Весь наступний тиждень дівчина ходила як у воду опущена. Від Кості жодного СМС чи дзвінка так і не було. Поліна вже майже змирилася з тим, що цей чоловік теж не її. Плакати собі не дозволяла, бо сама себе переконувала, що дорослим дівчатам плакати не слід.

Мати бачила її настрій, але не чіпала доньку. “ Захоче то сама розповість” — думала вона. Та й все з голови не йшли думки про слова тієї бабці, тепер чомусь вірила їм. А ще вона молилася, бо дуже хотіла бачити свою дитину щасливою. Та й просто материнська щира молитва ніколи не буде зайвою.

Ці дні Поліна, щоб хоч якось відволіктися багато читала, і ще більше дивилася фільмів. І все про кохання, велике та щире, одним словом таке, яке ніколи не мала в реальному житті, але від думок про яке аж мурашки йшли шкірою. І могла вона скільки завгодно доводити всім навколо, що не вірить в кохання, та й це кохання їй зовсім не потрібне. Але щоразу дивлячись на щасливих батьків, чи закоханих що гуляють парком, чи п'ють каву, вона хотіла й собі так. І яка б вона не була сильна та незалежна, інколи їй хотілося поруч сильного плеча, ну і щоб каву у ліжко, куди ж без цього.

Вона ж в середині ще дівчинка, не дивлячись на вік, а всім дівчатам хочеться романтики та щирого кохання. І ще більше хочеться вірити, що саме з нею колись станеться казка, або принаймні неповторна історія кохання, якої ще ні з ким не траплялося. І там навіть “Попелюшка” нервово сіпається і тихо заздрить.

Якось ввечері зрозумівши, що донька майже геть нічого не їсть, і скидаючи все на хвору ногу навіть з кімнати не виходить, хоч не так давно, ця сама хвора нога не заважала їй навіть на побачення сходити, все ж вирішила зайти, щоб чи то поговорити, чи то втішити нещасну дитину. Бо як то кажуть: “ми завжди діти, для своїх батьків.”

Вона постукала тихо, але швидко у двері доньки, сподіваючись, що та її впустить, і буде готова хоча б послухати її.

— Мам це ти? Заходь!

— Привіт доню… Я лише на кілька хвилин.

— Сідай! Пробач за безлад в кімнаті, до вечора приберу.

А в кімнаті був і справді безлад, що було так не схоже на Поліну. Все перекинуто, на столі посуд із залишками вчорашньої та сьогоднішньої їжі, розкидані речі, та канцелярські приладдя по кімнаті.

— Ого, — сильно здивувалася жінка, — такого я в тебе не бачила ще з шкільних часів.

Дівчина не стала все виправдовувати ногою, просто промовчала. Вона так і залишилася сидіти в ліжку, поруч ноутбук, на якому йшов черговий фільм про кохання.

— Що дивишся? — запитала мама, намагаючись почати розмову.

— Фільм, — відповіла коротко і досить холодно дочка, не бажаючи полегшувати матері задачу та й не маючи наміру взагалі спілкуватися.

— Ти завжди любила фільми про кохання, бо в них завжди досконала історія героїв, і вони завжди разом в кінці.

— Та й що з того, це лише фільм, лише вигадка.

— В тому то й справа, це лише чиясь картинка. В житті все геть по іншому. Трапляються несподіванки, дива, і неймовірні історії.

— Я не вірю в дива.

— А хіба доля мало тобі показувала їх прикладів?

— Які це?

— Я піду, мабуть, бо вже час готувати обід, а ти подумай які!

— Дівчина спочатку на автоматі ввімкнула фільм, що стояв на паузі, а потім чи то з цікавості, а може з іншої причини почала згадувати. І таки згадалося дещо.

Як проспала, коли навчалася в університеті, важливий екзамен, а потім виявилося, що автобус яким добиралася завжди, потрапив у аварію. Як закохалася в хлопця красунчика, і він ніби відповідав взаємністю, але вона побачила його з іншою. А з часом дізналася, що він, м'яко кажучи, не дуже щира та чесна людина.

“І справді, мабуть, все що відбувається буде на користь зрештою, — подумала вона, — Отже, так треба, так має статися, і якщо мене доля застерігає від чогось, а може готує щось інше, то так вже тому й бути. А я зберуся з силами, і наберусь терпіння. Почну з прибирання! — І якось гидливо оглянула власну кімнату. — Зрештою, скоро Новий рік.”