Життя. Життя – немов алкоголь: тільки пройшовши через їдку та гірку натуру, можна насолодитися дрібним, але вишуканим смаком.

Йошікава Шіджеру, дитя вулиці

***

Ще один звичайний жовтневий вечір у Токіо. Вода лилася з небес, а місто починало дійсно оживати, коли людей переставали стримувати кайдани з обов'язків й етикету. Багато хто тільки закінчив свій робочий день й намагався приділити решту часу відпочинку в компанії друзів, а хтось тільки зі заходом сонця почав віддавати усього себе невтомній праці. Місто почало перетворюватися на бурхливе море, де було місце грандіозним зустрічам, маленьким особистим історіям, брехливій посмішці та відвертому насиллю.

Хоча світ й перебував на стику двох тисячоліть, але від цього мало що змінилося. Багато хто продовжив перебувати в власних зонах комфорту й не дуже хотів звертати увагу на таємниці, що ховалися в них прямо під носом.

В той вечір одній маленькій людині дуже хотілося, щоб хтось звернув на неї увагу та врятував. Це був з вигляду звичайний середньостатистичний офісний клерк віком з 40 років. Пробиваючись крізь густий потік людей, він постійно намагався щось виглядіти в натовпі. Час від часу він озирався то назад, то в різні боки, але очі так і прагнули зрозуміти, в яку невідомість несуть ноги.

На останніх секундах синього світла чоловік зміг перебігти дорогу й зупинитися, щоб спокійно видихнути. Продовживши постійно озиратися, він помітив станцію метро й спокійним кроком направився туди, обережно повертаючи голову зі сторони в сторону й продовживши переходити з натовпу в натовп.

Раптом, в око чолов'язі кидалися жовті блиски, через які тому доводилося плавно повертати. Утікач, сам не помітивши цього, зайшов у безлюдний провулок, обклеєний рекламою електроніки, а також на одній зі стін висів постер з об'явленням нагороди за голову Спиртного Гончака Тійоди, і тільки після яскраво червоного спалаху в темряві, чоловік зрозумів, що його весь цей час ганяли, ніби вівцю,– уся ця погоня й маршрут були продумані заздалегідь.

–Кудись поспішаєте, пане? –роздався без емоціональний голос із пітьми. Це мовлення належало худому червоноокому парубку в подряпаному життям пальто персикового кольору, який опирався рукою на тростину з набовдашником у вигляді голови стерв'ятника. Хоч одне око й не було видно через темний чубчик, але цього було цілком достатньо, щоб змусити жертву робити невпевнені кроки назад. –Питається: заради чого ви тікали від нас? –продовжив парубок у пальто. –Ви сумнівалися, що Спиртний Гончак не зможе вас вислідіти? Чи думали, що бос зможе вас захистити?

Тіло чоловіка стало непомітно труситися. Хоч він бачив цього парубка вперше, але цілком розумів, яку небезпеку той несе.

–Н-ні, ви не так усе зрозуміли!.. М-може, почнемо все заново: сходимо до боса й вирішимо наші проблемо як цивілізовані люди?

–У вас був шанс, але ви вирішили, що розумніші за нас.

Юнак почав робити сміливі кроки в бік своєї жертви– але клерк своїми тремтячими руками дістав з внутрішньої кишені піджака револьвер й наставив на співрозмовника.

–Ну давайте не будемо радикальні. Як мені, так і вам не потрібні зайві проблеми, тому давайте знову звернемося до дипломатії...

–Стріляйте.

–Що?!

–Кажу: стріляйте, –повторив юнак, продовживши рух в сторону опонента. Клерк підняв револьвер догори й натиснув на курок, проте вистрілу не відбулося. –Тільки хотів попередити, що запобіжник у вас досі активований.

По незмінному погляду юнака утікач зрозумів, що третього шансу на перемовини йому не дадуть. Як тільки чоловік розвернувся – одразу впав у багнюку через зіткнення з іншим юнаком, що кардинально відрізнявся від попереднього: спортивна зовнішність, джинси, куртка з пишною опушкою, руки в байкарських рукавичках, що так і жадали бійки, багряне волосся, кошачі очі та натягнута на все лице зловісна усмішка змусили чолов'ягу інстинктивно відповзати назад.

–Агов, запалити досі не знайдеться?! – спитав Кішкоокий, хрустівши пальцями.

Кинувши недокурок у калюжу, юнак почав спокійно підходити до чоловіка й не очікувано для того простягнув йому руку.

–Що, боїшся нас?–спитав Кішкоокий.

Бідолаха від шоку зовсім втратив контроль над тілом і довірився інстинктам. Він поклав свою тремтячу руку в рукавицю й почав підніматися, прикривши другою рукою обличчя.

–І правильно робиш!.. –продовжив багряноволосий, вдаривши чолов'ягу й увігнавши його пику глибоко в утворене багно.

Поки Кішкоокий бив ногами свою жертву, мов нікчемну шавку, його напарник просто дивився на те без якогось співчуття, огиди, презирства чи задоволення. І це лякало найбільше. Здавалося, ця людина здатна зробити абсолютно усе без якихось вагань, не задумуючись про мораль.

–Годі, Норайо, –попросив червоноокий, присівши та взявши клерка за волосся. –Ну що, готові співпрацювати?

–Зрозумійте! Я не можу! Інакше бос прийде до мене і моєї родини!

–Ви го-то-ві співпрацювати, –повторював юнак, бивши чоловіка головою об брудний асфальт, –інакше ваша дружина стане удовою.

–Ви гарантуєте, що бос не дізнається про те, що це я його здав?

–Якщо будете чемно себе вести, то не встигне дізнатися.

