Наступного ранку мама Поліни, виходячи на роботу, побачила гарний букет квітів, що лежав біля дверей. Помітила навіть записочку, але вгамувала цікавість, щиро посміхнулася, і занесла в кімнату до доньки, дорогою поклавши в кришталеву вазу.
Жінка розуміла, що навряд чи це їй принесли залицяльники, а от за дочку раділа. Бо вже з чоловіком трохи навіть хвилювалися за неї. Вони були з тих людей, які б радо відпустили свою дорослу дитину в самостійне життя, але дочка поки була біля них. Та й на це вони не дуже скаржилися. Вірили, що всьому свій час.
Правда мати навіть, потайки від батька, сходила до бабці. Знайома казала, що та володіє якоюсь силою. Та сказала, що з дочкою все гаразд, просто свою половинку вона ще не знайшла. Але все в них ще попереду і що вона, бабця, трохи допоможе молодим. Мати людина інтелігентна, спочатку скептично все прийняла, а потім і зовсім все забула. Зараз щаслива йдучи на роботу, вона не знала чи це бабця, чи це доля, проте щиро раділа за доньку, до того ж єдину дитину, по-справжньому красуню й розумничку.
Поліна через ногу спала погано, а ось над ранок міцно поринула в сон, і проспала так, аж поки не залишилася у квартирі сама. Яке ж було її здивування, коли відкривши очі, побачила букет. Вона чомусь точно знала від кого він. І навіть добре памятала обриси цього чоловіка. Бо тільки що бачила його у ві сні.
Цього разу вони гуляли вечірньою набережною, а потім, здавалося, тікали від когось, чи вона тікала сама. Вже й не пам'ятала, та й яке це мало зараз значення. Коли їй дарують квіти, й не на день народження, не на якесь інше свято, і навіть не тато дарує ці квіти. Вона посміхнулася, потім побачила серед трояндових голівок записку і посміхнулася ще ширше. “Як же ж приємно отримувати увагу від чоловіків” — подумала, і поскакала за клаптиком паперу.
“Доброго ранку, сподіваюся, нога болить не дуже. Спробую розрадити твій біль. У вечері заїду, поїдемо в одне місце. До зустрічі.”