1.Дарина

      Дарина обожнювала зиму, таку холодну  білу та сувору, і хоч вже декілька років вона не бачила справжнього снігу, цей - став таки винятковим. Довкола стояв білий пухнастий покрив, і дівчина не могла ніяк нарадуватися йому, бо здавалося що він огортав весь світ.

 Ранок понеділка як завжди, і як всюди; всі сновигають по справах розходячись у різних напрямках, лише Дарина не поспішала бо більше не було куди; з роботи звільнили, хлопець покинув, як виявилося просто не кохав. Здається світ впав на неї й розчавив своєю вагою. Що робити і як бути далі, самій у цьому мурашнику де всі в купі, проте всі такі чужі та одинокі.

Хотілося плакати, але натомість посміхнулася.

     В голові промайнула думка "невдаха", очі защипало від сліз, але дівчина не могла дозволити собі плакати, не тут і не зараз, ще людської жалості не вистачало. Насправді давно навчилася вгамовувати емоції, бо втішати не було кому, росла з батьком; а чоловіки як відомо не надто сентиментальні. В сімнадцять випурхнула з гнізда та пізнала всі сторони життя, опинилася  сам на сам зі світом, великим, суворим та жорстоким. Та ніколи не жалілася, була впертою та наполегливою, таки вступила до омріяного вишу, щоправда, на заочне. Ночами вчилася, багато читала, адже історія завжди вабила своєю глибиною, а зранку бігла на роботу, важку та невдячну, де  платили прачці не багато, проте на харчі та житло вистачало.

   2.Дорога 

Зібравши в невелику дорожню сумку всі нажиті мною речі, я вийшла з квартири Влада - мого колишнього, добряче гримнувши дверима. Серце рвалося на шмаття, я могла пробачити багато та не зраду. Зраджує - певно ніколи й не кохав мене.

 Йти було нікуди, тут я сама по собі, а Львів завжди манив  своєю красою та архітектурою, закоханими парами та людьми що завжди метушаться, а ще там завжди пахне кавою та шоколадом, і хоч не розумію тих хто полюбляє цей напій, та запах просто обожнюю, він дурманить  наганяє приємні спогади. 

Отже, купивши “щасливий квиток” на найближчий потяг до Львова я сиділа та стримувала сльози, в голові крутилося купа думок, спогадів про минуле. Як на зло оголосили що потяг затримується на пів години, тому мені залишилося лише чекати...

Завжди любила спостерігати за випадковими перехожими, вони майже завжди поспішають, а мене так  цікавила їхня доля, хотілося побачити світ їхніми очима, та просто дізнатися про що вони думають, чи рахують вони себе щасливими? Куди вони так мчать? Напевно хтось по справах, хтось мчав до сім'ї, а хтось так як я - тікав від себе.

Оголосили про прибуття мого потягу, і вже без жалю я залишала тут своє минуле, та сподівання; відала провіднику свій квиток, а вже через п'ять хвилин я мчалася у майбутнє, де все було не відомим та чужим, та я не боялася його, а прагнула якнайшвидше, з трепетом та бажанням, почати все з чистого аркуша. Бо там  все чуже і не знайоме, а я просто ще одна тінь великого міста, яке так привітно вітає всіх запахом кави...

3. В потязі

Потяг мчав на шаленій швидкості, в голові вертівся калейдоскоп думок. Згадалося і дитинство, і смерть найрідніших, та найпекучіше боліли останні події. Все дарма плакати не стану, все залишу в минулому і почну все знову.

Потяг монотонно постукував колесами та погойдувався, за вікном проносилися міста та села в похмурому дощовому настрої, певно не одній мені болить. Раз по раз пронизливим скрипом роздавалися гальма, щоб підібрати або висадити людей. На перонах багатолюдно, всі як у мурашнику. Розстеливши накрохмалену білизну на верхній полиці, я вляглася та намагалася дрімати, спочатку сон ніяк не брав, а згодом вихор думок поступово утихомирювався і потроху монотонний стукіт та приглушені голоси людей таки навіяли сон.

4. Сон

Добре пам'ятаю сон, в перше за довгий час щось снилося.

На диво це була стара хатина в селі, де провела своє дитинство, і калина під якою я так любила малою бавитися. Тут гралися ми з Оксаною, моєю першою найкращою подругою, тут любила ховалася й від батька, коли грали в схованки.

Старий дід рубав калину, а я маленька плакала, та просила не рубати, хапала дідуся за стару кофтину, а він ніби не чув. Тоді побігла до батька, але він лише сказав що всьому свій час. "Калина стара і хвора, її слід зрубати, бо з'їдять шкідники, а якщо не зробити цього, то й інші дерева захворіють та загинуть.

