміхалось.
Сумна Осінь
посилала Квіточці вітання.
Віддаляла,
як могла,
хвилинку розставання.
В співі ж Пташки,
що сиділа поруч на лозині,
Квіточка почула вперше
про сувору Зиму.
Вона слухала про Зиму,
що жалю не знає:
як морозом у жорстких обіймах тримає,
як розгульними вітрами хмари наганяє,
як глибокими снігами землю укриває.
І, діждавшись свого часу,
Зима завітала.
На прозорих крилах з снігу
землю облітала.
У садку,
що у сні застиг,
вона зупинилась....
І, невірячи очам,
на Квіточку дивилась.
Та ж в присутності Зими тихо замерзала...
І на білий сніг
червона
пелюсточка впала.
Зима
дмухнула
обережно
на ніжну рослинку
й біля Квітки закружляли...
...сонинки-сніжинки...
Милувалась Зима сплячою рослинкою.
Пелюсточки вкрила
тонкою крижинкою.
Вітрам слухняним наказала
співати колискову.
Загорнула Квітку в ковдру
снігову
шовкову.
Як минув зимовий час,
і Весна настала,
Крижаної Квіточки на кущі не стало.
І ще довго у садку рослини позирали
на кущ,
з якого Квіточку
Зима
собі зірвала.
29.01.23
3
0
322
Харківська Осінь
Осінь-красуня містом гуляла.
Скучила трішки,
бо десь мандрувала.
В яскравих вітринах себе розглядала.
Повільний блюз
з вітром
тихенько співала.
Та в клопоті люди не дуже їй раді.
Не бачили сенсу в її листопаді.
Осінній красі -
двірники на заваді -
вважали прикраси її за безладдя.
Ображена Осінь
їх тихо
минала.
Шаллю-туманом себе огортала.
Із шурхітом
листя за нею злітало.
У затишний парк вона поспішала
Осінь
не вперше сюди завітала.
Як давніх знайомих
дуби
привітала.
З музичним фонтаном кокетувала.
М'який вітер
в крила птахам дарувала.
Та більше за все з нетерпінням чекала
на зустріч
із дітьми,
що в парку гуляли.
Граючись з ними,
бешкетувала:
листям бурштинним з дерев обсипала,
у лабиринті кущів чатувала
і
сонячним зайчиком всіх засліпляла.
З фонтанами разом
вона жартувала -
бризканням крапель
дітей розважала.
І, трішки стомившись,
відпочивала:
як граються діти спостерігала,
як голуби поважно гуляли
і листя
в чарівному танці
кружляло.
Все до дрібнички запам'ятала.
Той спогад надійно у серці сховала.
Змахнула сльозинку
м'якенькою хмаркой...
Та Осінь була в довоєнному парку.
22.10.22
4
1
325
Кажан
Скінчилося літо.
Почало холодати.
Кажан став притулок на зиму шукати.
Затишне місце знайшов восени
у шафці старій,
на балконній стіні.
Вмостився зручненько
вниз головою.
Крильця зібрав й став бурулькой живою.
Очі прикрив.
Подих повільний.
Цупко тримався
і висів довільно.
Спав в шафці Кажан
надійно закритий.
Ні дощ не дістане,
ні стомлений вітер.
Не знав, як траву,
що влітку зросла,
накрили сніги,
що зима принесла.
....................
Та, наче, сто громів водночас гриміли!
Гуркіт стояв!
Стіни тремтіли!
Рушився дім від страшного удару!
Люта пожежа кидалась жаром...
- Не бійся.
Я не відкрию дверцята. -
тихо промовила Шафка затята.
Від жаху в Кажана тремтіли крильцята
Та пазурі в дошку вп'ялися завзято.
- Я встою. -
ледь чутний шепіт Стіни,
- Я втримаю вас будь якої ціни.
Хоч тріщина вздовж її розірвала,
та Шафку стареньку міцно тримала.
А мертвый снаряд,
що повинен вбивати,
в сліпій своїй люті не зміг зруйнувати
того,
що з душею,
колись змайстрували -
надійно,
як звикли,
господарювали.
