Осінь була холодна, дощ падав мов би прорвало небо. Може просто погода така, а може й небо плаче за кимось.
Ще вчора яскраво світило сонце, гріло землю своїм теплим промінням, а сьогодні дощ б’є краплинами по склу, і вони стікають по ньому мов сльози з чиїхось очей.
Я б теж плакала, напевно, якби дозволила собі бути трохи слабшою, та я не можу. І не тому що мені не дозволено, а тому що я не маю більше сліз. Я так багато плакала, і солоної води в очах зовсім не залишилося.
Думаю час щось змінювати у своєму житті, варто просто розвернутися і йти в протилежному напрямку. Хочу просто залишити все й полетіти в небо пташкою, чи деревом вирости на весні…
Все довкола таке прекрасне, зелені вершки дерев, галявини з запашним квітами, і лише ти топчеш землю своїми мозолистими ногами, й душа в тобі знівечена. І не відчуваєш більше ти в собі життя, того яким живе людина, скоріше назвеш себе покручем, недолюдом. Ніяка тут зовнішня краса не допоможе, вона не сховає потворності душі…
Кожному з нас при народженні дається душа, вона чиста як новий аркуш паперу, який щойно виготовили з старого, але ще такого могутнього дуба. Але живучи ми стрибаємо з одного гріха в інший. І з кожним наступним гріхом відриваємо від нашої душі шмат і знову й знову вмочуємо його в багнюку. Свої ж душевні каліцтва ховаємо за широкою білосніжною посмішкою, розумними фразами, сказані не нами, копіюємо цим інших, не маючи власної сутності. Ми псуємося з середини, як червиве яблуко, натомість маскуємо всі вади великим шаром косметики.
Так і я до цього прийшла, починаючи з маленьких огріхів, закінчуючи наймерзеннішими справами. І не варто просити мене перерахувати весь список до кінця, бо він безкінечний, довжиною в життя, це довгий шлейф гиготи, що тягнеться за мною довгі роки, й спирає мене важким тягарем, не даючи полетіти в небо… Опинившись цій калабані, я грузну в ній щоразу глибше, і вся я гидка і брудна, навіть для себе.
А чи могла я колись подумати, що так низько впаду, нижче вже нікуди, там пустка. Найстрашніше те, що я не вмираю, живу далі, з порозумінням власної жалюгідності, я продовжую існувати й топтати землю, дихати повітрям, і забруднювати все чого торкаюся власною чорнотою. Шансу все виправити, забілити, повернутися минуле, й вирвати сотні сторінок прожитого мною життя - не має. Майбутнє також під жирним знаком питання, бо замість душі й серця – купа каміння, і лише на самому денці щось жевріє, напевно це віра, вона ніяк не гасне, як вуглина, яку ніщо не може загасити, нагадуючи про те, що я все ще людина, і я маю пробувати почати жити.
Чи можна виправити все? Звісно ні! Але можна зробити ще один крок, а потім розвернутися й направити свою сутність, проти себе ж, і боротися з собою заради примарного світла, заради лампочки, яка можливо й не працює, але якщо все вдасться, то я таки зміню своє життя, і шлях стане твердим, освітленим, і я впевнено піду ним, бо бачитиму куди йду. Але все це здається таким далеким, а відмовитися від старого «Я» так важко, це надзвичайна, титанічна робота над собою.
Та вірю, що все зможу, я впораюся, я дам собі раду заради чистих спогадів свого дитинства, де прагнула світла, і світло було в мені, була маленьким сонечком на землі, а все довкола сонячним відбитком. Я жила і мріяла залишити світло після себе.
Але щоб тепер залишити це світло по собі треба засвітитися ним, і освітити свій шлях, щоб все довкола було теплим, добрим та яскравим, треба поселити в серце любов і надію.
Була холодна осінь…