Я витерла сльози розмастивши бруд руками по обличчю, та мовчки стала на ганку дивитися як рубають мою калину, і більше не плакала.

Прокинулася від різкого поштовху, потяг зробив ще одну зупинку, а мені подумалося, що все треба обрубувати на корені, і дерева, і проблеми, і минуле. В цей момент прийшло порозуміння, що не зможу жити спокійно, якщо не відпущу минуле, і я була готова відпустити його, як повітряну кульку у небо.

І на душі стало легко, не те щоб відчула себе щасливою, але готова була йти далі, робити нові кроки назустріч щастю, місту, життю.

5. Зустріч з містом

Львів зустрічав гомоном людських голосів та сонцем.

Але вийшовши з вокзалу я не мала куди податися, і тому вирішила на гроші що в мене залишилися винайняти квартиру, загалом збережень відкладених мною вистачало ще на кілька безтурботних місяців, та в список найважливіших планів входило знайти роботу, бажано за фахом.

За декілька годин розібравши речі, сиділа на старенькому дивані, що був у однокімнатній квартирі, вікна якої виходили на пошарпані стіни іншої будівлі. Та попри все тепер я мала власне житло, і навіть не думала скаржитись на вид з вікна.

Отже, місто прийняло мене доброзичливо, залишилося знайти роботу, і бажано з зарплатнею та не далеко від мого помешкання; будинком поки не готова це назвати, та і не знаю чи наважуся коли-небудь.

6. Пошук роботи

Наступні декілька днів я  без особливого успіху намагалася знайти роботу, для цього скупила купу газет, в яких були бодай якісь вакансії, та обвела найоптимальніші маркером. А  почала набирати на свій старенький мобільний номер за номером, але ні одна з вакансій мені не підходила, або зарплатня мізерна, або диплом мій не підходить.

Плюнула на диплом, шукала не за фахом, в решті я вміла багато чого робити: шила, пекла, готувала, а ще я любила, ні не так, просто обожнювала малечу, тому запросто могла бути нянею.

Коли майже втратила надію, через два тижні після приїзду до міста, ранньою порою роздалася мелодія телефону, номер був не визначений. Я підірвалася з ліжка та сонним голосом привіталася, в голову закралося недобре.

На тому кінці проводу була жінка, голос був знайомий, вона перепросила за ранній дзвінок, та її одному доброму знайомому, потрібна няня для дитини, а я не так давно телефонувала, і згадувала про те що люблю дітей.

Як виявилося телефонувала їй три дні тому, шукаючи роботу.

Пані з приємним голосом сказала, що якщо мені цікаво, то маю з'явитися на співбесіду негайно. Данні та адресу надіслала смс.

Квапливо перепросила та попрощалася.

Сонливість, як рукою зняло, я швидко почала приводити себе до ладу та збиратися.

Перекинула свої пожитки, та виявила, що нічого пристойного вдягнути не маю. Це трохи хвилювало і не могло не хвилювати, бо ця співбесіда, була мало не останнім шансом залишитися у Львові, але зрештою натягнула старенькі джинси й сорочку та пішла в тому що мала.

Я навіть не знаю чому, але дуже хотіла цю роботу, можливо прагнула стабільності, а може щось інше.

Вже за сорок хвилин була на місці, без проблем знайшла потрібний мені кабінет, та чемно постукала, через те, що про мій прихід повідомила симпатична секретарка в холі, мене люб'язно запросив гарний чоловічий голос, я увійшла до світлого просторого кабінету та сіла на запропонований мені стілець.

Співбесіда тривала п'ятнадцять хвилин, її проводив, як виявилося, брат Олесі, та єдиний опікун дівчинки, батьки загинули рік тому в автокатастрофі, але в деталі чоловік не вдавався.

Звали його Петром Володимировичем, було йому не більше двадцяти п'яти, З його слів дізналася, що коли батьки загинули він був змушений продовжити їхню справу. Це була будівельна компанія, одна з найбільших в Україні. А далі було декілька запитань, про алкоголь та наркотики, досвід праці з дітьми та прохання принести медичну книжку.

На моє запитання чому так терміново, сказав що Валя попередня няня дитини зламала ногу, обдзвонили всі приватні агенції, нічого не знайшли, і тут добра знайома згадала про мене, випадковість, сплив обставин.