І сила пекельна
Стіни
не здолала,
бо справжні
майстри(!)
її будували.
І Шафка
старенька міцно трималась,
бо добрі господарі
попіклувались.
Вцілів і Кажан.
Аж до травня проспав.
Бо іншому кожен життя рятував.
22.06.2022
3
2
318
Про пацючків
На пташинному подвір'ї,
не глибоко під землею,
Пацюки зробили нірку
й проживали там сім'єю.
А родина та велика -
діточок у них багато.
Пацюки й пристосувались
з годівнички корм тягати.
Підростала їх малеча,
виглядала вже із хатки.
І наважилися, нарешті,
вийти щуреня-хлоп'ятки.
Несміливо,
обережно
діставались годівнички.
Та Індик малих помітив.
Відволікся від індички.
Набундючився сердито,
клекотав,
махав соплею:
" Вас тут ще не вистачало...
поряд з їжею моєю!
Я тут маю кожен день
за порядком наглядати.
Мають всі, щоб щось зробити,
в мене дозволу питати.
Пацючки злякалися, звісно,
бо не бачили такого.
А Індик все вихвалявся,
поки не було нікого.
Та, як почала збиратись
біля годівнички
птиця,
пихатому довелося
мовчки місцем поступиться.
Став зкраєчку,
згладив пір'я.
Дзьобав зерно скромно й мирно.
З подиву малі заклякли,
стоячи,
розкривши очі,
з сподіванням, що Індик:
зараз, ось вже
загелгоче.
- Хіба ж можна так з Індиком? -
пацючок питав присутніх.
- Він тут стежить за порядком.
Головний.
З соплей.
Могутній.
- Так принижувать не можна.
Навіть перед горобцем!
І, будь що, авторитету треба
зберегти лице!
Та ні кури, ні качки
на малих і не зважали....
І нахабні горобці
поряд зернятка клювали.
Дивувались пацючки
устрою в пташиній зграї,
Бо в своїй родині звикли:
хто нахабніший - той правий.
А надвечір зник Індик.
Вже про нього нема й згадки.
Набігавшись,
пацючки пробиралися до хатки.
Та у сутінку
присіли під калиновим кущем.
Бо відчули:
смачно пахло
свіже-звареним
борщем.
25.05.2022
5
0
397
Малювання
В темнім Космосі студенім
вогонь-Сонечко гуляє.
Кожен день на нашу Землю
із любовью поглядає.
То яскравий світ земний
його погляд привертає.
Для збереження краси,
теплом м'яко огортає.
Земля ж,
Сонечком зігріта,
дуже любить...
малювати.
І навколо себе все
кольорами прикрашати.
Навіть,
темно-чорний простір,
що до Сонця пролягає,
спромоглась зафарбувати...
Й синім небом називає.
Себе ж вкрила різнобарв'єм,
що не можна охопити.
Шал нестримний кольорів
ніхто невзмозі зупинити.
Земля любить
розмальовки-візерунки
прикрашати.
Створювати неповторність,
вміючи фантазувати.
Захотілось Сонцю,
тАкож, спробувати малювати.
Тільки в Мороці космічнім
ніде фарб яскравих взяти.
Сонцю то - не перешкода.
Взяло, що під рукою мало:
темряви глибоку фарбу...,
й тінню малювати стало.
На ясній земній палітрі
всіма фарбами залитій,
намагалося
буяння кольорів
призупинити.
Упереджено й уважно контур
тінню обрамляло.
Споглядало,
як красиво
тінь між фарбой й світлом грала.
По верхівках гір,
у долах
Сонце променем гуляло.
І морські глибинні води
світлом з тінню розрізало.
Земля на створені картини
з насолодой милувалась.
Несчісленність форм мінливих
на її лиці з'являлась.
Різнобарвний земний світ
Мороку здававсь...
незвичним.
І бажання малювати з'явилось
в Темряви космічній.
І, коли, стомившись за день,
Сонечко лягає спати,
Морок, взявши зірок сяйво,
починає малювати.
30.08.22
4
2
360
Світло
Якщо зникло світло вдома,
не сумуй,
бо всім відомо:
неприємність - тимчасова,
зрозумій,
що справжнє світло
не в лампі,
а - навколо.
