Тетяна з Алексом стояли під будівлею міської лікарні. Глянули одне на одного, кивнушни, пішли всередину. Знайшли реєстратуру:

     -Доброго дня! - звернулась дівчина. 

     -Доброго! Чим можу вам допомогти? 

     - Скажіть, будь ласка, в якій палаті знаходиться Гліб Григорчук? - мовив хлопець. 

     - А хто ви йому? - зацікавлено глянула молоденька медсестричка. 

     - Емм… ми його друзі. - не розгубився Алекс. 

     - Так, так. Ми щойно дізнались про аварію. - підтримала лінію Таня. 

     - А може ви журналісти? - хмикнула у відповідь. 

     - Дівчино, ну що ви. - нахилився ближче хлопець. - Хіба я схожий на журналіста? Ми з потерпілим ще й партнери по-бізнесу.-у відповідь медсестра лиш блимнула очима. - Тож ви нам скажете, де він?

     - Я не можу вас туди пропустити. 

     - Це ще чому? - не втерпіла Тетяна. 

     - Ми хочемо його провідати. 

     - Це неможливо. Гліб Романович в реанімації. Він у комі, але стан стабільний. 

     - Що? - виголосили двоє. 

     - Вибачте, але це все. 



   Вийшовши на подвір'я лікарні, Алекс заломив руки за голову, почав ходити вперед-назад.

     -Чорт! Я думав, ми щось з' ясуємо! 

     -Так, погані справи… 

     - Наші пошуки зайшли у глухий кут. Невідомо, чи Гліб вийде з цього. Що тепер робити? 

     - Незнаю. Поговорити б із його сім'єю, але що ми їм скажемо… 

     - Пішли, посидимо десь, може щось придумаємо.-запропонував Алекс. 

     - Що ж, давай. 


 

     -Думаю, треба детальніше вияснити хто він, про сім' ю, чим займається. 

     - Так, хороша ідея. Можливо, за цей час він прокинеться.

   


  -Розкажи щось про Оленку. Яка вона була у дитинстві? Теж була скритною? 

     - О, ну що ти! - відкинувся на спинку дивана хлопець. - Сестра інколи любила навіть побешкетувати! 

     - Справді? - здивувалась. 

     - Так. Якось, я прийшов зі школи додому, швидко скинув сумку, переодівся і сказав Лєні, що йду на футбол. А вона мені на те каже, що я не піду, бо уроки не зробив. І швидко вибігла з кімнати, і зачинила двері на ключ. А мене друзі під під'їздом вже  чекали. Скільки не просив, не помагало. Вікно не варіант-третій поверх. Тож я вибив скло у дверях. Олена з переляку кинула в мене ключ і втекла геть. У висновку, на футбол я так і не пішов та й від батьків перепало добряче. - з посмішкою згадував Алекс. 

     - То ти теж ще той бешкетник! - засміялась. 

     - Бувало різне. До цієї трагедії з батьками, вона була зовсім іншою людиною. Веселою, життєрадісною, енергійною. А потім стала чужа, холодна. 

     - Мені здавалось, вона це переборола. 

     - Або тримала це в собі і старалась нікому не показувати. 

     


     -Останніми місяцями Оленка виглядала дуже щасливою. Плани на майбутнє робили її такою. 

     - Або, це був Гліб. - припустив хлопець. 

     - У всякому разі, вона була не була самотньою,- й Тетяна глянула у вікно автомобіля. Вони вже були на місці. 

     - А ти? - низьким тихим голосом запитав Алекс. 

     - Що я? - дівчина повернула голову в його сторону і вони зустрілись очима. 

     - Чому ти самотня? - ще на секунду вона затримала погляд і відвернулась. 

     - Я не самотня. В мене є рідні, друзі. 

     - А кохана людина? - при слові "кохана", в її душі біль відбився ехом. 

     - Була… 

     - Що сталось? Розкажеш? 

     - Давай не будем про це. - пальці монотонно почали теребити ключі від дому. 

     - Якщо захочеш поговорити- я готовий вислухати. 

     - Дякую. Та це не варте того. - опустила очі вниз. 

     - Він зробив тобі боляче? - обережно торкнувся плеча. 

     - Минулого не згадують. Я піду. Дякую, що підвіз. Бувай,- і миттю вийшла з авто.