Також призначили два тижні випробовувального терміну, попередили про складний характер дівчинки, та про депресивний стан після смерті батьків, а також оголосили про зарплатню в сорок п'ять тисяч, що мене цілком, і навіть більше, влаштовувало. Пояснили мої обов'язки, нічого складного загалом, а ще від понеділка до обіду суботи я постійно мала знаходитися на роботі, тобто біля дівчинки. Проживати я мала в будинку цієї дівчинки, для цього мені виділили окрему кімнату, мене це цілком задовільняло.Отже, від завтра я мала нову роботу, ось так пройшла співбесіда.

7. Знайомство з Олесею

Наступного дня з сумкою речей, і у вказаний час я з'явилася біля помешкання Петра Володимировича, він зустрів мене персонально, показав кімнату в якій я могла спати та проводити дозвілля, провів коротку екскурсію будинком. Дізнавшись, що я не місцева та винаймаю житло, запропонував повністю переїхати до кімнати та забрати оплату за квартиру.

Та найважливіше чекало попереду — знайомство з дівчинкою, звісно я хвилювалася, та намагалася цього не показувати.

Кімната Олесі була великою, просторою та світлою. На стінах висіли дитячі малюнки, в одному кутку стіл та комп'ютер, в іншому іграшки, а ще там і там іграшки, їх було багато та всюди. Серед кімнати велике ліжко, встелене рожевим покривалом, і вікно на протилежній стіні, завдяки чому так багато світла.

В куточку на підлозі сидить дівчинка, малює і не звертає увагу на брата що гукає її - задумалась.Ось почула підірвалася, доброзичливо посміхнулася, стрясла довгим білим волоссям, що було підібгано у два хвостики, та побігла на зустріч брату, той обійняв покружляв та лагідно поцілував малу, якусь мить вони нічого не помічали. Потім нарешті опустив сестру до землі, та здивовано глипнула не мене своїми сірими круглими очицями, ніби до цього й не було мене тут, та скривила ротик в недобрій усмішці, ніби чогось кислого з'їла.

Я назвалася:

- Мене звати Дарина.

Мала нічого не сказала, лиш скривилася знову, та глипнула на брата.

Забігаючи на перед скажу, з часом ми знайдемо спільну мову і подружимось, але не тепер.

Петру Володимировичу, зателефонували, перепросивши відійшов, через мить повернувся та повідомив, що має важливі справи, мусить бігти, далі маємо самі знайти спільну мову.

Тільки виїхав за паркан, як мала втекла, я довго шукала її, гукала по великому будинку, але врешті знайшла в саду під кущем калини, і згадався сон, і моя калина в селі. Дівчинка сиділа й плакала, я спробувала обійняти, але вона грубо  відштовхнула, слова не допомагали.

Тоді я розповіла їй казочку "Про неслухняного зайчика", яку колись в дитинстві сама вигадала.

В якусь мить вона припинила плакати й стала слухати, лише рідко схлипуючи, в кінці казки я таки спромоглася її обійняти, та й Олеся вже зовсім заспокоїлася.

- А знаєш ти мені подобаєшся, сказала мала, я промовчала лише посміхнулася, кутиками вуст. Ми так ще просиділи двоє на траві біля калини, а потім пішли до будинку тримаючись за руки, мала сміялася, а мені так добре стало на серці, що хотілося кричати від щастя.

Ось так ми і познайомились та  здружились.

8. Наступні п’ять років

Я прикипіла до малої серцем, та всіма фібрами душі. Ми багато часу проводили разом, не лише за уроками, а й ходили по крамницях, вдвох гуляли, ходили в кіно. Щосили намагалася Олесі стати другом, а ще дати хоч частку батьківської любові та опіки, бути тою до кого дівчинка завжди зможе звернутися.За парканом будинку я сама бувала не часто, зовсім забула своє колишнє життя. Все що боліло раніше, почуття що обпікали нутро раніше, зовсім згасли, і тепер все здавалося таким змалілим і не важливим.

Мені щиро подобалося, те чим займаюся, шалено любила малу, цей будинок, любила, ні обожнювала своє нове життя.

А ще я любила Петра Володимировича, якось закохалася, і навіть не помітила. Як могло бути інакше поруч з таким  добрим, турботливим чоловіком.

Він звісно не знав, зате знала Олеся, і хотіла щоб я розповіла йому, хотіла нас звести, так би мовити,  навіть робила невдалі спроби п'ятнадцятирічного підлітка - максималіста.  Але нічого не вийшло, певно й на краще. Тішила себе вечорами на одинці, що ми б і так не змогли бути разом через соціальну прірву між нами.

Я боялася, що буде далі, по закінченню роботи. Грошей що я відклала вистачало на власну справу, ще трохи і Олесі виповниться солодкі шістнадцять, я дуже рада була цьому, але дуже боялася її втратити.

Я просто жила далі, і чекала коли це станеться, коли настане той момент, де я припиню бути всім потрібною, і знову залишуся одинокою.