На маленькому гнітці,
що тремтить у каганці.
В очах мами грає світло
ніжно,
лагідно,
привітно.
Світлі спогади завжди
сяють промінцем в житті.
Світлі мрії повсякчас
від нудьги рятують нас.
Світлі блискавки ідей
тішать роздуми людей.
Добрі,
вірні,
світлі дії
є місточком до надії.
Не забуду я й про Сонце!
Яскраво гляне у віконце...
Миттю смуток геть зникає
і нас світлий день вітає!
Десь, тим часом,
вмілі руки
лагодили, майстрували,
лаштували і ладнали
складні електрики джерела.
І, ось бачиш(?),
Світлі люди
дали світло всім в оселі.
А для того, щоб спокійно
Світлі люди працювали,
і в ясних очах дитячих
світло мрії не згасало,
Сильні
і хоробрі люди
землю нашу захищають.
Світлі воїни Добра темну силу подолають!
Світлих людських прагнень Щит
Світлом огорнув весь світ:
Світлі мрії.
Світлі дії.
Світлі долі.
Світлі зорі.
Якою ж справжня є...
пітьма... ,
вже, незабаром, взна...
оте,
що світло у дітей краде.
27.11.22
4
0
189
Міська Сорока
В сучасному місті, де гомін та швидкість,
авто на дорозі - великая кількість.
Усі поспішають і всім кудись треба.
А мешканцям ніколи глянути в небо.
На небо, на дерево, навіть - угору...
Всіх стрімко ведуть життя коридори.
Живуть в місті люди і, навіть, не знають:
За ними з цікавістю спостерігають.
Зручно вмостилась на світлофорі
(дорога - театр, а люди - актори)
кмітлива Сорока, що в місті зростала
і часткою урбанізації стала.
Вогні світлофора пробку зібрали.
Проїхать вперед люди шансу не мали.
На перехресті міської бруківки
зустрілись Сорока і власник автівки.
Шалених міських перегонів любитель.
Низько-частотних звуків цінитель.
Та, мабуть, Петраркой себе відчував,
коли він авто своє тюнингував.
Звернула увагу на нього Сорока,
бо також любила мистецтво високе.
Насичені барви і блиску багато...
От, хоч би шматочок такого ій мати.
Втомився водій в машині сидіти.
Невзмозі довгу тягнучку терпіти,
той чоловік, щоб час не втрачати,
фари в авто почав протирати.
І бачить згори крилата естетка
(завмерла в напруженні, мов статуетка),
як вогником тліє цигарка у роті,
і..., що за везіння(!), ключі - на капоті.
Сорока швиденько з дроту злетіла.
Дзьобом ключи з капоту схопила.
Й повільно, наче навмисно знущалась,
нагору, на місце своє поверталась.
Усілась.
І стала спостерігати...
Як бігав,
махав,
намагався плигати.
Хотів кинуть гілку,
та лайкою злився.
Нарешті, в автівку заліз.
Бо втомився.
Та марно людина те все виробляла.
Сорока давно такі скарби збирала.
На дії невдах вона звикла дивитись.
Здобутим
ні з ким не збиралась ділитись.
17.05.2022
3
1
310
Горобина
М'яке Сонечко осіннє
ранком вийшло погуляти.
Неквапливо,
безтурботно,
просто скрізь позаглядати...
Бо свої гарячі сили
щедро Літу дарувало,
Після доброї роботи
Сонечко відпочивало.
Роздивлялось з попід хмарок,
лагідно всім посміхалось.
І дерева навкруги
в колір Сонця одягались.
Листячка червоно-жовті
з Вітром тихо шепотіли,
а ранкові чисті роси
на них сріблом блискотіли.
Верба
убраннЯ блискуче
в вітах-косах колисала.
А руді Дубочки
хвацько чуби вітром зачесали.
Чепурна Берізка
листя
ніжно золотом вкривала.
Та красуня Горобина
вишуканіша стояла.
Вдячно прийняла осінні
кольорові подарунки.
Мов майстриня рукоділля
сплела листя візерунком.