–Гаразд, гаразд, переконали! Тільки пустіть мене! –після цих слів, червоноокий перевів погляд на напарника й той надавив на руку клерка, від чого той застогнав.

–Так що задумав містер Кітамура? –спитав юнак, показавши документ з печатками у вигляді кальмара в трикутнику та демона з прицілами, замість очей, та ножами, замість кликів.

–Я не багато про це знаю, але, як я чув, Збройна Мафія та якудзи зараз через затяжний конфлікт перебуває не на найкращих позиціях... а містер Кітамура виступає посередником між організаціями задля підписання перемир'я.

–Де й коли має відбутися зустріч? Хто має підписувати документи?

–Сьогодні... в головному барі «Кровава Троянда» на окраїні Чийоди. Про представників організацій я нічого не знаю, окрім наявності боса.

–Відпускай його, Норайо.

–Іорі, ти впевнений, що він про все розповів? Здається мені, що треба задати ще пару запитань, –Кішкоокий ще сильніше надавив на руку, від чого в клерка вже невольно пішли сльози.

–Та клянуся, що більше нічого не знаю! Я лише завідую фінансами!

–Нам достатньо тієї інформації, яку він виклав. Відпусти, –ще раз попросив Іорі, витягнувши з карману жилетки клерка ключі. Відчувши свободу рухів, чолов'яга відповз до стіни разом з випавшим револьвером –А ми маємо поспішити.

–Зачекайте! –крикнув клерк. –Це ви той самий Іорі, про якого я думаю?!

Хоч Норайо й плеснув напарника по плечу в якості натяку, що треба проігнорувати запитання, але Іорі все таки зупинився.

–Дивлячись, якого Іорі ви маєте на увазі.

–Тобто, я правий... Синочок з клану Йошіда все таки живий... Потенційний спадкоємець клану обрав шлях пса на повідці в жадібного стариганя. Це ж наскільки треба впасти в очах власного сина?

–Ви помилилися. Йошіда Іорі більше року як мертвий.

–Як скажете. В будь-якому випадку... за вашу шкуру заплатять солідно!

Клерк деактивував запобіжник, поки вів промову, й вистрелив у спину Іорі. Той ж, не озираючись, ухилився від кулі.

–Норайно, потримай, –попросив Іорі напарника, віддавши тому свою тростину.

Іорі різким рухом розвернувся й побіг у сторону супротивника, тримаючи в руках ампулу з етикеткою, на якій було написано «Dragon Ass».

–Іорі, ні! –закричав Норайо.

Не встиг клерк ще раз натиснути на курок– як уламки від ампули вже впивалися в горлянку, а їдка рідина почала роз'їдати організм. Від нестерпної болі в чоловіка почалися конвульсії та сльозотеча. Але не довго довелося страждати: кровава піна активно заповняла горлянку й менше, аніж за хвилину його не стало, про що знаменувало закінчення конвульсій.

«Невже... він знову це зробив?» –подумав Норайо.

З кишені покійника раптом випав гаманець. Іорі вирішив відкрити його й побачив у одному з розділів фотографію родини клерка: він разом з дружиною та донькою, що сиділа на плечах у тата, стояли на тлі йокогамьського чортового колеса.

«Тобто, родина не була блефом?! –подумав Іорі. –Хоча чого це я? Цей телепень сам нарвався!»

Іорі, тяжко дихаючи, подивився на напарника. Це був один з небагатьох моментів, коли він давав слабину й дозволяв їй проявитися на власному обличчі. Холоднокровна гонча, від якої жодному ворогу не пощастило втекти, перетворився на розгублену шавку, яку загнали в куток. Незабаром розгубленість змінилась на колишню без емоціональність. Вирівнявши подих, Іорі дістав з кишені пальто купюри, почав відраховувати якусь суму, обволік їх у крові й засунув гроші в гаманець покійника.

Юнак впевнено повернувся до напарника, забрав свою тростину й якомога швидше намагався розчинитися в тумані, що окутав вулицю. Проте декому не було байдуже на те, що відбулося:

–І що це було?! –спитав Норайо, наздогнавши напарника й схвативши того за комір.

–Нічого дивного, просто вирішив трохи прибратися.

–Прибратися?! Тебе хоч чомусь навчив Сакай-сама?! Чи тобі нагадати, що було в минулі рази?

–Може, ти ще на всю вулицю закричиш? Він видав усе що знав, тому користі з нього ніякої. А тепер пішли. –відповів той, прослідувавши в туман.

–Ми могли йому всі кістки переламати заради мовчання. Чи ти досі не змирився зі своєю долею?

В якості відповіді Іорі повернувся до напарника й ткнув вказівним пальцем у підборіддя Норайо.

–Слухай сюди, можливо, ти не знав, але язик без кісток, –в цей момент він реально нагадував пса, що зірвався з повідця. Здавалося, що Іорі навіть на очах багатьох людей готовий зробити з Норайо те саме, що й з клерком у темному провулку. –Цей світ працює дуже просто: або ти, або тебе. Якщо ти досі цього не зрозумів і не навчився йти на ризики заради виживання, то тоді краще повертайся до Юрі, боса та інших... Я й сам зможу розібратися з Кітамурою, – Іорі розвернувся й квапливо пішов уперед.–Arrivederci e buona fortuna.

Деякий час Норайо просто стояв без можливості поворухнутися.

«Іорі, ти безнадійний», –подумав Норайо, натягнувши на лице посмішку, й побіг вперед на пошуки товариша по нещастю. Йому було байдуже, що буде далі. Хоча наступна їхня задача була схожа на самогубство, але для Норайо довге й нудне життя було гірше за смерть з посмішкою на обличчі.