За цей час Петро, тепер просто Петро, так він просив себе називати, встиг одружитися та розлучитися, не зійшлися як кажуть.

Я не сміла лізти, але ми обоє знали що Катерина, його тодішня дружина не витримає Олесі, та всіма силами намагалася випхати "злу тьотю" з хати,  ми говорили про це з малою, та не вщухала, завжди були нові вибрики. Але та потім сама втекла, і не просто, а до коханця. Він важко переживав, кохав певне, та потім відлягло, змінився і на вираз обличчя і на поведінку, більше не заливав горе алкоголем.

9. Поцілунок

Той день почався як завжди, Олесю до школи, потім мала трохи вільного часу, хотіла викликати таксі, щоб поїхати  в місто,  по справах, але Петро наполіг, що відвезе мене. Я пручатися не стала.

Дорогою ми багато говорили, сміялися, він жартував.

Їхали ми більше ніж годину, і тому коли прибули до місця призначення,  я потягнулася трохи, щоб розім'ятися. А потім мені треба було перегнутися через сидіння, щоб взяти свою сумку, я завжди так роблю, щоб зайвий раз не гупати дверима машини. Перегинаючись я зустріла допитливий погляд очей навпроти, в них було сум'яття та тепло, так багато тепла. А в наступну мить його теплі чуттєві губи опинилися на моїх, він ніжно, і так обережно торкнувся їх, не відчувши опору з мого боку його губи стали трохи наполегливішими, я була в ступорі, але коли до мене допетрало, що роблю, я ривком, як ошпарена, відчинила двері та вилетіла з машини, . Лише відлунням почула своє ім'я "Дарино, постривай!". Та не змогла змусити себе повернутися. Я так давно мріяла про цей момент, а ось реалії.

От  дурепа, як я могла це дозволити, як мені в очі йому дивитися?

Але ж я кохаю його....

В голові роїлися думки, але закружлявши в рутині я схаменулася, аж поки ввечері не знайшла під дверима своєї кімнати букет червоних троянд, і так я знала звідки вони.

Це мало б стати початком стосунків, та я просто зібрала речі та поїхала з міста.

10. Спроба жити по новому

Олесі я зателефонувала з мобільного, вона звісно просила повернутися. А я  не могла сказати їй правди, і від цього в середині пекло ще дужче. Вона сердилась і мала на це право.

Грошей у мене було багато, адже зарплату що виплачувалась мені, я майже повністю відкладала.

Чому себе тоді так повела? Певно  ніколи не зможу пояснити, можливо я боялася знову обпектися, знову натрафити на ті самі граблі.

Пізніше була думка повернутися, та я боялася і не могла себе пересилити.

Купивши квиток до Криму, я стояла на пероні. Купа людей, знову все повторюється я просто втікаю від себе.

Чую своє ім'я.

Обертаюсь нікого не бачу, може почулось.

Дотик теплих долонь.

- Дарино, пробач, але я кохаю тебе, ти так багато важиш для мене.

Будь моєю прошу тебе, я дурень що не сказав тобі раніше. Пробач Олеську, вона сказала, де ти.

Не їдь, будь ласка, залишайся з нами, ти малій стала матір'ю, і для мене ти так багато зробила.

Я стою, ніби, не при собі

А він просто посеред перону падає мені у ноги, просить залишитись.

Відчуття, що все це не зі мною відбувається.

11. Так

І звісно я погодилась, адже я кохала його, і Олеську я любила мов рідну.

І тут на пероні, і через два місяці в РАГСі я погодилась, мала мліла від щастя, Петя носив мене на руках.

Пройшло дев'ять місяців і в Олеськи з'явився братик Дмитрик, чоловік не тямив себе від щастя, та і я нарешті відчула на собі, що таке бути щасливою, те примарне відчуття, про яке завжди мріяла, я мала ту сім'ю яку завжди хотіла.

P.S

Від автора, або чому «Деталь»

Я описала певний проміжок життя героїні Дарини. В її житті було багато біди, але залишивши все, вона втікає до Львова, тут знаходить роботу, яка прикипає їй до серця -  Олеська. Вона щаслива.

Життя героїні це пазл, вона кохає та боїться своїх почуттів, ні вона боїться обпектися знову, тому коли її цілує Петро, брат Олесі, найкращим варіантом, який вона бачить це втеча.

Але поїхати не встигає, бо Петро, просить її руки, а якби не встиг?

Було б все інакше.

Чи змогла б Дарина бути щасливою, чи втікала б все своє життя?

Здавалося б одна маленька деталь, та саме вона перевернула життя героїні.