І обарвила його,
взявши сонячні відтінки...
А крізь мереживо бурштинне
червоніли ластовинки.
Сонце серед всіх прикрас
особливе щось шукало.
І, звичайно, Горобину
з поміж всіх дерев обрало.
Крізь мережево листочків
промінцями блискотіло.
Горобина ж
ягідками-зірочками мерехтіла.
Коли Сонцю час настав
на хмарці
спатоньки вкладатись,
воно зовсім не хотіло
з Горобиной розлучатись.
Чи то промінці застрягли,
чи то гілля їх тримало...
Сонечко
між ластовинок
спокійнесенько дрімало.
05.11.22
3
0
188
Сніжинка
Там,
де місячна доріжка
з небом обрієм зустрілась,
в чорно-синім оксамиті
яскрава
Зірка
народилась.
І темне небо освітила
весела, гомінка пустунка...
Ночі Різдвяної
вона була святковим подарунком.
В небо-просторі без краю
з сестрами між хмарок грала.
І свої пісні казкові
срібним дзвоником співала.
І в безмежності космічній
кришталь-луками гуляла.
І з крихких примарних квітів
Пилок Чудовий назбирала.
В ті,
чарівнІ
дзвінкі
крихтинки
вітання- побажання вклала.
А потім, в танці невагомім
яскрава Зірочка кружляла...
І зололотий чарІвний пил
навколо себе розсипала...
І з темного
нічного
неба
вітання Зірочки злітали...
...........
Від подиху Зими-чаклунки
вони Сніжинками ставали.
Немов зірки - різноманітні.
Холодні,
але всеж, привітні.
Бо, попри люті Зими чари,
вони несуть вітання щирі.
Тендітні,
немов світлі Мрії,
Легкі,
як чисті добрі дії.
Крихкі,
немов кришталь Надії.
Як сяйво Віри -
білосніжні
Немов Любові подих -
ніжні.
.............
Ти в Різдвяну ніч
казкову
злови літаючу Сніжинку.
І не жалкуй,
якщо вона перетвориться в краплинку.
Бо, коли
в твоїй долонці
Сніжинка-зірочка розтане
Побажанню Чарівному
здійснитися пора настане.
16.12.22
4
3
201
Сонячний Зайчик
Вранці Сонечко весняне
вмилось дощиком тихеньким
і привітно посміхнулось
крізь хмариночку пухкеньку,
і свій найменший
Промінець,
який в небі нудьгував,
на галявинку спустило,
щоб у лісі погуляв.
Зайчик Сонячний
блискучий
застрибав у лісі жваво.
Темне листя золотив.
Засріблив зелені трави.
Пробудившись,
заспівав йому пісню Соловейко.
А в росинках
відбивались переливчасті Веселки.
Зайчик Сонячний стрибнув.
Біля Квітки опинився,
на яку
перепочити
важкий Джміль гучно усівся.
І задоволено гудів,
про те,
що тільки на світанках -
найсвіжіші,
найдобріші,
найкорисніші сніданки.
Зайчик Сонячний стрибнув.
І на гілці опинився.
Там,
Метелик поміж листя
на ніч спати примостився.
На яскравий Промінець
він похмуро прижмурявся,
бо ніколи ще
Метелик
рано так не прокидався!
Зайчик Сонячний стрибнув.
На травичці опинився.
І Комар
поміж травинок,
із пискотінням, приземлився.
Сонечку Комар не радий,
в траві від промінців сховався.
І до сутінків поспати
у зАтіні налаштувався.
Зайчик Сонячний стрибнув.
Під дубочком опинився.
Там,
під коренем у нірці,
Цвіркун-музИка оселився.
Блискотіння Промінця
заважало йому спати.
Бо Цвіркун
звик уночі на галявині співати.
Зайчик по росі ковзнув,
до листочків доторкнувся.
Промайнув над густим лісом
і до Сонця повернувся.
Увечері
всі промінці збиралися відпочивати,
а найменший
все чекав,
коли ж Цвіркун почне співати...
03.04.23
3
3
163
Їжачок
У цього звірятка -
намистинки-оченятка,
м'якенькі і кругленькі вушка,
чорненькі лапки-шкряботушки.
