Поліна раділа, що все обійшлося. Але все ж мусить взяти лікарняний на тиждень, а там ще й новорічні свята. Її лякало лише одне питання, хто ж писатиме документацію за неї. І що робити з оцінками.

А ще, поки лікар обробляв рану на руці, вона думала про дивний збіг. Як це взагалі можливо? — “Я ж точно бачу його, цього самого Костянтина в сні майже щоночі. Чи буває взагалі таке?”

— Готово, — вивів її з роздумів голос лікаря. Рана не серйозна, але післязавтра мусите приїхати на перев'язку, щоб не почалося загноєння. Перелому, на щастя, немає, всього лише легкий вивих. Я випишу вам лікарняний, а ви менше рухайтесь.

— Але ж як ? — і вона вказала на міцно перев'язану еластичним бинтом ногу?

— Як знаєте! — Стискаючи печами, байдуже мовив лікар.

Поліна добряче прихрамуючи на одну ногу геть понура вийшла з травматологічного кабінету. Яке ж було її здивування, коли на неї під дверима все ще чекав цей дивний чоловік.

— Ви все ще не поїхали? — не приховуючи свого подиву запитала.

— Ні, — спокійно відповів, — я ж вас чекав, — додав, якось дивно дивлячись їй просто в очі.

— Що з ногою? Що лікар сказав?

— Вам не треба за мене хвилюватися. Я вже доросла дівчинка, — і вже з жіночою хитрістю додала, — а вас, мабуть, вдома чекають дружина, діти. А ви тут зі мною.

— На Жаль, ні. Нікого, окрім собаки, в мене немає. А ви?

— А що я? В мене немає домашніх улюбленців.

— Це звісно прикро, а сім'я?

— Моя сім'я — це мої батьки, з якими наразі мешкаю.

На ці слова очі чоловіка якось дивно засяяли.

— То ви самотня, правильно я розумію?

— А вам що з того? — вже з якоюсь підозрою запитала.

— Ну як, така гарна пані й сама? — він посміхнувся до Поліни. В іншу мить зрозумів, що вони все ще стоять під дверима травмпункту і взяв її під руку, обережно та повільно повів до авто. Їм ще пощастило, що травмпункт заходився на першому поверсі.

При виході з приймального відділення Поліна зробила останню спробу,

— Та я, мабуть, сама, а то ви зі мною як з малою дитиною. Сюди привезли, додому відвезете. Таксі візьму, якщо вже на те пішло. Ну мені дуже незручно перед вами.

— Про що мова? Я наполягаю, — він допоміг їй сісти у свою машину, подбав, щоб було зручно, і лише тоді сів сам.

Якийсь час вони їхали в цілковитій тиші, а тоді, жінка після довгих вагань все ж запитала.

— Може я вам оплачу за дорогу.

— От же ж ви невгамовна. Давайте так, якщо вам вже так кортить віддячити мені, то я запрошу вас в ресторан, повечеряєте зі мною, та й на тому ми квити.

— Але ж я…

— Ну наскільки я знаю, на роботі ви поки не зможете з'явитися, тому не намагайтеся відмазатися роботою.

— Та я не про це. А про те, що в мене нога… Які там кафе.

— Не ображайте мене так, я вас запрошував у ресторан, а ні в яке не кафе. Але якщо ви не хочете, то так й скажіть.

— Кажіть коли, я згодна. Мушу ж я якось вам віддячити.

— А ви дайте свій номер, то я й наберу вас, тоді й домовимося. До речі коли вам наступного разу до лікаря?

— А звідки ви знаєте, що я маю прийти ще раз.

— Просто здогадався. Бачив, рану.

— Та це всього лише вивих, й подряпина. Нічого серйозного.

— Це ви так думаєте. А насправді інколи вивих може завдати куди більше дискомфорту й проблем у майбутньому, якщо його вчасно не полікувати.

— В будь-якому випадку, я вам дуже вдячна.

— Не варто, я нічого надзвичайного не зробив, просто посильно допоміг.

— Ми майже приїхали, тепер зверніть направо, і потім прямо, аж до кінця вулиці, — скерувала його Поліна.

Коли вони приїхали, чоловік дістав телефон й дав жінці, щоб та залишила йому свої контакти. А потім запитав:

— То коли вам наступного разу до травматолога?

— Післязавтра!

— На яку годину?

— Лікар не уточнював.

— Я заїду за вами близько обіду, тож дочекайтеся.

— Ви не зобов'язані…

— А може мені хочеться. Він знову посміхнувся посмішкою від якої в Поліни мороз по шкірі йшов.

— Дякую, — присоромлено відповіла вона.

— Давайте проведу вас до дверей.

Звісно, Поліна хотіла заперечити, але попередній досвід підказував, що це марна справа, тому вкотре лише подякувала.