-Аааа, - закричала. 

   " Може це вбивця", прокралась перша думка в голову.

     - Тихо. Спокійно. 

     - Ви хто?, - віддаляючись подалі, намагалася з'ясувати Таня. 

     - Я - власник цієї квартири. Дівчино! А ви хто така, і що тут робите? 

     - Як це власник? Це помешкання моєї подруги Олени! 

     - Олена-моя сестра. Була… 

     - Ви її брат? Але ж ніхто не знав де ви, як вас відшукати,- в тому, що вони рідні, не було сумнівів, обоє дуже схожі. 

     - Так, знаю. Мені пізно повідомили, зміг тільки сьогодні прилетіти. А ви так і не пояснили, хто і що тут робите? 

     - Лєна була моєю кращою подругою. - по щоці  покотилась сльоза. - Я займалась всіма справами щодо похорону, от вчора і затрималася допізна. 

     - Вибач, що налякав. Думав, що ти злодійка. 

     - Втомилась і вирішила відпочити?, - запитала з легкою іронією. 

     - Це перше, що прийшло у голову. Я - Алекс. - простягнув руку. 

     - Тетяна. - відповіла взаємно. 

     - Каву будеш? 

     - Не відмовлюся. 

 

   Через кілька хвилин дівчина увійшла на кухню. Хлопець саме розливав каву по чашках. Перше, що помітила-це його міцна чоловіча спина, накачані біцепси. Напевно, займається спортом, - подумала. Підійшла, всілась за стіл.  

     - То як насправді тебе звати?, - притягнула ароматний напій до себе. 

     - Олексій. Але для всіх я Алекс. Це вже краще, ніж Льоха. - посміхнувся на секунду. 

     - Де ти живеш? 

     - У штатах. 

     - Чому Олена про тебе нічого не згадувала? 

     - Ми мало спілкувались. 

     - Причина? 

     - Вона звинувачували мене у смерті батьків. 

     - Хіба вони не загинули у автокатастрофі? 

     - Так. Того дня вони повертались з мого випускного в універі. Лєнка була молодша, гуляла десь з друзями. Я лишився святкувати далі. Лив дощ. Батько на серпантині не впорався з кермуванням і авто злетіло в кювет. Обоє загинули на місці. 

     - Мені дуже шкода. 

     - Сестра твердила, що якби не я, з ними б нічого не трапилось. 

     - Але твоєї вини немає. 

     - Я вже й сам не знаю... 


   На деякий час запанувала тиша.  

• Що каже поліція? Чому вона це вчинила зі собою?  
  

    - Офіційний висновок ти вже знаєш. Але причини не відомо. 

     - А ти що думаєш? Ви ж мали довіряти одна одній всі таємниці. 

     - Як я вже казала, я не вірю в це. Оленка хотіла жити, мала купу планів. Та й є ще дещо… 

     - Що тобі відомо? 

     - В неї було виявлено ЧМТ (черепно-мозгова травма), забої. Навіть, якщо Лєнка наковталась якоїсь дурі, то чого була на мосту? 

     - Не думаю, не від втрати свідомості травми.

     - Очевидно, що ні. Ти надовго в країні? 

     - Ще на деякий час. 

     - Зрозуміло. Дякую за каву. Я вже, мабуть, піду. 

     - Прошу. Так, я теж маю бігти. Справи. Був радий знайомству, шкода, що за таких обставин. 

     - Так, мені теж. Бувай. 

     - By. (англ.) 



   По дорозі додому, Тетяна забігла в офіс, де працювала у сфері маркетингу. Взяла відпустку, щоб трохи прийти до тями. 

   Пройшло днів п'ять. Весь цей час дівчина сиділа у своїй квартирі. Наступного ранку, щоб хоч якось взяти себе у руки, вирішила піти на пробіжку. 

   Біжучи в парку, не помічала інших. Як і не помітила хлопця, що біг назустріч.   

     - Таня, привіт.-але це прозвучало мимо її вух. - Таня! 

     - Що?, - зупинившись, поглянула назад. 

     - Привіт, кажу. Що з тобою? 

     - Привіт. Та так, замислилась. Не чекала тебе тут побачити. 

     - Я звик щоранку бігати. 

     - Зрозуміло. 

     - Ти як? 

     - Намагаюсь звикнути. Але поки мені це не дуже вдасться. А ти?

     - Те саме. Слухай, хотів тобі подзвонити, але номеру немає. В мене прохання до тебе. 

     - Чим я можу допомогти? 

     - Треба зібрати деякі Оленчині речі, хочу віддати їх на благодійність. Але мені морально важко це зробити самому. От, я подумав, що може б ти… 

     - Я допоможу. 

     - Буду дуже вдячний. Чекатиму тебе під вечір. 

     - Гаразд. 

     - До зустрічі… 



   Дзвінок у двері. На порозі стояла струнка, мила брюнетка, з чорним кучерявим волоссям і такими ж чорними очима.                    

     -Привіт, Таня. Заходь. 

     -Привіт, Алекс. Може я не вчасно?, - перед дівчиною повстав шатен з легкою щетиною, і гарячим натренованим торсом в одних лише спортивних штанах. 

     - Ні, все добре. Я просто нещодавно повернувся, душ прийняв. Емм.. ти проходь. Я зараз… 


     -Вип'єш що-небудь? 

     - Ні… Не знаю… 

     - Важко тут знаходитись? 

     - Так. Минулого разу була наче в трансі, потім знесилена заснула. А коли вже приходить розуміння, що цієї людини вже ніколи не побачиш, не почуєш голос, всередині вселяється пустота. Тут все про неї нагадує. Пам'ятаю, як колись на цьому дивані ми заливали моє горе пляшкою мартіні, а може і не однією. 

     - А що за горе? 

     - Тааа, козел один серце розбив. Ми ще так напилися тоді, що влаштували караоке, танці, словом, заснули десь під ранок.-посміхнулась. Потім страждали від головного болю. Зате, пізніше було що згадати. І таких різних історій було безліч. А тепер, ці спогади залишаться тільки зі мною. - її очі стали вологими. 

     - В тебе вони хоча б є. 

     - Чому ти поїхав? 

     - Після смерті батьків, я старався підтримувати Лєнку, влаштувався на роботу, допомагав. Та відносини між нами, все одно були холодними. Якось мені випав шанс поїхати в Америку, думав, сестра передумає щодо мене. Але помилився. Тож, я полетів. Зв'язувались телефоном, і то зрідка. А потім цей дзвінок… 

     

     -Можна, я побуду в її кімнаті?

     - Добре, покличеш мене. 

     -Угу. 


   Тетяна хотіла знайти фотоальбом. Однак його ніде не було. Відчинивши шафу з одягом, помітила внизу шухляду. Заглянула і замість альбому, в ній була дерев'яна шкатулка. При чому, закрита на ключ. Не знаючи, чи має право на це, але вона хотіла з'ясувати, що там. А раптом це має зв'язок із смертю подруги. 

   Трохи понишпоривши серед речей, їй вдалося знайти ключ.

    У шкатулці лежала чорна оксамитова коробочка. 

     -Цікаво...

   Вирішила відчинити, але побаченим, була шокована. Всередині виявилась обручка зі сліпучо великим, красивим і неймовірним діамантом!