Замість шубки шпички носить.
Вистромить цікавий носик
з нірки,
гляне навкруги:
чи не бродять вороги...
Хоч колючий захист має,
про обачність пам'ятає.
Якщо відчує небезпеку,
у сховочку перечекає.
Поки прикрощів немає,
в лісі похапцем гуляє.
Прислухаючись довкола,
хробачків й жучків збирає.
Людям він допомагає:
і садочок захищає,
і на грядках шурхотить,
коли слимачків шукає.
Неквапливий і сміливий.
Та, якщо й злякається... ,
не тікає,
не кричить,
а мовчки згортається
у клубочок з голочок.
Ось такий - наш Їжачок.
05.07.2023
5
3
200
Шпак
Коли танув місяць тьмяним серпанком,
з'явилось мале пташеня на світанку.
В шпакiвнi, що добрiї люди зробили
з мiцного яйця воно вихiд пробило.
Беззахисне, голе ледь може пищати.
Але ж спромоглося шкарлупку здолати.
Щасливi i гордi його батько й мати,
Щоб сили син мав - почали годувати.
I, майже не мають вони вiдпочинку -
старанно годують єдину дитинку.
Не знають нi денної втоми й спочину,
але ж колискову спiвають шпачинну.
Та якось, коти пiд шпакiвнею сiли
і довго мурчали, наявчали i вили.
Аж, поки до бiйки жага не вхолола,
вони не зважали на все, що довкола.
Наслухавшись тих гомiнких котюгiв,
Шпачок i собi став нявчать вiд нудьги.
А прилетiвшим батькам смiшно стало,
коли їх мале пташеня занявчало.
Було i таке.
Як зведуть горобцi
той безлад гучний, що не знає кiнцiв...
I вже Шпаченя не нявчить, а цвiрчить.
Та вулиця може багато навчить...
I пiсню Синицi вже зна Шпаченя.
Радiють батьки за свое пташеня.
Ще зовсім малий, а такий голосистий.
I голос у нього - гучний, дзвiнкий, чистий.
А Ластiвки спiв став навчанню вiнець.
Вiдлуння легкi, мов весни вiтерець.
Тi звуки журчали нiжним струмочком,
де кожна краплинка грала дзвiночком.
I в час, коли рiдну домiвку покинув,
створений ним,
власний спiв його линув.
Для всiх навкруги зрозумiлий був знак:
Не Шпаченя - вiн.
Справжнiсенький Шпак.
Вiн може пишатись, бо в голосi тому
ми чуєм, шось рiдне забуте-знайоме.
Шпак в пiсню єдину зiбрав голоси,
Що змалечку знав i в серцi носив.
27.04.2022
5
2
153
Перші квіти
У кужУсі сніговому
приховав Ліс
тимчасово
усі свої скарби чудові:
духмяні трави
і плоди,
і квіти
різнокольорові.
На перший погляд -
Ліс Лютневий -
смурний, застиглий, не ласкавий.
Не помились.
Бо під снігами
щось відбувається цікаве.
Зими й Весни на межічасі
Сонце в промінцях-прикрасах
ледь-ледь теплом
снігів торкалось.
І дивовижа починалась...
Комусь
у сонну занімілість
теплий промінь призначався.
І хтось
в підземній темній тиші
тепло відчувши,
прокидався.
Байдуже марення доспавши,
заціпеніння подолавши,
тріпочачи від нетерпіння,
до Сонця
з темряви тяглися
й з попід промерзлої землі
глянути в небо(!) спромоглися.
Оточені іскристим снігом
сором'язливо поглядали,
бо навідміну зваб зимових
зовсім іншу красу мали.
Та бачили, як Сонце
їм(!)
крізь голі віти блискотіло.
І, гріючись під промінцями,
порі пробуждення раділи.
Все ще Зима хазяйнувала.
Заковані і безголосі дерева
навкруги стояли.
Та перші квіти
серед снігу
свої бутони розкривали.
І разом з Сонцем променистим
Весну із мандрів дожидали.
14.03.23
4
0
174
